Ці пацифісти не помічають одного важливого парадоксу: той народ, який найбільше страждає від війни і чи не найбільше потребує миру, – український народ – чомусь одностайно відмовляється йти на компроміс із Росією, що передбачав би втрату територій та обмеження суверенності.

Спершу один спогад. На початку 1980-х років у Західній Європі були популярними християнські марші миру. Що ж може бути логічніше для християн, ніж прагнути миру? Проте ці марші мали лукавого натхненника – Радянський Союз, який, не витримуючи економічно гонки озброєнь, прагнув перепочинку й розрядки.

Цих підспудних розрахунків християни Європи воліли не бачити: для них Кремль був поборником миру, а тому – союзником у християнському миротворстві. Парадоксальність ситуації змусила групу політв’язнів ҐУЛАҐу (зокрема, й автора цих слів), яких кинули до карцеру лише за молитву у пасхальний ранок, звернутися до Папи Івана-Павла ІІ зі словом остороги перед сліпим пацифізмом:

Ваша Святосте! Людям, які так чи інакше виступили проти апокаліптичного зла у його твердині, важко зрозуміти сенс християнського смирення. Ми не можемо й не хочемо нести до кесаря те, що за правом належить Богові. Більшість із нас бачить сенс свого життя в тому, щоб відкрити світові справжню природу балакучого радянського «голуба» з атомною булавою. Чи усвідомлюють учасники пасхальних маршів на Заході, яких так активно підтримала комуністична пропаганда, що в ті самі квітневі дні в радянському концтаборі в’язнів, які шукають Духа Святого, та сама комуністична влада кинула до карцеру? Ми просимо Вас, Ваша Святосте, повідомити їм про це.

З тих пір минуло 40 років, змінились політичні декорації, проте обставини знову вивели миролюбних європейців на давні позиції. Їхнє добросердне людинолюбство і прагнення миру будь-якою ціною чаїть у собі й небезпеку, оскільки справедливого миру не досягають ціною зречення правди, ціною етичної поразки. Бо за лаштунками щирого, хоч і часто наївного миротворення знову, як і в минулому, проглядається Кремль, що тепер виступає лукавим натхненником «миру без усяких передумов», навіть не дуже й приховуючи свої незмінні геноцидальні наміри.

Читайте також: В ООН не бачать геноциду у діях рашистів, бо ті вбивають українців недостатньо багато та без умислу [2]

Ці пацифісти не помічають одного важливого парадоксу: той народ, який найбільше страждає від війни і чи не найбільше потребує миру, – український народ – чомусь одностайно відмовляється йти на компроміс із Росією, що передбачав би втрату територій та обмеження суверенності.

То в чому помилка європейського пацифізму?

Я усвідомлюю, що політична відповідь не матиме особливого сенсу – вона повторена вже не раз, але й далі буде непереконливою. Отже, слід шукати якісь інші аргументи. Пацифізм принаймні формально спирається на християнські аргументи. Чи завжди слушно? Що з цього приводу можуть сказати християни, зокрема християни українські?

Євангельський імператив миротворення

Здавалося б, які можуть бути дискусії, якщо Ісус у Своїй Нагірній проповіді сформулював однозначний імператив: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт. 5, 9)? Мовляв, звідси маємо зробити висновок: мир понад усе. Проте чи всяке миротворство сприяє встановленню Божого миру?

Дамо слово українському церковному єрархові минулого, який пережив дві світові війни, а саме: праведному митрополитові Галицькому Андрею Шептицькому (1865–1944):

Бо кожний розуміє, що мир, який не рахувався б із потребами народів і при якому народи вважали б себе скривдженими і ними б у дійсності були, не був би ніяким миром, а радше причиною нових чимраз гірших ускладнень і взаємних ненавистей, які мусили б довести до нових воєн [1].

Переконливу відповідь християнським пацифістам дають і сучасні українські богослови та публіцисти:

Мир є наслідком Божого порядку… Мир — не відсутність війни, а позитивне поняття зі власним змістом… Божий мир не сумісний зі злом! Не можна толерувати гріх і говорити про Божий мир. Божий мир завжди є плодом відречення від зла і поєднання з Богом. Саме до цього чіткого вибору закликає Ісус словами про поділ (Лк. 12, 51). Або ми на стороні Бога, або ми вибрали сторону зла… [2].

Правителі, що належать темряві, творять світ, сповнений злоби, неправди і несправедливості. В такому світі справжнього миру бути не може, а спроби умиротворити таких правителів бажаного результату не дадуть… Тож християнам слід проповідувати такий мир, в основі якого лежать правда і справедливість: «Ось що ви маєте робити: говоріть правду одне одному, судіть по правді, щоб мир був у брамах ваших» (Зах. 8, 16) [3].

Саме тому Ісус не толерував гріх, що гніздився в тогочасному синедріоні, і публічно викривав його, навіть розуміючи, що йому цього не подарують. Він не був проти діалогу з синедріоном, але наполягав на тому, що цей діалог має відбуватися в правді. Звідси й походить оте явно непацифістське: «Не думайте, що я прийшов принести мир на землю. Не мир прийшов я принести на землю, а меч» (Мт. 10, 34).

Ні світові демократії, ні Церква не можуть схвалювати мир, який робив би агресію успішним методом привласнення чужих територій. Лише справедливий мир є миром тривалим. Як сказала Роберта Мацола, голова Європейського парламенту, «без свободи та без справедливості взагалі не може бути миру».

Читайте також: Багатьом українцям потрібна була війна, щоби з’ясувати, що існує Бог - Мирослав Маринович [3]

Євангельський вибір на користь цінностей

Що більше воєнних злочинів Росія вчиняє в Україні, то вагомішими стають етичні аргументи в оцінці подій. Тому світові демократії повинні правильно вирішити знамениту дилему «безпека vs цінності».

Я усвідомлюю, що цю дилему вирішити нелегко, однак неможливо й не зауважити, що світ втратив щонайменше 8 років, намагаючись задобрити агресора. В цьому позірному миролюбстві якраз і полягає небезпечна пастка: ігнорування цінностей вносить у життя світу такі порушення, внаслідок яких під загрозою опиняється саме те, що хочуть захистити, а саме: безпека. І ми незмінно знаходимо цьому підтвердження: сьогодні ми ближчі до Третьої світової війни, ніж у 2014 році.

Що більше політики ігнорують цінності через несправедливі поступки агресору, то зарозумілішим він стає, і дедалі меншу безпеку ми отримуємо. І саме Ісус попередив нас про це: «Хто прагне спасти своє життя, той погубить його; а хто душу свою за Мене погубить, той знайде її» (Мф. 5, 34). Тому Він сам не жертвував цінностями навіть ціною власного життя.

Отже, мій висновок такий: ми не можемо побудувати дієву систему безпеки – тобто справедливий мир – шляхом спотворення чи ігнорування цінностей.

Читайте також: "Коли українці усвідомлюють, що з владою зла можна й треба боротися, вони стають непереможними" [4]

Євангельська осторога перед етніцизмом

У час війни люди, з жаху від її трагедій, інстинктивно можуть стати пацифістами. На тлі такого спонтанного пацифізму Україна, як уже було сказано, може виглядати «партією війни». Мовляв, ну невже ви не можете віддати Росії частину вашої території і тим самим припинити це безконечне кровопролиття?!

Що ж, із гіркою іронією я хочу нагадати, що спершу таким пацифістом був наш президент Володимир Зеленський. Саме він починав своє президентство з двозначної фрази: «Щоб припинити війну, треба перестати стріляти». Проте 24 лютого, в день масованої атаки росіян, він одягнув свою знамениту зелену мілітарну футболку, бо усвідомив, що Путін не залишив йому вибору: Кремль хоче знищити Україну як державу, а українство – як ідентичність.

Втім виявляється, що саме щодо цих понять християнські пацифісти мають концептуальні застереження. Для них ці поняття відгонять націоналізмом і тому ведуть до ворожнечі. А державні кордони й національна ідентичність в їхній уяві – мінливі, а тому взаємозамінні.

І знову в Євангелії знаходимо, здавалося б, однозначний імператив: «Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі» (Гал. 3, 28). Нема чого гріха таїти, саме Східна Церква в історії часто грішила надмірним етніцизмом. Ба більше, й досі грішить.

Отож чому б нашим пацифістам не виступити офіційно проти етніцизму російської церковної доктрини «русского міра», який з надмірного став уже злочинним, оскільки освячує використання зброї для примусового збирання в одній державі всіх, хто розмовляє російською мовою? Чи не є це прямою аналогією зі злочинною нацистською доктриною?

Але, на жаль, ні: європейські пацифісти впритул не бачать єресі офіційної доктрини РПЦ. Не бачать і лукавства Кремля, забуваючи пересторогу Клаузевіца: «Загарбник завжди миролюбний. Він хоче захоплювати максимально ‘мирно’». Натомість підозріло поглядають на очевидну жертву цієї війни, яка прагне оберегти свою національну ідентичність і свою державність.

Проте чи в усіх випадках Ісус заперечував наголошування на національності? Ні. Він сам каже: «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїля» (Мт. 15, 24). Проте ключовим тут є слово не «лише», а «загиблих». Бо «Що ви гадаєте? Коли хтось має сто овець і одна з них заблудить, – чи він не кине дев’ятдесят дев’ять у горах і не піде шукати ту, що заблукала?» (Мт. 18, 12).

Отож саме небезпека загибелі, перед якою стоїть жертва, дає християнам моральне право робити «вибір на користь жертви», і прикладів цього не злічити. Уже в новітній час, керуючись саме цією логікою, Джон Кеннеді прилетів у обложений Західний Берлін і заявив: «Ich bin ein Berliner! (Я – берлінець!)». Чому ж сьогодні, для прикладу, керівництво Спільноти святого Еґідія не може приїхати до Києва і солідарно заявити: «Я – українець!»?!

Але тут ховається ще одна перешкода в розумінні цього конфлікту. Поверхнево сказати, що українці не хочуть миру, тому що вони націоналісти. Українці, навіть російськомовні, ведуть війну не просто за свою територіальну цілісність, а за загальнолюдські цінності, проти авторитаризму і нав’язування цілого способу життя, якого ми трудомістко намагаємося позбутися з кінця радянських часів, війну за право бути вільними.

Таврувати все це як «націоналізм» означає просто грати на руку тим, хто хотів би відновити імперську і тоталітарну систему. Щоб зрозуміти жвавість і відвертість дискусії всередині українського громадянського суспільства та спробу перетворити трагедію війни на можливість для нового суспільного консенсусу, який зміцнює основи справжньої демократії, запрошую вас прочитати документ «Нове народження України: маніфест конституціоналізму [5]».

Читайте також: Митрополит Борис Ґудзяк: «Росіяни мають стати на коліна – вибачитися і покаятися» [6]

Моральна природа війни

Не я перший підмітив іще одну важливу проблему, а саме: проблему симетричності в представленні російсько-української війни. Правила політкоректності спонукають багатьох європейців трактувати обидві сторони як політично і морально рівні, ігноруючи реальні обставини, а тому прирікаючи себе на етичну поразку.

Ця поразка детермінована тим, що російсько-українська війна радикально відрізняється від військового конфлікту у Мозамбіку, де Спільнота святого Еґідія відіграла важливу миротворчу функцію. Насправді нинішня війна на Сході Європи є конфліктом ідентичностей з нульовою сумою, який не може бути вирішений у принципі.

Не можна поєднати, з одного боку, прагнення українців зберегти свою свободу і державну незалежність, а з іншого – прагнення Росії позбавити українців їхньої державності та відродити свою імперію. У цій ситуації неможливо зберегти нейтральність, натомість треба зробити вибір на користь цінностей: «Не можете Богові служити – і мамоні» (Мт. 6, 24).

Коротше кажучи, вони, здається, забули слова єпископа Десмонда Туту: «Якщо ви тримаєте нейтралітет у ситуаціях несправедливості, то ви стали на бік гнобителя».

—

Мирослав Маринович [7], опубліковано у виданні l’Espresso

Україномовна версія опублікована у виданні РІСУ [8]

—

Примітки:

1. Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали 1899–1944. – Львів: Видавництво «АРТОС»: т. 3. Пастирські послання 1939–1944 рр., 2010, с. 290.
2. о. Юрій Щурко. «25-й тиждень після Пʼятдесятниці. Середа. Справжній мир (Лк. 12:48–59) [9]»
3. «Туга за правдою, яка визволяє [10]»

В тему: 

• Чи може релігійна дипломатія допомогти Україні здобути перемогу? [11]
• Українці відродилися як нація [12]
• Володимир Василенко: Місія України ― знищити московську імперію [13]
• Мирослав Маринович: Крымский кризис и цивилизационные шансы Украины [14]
• Обращение Мирослава Мариновича к россиянам: Путин готовит трагедию своему народу [15]
• Мирослав Маринович: Ще не пізно звернути на правильний шлях [16]
• Ми бачимо, як в муках народжується громадянське суспільство [17]
• Як російські окупанти переслідують ПЦУ на півдні? «Схиляють до співпраці катуванням» [18]