Коли говоримо про львівський "Бристоль", йдеться про комплекс, до якого належали чотири першокласні готелі, вишуканий ресторан, театр-вар’єте й навіть парова пральня. Небачена раніше в місті промислова імперія діяла під пильним наглядом власника — Сигізмунда Ценґута.

Саме його наполегливість зробила цей заклад відомим далеко за межами Галичини. Його ж непоступливість спричинила родинну трагедію, відтак і крах підприємства, пише видання "Локальна історія" [2].

Мармурові стіни, жодних стільців

Соломон — таке справжнє ім’я Ценґута — починав як звичайний кельнер. 1900-го, маючи 30 років, став управителем ресторану при готелі "Бристоль" на вулиці Карла Людвіга. Наступного року — орендарем цього готелю. Ще через рік — повноправним власником. Але це був тільки початок.

Ценґут викупив сусідню кам’яницю, у якій облаштував "філію" — готель "Бристоль Депенденс". Придбав готель "Савой" у середмісті та тільки-но побудований готель "Нью-Йорк" через дорогу від Міського театру, який ми знаємо як Оперний. А на Підзамчі запрацювала перша в місті парова пральня "Бристоль".

У повоєнні роки ціни у "Бристолі" вражали навіть добірну публіку. Антоній Лович, урядник Тернопільського воєводства, повідомив поліцію, що мусив заплатити за ночівлю 96 тисяч марок — хоч за розпорядженням влади покій не міг коштувати понад 80 тисяч.

Дописувач газети Chwila скаржився на цінники в готельному ресторані. Рахунок за пересічну вечерю — горохова каша, оселедець, тонесенький шмат м’яса, огірок, мале пиво й чарка горілки — майже 2 тисячі марок. "В кожному іншому локалі така вечеря обійдеться щонайменше удвічі дешевше. Розуміємо, що ціни ростуть, але звідки така різниця? Чи нема на то способу?", — обурювався той.

Року 1930 на першому поверсі готелю запрацювала танцювальна зала "Палас де Денс Бристоль". Щоб облаштувати приміщення, Соломон-Сигізмунд витратив 20 тисяч доларів, що є понад 300 тисяч доларів за теперішнім курсом. Оформлення мало викликати у відвідувачів "атмосферу камеральної інтимности". Мармурові стіни, вазони та квіти, вишукані меблі, жодних стільців — тільки зручні фотелі.

Велетенські люстри та кольорові рефлектори. Простора танцювальна зала могла прийняти одночасно до 100 пар. Проваджений на американський зразок бар, у якому за допомогою спеціального закордонного міксера готували вишукані коктейлі. Ну і головне — музичний супровід, за який відповідав оркестр Єжи Петерсбурського й Артура Ґольда.

На відкриття запросили "найбажаніших" гостей — міських радних, чиновників і журналістів. Ставка спрацювала — незабаром часописи заполонили схвальні відгуки про новий заклад.

Реклама запевняла: «Елегантські товариські сфери Львова, землевласники, промисловці, правдиві репрезентанти купецтва і фінансисти нарешті знову мають локаль, у якому можуть направду весело, вільно й безтурботно забавитися. "Палас де Денс Бристоль", — це найвишуканіший дансинґ нашого міста. Знаний і цінований передвоєнний піонер гастрономічно-готельового промислу Сигізмунд Ценґут облаштував його з усією вишуканістю та елегантністю закордонних дансинґових палаців. А багато ексклюзивних гостей, які перебувають у цьому дансинґу, зумовлює те, що добірна публіка так добре там чується». 

Негігієнічні фраки

Реклама створювала звабливу картинку. Але чи справді все було так безтурботно на підприємстві Соломона-Сигізмунда? Аж ніяк. Підприємця постійно переслідували скандали. Одного дня він оголосив, що звільняє чотирьох кельнерів: Адольфа Зільберштока, який пропрацював у "Бристолі" 26 років, Франца Ляуфера — 22 роки, Леона Шварца й Адольфа Гаґена — по 12 років.

Пояснив просто: вони надто старі, щоби сумлінно виконувати свої обов’язки. Кельнери подали до суду, вимагаючи бодай якогось відшкодування. Після першого процесу суддя зобов’язав Ценґута виплатити Ляуферу 180 злотих. Але готеляр відмовився, заявивши: нехай тяганина обійдеться йому в тисячу й більше, позивачам не дасть ані гроша. 

Ще одна неприємна історія була пов’язана із Маріцом Гольцманом. Він працював у "Бристолі" понад три десятиліття: спочатку платничим, потім розпорядником, а насамкінець його зробили звичайним кельнером. Пониження на службі так вразило бідолаху, що він зліг, а через дев’ять місяців помер, лишивши вдову й купу малолітніх дітей. Жінка пішла до Ценґута просити про бодай якусь допомогу — той тільки вказав їй на двері. 

Dziennik Ludowy, друкований орган львівських соціалістів, часто на своїх шпальтах згадував заклад Ценґута. Спочатку дописувач обурювався вимогою підприємця, щоб всі кельнери в "Палас де Денс Бристоль" носили фраки. 

"Це впровадження суперечить розпорядженню магістрату, відповідно до якого обов’язковим вбранням кельнера є біла блуза, — було наголошено в дописі. — Бо кельнер під час праці пітніє і найлегше заражається різними хворобами. Праця в негігієнічних вбраннях, а в цьому випадку у фраку, є розсадником інфекційних хвороб". 

Потім Dziennik Ludowy взявся за приміщення дансинґу. Автор статті "Міському будівельному відділу до відома" стверджував, що фундаменти й перекриття приміщення давно прогнили, тож можуть обвалитися в будь-який момент. А під танцмайданчиком розташована ресторанна кухня, в яку веде вузький і довгий коридор. 

"10 пар, що танцюють, спричиняють більший тягар і натиск, аніж 100 осіб, які сидять. Можна легко уявити, яка загроза виникне, коли одночасно танцюватимуть від 80 до 100 пар. Апелюємо до міського будівельного відділу, аби влаштував скрупульозне дослідження у справі повищого будинку", — скаржився кореспондент. 

До суду через посаг

Підприємець не цурався публічно з’ясовувати стосунки навіть із власною родиною. Ценґути виховали чотирьох дітей: трьох доньок і сина. Щодо подружнього життя двох старших доньок, Амалії та Франциски, проблем не було. А от коли свого обранця батькам представила наймолодша Ліна, Сигізмунд твердо заявив: 

— Цього шлюбу не буде! 

Претензій до Юліуша Когля не бракувало: старший від дівчини на 15 років, без постійного заняття, з непевним характером. Ценґут вважав, що Когль легковажний і полює за дівчиною з багатим посагом. Коли Ліна на три місяці покинула Львів, швидко підшукав собі нову наречену, а тільки-но повернулася до рідного міста, знову взявся залицятися до Ценґутівни. А ще він — протестант. Щоправда, вартувало Юліушу обмовитися, що заради коханої готовий прийняти юдаїзм, як з’явилася нова претензія: брак характеру. Ліна таки взяла шлюб потай від батьків. А коли не отримала жаданого посагу — звернулася до суду.  

— Наше подружжя — це наслідок щирого прив’язання, сердечного почуття і взаємної довіри, — стверджувала вона. — Мій обранець — чоловік з бездоганним характером, має академічну освіту, є офіцером Війська Польського і багато років присвячує себе професійній праці. Всі закиди моєму чоловікові — фальш, вчинений найнятими шпигами, котрі з усіх сил прагнули дізнатися про нього щось неприємне. 

Заповідався гучний процес, який обговорюватиме весь Львів. Але несподівано в дім Ценґутів увірвалася ще одна біда. 

Кохання замість спадку

Сигізмунд Ценґут мріяв зробити свою імперію спадковою. Наступним власником "Бристолю" він бачив свого сина Фрідріха. Та молодика, який від народження не знав браку грошей і уваги, не вабило нудне підприємництво. Красивий, товариський, завжди вишукано одягнутий, він визначив своїм покликанням… танці та кіно.

Наперекір консервативним батькам Фред регулярно брав участь у танцювальних конкурсах — і часто перемагав. Він знявся в рекламному ролику, який транслювали в кінотеатрах перед сеансами. А тоді поїхав до Парижа підкорювати "великий екран". Підписав контракт із тамтешнім відділенням студії "Парамаунт" і навіть виборов собі кілька третьорядних ролей. Але й там швидко знудився, розірвав угоду й повернувся до рідного міста. 

Року 1931 Сигізмунд знову спробував навернути сина до родинної справи — призначив того розпорядником "Палас де Денс Бристоль". На початках Фред сумлінно виконував свої обов’язки. Однак невдовзі все різко змінилося.

Причина — банальна: молодик закохався. Його обраниця — Аделаїда Козловська, донька продавця овочів чи то з Ґливиць, чи з Вроцлава. У юності відсиділа рік у в’язниці за політичним обвинуваченням, відтак розпочала танцювальну кар’єру, яка й привела її у "Бристоль". Авжеж, старий Ценґут виступив проти будь-яких стосунків з "паркетницею". Тож влітку пара потай від Фредової родини втекла закордон. 

Сигізмунд відрікся сина. Та через пів року змилостивився і почав шукати шляхи, щоб повернути його додому. За посередника попросив постійного постояльця "Бристолю", кінопідприємця Якова Ґраната, який часто мандрував Європою. Але не минулося без виставляння умов: Фрідріх має повернутися сам, його пасія — до батьків. Ґранат пообіцяв допомогти. А 8 квітня 1932 року прислав телеграму з Ніцци: "Козловська вбила Фреда". 

Адвокат Ценґутів взявся обдзвонювати готелі в Ніцці. Тільки-но по півночі вдалося знайти Ґраната. Телефонна розмова тривала чотири хвилини. Яків підтвердив висловлене в телеграмі: 34-річний Фрідріх Ценґут — мертвий. 

Ґранат попросив її зачекати в холі, а тим часом викликав поліцію. Дівчину затримали. Слідчі вирушила в покій, де трапилася трагедія. Мертвий Ценґут лежав між двома ліжками, віддаленими, під головою мав подушку. Біля ліжка — бравнінґ із двома невикористаними набоями, на підлозі — дві гільзи від куль. Кімната була заляпана кров’ю, проте слідів боротьби — не помітно. Лікар ствердив, що обидва постріли були завдані в спину зблизька. Кулі пройшли тіло навиліт, спричинивши негайну смерть. Заплакана Козловська переповідала обставини тієї фатальної квітневої ночі:

— Фред дорікав, що моя мати пересилає нам недостатньо грошей. Він вдарив мене кілька разів. Я підійшла до шафи, взяла свій револьвер, сховала його в кишеню піжами. Коли він знову почав мене бруталізувати, дістала револьвер, приклала до своїх грудей і заявила: "Якщо не припиниш, я застрелюся. Мені вже цього досить". Фред схопив мене за руку й закричав: "То не ти застрелишся — то я тебе застрелю!". У мить, коли револьвер був скерований в його груди, шарпнув мене сильніше. Випадково я потягнула гачок. Проти моєї волі револьвер двічі вистрелив… 

500 доларів за тіло сина