Мововбивство – складова рашизму. Але ми перемагаємо

1.00

Нет

Не випадково 16 липня у Києві презентували виставковий проєкт «Мововбивство – складова рашизму». П’ять років тому саме цього числа набув чинності Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної».

І це стало приводом для того, щоб Український інститут національної пам’яті спільно з Уповноваженим із захисту державної мови та двома інститутами Національної академії наук – Інститутом мовознавства імені Олександра Потебні та Інститутом української – мови зібрали об’ємний фактаж про понад 300 років лінгвоциду, який вчинила Росія, у результаті не маючи успіху.

Укрінформ подає розповідь про тих достойників, хто попри заборони, знущання і терор відстоював українську мову; згадує катів і вірить разом з дослідниками та експертами, що процес утвердження української мови в Україні уже незворотній.

Читайте також: Тімоті Снайдер: «Війна в Україні – це колоніальна війна» [2]

ІГОР БІЛОЗІР, ОЛЬГА АНДРІЄВСЬКА, ОЛЕКСА ГІРНИК, ЮРІЙ ПОПРАВКА ТА ІНШІ ЗАХИСНИКИ МОВИ

Росія понад 300 років намагається знищити українську мову. Зрощена Москвою маніпулятивна ненависть до неї протягом століть не раз спричиняла злочинні напади на тих, хто говорить українською мовою. Буквально днями пролунав постріл у мовознавицю Ірину Фаріон. У 2000 році після жорстокого побиття у Львові загинув популярний співак Ігор Білозір. За радянських часів маємо сотні достойників, яких карали ув’язненнями і розстрілами за принциповість не підтримувати пропагандистські байки про «окраінноє нарєчіє».

У проєкті «Мововбивство – складова рашизму» акцентовано увагу на долях, зокрема, ерудита і поліглота Агатангела Кримського, який знав понад 60 мов; автора поезії, що стала Гімном України Павла Чубинського; згаданого вище Ігоря Білозіра. А ще там є – досі не дуже відомі прізвища Юрія Поправки, Володимира Вакуленка, Олекси Гірника, Олени Курило, Олекси Синявського, Ольги Андрієвської. Що вони робили такого, що стали оборонцями української мови?

18-річного Юрія Поправку з Київщини рашисти закатували у 2014-му на Донеччині у Слов’янську, який захопили терористи Гіркіна. Понівечене тіло учасника Революції гідності, студента-заочника знайшли у річці. Наступного року йому посмертно присвоєно звання Героя України.

У 2000 році у Львові сталася трагедія із популярним співаком Ігорем Білозіром. Його музика і виконання з ВІА «Ватра» пісні зі словами «Встань з колін, народе мій, гордість маєш ти. На колінах не прийдеш до своєї мети» з кінця 1980-х закликали українців бути нацією. Його підло і жорстоко побили двоє росіян через те, що у кав'ярні співали пісню українською мовою, а це завадило їм слухати російський шансон. Через 20 днів 45-річний Ігор Білозір помер у лікарні.

Народжений у Володимирі на Волині в 1871 році Агатангел Кримський – один із творців Української академії наук. Зазнавши репресій за Сталіна, учений потрапив у перелік видатних діячів світу ЮНЕСКО. Литовський татарин із білоруським корінням – історик та сходознавець, вчений-поліглот, який володів понад шістьма десятками мов, – свідомо обрав українську мовою свого спілкування, наукової та творчої діяльності.

Агатангел Кримський спростував вигадку про «спільну колиску трьох братніх народів». Вчений довів набагато більш раннє походження української мови. Тож такого зухвальства і непокори радянська влада йому не могла пробачити. Науковця «записали» українським націоналістом, що в радянські часи каралося за статтями карного кодексу. Забороняли його наукові праці і врешті-решт відправили в ув’язнення до Казахстану. Учений помер 1942 року в кустанайській тюремній лікарні, місце поховання донині невідоме. Реабілітований 1960-го.

Читайте також: Чому не варто толерувати російську культуру [3]

Армія борців за можливість вільного функціонування української мови дуже велика, хоча в імперські та радянські часи Москві непогано вдавалося ставити інформаційну завісу. Тому досі є чимало маловідомих імен та прізвищ: зокрема, Олена Курило, Олекса Синявський, Ольга Андрієвська, Григорій Голоскевич, Василь Дем’янчук. За українську мову віддали життя письменники і мовознавці, яких репресували у 1930-х, шістдесятники Алла Горська і Василь Стус, платили своєю свободою Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Ігор та Ірина Калинці, Василь Овсієнко і ще сотні достойників.

ОПІР РУСИФІКАЦІЇ – ФУНДАМЕНТ НЕЗАЛЕЖНОЇ НАЦІЇ

Російські воєнні злочинці, які брутально вдерлися на нашу землю, на тимчасово окупованих територіях у період 10-літньої нападницької війни палять книжки, ув’язнюють і навіть вбивають за державну українську мову. Однак і в цьому воєнному пеклі мова перемагає.

Тарас Марусик, громадський активіст та експерт з мовної політики. Фото надане співрозмовником.

«Перефразовуючи вислів французького історика Алена Безансона «Мистецтво брехні таке старе, як і сама Росія», можна сказати, що зросійщення/русифікація України таке ж давнє явище, як і російська імперія», – коментує громадський активіст та експерт з мовної політики Тарас Марусик. – І хоча процес дослідження архівів на цю тему далекий від завершення, ми вже маємо тисячі й тисячі задокументованих фактів, які дають розуміння і усвідомлення масштабів русифікаторського котка, який знищував українську мову особливо в XIX і XX століттях. Вийшла низка праць науковців Києво-Могилянської академії, Інститутів історії і української мови Національної академії наук України, які базуються на раніше секретних архівних документах, що показують методику і методичність лінгвоциду».

Пан Тарас розповідає, що не раз ловив себе на думці, що все могло скластися набагато гірше, могла наступити мовна катастрофа. Констатує: «Відомо, що в Києві українською мовою наприкінці XIX століття розмовляла мізерна кількість родин, яку можна було перелічити на пальцях. Це шокувало Івана Франка, і коли він приїжджав до Києва, щоб почути рідну мову і поспілкуватися нею, то їхав у книгарню видання «Кієвская старіна», де був україномовний продавець.

Слава Богу, катастрофи не сталося, а опір русифікації став одним із фундаментів у подальшій боротьбі за незалежну Україну. Власне, боротьба українців проти утисків української мови протягом століть є боротьбою цивілізації із псевдоцивілізацією, з народом-ордою, який звик грабувати, вбивати і безконечно поширювати свої кордони у всіх сферах, бо Росія і кордон – це поняття несумісні».

Читайте також: Не дай бог знову. Як насправді жилося в «золоту епоху радянської стабільності» [4]

Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам’яті.

«Якщо ми подивимося на злочини, які вчиняють росіяни під час повномасштабної війни, – це насильницька паспортизація, знищення об’єктів культури, підручників та книжок українською мовою, переслідування за використання української мови та, як кажуть міжнародні організації, ефективна криміналізація української культури на тимчасово окупованих територіях, – констатував на відкритті виставки «Мововбивство – складова рашизму» голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович.

– Все це є складовими, які показують свідомий намір росіян атакувати українську ідентичність. І мова, як один з компонентів будь-якої ідентичності, а тим паче ідентичності національної, теж опиняється під цією загрозою».

ЗЛОЧИННА СПРАВА РОСІЇ – ВИКОРІНЮВАТИ УКРАЇНСЬКУ МОВУ

Щоб ніхто не сумнівався: наступ на українське слово розпочала московська церква ще у XVII столітті, запровадивши цензуру та контроль над книгодрукуванням, – щоб викорінити староукраїнську мову. У 1720 році з’явився указ російського царя Петра I (за чиїм наказом у 1708 році було спалено Гетьманську столицю Батурин) про «викорінення єресі» у Печерській та Чернігівській друкарнях та уніфікацію мови тутешніх видань з російськими, щоб не відрізнялися.

Катерина II ініціювала і безпосередньо керувала роботою над двотомним «Порівняльним словником мов». Він вийшов у 1789 році. Саме там українська мова вперше характеризувалася як «російська, спотворена польською». Це видання можна вважати першим антинауковим запереченням української мови.

І вже на початку XIX століття імперія мала певний «мовний успіх» у церквах, в освітянській та чиновницькій сферах. Однак з’явилися «Енеїда» Івана Котляревського, а через півстоліття – «Кобзар» Тараса Шевченка. Росіяни почали нав’язувати черговий міф про «нарєчіє». «Ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, а наріччя, яке вживає простолюд, є тією ж російською, зіпсованою впливом Польщі», – такий вердикт зробив міністр внутрішніх справ Валуєв у таємному циркулярі в 1863 році. Він забороняв друкувати духовні та освітні книжки українською мовою, яку імперія назвала малоросійською.

Ще згадаємо 1914 рік, коли Микола II заборонив видання української преси і відзначення 100-річчя Тараса Шевченка. Але на кожну подібну заборону в усі часи в Україні активісти вчиняли спротив.

У липні 1933 року секретар ЦК КП(б)У Ніколай Попов, завідувач відділу пропаганди і преси на зборах у Харкові виголошував: «Особливо великого значення у боротьбі з буржуазним націоналізмом і українським націоналістичним ухилом набирає питання про мову й правопис». Уже за кілька років до того були заарештовані, зокрема, укладачі українського правопису, відомого за назвою «скрипниківка».

Відстоювання української мови в Україні має не одну трагічну сторінку. Проте це тільки підтверджує, що тут йдеться про фундамент нації і держави, яку фізіологічно ненавидять росіяни. І тому нам його потрібно укріплювати.

Біля Верховної Ради після ухвалення Закону про забезпечення функціонування української мови як державної: Лариса Масенко, Володимир Василенко і Тарас Марусик, 2019 р. Фото надане співрозмовником.

«Перед початком повномасштабної війни, 4 лютого 2022 року, ми з однодумцями провели першу з низки нарад на тему «Русифікація/зросійщення як злочин геноциду», – розповідає Тарас Марусик. – До речі, в цій нараді брала участь наукова редакторка виставки «Мововбивство – складова рашизму» Лариса Масенко. В тісному колі ми обмінялися думками, як розпочати процес юридичного визнання злочину русифікації/зросійщення, який можна порівняти з геноцидом.

Читайте також: Не «адін народ» [5]

Я висловив думку, що для цього варто закласти в основу відомий юридичний принцип позитивної дискримінації і що важливо довести це питання до юридичної кваліфікації, спробувати провести його через парламентський механізм одного чи кількох законопроєктів. Велика війна тимчасово зупинила наше обговорення. Утім мені здається, що теперішня українська влада могла б підхопити цю ініціативу. Вистачило б політичної волі».

«Працюючи над виставкою, ми хотіли показати не тільки те, що українську мову знищували, за неї вбивали, катували і репресували. Незважаючи ні на що, по-перше, мова вижила і розвивається. Мову продовжують відстоювати активісти і держава», – коментує Юлія Капшученко, головний спеціаліст Українського інституту національної пам’яті.

Електронний варіант виставки «Мововбивство – складова рашизму»:

—

Валентина Самченко, Київ; опубліковано у виданні УКРІНФОРМ [6]

Фото Геннадія Мінченка

Читайте також: