“Математика вчить не рахувати кути, а вирішувати проблеми”

1.00

Нет

Вчителька математики з Краматорська Олена Ільченко, яка все життя була віддана улюбленому предмету, зараз викладає його з лікарняної палати свого чоловіка Валентина, який був важко поранений, захищаючи Україну зі зброєю в руках. Попри суворі прогнози лікарів вона щиро вірить, що Валентин одужає і з часом стане на ноги. Треба тільки в цьому йому допомогти.

Ця розповідь у виданні НУШ [2] - про неймовірну історію вчительки й заступниці директора краматорської школи №26, яка вже сім місяців бореться за життя свого чоловіка, що отримав важке поранення під час бойових дій. День і ніч доглядаючи за рідною людиною, вона знаходить сили, щоб паралельно з лікарняної палати навчати математиці своїх учнів.

Першою ученицею була бабуся

Обидва — Олена та Валентин - родом із Харківщини, тільки з різних сіл. Вона з дитинства мріяла бути вчителькою, може, тому, що старша сестра вже працювала в молодших класах, а може, наслідувала улюбленій вчительці. Як би там не було, але першою ученицею Олени стала її рідна бабуся, яка у свій час закінчила тільки два шкільних класи, але мала прекрасну пам’ять і розвинуту логіку. Тож була цілком готова до освоєння математики, яку їй викладала мала онука.

Дівчина виросла і після одинадцятого класу вступила до Харківського педагогічного інституту на фізико-математичний факультет. На п’ятому курсі для проходження активної практики Олену направили в школу одного з сіл в Близнюківському районі. Там вона і познайомилися з майбутнім чоловіком.

“Зустрічалися ми буквально два місяці, - розповідає Олена Ільченко. - Валентин доволі скоро зробив мені пропозицію і у січні ми одружилися”.

Кохання, весілля і дебют у ролі вчительки. Перший урок запам’ятався тим, що на нього прийшов директор школи. “На той час присутність директора для мене означала контроль. Тільки потім, з досвідом, приходить розуміння, що адміністрація ходить на уроки не завжди для контролю, а для методичної підтримки. Пам’ятаю, що тоді мені було дуже страшно, але директор похвалив: “Я ще не бачив такого швидкого контакту з дітьми. Вони вас сприйняли”

“Не дай Бог війна!”

Краматорськ. Це місто на півночі Донецької області ввійшло в життя родини Ільченків майже тридцять років тому, в важкі часи, коли по всій країні перестали платити зарплати, а в селі, де вони жили, для чоловіка-зварювальника вже не стало гідної роботи. Через це Валентин поїхав до Краматорська, влаштувався на металургійний завод, орендував житло і перевіз сюди дружину з маленьким сином. Олена одразу почала працювати вчителькою, і сім’я повільно проростала серцем в місто, створюючи там свій власний затишний світ.

Вони побудували дім, виростили сина, чоловік зробив чудову альтанку, дружина прикрасила двір кущами троянд. Валентин зростав в своїй професії на промислових підприємствах — машинобудівному заводі та Енергомашспецсталі, Олена вдосконалювалась у своїй, спочатку як вчителька математики, а потім ще й як заступниця директора школи.

Олена Ільченко

Звичайне життя в звичайному індустріальному місті зазнало потужного удару в 2014 році, коли у квітні Краматорськ був окупований бойовиками так званої “Донецької народної республіки”. Син Ільченків, Дмитро, як раз закінчував школу, і щоб він міг здати ЗНО, Олена їздила з ним у Харків.

“Це був дуже важкий період, електрички не ходили, єдиний зв’язок з Україною — автотранспортом. Місто окуповане, а діти так завзято готуються до випускного! І ми його зробили. Вуличні бої здебільшого тривали в центрі міста, а ми жили в старій його частині. Пам’ятаю травневі свята, я кошу траву біля будинку, чую вдалині біля мерії постріли і шуткую, розмовляючи з сестрами по телефону: “Не дай Бог війна, а у мене перед двором бур’ян росте!”

За два місяці бойовики прибралися з міста, а велика війна прийшла в лютому 2022 року. Про це їм повідомив син, який зателефонував батькам 24-го рано вранці: “Ви що, нічого не чуєте? Війна. Краматорськ і всю Україну бомблять“.

“Я не буду ховатися й втікати!”

Такі слова сказав дружині Валентин Ільченко, коли почалася мобілізація до Збройних сил України. І сам пішов до місцевого військкомату, який знаходився неподалік. Але на той час ця установа змінила локацію, тож чоловік продовжував їздити працювати на завод “Енергомашспецсталь”. Так тривало до квітня, поки Валентина не мобілізували до війська.

“Після вручення повістки чоловік зібрав речі і за три дні я його провела у військкомат, - згадує пані Олена. - Він пішов воювати, і мої ночі перетворилися на безсонні. Тільки коли він потім іноді приїздив, до мене повертався сон, бо душа була спокійна”.

Краматорськ з перших днів повномасштабної війни потерпав від надмірної уваги агресора. Але якою б не була ніч, вранці вчителька сідала за комп’ютер і онлайн проводила свої уроки.

В 2024 році на її вулицю прилетів КАБ (керована авіабомба), в числі інших постраждав і будинок Ільченків — побило кришу, вікна. На щастя, сама Олена Андріївна на той момент була у іншому кінці міста, в 26-й школі, де вона працювала.

А Валентина наприкінці цього ж року після перенавчання перевели у піхоту — до 81-ї окремої Слобожанської бригади. На початку 2025-го під час нічного чергування біля Серебрянського лісу він отримав своє перше поранення, права рука постраждала від уламків артилерійського снаряду, що вибухнув неподалік.

Після лікування і реабілітації Валентина Ільченка перевели в евакуаційну роту. Він був механіком-водієм броньованої машини, екіпаж якої евакуював підбиту техніку. Екіпаж був невеличкий — три особи, але дружний, Олена Андріївна знала побратимів чоловіка, завдяки телефонному відеозв’язку, де Сашко та Олег регулярно потрапляли в її поле зору, показували своїх бойових котів та розповідали про справи. Один з хлопців й зателефонував жінці того фатального ранку 5 листопада, коли Валентин отримав друге, на цей раз дуже важке поранення.

“Тьоть Лєн, “Дід” важкий “трьохсотий”

У Олени Андріївни з чоловіком була домовленість: він повідомляє їй, коли їде на черговий виїзд, а потім, після повернення, пише наступне повідомлення, що все гаразд. О першій годині ночі 5 листопада Валентин написав, що виїжджає, але про повернення інформації чомусь не було. А о п’ятій ранку на телефоні жінки пролунав дзвінок з незнайомого номеру. Піднявши слухавку, Олена Андріївна почула голос Сашка: “Тьоть Лєн, “Дід” - важкий “трьохсотий”.

“Дід” це був позивний її чоловіка. З жахом жінка вислухала розповідь про те, як під час евакуації підбитого Хаммера, несподівано з’явився ворожий FPV-дрон і атакував броньовану машину українців. Першим потрапив під удар “Дід” і судячи з того, яким наляканим був Сашко і яка плутана була його мова, стан Валентина був дуже важким.

“Збирайте речі, везіть, бо з нього весь одяг зідрали, він весь посічений”, - казав Сашко, але як виявилось, речі знадобились не скоро.

Попереду були перші надважкі години боротьби за життя Валентина. Спочатку він потрапив у Слов’янськ, куди знайомий військовий привіз його дружину з сином. Олена згадує, що коли вони приїхали, Валентина вже оперували і вона встигла тільки побачити його закривавлені обличчя, груди, поранені око, череп та трубки, що стирчали у нього з голови.

Після наданої першої допомоги Валентина перевезли до Краматорська, де його понад чотири години оперував молодий, але вправний лікар, який впевнено провів первинну стабілізацію, подарувавши шанс на життя. Потім Валентин Ільченко потрапив у Дніпро, де його рятували в обласній клінічній лікарні імені Мечникова. Ситуація була дуже складна: важка вибухова травма, ураження лівої півкулі мозку, видалення частини черепа.

Наступною була нейрохірургія Одеської обласної лікарні, де важко пораненого військового поклали в палату, яку називали “гнійною”, разом з п’ятьма лежачими цивільними, що пережили інсульт. Повітря в палаті була таким спертим, що, мабуть, і здоровій людині стало б недобре.

Олена довго і важко діставалася з Краматорська до Одеси, а коли опинилася в лікарні, була збентежена умовами, в яких опинився Валентин. Сама ж була вимушена два тижні ночувати біля палати чоловіка в коридорі, звідси ж надсилати учням чергові завдання, бо повноцінні уроки проводити в таких обставинах було неможливо.

Найбільше жінку шокувала нещадна відвертість одного з лікарів, який заявив: “Ну, він може жити довго, а може померти сьогодні“, додавши, що в кращому випадку на ноги стане років за два. Ті слова, про “померти сьогодні”, Олена досі не може пробачити тому лікарю, але серце схопилося за надію: “На ноги стане років за два”.

“Я з цією фразою і надією жила й живу, - каже жінка, - вірю, що наші думки матеріальні і що так все і станеться. Мабуть, я себе запрограмувала”.

“Першою побачить тебе”

Психологічно Олену підтримали слова сина Дмитра, який сказав, що для батька дуже важливо бачити поруч рідну людину, щоб не думав, що його покинули: “Коли він відкриє очі, повинен першою побачити тебе“.

Перебування пораненого чоловіка в спільній палати і ночівля жінки в коридорі тривали два тижні, поки Олена не вмовила завідувача відділенням надати їм окрему платну палату, в якій подружжя Ільченків перебувало близько трьох місяців. З перших днів в лікарні їх підтримували волонтери з усієї України, телефонували, запитували про потреби і присилали те, що було вкрай необхідне: від підгузків до спеціального харчування.

Весь цей час Олена вивчала всю доступну інформацію про поранення Валентина, можливості й перспективи реабілітації, про процеси відновлення мозку і той довгий шлях, яким їм ще належить пройти, щоб чоловік знов зміг розмовляти, ходити, робити інші речі, елементарні з точки зору здорової людини. Те, що вона зараз бачила, Олену не тішило — Валентин стрімко втрачав вагу, замість практичної допомоги реабілітологи тільки надавали рекомендації про те, що і як потрібно робити. До того ж лікарі стали натякати, що всі потрібні ліки і процедури Валентин вже отримав, тож треба повертатись додому.

Але як везти людину в такому важкому стані до Краматорська? І що робити там? Тож, Олена почала активні пошуки реабілітаційних центрів, які б були готові прийняти чоловіка на подальше відновлення. Проте центри відмовлялися брати людину, яка не може самостійно їсти та виконувати інші фізіологічні функції.

“Мене просто розриває на шматки, - в розпачі каже Олена, - у нас п’ятий рік війни, а для таких важких немає безкоштовної реабілітації. Чому? Він військовий, він захищав Батьківщину! Безкоштовні центри є, але не для таких, як він… Чоловік їсть через зонд подрібнену їжу, не може сам себе обслуговувати, йому потрібна доглядальниця”.

За словами Олени, допоміг реабілітолог Ігор, який не тільки вперше посадив чоловіка: “До цього нам навіть не казали, що можна й треба це робити, бо у вертикальному стані мозок у людини по-іншому працює”, а ще й порадив звернутися в Медичний реабілітаційний центр “Модричі”, що на Львівщині.

Олена подала заявку і за три тижні подружжю Ільченків повідомили, що на них чекають. 2 березня Валентина вже приймали у “Модричах” і перше, на що звернули увагу фахівці центру, це на виснажений стан пацієнта. Не зважаючи на спеціальне харчування, Валентин був занадто худий. Виявилося, що причина тому — нестаток фізичного навантаження і спеціальних вправ.

“Попри всі труднощі запалюєте зірки!”

Між тим, нехай і дуже повільно, але стан Валентина покращується. Великим досягненням була перша посмішка, рухи лівої рукою, піднятий вгору палець і навіть перші спроби ходити з паличкою. Чоловік вже може розпізнавати цифри, літери, кольори. Мозок поступово відновлює зв’язки, а організм насилу, але повертає свої функції.

Олені важко, проте вона рада, що Валентин під її наглядом, бо нікому б іншому рідну людину не довірила. Піднімається вночі, щоб доглядати за ним, просинається вранці і знову до нього, а попереду важкий, насичений день і навіть в екстремально важких умовах вона не перестає бути вчителькою. Після гігієнічних процедур Олена дає чоловікові воду, ліки. О восьмій починаються уроки, які вона проводить онлайн. Потім біжить за сніданком, а в цей час реабілітологи за її проханням проводять зайняття з Валентином прямо у палаті. Після них Олена годує чоловіка і далі знов уроки математики, після яких вона везе Валентина у кріслі на ерготерапію та інші практики.

Цей скажений ритм потребує багато сил, до 17-ї години у жінки немає вільної хвилинки, навіть щоб присісти і випити кави. Як в такому напруженому графіку можна щодня працювати прямо з лікарняної палати? Олені Ільченко це вдається. В грудні вона як заступниця директора школи розміщувала оголошення про набір першокласників на наступний навчальний рік — на щастя, життя попри війну продовжується! 30 березня її учень, п’ятикласник Єгор посів друге місце в міській шкільній олімпіаді з математики. Після цієї події колеги з її 26-ї школи написали в соцмережі на адресу вчительки щирі слова подяки і захоплення: “Олено Андріївно, попри всі труднощі, Ви продовжуєте запалювати зірки серед учнів. Пишаємося Вами!”

Навіть в цих обставинах Олена продовжує вселяти в учнів цікавість і повагу до улюбленої математики, хоча ті поки що не завжди розуміють цінність цього предмету. “Навіщо мені ці синуси, якщо я буду дизайнером/блогером?” - питають деякі.

“Математика вчить не рахувати кути, а вирішувати проблеми, які на перший погляд здаються нездійсненними,” - відповідає вчителька.

“Наша черга підставити плече”

На питання, що їй допомагає вже сім місяців самій триматися і підтримувати чоловіка, відповідає відверто: “Перспектива. Я хочу поставити його на ноги, щоб ми з ним повернулися до Краматорська, щоб сиділи разом на нашій альтанці, яку він зробив. Знаєте, ми з ним взагалі дуже рано встаємо. Він до шостої ранку може випити три чашки кави, бо не спить з чотирьох-п’яти годин. А потім до мене: “Лєн, ну вже досить спати, виходь погуляти”. Це значить, вставай, будемо каву разом пити”.

П’ять місяців тому, 31 грудня 2025 року, коли стан Валентина був такий хиткий, що лікарі уникали відповідей на прямі запитання щодо прогнозів, Олена написала чоловікові: “Сьогодні новорічна ніч, але для тебе, коханий Валентин Ільченко, вона, як попередні ночі, буденна… яку ти навіть не згадаєш… Учора до тебе й інших захисників приходили вітати зі святами учні Одеського ліцею №7. Подарували малюнок ангела з побажаннями здоровʼя та миру й різдвяну кутю (ти її не зміг скуштувати). Коли ти одужаєш, особисто подякуєш за підтримку друзям, рідним, побратимам і волонтерам, цих чудових людей з великим серцем дуууууже багато)!!!”

А 2 квітня Перший Краматорський ліцей провів благодійний ярмарок, щоб зібрати кошти на реабілітацію Валентина Григоровича Ільченка, воїна легендарної 81-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ. Підтримка йому дуже потрібна, бо попереду ще декілька операцій і що найменше пів року реабілітації в “Модричах”. А один день боротьби за життя і здоров’я героя коштує понад 9 000 гривень: 6500 грн — лікування та процедури; 2600 грн — супровід та проживання Олени поруч із чоловіком. Але ж як підкреслили волонтери, “Валентин боронив наш спокій, і тепер наш черга підставити йому плече”.

—

Світлана Кузмінська, опубліковано у виданні НУШ [2]

Фото надані Оленою Ільченко

Читайте також: