«Ми йдемо в бій» - Гімн надії

1.00

Нет

Пісня «Ми йдемо в бій» тепер практично невідома серед маршових. Зрештою, якщо судити за мотивом, на який її наспівують, то можна подумати, що йдеться радше про молитву – принаймні повільний тон мелодії навіває образ не так піхотинців Першої світової та Визвольних змагань, як ченців-лицарів, які мовчки йдуть крізь поле свого бою, стискаючи хрестовидні ефеси мечів.

Пісня існує у двох варіантах, причому, як зазначає дослідниця теми Оксана Кузьменко, перший з них постав 1917 року, другий – 1919 р. Обидва періоди можна вважати переламними у контексті процесів як серед українства, так і загалом з перспективи війни за незалежність, зазначає видання ZBRUC.eu [2].

Отож, 1917 рік – це передусім період відновлення української державності, що відразу ж створило ситуацію «є за що боротися». Українська державність, попри формальні та правові нюанси на кшталт автономії, її обсягів, дискусії між автономістами і самостійниками, перейшла з категорії мрій чи більш або менш реалістичних планів у категорію намацальної реальності – причому символічна потуга цієї реальності була цілком здатна об’єднати всіх українців, свідомих своєї ідентичності.

На локальному рівні стрілецької спільноти теж відбулася невелика революція. Річ у тому, що саме в ті роки почала виразно відмирати знаменита галицька лояльність до Габсбургів. Ця символічна смерть була наслідком збігу багатьох подій – починаючи від досвіду війни, коли «усусуси» вже третій рік билися і гинули у складі імперії, а тим часом у ситуації «їхньої» спільноти мало що мінялося, через проголошення у тому ж таки 1917 році Польського королівства і закінчуючи смертю Франца-Йосифа, який на той час сприймався вже не стільки як правитель, скільки як символ імперії, позаяк правив від 1848 року. Смерть правителя – живого символу мимоволі навівала думки про швидкий кінець імперії, яку він репрезентував і якою управляв.

Читайте також: Полковник Володимир Шворак: «Державу треба боронити. У тому числі зі зброєю в руках» [3]

Другий варіант пісні постав, як уже згадувалося, у 1919 році, й на тлі першого його можна б назвати «довгим», позаяк перші два куплети практично збігаються. Та сам цей рік став для України, українства і січових стрільців не менш символічним і поворотним, ніж 1917-й. 1919й – це рік тотальної війни на кілька фронтів, причому два з них були проти росіян – білогвардійців та більшовиків. Відповідно в обох цих випадках ішлося про екзистенційне протистояння – «білі» у принципі не визнавали української окремішності як концепту, а еволюція «червоних» ще була попереду, та й у ній суттєву роль відіграв власне факт українського спротиву.

Саме 1919 рік з його екзистенційною боротьбою проти росіян і драмою поразки став основою легенди Визвольних змагань. Саме цього періоду стосуються основні битви, подвиги і драми тієї епохи.

Також цей рік став переламним і для колишніх «усусусів», які на той час вже стали кістяком Української галицької армії. У липні 1919 року, після поразки в польсько-українській війні, вони перейшли Збруч і опинилися на Центральній Україні, що означало для них абсолютно новий у багатьох відношеннях досвід, зокрема й екзистенційного протистояння з «червоними» росіянами. Пізніше цей досвід, винесений з «Великої України», стане для покоління їхніх дітей базою міту соборності та цілі відновити незалежність України.

Як уже згадувалося, варіант тексту, написаний 1917 року, став фактично першою частиною варіанта 1919 року:

Ми йдемо в бій, ми йдемо в бій

По згарищах Руїни,

За рідний край, за нарід свій,

За волю України.

Ми йдемо в бій, земля дуднить,

Радіють гори, степи,

Бо нас у бій благословить

Могучий дух Мазепи.

Власне цей варіант досі відносно найчастіше виконують як пісню – що не дивує, бо власне в них «зашитий» весь підтекст цієї поезії Романа Купчинського. Насамперед впадає в очі виразна апеляція до досвіду подій на той час 250-літньої давнини, тобто часів Руїни і гетьманування Івана Мазепи.

Останнє, на перший погляд, зовсім не дивує – адже станом на початок ХХ століття саме гетьман Іван Мазепа залишався втіленням і символом української боротьби проти Російської імперії за свою незалежність. Свідомих українців російські шовіністи іменували «мазепинцями», і тільки після досвіду Визвольних змагань «мазепинця» витіснив «петлюрівець». Причина була очевидна – саме Іван Мазепа був хронологічно останнім, хто виступив проти Росії збройно з позицій захисту державності.

Одначе не лише це. Адже Мазепа та його соратники – це в даній ситуації не лише борці за незалежність, а ще й останній яскравий прояв української суб’єктності. У контексті боротьби за свободу в Івана Мазепи був ряд попередників, соратників і продовжувачів – інша річ, що за рівнем драматизму обставин, серед яких довелося приймати герць, з ним таки мало хто міг зрівнятися.

Але у контексті саме збройної боротьби проти очевидно переважаючої сили й останнього спалаху військової і політичної суб’єктності Іван Мазепа був таки символічним останнім у повному значенні цього слова. І в такому контексті пісня апелює не просто до боротьби за свободу, а до «останніх у славі», які своєю боротьбою заклали основу для мотивації і самого сенсу дій наступних поколінь. А враховуючи, що січові стрільці були першою після Мазепи українською збройною формацією, яка виступила проти Москви, то виникає сюжет підхопленого прапора.

Читайте також: «У нас є всі можливості й всі шанси розгромити росію на полі бою» [4]

Одначе це не єдиний ракурс, у якому можна розглядати відсилку до імені Мазепи. Річ у тому, що історія гетьмана – це не лише про героїчний зрив і трагедію Батурина. Це ще й історія тривалої замалим не показової лояльності тому ж таки цареві Петрові, за яку гетьманові неодноразово докоряли сучасники, а подекуди й народна традиція. Незалежно від того, наскільки щирим був гетьман у цій лояльності, перехід від неї до відкритого спротиву вимагав певної еволюції і навіть певних поштовхів, які б підштовхували до думки, що лояльність ані не несе вигоди, ані не має сенсу. Варто також пам’ятати, що в реальності початку XVIII століття гетьман Мазепа особисто ризикував усім – статусом, багатством, посадою у грі «пан чи пропав».

І тут криється менш помітна аналогія, про яку не прийнято говорити. Бо часто забувається, що всі ті, кого ми тепер знаємо як учасників боротьби за волю України у 1917–1921 роках, народилися і виростали як лояльні громадяни Російської чи Австро-Угорської імперій. Станом на 1914 рік середньостатистичний «усусус» міг бути цілком щирим у лояльності до «Австрії» просто тому, що він виріс у її межах і бодай за інерцією не дуже уявляв, як може бути інакше. Ідеал вільної України тут конкурував з такою ґрунтовною річчю, як намацальний досвід існування в імперській парадигмі. Для того, аби цей ідеал остаточно перейшов у практичну площину, треба було потужного струсу – ним виступила Перша світова війна, а також поява української держави, що і відбулося у 1917 році.

Але на персональному рівні це означало більш чи меш усвідомлений, швидший чи повільніший, простіший чи складніший шлях переусвідомлення себе вже не як підданого імперії, а як політичного українця (залишатися, умовно, «культурником» на цьому рівні вже було відверто мало). А також прийняття своєї суб’єктності – отже відкидання символічної «першості» імперії. Власне війна як стан, де, попри всі засновки, статути і правила, багато що залежить від особистих рішень, дуже посприяла зростанню відчуття суб’єктності та власної долі в руках.

У світлі всіх цих обставин «усусуси» та й загалом усі, хто воювали за незалежність України, виглядають практично тими, хто виріс з-під землі, пройшовши тривалий шлях повернення собі власної суб’єктності й нарешті втілюючи її у видиві війська, що марширує у бій за свободу, тим самим підхоплюючи спадщину тих людей, які були останніми, хто робив це до них.

Читайте також: Українське військо: секрет регенерації [5]

Важливий антураж, який оточує цей рух. Тут варто зробити ремарку: хоча часто співають «крізь згарища й руїни», що може бути метафорою незламності та й просто відкликом до реалій котрого вже року інтенсивних бойових дій (згарищ та руїн станом на 1918–1919 роки вистачало не лише в Україні), в оригінальному тексті стоїть «крізь згарища Руїни».

А це вже прямо відсилає до одного з найтрагічніших і найдраматичніших періодів історії України. Й одночасно натякає, що, окрім чужинців, немалу долю провини за свої історичні нещастя несуть і самі українці, позаяк суть Руїни – у внутрішній боротьбі, під час якої майже жодна зі сторін не мала упереджень щодо укладення союзів з іноземними країнами проти конкурента за булаву. Наслідки виразно підсумував той-таки Іван Мазепа відомою фразою «през незгоду всі пропали, самі себе звоювали».

І той факт, що новітнє військо вирушає «крізь згарища Руїни», натякає на те, що українці нових часів не тільки підхопили справу попередників, а й переосмислили їхні помилки. З іншого боку, це може бути нагадуванням про те, що плодами Руїни найбільше скористалася Москва, та й саме по собі панування Петербурга за наслідками цілком порівнянне з ґрунтовною руїною. В останньому випадку виходить образ війська України, яка долає свою важку спадщину, опираючись на приклад останніх, хто зважився і мав ще силу виступити збройно проти Москви як суб’єкт подій. Практично, образ «вставання з-під землі».

Варіант 1919 року отримав продовження цієї візії, втілене в рядках:

– О друзі, браття, по тюрмах не час нам сумувати,

Ідея наша пресвята не дасть нам погибати.

Нам не страшний червоний Кремль, ні дикі орди сходу,

Нас в бій веде святий тризуб, знам’я вільного роду.

Щасти нам Бог, розбити льох, де гине наша Мати,

Щоб з нею враз в побіди час воскресний день стрічати.

Тут символіка значно прозоріша – цілком очевидні алегорії до протистояння саме більшовицькій Москві, загорнута у тему «передмур’я християнства». Під матір’ю, вочевидь, мається на увазі Україна, а «воскресний день» нагадує про порівняння здобуття незалежності з Воскресінням Господнім.

Читайте також: Як аеродром Гостомель так і не став для росіян воротами в Київ (невідомі факти) [6]

На цьому етапі звертає увагу суттєва кількість виразних і глибоких символів, зібраних в одному місці. Утім, цьому є пояснення – така ситуація однозначно сигналізує про екзистенційний характер боротьби, опису якої стосуються всі перелічені вище символи.

Загалом на тлі контексту подій, під час яких було написано обидва варіанти пісні, та історичного контексту тих подій і персоналій, на які посилаються в тексті, розкривається приголомшливо символічна картина. Військо, продовжуючи те, ще вдалося не просто попереднім поколінням, а останнім, хто до них виступив збройно проти екзистенційного ворога, йде поміж руїн і згарищ. По суті, перед нами не просто чергова історія про відновлення, а опис того, що популярно називається «вирости з-під землі» – певною мірою перемога над символічною смертю.

—

Олеся ІСАЮК, Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького», Центр досліджень визвольного руху; опубліковано у виданні ZBRUC.eu [7]

Читайте також: