Мирний план Дмитрієва — Віткоффа щодо вирішення російсько-українського конфлікту продовжує своє життя за межами початкових двадцяти восьми пунктів [2]. Ще до візиту посланців американського президента до Кремля і зустрічей з українською делегацією в Маямі документ почав змінюватися, «схудшивши», за інформацією Володимира Зеленського, до двадцяти пунктів. Паралельно «європейська трійка» (Великобританія, Німеччина і Франція) представила свої «альтернативні» ініціативи [3], ще менш реалістичні, ніж вихідні пункти Трампа. Путін, втім як і Зеленський, відкинув навіть скорочену версію угоди.

Читайте також: Стара пісня на новий лад: чому «покращений» план Трампа більше схожий на меню хижака [4]

Але план не зник. Його окремі елементи продовжують залишатися на плаву, Путін обговорює їх з посланцями американського президента. Про них же — в тих чи інших формулюваннях — говорить з тими ж людьми Володимир Зеленський. Навіть просто обговорення має істотні наслідки: норми міжнародного права і навіть досить довільно тлумачені «правила» підміняються «реалізмом», справжнє мирне регулювання — «неприємними поступками» під тиском «миротворців», а мультилатералізм — закріплюючою сферою впливу «багатополярністю».

Мова йде не тільки про конкретні територіальні формулювання, а про більш широку зміну парадигми: від «порядку, заснованого на правилах» — до світу, в якому сильні держави домовляються між собою про те, як саме і в чому саме міжнародне право можна ігнорувати.

На цьому тлі не дивно, що розмови про «смерть міжнародного права» [5] знову стали модним жанром суспільно-політичної дискусії. Міжнародне право ховають регулярно — щоразу, коли воно заважає «політичним рішенням». При цьому парадоксальним чином про його важливість нагадує сам Путін. Він постійно вимагає «юридично обов'язкових» гарантій, підписаних документів, «твердих зобов'язань» — саме тієї мови, яка випливає з міжнародного права. Водночас багато елементів плану Дмитрієва — Вітковфа прямо суперечать цьому праву.

У випадку з Росією дійсно можна говорити про своєрідну «зимівлю» [6] міжнародного права (як ведмедя в барлозі). Низка його інститутів і механізмів фактично заморожені: рішення міжнародних судів ігноруються, зобов'язання порушуються, принципи відкидаються як «ідеалізм часів глобалізації».

Але зимівля — це все-таки не смерть. І питання сьогодні не в тому, чи живе міжнародне право, а в тому, хто і навіщо намагається переконати нас у зворотному.

Читайте також: Як гроші Росії знову розкололи Захід [7]

«Фактичне визнання» окупованих територій

Спільним для більшості нинішніх «мирних пропозицій» стає визнання «фактичних реалій» — тобто російського контролю над окупованими територіями. Прихильники плану Трампа називають це визнанням де-факто, протиставляючи його визнанню де-юре. Ідея «кордонів 1991 року» (ніби в України взагалі існують якісь інші кордони) все частіше оголошується нереалістичною і контрпродуктивною.

Ми спостерігаємо, як сама ідея «фактичного визнання» зустрічає все менше опору в політичних колах Європи. Міністр закордонних справ Німеччини Вадепуль дозволяє собі говорити про «неприємні поступки» [8], які нібито доведеться зробити Україні. Президент Фінляндії Олександр Стубб — політик, який тонко відчуває кон'юнктуру, — розмірковує про необхідність готуватися до болісних для Києва компромісів [9].

Читайте також: Чому Трамп довірив переговори з Кремлем своєму другові Віткоффу, який нічого не знає про Росію, нічого не знає про Україну [10]

Президенти США та Фінляндії в гольф-клубі

З формальним визнанням у мирному договорі, якого вимагає Путін, все досить ясно. Сама по собі фіксація лінії контролю або розмежування в мирних угодах не є чимось незвичайним. Угоди можуть встановлювати режим припинення вогню, демілітаризовані зони, перехідні режими управління. Але визнання анексії — це вже щось інше. Таке визнання не є «мирною угодою» в юридичному сенсі, а являє собою легітимацію результату агресії.

Визнання окупованих територій частиною Росії — це не просто «відступ від міжнародного права». Це порушення його імперативних норм (ius cogens) і насамперед заборони агресії. Такі дії самі по собі порушують міжнародне право.

Риторика «визнання кордонів» є багато в чому маніпулятивною. У міжнародному праві немає окремого, самостійного «інституту визнання кордонів». Є визнання держав, є визнання урядів, є визнання певних прав на територію (наприклад, у контексті договорів). Тільки визнання держав має більш-менш фіксовані форми.

Держави, як правило, уникають практики визнання або невизнання конкретних урядів, а тим більше не затверджують карти з кордонами інших держав, хоча їхні заяви та дії, включаючи укладення договорів, можуть розглядатися як такі.

Натомість існує обов'язок не визнавати результати грубих порушень міжнародного права — насамперед актів агресії та пов'язаних з ними анексій. Норма про це в цілому працює, і порушень небагато. За США, які визнали суверенітет Ізраїлю над анесованими Східним Єрусалимом і Голанськими висотами, ніхто не пішов. Розміщення посольства США в Східному Єрусалимі стало приводом для позову Палестини до Міжнародного суду [11].

Саме в цьому полягає проблема «фактичного визнання». Міжнародне право допускає окремі відступи від категоричного неприйняття окупації, головним чином гуманітарного характеру (так зване «намибійське виключення»), коли в інтересах населення визнаються фактичні власті — їхні дії в суворо обумовлених рамках (видавані ними документи, акти цивільного стану).

Читайте також:  Подвійний агент чи корисний ідіот? Як друг Трампа вчив Путіна "миру" за спиною України [12]

Більше, ніж агресія

На цьому тлі важливо розуміти масштаб російської агресії. Більшість випадків «фактичного визнання» пов'язані з ситуаціями, що не ускладнені анексіями.

Путінська Росія пішла далі, ніж більшість післявоєнних агресорів. У 2014–2022 роках Росія оголосила про приєднання шести регіонів України (Крим, Севастополь, Донецька, Луганська, Херсонська та Запорізька області), включаючи території, які й сьогодні не перебувають під її фактичним контролем. Це найбільша анексія після Другої світової війни: площа анексованих територій лише трохи поступається анексіям нацистської Німеччини в 1938–1940 роках.

Тут порушується не тільки заборона агресії, але й самостійна заборона анексії [13]. Навіть якби Україна дійсно напала на Росію (а напад 2022 року Кремль намагався представити саме як «самооборону»), анексія все одно залишалася б незаконною. Агресія не може бути легалізована заднім числом посиланнями на нібито «попередні» загрози.

12 жовтня 2022 року 143 держави — члени ООН проголосували за резолюцію [14] Генеральної Асамблеї, яка засуджує анексію чотирьох українських регіонів Росією і прямо закріплює обов'язок усіх держав не визнавати ситуацію, створену агресією. Така ж позиція і інших міжнародних організацій та окремих держав. Це, по суті, мінімальне зобов'язання світової спільноти перед жертвою агресії. Якщо ви робите більше — добре, якщо ні — хоча б не визнавайте результат.

Сполучені Штати послідовно дотримувалися (знову ж таки, до Трампа) доктрини Стімсона [15], відповідно до якої США відмовлялися визнавати територіальні зміни, спричинені агресією. Саме на цьому ґрунтувалося невизнання анексії Радянським Союзом країн Балтії. У період першої адміністрації Трампа державний секретар Майк Помпео видав «Кримську декларацію» [16], в якій США урочисто заявили, що ніколи не визнають Крим частиною Росії.

Читайте також: До чого потрібно готуватися (або чому необхідно опиратися) Україні в американських забаганках щодо переговорів з агресором [17]

Чи можна легалізувати анексію договором?

Будь-який міжнародний договір, що прямо фіксує територіальні надбання Росії в результаті агресії, буде нікчемним. Стаття 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів [18] не залишає місця для тлумачень: договір, що суперечить імперативній нормі загального міжнародного права, є недійсним з моменту укладення. Передача територій агресору була б прямим наслідком порушення такої норми.

З цього випливає і більш широке правило: жодне територіальне придбання або особлива вигода, отримані в результаті агресії, застосування сили або погрози силою, не можуть вважатися законними. Міжнародний суд ООН неодноразово підкреслював, що заборона територіальних придбань через силу — норма звичайного права, обов'язкова для всіх держав. 

Міжнародний суд ООН

У недавньому Консультативному висновку [19] про правові наслідки політики Ізраїлю на окупованих палестинських територіях, включаючи Східний Єрусалим, Міжнародний суд ще раз зафіксував, що:

• окупаційна держава не має права анексувати окуповані території;

• окупація за жодних обставин не створює права на територію;

• тривалість окупації не має юридичного значення;

• форма, в якій оформлено приєднання в національному праві, не впливає на його незаконність.

Крім того, міжнародне право передбачає недійсність договору, укладеного під погрозами.

Таким чином, з точки зору міжнародного права, окуповані Росією території залишаються частиною території України і не можуть увійти до складу Росії в результаті укладення мирного договору. Спроба закріпити за Росією окуповані українські регіони може призвести до заморожування проблеми, тобто на час відкласти новий конфлікт.

Мирний договір, що містить територіальні поступки (у тому числі, наприклад, оренду або спільну юрисдикцію над територіями) або відмову від частини суверенітету України, ризикує в одну мить перетворитися на марну стопку паперів. Тим часом Росія продовжить бути державою, що окупує територію сусідньої держави.

Читайте також: Дипломатична небезпека: спецпосланець Трампа покладався на кремлівських перекладачів у переговорах з Путіним [20]

Наслідки для Росії: валіза без ручки

Іноді складається враження, що обговорення «плану Трампа» ведеться так, ніби головним бенефіціаром угоди стане Путін, а головними програвшими — Україна та українці. Це дійсно частково так. Але є ще один програвший, про якого майже не говорять, — росіяни.

З точки зору Росії, ця угода легко може стати пасткою. Вона надасть Путіну істотну зовнішню легітимацію: окуповані території визнані, санкції частково зняті, війна закінчена. Але одночасно вона закріпить вкрай вразливе становище країни та її населення в системі міжнародних відносин.

Окуповані, а тим більше анексовані території — це класична «валіза без ручки». Будь-який крок Росії на цих територіях буде підставою для нових і нових обмежувальних заходів. Як показує вже багаторічний досвід, санкції найшвидше вводяться не проти конкретних чиновників, а проти економіки і громадян країни в цілому.

Триватиме «стримування» Росії в економічній, технологічній та гуманітарній сферах. Воно завдаватиме величезної і багато в чому непоправної шкоди розвитку. Путін отримає карт-бланш на внутрішні репресії і на подальшу «корекцію» ідентичності населення окупованих регіонів. Ці практики міжнародне право все більш чітко описує як злочинні. А росіяни отримають удар з двох боків: посилення диктатури всередині і посилення ізоляції зовні.

Все сказане не означає, що переговори не потрібні або що припинення вогню не є безумовним пріоритетом. Мова не про те, щоб «продовжити війну заради принципів», а про те, щоб тверезо оцінити, яку саме ціну і за що пропонують заплатити — і кому.

Додатком до «фактичного визнання» став пункт про «повномасштабну амністію і непред'явлення претензій» — один з найскандальніших у плані Трампа. У «скороченій» версії він був формально вилучений, не фігурує він і в європейських альтернативах. Але сам факт появи такої формули важливий і показовий. Амністія за міжнародні злочини — це важливий сигнал. Визнання російської окупації означатиме продовження злочинної практики. Більш того, такий крок певним чином «легалізує» вже скоєні злочини.

Читайте також: Європейські політики побоюються, що американці "зрадять Україну в питанні територій"  [21]

План Дмитрієва — Вітковфа як симптом нової зовнішньої політики

Найнеприємніше в планах Дмитрієва — Віткоффа навіть не самі плани, а те, як органічно вони вписуються в нову зовнішньополітичну філософію. Нова американська Концепція національної безпеки [22] фактично виключає міжнародне право і демократичні принципи з числа орієнтирів. Це не «корекція курсу», а відмова від самої ідеї загальних правил.

Україні ж, по суті, пропонується оновлена версія «мелоського діалогу» [23] із знаменитого розділу Фукідіда. Тільки тепер сильний поліс — не Афіни, а сукупність великих держав, які домовляються про долю третіх країн. Слабким, як і дві з половиною тисячі років тому, залишається право «робити те, що вони можуть», а не те, що їм гарантують норми.

Слабким, як і дві з половиною тисячі років тому, залишається право «робити те, що вони можуть», а не те, що їм гарантують норми.

За такою логікою міжнародне право справді ризикує залишитися у вічній зимі. Воно зберігає формальне існування, але його норми перетворюються на опції, які сильні держави вмикають і вимикають за необхідності.

Міжнародне право можна відсунути вбік, можна спробувати забути, можна цинічно оголосити застарілим. Але саме воно залишається і сьогодні єдиним набором норм, який хоча б якось обмежує право сильного і дає слабким — державам і людям — мову, якою вони можуть формулювати свої вимоги. Якщо ми визнаємо, що в XXI столітті війна знову може приносити стабільні територіальні дивіденди, а масові злочини — політичну недоторканність, тоді повернути світ до розуму буде набагато складніше, ніж вивести міжнародне право із зимової сплячки.