Музичний фронт: як пісні стали ще одним засобом спротиву

1.00

Нет

Ще рік тому потрапляння української пісні у світовий чарт чи в серіал від Netflix ставало справжнім інформаційним приводом для наших медіа, адже це вважали проривом і культурним досягненням. Проте війна багато в чому це змінила.

Сьогодні наші пісні лунають на концертах в усьому світі, і представляють не просто якусь локальну культуру, а спротив демократії авторитарним режимам. І, здається, така тенденція закладена в нас була давно, зазначають в проєкті ЧЕСНО [2].

Коли українців називають “співочою нацією”, подеколи це викликає нудоту чи навіть обурення. І для того є причини: стереотип про щирих і “недолугих” українців, чия культура тільки гопаком та піснями й обмежується, добряче культивувалася в усі роки “совка”.

Проте наша “співучість” — це таки не вигадка, як і тяжіння пересічного українця до музики загалом. Вважається, що найяскравіші риси характеру особливо проявляються саме в екстремальні періоди — і це ж ми побачили після 24 лютого 2022 року, коли Україна заспівала про війну і проти війни.

Почати хоча б із того, що ще за півтора тижня до вторгнення росії, коли весь світ тільки й говорив про можливі атаки рашистів, українці масово вибирали пісню для Євробачення і, як то у нас заведено, добряче сварилися [3] за цей вибір, дискутуючи про чи може переможець конкурсу відвідувати окупований Крим.

Здавалося б, поведінка геть абсурдна, проте, як виявилося, дуже далекоглядна. Саме обрана у тих бурхливих суперечках “Stefania” від “Kalush Orchestra” в наступні місяці стала однією з найважливіших пісень для України та Європи. Ця пісня перетворилася на справжній символ українського спротиву і незламності нашого народу, її переспівували, під неї танцювали, її назвали кращою, і не просто так. Пісня, яка писалася як присвята матері фронтмена гурту Олега Псюка, стала саундтреком війни, а заклик врятувати захисників “Азовсталі” [4] назавжди увійшов в історію Євробачення.

Чи згадаймо перші дні після вторгнення. Хіба до пісень тоді було? Хіба взагалі може в такі моменти бути до пісень?

Але ж якраз 26 лютого Андрій Хливнюк записує своє вже історичне спонтанне відео [5] на Софійській площі в знелюдненому Києві, де співає не якийсь новомодний хіт, а стрілецьку “Ой, у лузі червона калина”. Пісню, написану сто років тому, за виконання якої за “совєтів” можна було потрапити в тюрму, і яка після 1991-го року розглядалася кандидаткою на гімн України, проте “програла” творінню Михайла Вербицького. Річ культова, легендарна, але майже забута і… безперечно несучасна?

А ні, не безперечно. Бо в дні, коли, здавалося б, було аж геть не до пісень, “калину” почали переспівувати дорослі і діти, українці й іноземці. Навіть Pink Floyd возз’єдналися [6]вперше за майже 30 років і записали свій новий хіт, в якому також є відомий приспів про червону калину.

Виходить, як би нам не було тяжко, ми не можемо не співати. Українці виливають свої обурення, відчай і гнів через пісні, і війна тільки культивує таку потребу.

Так, у перший місяць повномасштабної війни ми не мали нових треків. Чимало студій звукозапису — у тому ж Харкові чи Києві — були під постійними обстрілами, тож творити щось нове було складно. Але якраз у цей час “друге дихання” отримують речі, здається геть несподівані. Наприклад, “Обійми” від “Океану Ельзи”, кавери на яку облетіли не лише Україну. Навіть Кріс Мартін з культовими “Coldplay” влітку 2022-го включив цю “незрозумілу, але дуже гарну” пісню у свої концерти.

Чи інша переможниця Євробачення — хітова “1944”, з якою Джамала наново почала гастролювати світом. Пісня про депортацію кримських татар у 2022-му, коли мільйони українців тікали з-під обстрілів, зазвучала геть по-новому. “Коли приходять незнайомці, вони заходять до вас додому, вони вбивають вас усіх і кажуть: “Ми не винні, не винні”. Ці слова кололи в саме серце ще у 2016-му, проте сьогодні їхній сенс болючий, мабуть, як ніколи.

Так само по-новому зазвучали “Додому” від “Калуша” чи “У мене немає дому” від “Один в каное”, які стали символічними для всіх, хто втратив свої домівки у цій війні чи мав тікати з-під російських ракет.

Але з часом перше пригнічення від російської агресії почало проходити, і потреба українців в нових піснях спротиву виростала в геометричній прогресії. Здається, не було жодного українського співака, співачки чи гурту, які б не написали щось про війну, і не гастролювали б світом зі збором коштів для ЗСУ, біженців чи на для гуманітарної допомоги. А ті, хто не виступав, мабуть, уже можуть вважатися викресленими з нашого шоубізнесу, бо ж “не забудем і не пробачим”, як каже репер Skofka.

І масштаби такого пісенного спротиву справді вражають. Колаборація [7]Еда Ширана з гуртом “Антитіла”, кошти від монетизації та роялті якої пішли на гуманітарну допомогу українцям. Пронизлива “Як ти? [8]” від “The Наrdkiss”, не менш болюча “Рідні мої” [9] від alyona alyona та Jerry Heil, “Місто Марії” [10]від Океану Ельзи, пророча “Враже” від Енджі Крейда і багато-багато інших. Всі вони написані на основі власних вражень, чужих віршів чи популярних мемів, але говорять про справжнє і знайоме кожному.

Українцям було, що сказати про цю війну — і ворогу, і собі. І вони говорять, вони співають, вони фіксують в музиці власне ставлення до всього, що нині відбувається, наслідуючи одвічну традицію своїх предків.

Пісні війни з’являються у наших списках відтворення ледь не щодня. Загату прорвано, російськомовне вимито, бо ж співати сьогодні російською — це тавро на все життя. Наші співаки та співачки різних стилів та різних жанрів знову і знову висловлюють свій спротив російським солдатам та російській ідеології, а українці підхоплюють ці слова й розносять світом.

Але, хай яка мета у таких хітів сьогодні, роки потому ці пісні стануть окремим розділом історії цієї війни й багато чого розкажуть нашим нащадкам і про нашу боротьбу, і про нашу перемогу, і про наш інформаційний спротив.

—

Вікторія Карпінська [11], опубліковано на сайті Руху Чесно [2]

В тему: