Майже п'ять років повномасштабної війни залишають глибокі шрами на тілі суспільства, випробовуючи на міцність не лише економіку та інфраструктуру, а й колективну психіку нації.

Осінь 2026 року принесла українцям нові виклики: посилення російського терору реактивними дронами, болючі геополітичні компроміси на кшталт «дизельної угоди» та відчутний тиск з боку окремих стратегічних партнерів. У такі періоди турбулентності рівень суспільної зневіри зазвичай стрімко зростає, перетворюючись на сприятливий ґрунт для ворожих інформаційних операцій.

Проте свіжі соціологічні дані ламають стереотипні уявлення про тотальну втому та розпач. Як свідчать результати всеукраїнського опитування, яке провів Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) [2] у період з 8 по 16 жовтня 2026 року, українське суспільство демонструє дивовижну психологічну стійкість. Дослідники опитали понад тисячу респондентів з усіх підконтрольних регіонів, намагаючись намалювати актуальний портрет національного оптимізму та відчуття єдності.

Цей зріз настроїв має критичне значення не лише для розуміння емоційного стану громадян, а й для оцінки обороноздатності країни в цілому. Соціологи наочно доводять, що віра у світле майбутнє та згуртованість — це не просто ліричні категорії, а цілком конкретні фактори національної безпеки. Саме вони визначають готовність нації терпіти військові тяготи та не погоджуватися на принизливі умови капітуляції.

Спираючись на дані цього масштабного дослідження, ми проаналізували ключові тенденції, розломи та точки опори українського суспільства. Хто сьогодні найбільше схильний до песимізму, як мовне питання корелює з вірою в перемогу, та чому внутрішні політичні чвари стають екзистенційною загрозою — розбираємося в деталях.

Читайте також: Від безумовного оптимізму до прагматичного сорому: як українці відклали вирок ЗЕ-владі до перемоги [3]

Візія майбутнього: між квітучою Європою та демографічною руїною

Питання про те, якою українці бачать свою державу через десять років, є своєрідним лакмусовим папірцем, що вимірює глибинний запас національної міцності. Згідно з дослідженням, понад шістдесят відсотків громадян (61%) впевнено дивляться вперед, вважаючи, що через декаду Україна перетвориться на процвітаючу країну у складі Європейського Союзу. Ця цифра є потужним індикатором того, що стратегічна мета, заради якої нація платить надвисоку ціну, залишається незмінною та бажаною для абсолютної більшості.

Яким Ви бачите майбутнє України через 10 років?

На противагу їм, понад чверть населення (27%) поділяє глибоко песимістичний погляд. Вони переконані, що через десять років Україна залишиться зруйнованою державою з катастрофічним відтоком населення. Ще 12% респондентів не змогли визначитися зі своєю візією майбутнього. Цікаво, що цей баланс світла і темряви залишається напрочуд стабільним: соціологи фіксують, що з грудня 2025 року рівень оптимізму коливається в межах статистичної похибки, не зазнаючи кардинальних обвалів.

Стабільність цих показників вражає ще більше, якщо зважити на контекст останніх місяців. Попередній замір настроїв відбувався влітку, у теплий період без суттєвих відключень електроенергії та до початку масованих атак новими типами озброєнь. Жовтневе ж опитування проходило на тлі тривожних новин про підготовку до надважкої зими та дипломатичного тиску. Те, що показник оптимізму не впав, свідчить про глибоку адаптацію психіки до перманентного стресу: українців уже вкрай важко зламати черговою ескалацією чи поганими новинами з міжнародної арени.

Якщо заглибитися в демографічний розріз, стають помітними певні закономірності. Жінки дивляться у майбутнє з більшою надією (65% оптимісток проти 56% серед чоловіків). Сільські жителі також виявляються більш оптимістичними (68%), ніж мешканці великих міст. Водночас люди, які безпосередньо стикаються з війною — діючі військовослужбовці за мобілізацією чи контрактом, — демонструють один із найвищих рівнів віри в процвітаючу Україну (67%), що розбиває міфи про тотальну зневіру в окопах.

Читайте також: Два фронти виснаження: корупція у владі стала для українців таким самим викликом, як ракетні удари [4]

Як ми відчуваємо єдність

Оцінка внутрішньої згуртованості суспільства завжди була ахіллесовою п'ятою українського державотворення. Однак зараз 59% опитаних переконані, що українці поступово долають внутрішні суперечності та рухаються шляхом до формування монолітної політичної нації. Це позитивний сигнал, який підтверджує, що горизонтальні зв'язки, волонтерство та спільний ворог продовжують цементувати суспільство.

Проте не можна ігнорувати той факт, що третина громадян (34%) відчуває зворотний процес. Вони вважають, що внутрішні конфлікти лише поглиблюються, і нація невпинно скочується до розколу. Порівняно з вереснем-жовтнем 2025 року, ці оцінки дещо погіршилися. Це тривожний дзвінок для державної машини, який сигналізує про накопичення втоми від соціальної несправедливості, корупційних скандалів та поляризації думок щодо мобілізаційних процесів.

А як Ви оцінюєте єднання серед українців і долання суперечностей?

Особливу стурбованість викликають настрої молоді. Серед респондентів віком 18-29 років частка тих, хто бачить рух до розколу, сягає 41% — це найвищий показник серед усіх вікових груп (для порівняння, серед людей віком 60+ таких лише 24%). Молоде покоління, яке є найбільш активним споживачем інформації із соціальних мереж та месенджерів, гостріше реагує на внутрішні скандали, інформаційні вкиди та відсутність чітких перспектив особистого розвитку в умовах закритого кордону.

Читайте також: Градус стійкості: як змінилися настрої українців на п'ятому році великої війни [5]

Ще один виразний маркер розколу пролягає через мовне середовище. Серед тих, хто спілкується вдома виключно російською мовою, переважають песимістичні оцінки: 49% бачать рух до розколу, і лише 39% вірять у єднання (на противагу 63% оптимістів серед україномовних). Це свідчить про те, що російськомовний сегмент населення залишається більш вразливим до інформаційної ізоляції та депресивних наративів, відчуваючи себе відчуженим від загальнонаціонального мейнстриму.

Парадоксальною виглядає і позиція діючих військових. Попри високу віру в процвітаюче майбутнє держави (67%), аж 41% з них відчувають, що суспільство йде до розколу. Ця цифра оголює болючу прірву між фронтом і тилом. Військові, які щодня ризикують життям, гостро відчувають дисонанс із розслабленим життям мирних міст, що породжує відчуття несправедливості та суспільної роз'єднаності.

Читайте також: Парадокс стійкості: чому українці почуваються щасливими попри п'ятий рік великої війни [6]

Анатомія зневіри 

Соціологи підкреслюють, що віра у майбутнє — це не просто питання емоційного комфорту. Дослідження виявило пряму і вкрай небезпечну кореляцію між песимізмом та готовністю до капітуляції. Ті, хто не вірить у процвітання України, значно легше погоджуються на територіальні поступки та ганебні мирні угоди. Зневіра стає інструментом руйнування оборонного потенціалу зсередини.

Цифри говорять самі за себе: серед оптимістів лише 27% готові прийняти виведення українських військ з Донеччини в обмін на примарні гарантії безпеки. Натомість серед песимістів ця частка зростає вдвічі — до 53%. Для більшості ж оптимістично налаштованих громадян (69%) такі умови є абсолютно неприйнятними, що підтверджує: віра в державу прямо пропорційна бажанню боротися за кожен сантиметр її території.

Ця ж тенденція прослідковується і в ставленні до переговорного процесу. Майже сорок відсотків (39%) песимістів вважають, що українська влада має бути більш поступливою у перемовинах, аби домовитися з Росією. Серед оптимістів таку зрадницьку позицію поділяють лише 13%. Люди, які бачать попереду руїну, підсвідомо шукають будь-якого, навіть найгіршого, виходу з ситуації, забуваючи, що поступливість перед агресором веде не до миру, а до знищення.

Цікаво, що навіть у розумінні природи ворога існують розбіжності. Хоча абсолютна більшість усіх опитаних погоджується, що Росія прагне підкорити Україну і не готова на справедливий мир (86% серед оптимістів і 78% серед песимістів), чверть зневірених громадян (25%) все одно схильна звинувачувати в дипломатичному глухому куті саме українську владу, мовляв, вона «занадто непоступлива». Це класичний наслідок впливу ворожої пропаганди, яка роками намагалася перекласти відповідальність за війну з агресора на жертву.

Як влучно зазначає виконавчий директор інституту Антон Грушецький, Росія чудово розуміє цю психологічну механіку. Саме тому ворог використовує будь-який привід, найменшу економічну чи дипломатичну невдачу, щоб посіяти зневіру. Оптимізм у цих умовах стає ключовим елементом інформаційної безпеки. Що більше суспільство вірить у власні сили, то менше шансів у Кремля нав'язати нам мир на своїх умовах.

Читайте також: На чому тримається українське суспільство: віра у перемогу, тверезий погляд на фронт та нові лідери [7]

Відповідальність медіа та політиків

Збереження здорового оптимізму та відчуття єдності є не лише індивідуальним завданням кожного громадянина, а й колосальною відповідальністю еліт — як політичних, так і медійних. Дослідники б'ють на сполох щодо деструктивної ролі, яку відіграють окремі публічні особи та засоби масової інформації, свідомо чи несвідомо підриваючи психологічну стійкість нації в гонитві за рейтингами та політичними дивідендами.

Насамперед ідеться про зловживання клікбейтом та емоційно забарвленими заголовками. У соціальних мережах та на сторінках багатьох видань панує стратегія розкручування паніки. Експлуатація складних ситуацій на фронті чи в енергетиці заради залучення трафіку перетворюється на мародерство на людських емоціях. Виснажені війною громадяни споживають цей токсичний контент, що напряму конвертується у зростання того самого песимізму, який веде до готовності здатися.

Не менш руйнівною є поведінка внутрішньої політичної опозиції. Соціологи наголошують: конструктивна критика помилок влади є необхідною складовою демократії, але в умовах екзистенційної загрози вона не повинна перетворюватися на «священну безкомпромісну війну». Коли кожен промах уряду роздмухується до масштабів національної зради лише з метою знищення політичних конкурентів, це б'є не по рейтингах опонентів, а по фундаменту державності.

Політичні гравці та медіа-менеджери повинні усвідомити, що в разі катастрофи, до якої вони можуть докластися своїми безвідповідальними діями, їм уже не знадобляться ні рейтинги, ні електоральні бали. Втрата інформаційної гігієни та розпалювання внутрішніх чвар — це прямий шлях до реалізації найгіршого сценарію, якого так прагне ворог.

Читайте також:  Геополітичні симпатії під час випробувань: як змінилися погляди українців на світових лідерів та сусідні держави [8]

Попри всі ці негативні фактори, результати опитування залишають простір для стриманої гордості. Україна продовжує демонструвати феноменальну здатність до спротиву в умовах, які зламали б більшість інших націй. Той факт, що після п'яти років тотальної війни більшість населення бачить свою країну успішною та об'єднаною європейською державою, є найкращим доказом того, що український дух залишається незламним. Головне завдання сьогодні — захистити цю віру від внутрішніх та зовнішніх вірусів зневіри.

—

Світлана Гринько для «Аргумент» за матеріалами опитування КМІС

Читайте також:  

• Віра під обстрілами: як українці бережуть демократію на п’ятому році війни [9]
• Парадокс незламності: чому українці готові терпіти темряву, але не вірять у паперовий мир [10]
• Росія називає Схід України своїм. Ось 10 фактів, чому це не так [11]
•  З війною на межі [12]
• Довіра в умовах виснаження: як змінилися настрої українців наприкінці 2025 року [13]
• Чорна скринька Пандори: головні тренди та ризики 2026 року [14]
• Не вірять ні Путіну, ні Трампу: американці виступають за надання більшої військової допомоги Україні [15]
• Довіра в умовах виснаження: як змінилися настрої українців наприкінці 2025 року [13]
• Чорна скринька Пандори: головні тренди та ризики 2026 року [14]
• Рік бабака чи подвійна гра? Деякі підсумки української миротворчості Трампа [16]
• Не вірять ні Путіну, ні Трампу: американці виступають за надання більшої військової допомоги Україні [15]