Освіта в українських містах ХІХ – початку ХХ століть: як це робила імперія

1.00

Нет

Після ліквідації Гетьманщини та приєднання до Російської імперії Правобережжя й Криму, почалась ліквідація національної системи навчання, яка сформувалася понад століття тому – полкових шкіл, колегіумів, академій тощо.

Імперія будувала єдину уніфіковану міську освітню мережу, яка б готувала достатню кількість освічених чиновників нижчого та середнього рівня. А після аграрної реформи 1861 року, яка відкрила доступ до середньої освіти для дітей селян, а також в умовах урбанізації, існуюча мережа навчальних закладів не могла задовольнити запити населення.

Освітні реформи кінця XVIII – початку XIX ст.

Період правління Катерини ІІ позначився низкою реформаторських ініціатив в освітній сфері Російської імперії. Першочергова увага приділялася містам як адміністративним центрам, в яких кадровий дефіцит був особливо відчутним. Саме тому неодноразово декларувався намір влади суттєво розширити мережу шкіл для мешканців міст «різних чинів». На практиці, після ліквідації Гетьманщини та приєднання Правобережжя й Криму, це означало поступову ліквідацію національної системи навчання, яка сформувалася понад століття тому – полкових шкіл, колегіумів, академій тощо. Перед центральною владою стояло завдання створити єдину уніфіковану міську освітню мережу, яка б готувала достатню кількість освічених чиновників нижчого та середнього рівня.

На цю тему: Студенты из Рутении - Украины в университетах Европы в XIV - XVIII веках [2]

Спочатку суть планованих змін 1782 р. зводилася до розподілу народних училищ на три розряди: 1) малі/нижчі, 2) середні, 3) головні. Вже через чотири роки, у 1786 р., залишилися лише «головні» та «малі». В українських містах головні народні училища з’являлися в такому порядку: 1789 р. – Київ, Харків, Чернігів, Новгород-Сіверський; 1793 р. – Катеринослав, Сімферополь; 1799 р. – Полтава. Паралельно в губернських та повітових містах тривав процес створення малих народних училищ, навчання в яких відповідало першим двом класам (із чотирьох загалом) у головних.

У результаті реформи галузевого управління 1803–1804 рр. було створено чотири основні типи навчальних закладів для різних адміністративно-територіальних рівнів: парафіяльні (село, волость) й повітові училища (повіт), гімназії (губернія), університети (округ). На практиці система початкової та середньої освіти формувалася таким чином, що малі народні училища стали базою для повітових училищ, а головні – для гімназій.

Затримки в реорганізації малих народних училищ на повітові були пов’язані з матеріальними та кадровими чинниками. Найшвидше, за кілька років, це завдання виконали у Катеринославі, Харкові, Павлограді, Кременчуці, Ромнах, Сумах, Охтирці, Лебедині, Новомосковську, Валках, Борзні. На початку ХІХ ст. спостерігалася суттєва кількісна перевага повітових училищ на Лівобережжі та Слобожанщині (40), порівняно із Півднем (17), що пояснюється запізнілим соціально-економічним освоєнням та політичним реформуванням на колишніх татарських землях й тривалими козацько-старшинськими традиціями у перших двох регіонах. Місцева еліта демонструвала тут більший рівень свідомості та зацікавленості у розвитку освіти. Дещо іншою була ситуація на приєднаних до Російської імперії правобережних землях, де 16 училищ фінансувалися з едукаційного фундуша та за рахунок коштів духовних товариств. Лише на початку 1830-х рр., у ході боротьби із польським національно-визвольним рухом, більшість католицьких і греко-католицьких монастирів було закрито, а їх нерухоме майно та власність перейшли до казни «з тим, щоб прибутки з них використовувалися на різні богоугодні заклади і в тому числі на створення училищ замість тих, які утримувалися монастирями» [1].

«Не потрібно відволікати від народу кращі сили»: освіта в українських містах як інструмент контрольованих змін ХІХ – початку ХХ ст.

Процес відкриття гімназій також не можна назвати своєчасним. У 1808 р. їх кількість на всю Російську імперію складала 32 заклади. В українських містах перші гімназії з’явилися у Чернігові, Харкові, Катеринославі, Кременці, Одесі (комерційна), Полтаві, Новгород-Сіверському, Києві, Сімферополі, Вінниці, Херсоні. Досить часто між заявленим створенням та початком роботи закладу проходило декілька років і основною причиною такого явища був матеріальний чинник. Зважаючи на дефіцит фінансів, нерухомості та педагогів влада приділяла першочергову увагу багатолюдним містам.

До 1815 р. завершився процес створення гімназій у кожному українському губернському центрі. Система управління новоствореними закладами майже цілком відповідала загальноімперським засадам. Власний «Статут» мала Волинська гімназія, відкрита у 1805 р. на базі єзуїтського колегіуму в Кременці. Вибір цього міста був обумовлений прагненням тутешнього візитатора (інспектора) та протектора закладу Т. Чацького найбільш ефективно сконцентрувати освітній та науковий потенціал губернії в одному центрі. У цьому відношенні не підходив Житомир, який знаходився на південному сході регіону. Вплив польського елементу в іншому великому місті – Луцьку, нівелювався за рахунок значного відсотка євреїв та караїмів. Натомість у Кременці розташовувалися потужні будівлі колишніх єзуїтських колегіуму і монастирів. Однак вже у 1807 р. волинський губернатор М. Комбурлей порушив питання про переведення гімназії до іншого міста. Його аргументами були: наближеність Кременця до кордону («дуже далеко і бідним невигідно туди доїжджати»), географічні недоліки («через розташування між горами [Кременець] позбавлений свіжого повітря»), відсутність достатніх продовольчих ресурсів для забезпечення учнів харчами («Кременецький повіт ніколи не вирощує достатню кількість хліба»), потреба у приміщеннях для розквартирування війська [2]. Тоді гімназію вдалося відстояти. У 1831 р. заклад (вже у статусі ліцею) призупинив роботу з огляду на епідемію холери та початок польського повстання, а потім був перенесений до Києва, ставши базою для новоствореного університету.

1811 р. особливий статус, аналогічний вищим навчальним закладам, отримала й Київська гімназія (1-ша). Винятково на її утримання, не рахуючи казенних асигнувань, передавався дворянський капітал розміром майже півмільйона рублів, зібраний на потреби всіх училищ Київської губернії [3]. Ексклюзивний статус мала також Гімназія вищих наук кн. Безбородька, відкрита у 1820 р. і трансформована в 1832 р. у фізико-математичний ліцей.

У той час, коли гімназії на Лівобережжі, Правобережжі та Слобожанщині швидко знаходили підтримку серед заможних представників колишньої козацької старшини або польської шляхти, позиції російського дворянства у Криму на початку ХІХ ст. були слабкими, що відображалося на тутешніх навчальних закладах. Географічна віддаленість Сімферопольської гімназії від Харківського університету, якому вона підпорядковувалася до 1832 р., породжувала управлінські недоліки: «університет дуже рідко надсилав… візитаторів для ревізування гімназії та для задоволення її потреб; та й ці візитатори, не знаючи місцевих умов і обставин, були мало корисні для гімназії, ревізувати її вони могли, але допомогти їй були не в змозі» [4]. Як результат – наявність низки проблем та практично необмежена влада директора.

Намагаючись покращити систему управління та фінансовий стан закладів освіти, влада заохочувала участь в їх утриманні заможних представників дворянства. Для цього надавалися персональні звання почесних наглядачів (для повітових училищ) та почесних попечителів (для гімназій). Поступово при виборі кандидата до уваги брався насамперед розмір матеріальних пожертв, які він зобов’язувався виділити [5]. Так міністерство намагалося перекласти обов'язки утримання закладів освіти на місцеву еліту, в цьому випадку – поміщицько-дворянські верстви, яким в умовах наростання сільськогосподарської кризи ставало все складніше їх виконувати.

На цю тему: «Деградуюча школа тягне за собою і суспільство» - відвертий лист учителя до українців у День вчителя [3]

Спроби на початку ХІХ ст. запровадити загальностановий принцип у середній освіті породили, зокрема, проблему скорочення кількості учнів. Більш заможні містяни (чиновники, дворяни) не бачили суттєвої користі в отриманні їхніми дітьми тривалої освіти (на відміну від військової і з огляду на можливість раннього влаштування на службу) та побоювалися «шкідливого впливу» незаможних гімназистів. Натомість батьки останніх часто не мали матеріальних ресурсів для забезпечення повного, і знову ж таки тривалого, курсу навчання. Одним із винятків була Немирівська гімназія, яка з початку існування (1838 р.) користувалася популярністю. Відразу після її відкриття на базі дворянського училища кількість учнів сягала 450 осіб. Щоправда, варто враховувати польський чинник, адже переважна більшість гімназистів була католицького віросповідання [6].

Охоронний курс кінця 1820-х – 1850-х рр.

Наступний етап в історії міської освіти розпочався наприкінці 1820-х рр., коли було затверджено нові редакції «Статутів» повітових училищ та гімназій (1828 р.). Ці зміни репрезентували посилення самодержавства та централізації, характерні для правління Миколи І. В освіті це проявилося у ліквідації навчального взаємозв’язку між повітовими училищами та гімназіями, посилення нагляду за юнацтвом, скорочення вивчення іноземних мов та точних наук на користь Закону Божого і церковної історії.

Асигнування на більшість закладів в українських містах хоч і суттєво збільшилося (понад у 3,5 рази), однак вони належали до третього, найменш фінансованого, розряду. У першій третині ХІХ ст. жоден із регіонів Російської імперії так і не зміг зрівнятися з Лівобережною Україною за кількістю повітових училищ (по 15 у Полтавській та Чернігівській губ.). Із 1828 р. відкриття нових навчальних закладів активно відбувалося у південних губерніях. «…Швидкий приріст населення, зростаюча безупинно землеробська та торгова діяльність, клімат та природне розташування…» – перераховував сприятливі чинники для розвитку системи освіти генерал-губернатор М. Воронцов у записці 1829 р. на ім’я міністра К. Лівена [7]. Тож у ці роки відкрилися повітові училища у Севастополі, Керчі, Миколаєві, Одесі та Перекопі. Серед інших регіонів виділяються міста Правобережжя: Немирів, Новоград-Волинський, Острог.

Традиційно головною проблемою при відкритті нових повітових училищ був пошук фінансів для придбання/побудови приміщень у містах. Наприклад, у Миколаєві міський голова І. Кустов 13 років клопотав про виділення коштів. У Севастополі вирішити аналогічне питання дозволило лише благодійництво (надав будинок) та фінансові зобов’язання чиновника Морозова. У Новограді-Волинському відсутність приміщення стала причиною переїзду училища до м. Полонне. Натомість подібні плани про перенесення аналогічного закладу освіти із Радомишля до Володимира не було реалізовано через відсутність приміщення. Дозвіл на створення повітового училища у Богополі на Поділлі не мав наслідків через брак коштів. Тож у 1840-х рр. розширення мережі відбувалося вкрай повільно.

Дещо активніше з’являлися нові гімназії (в Луцьку, Вінниці, Житомирі, Немирові, Києві, Харкові та Одесі). Ще у 1828 р., для розв’язання управлінських та фінансових проблем, крім звання почесного попечителя, було створено посаду інспектора як «помічника директора у всьому, що стосується нагляду за викладанням і вихованням». Саме їм та педагогічним радам належало зменшити необмежені повноваження директорів.

Доцільність посади інспектора визначалася й необхідністю посилення навчальної дисципліни учнів та педагогічного персоналу. Професор Харківського університету Г. Успенський, здійснюючи наприкінці 1810-х рр. ревізію Київської гімназії, вказував на неабиякий безлад у розподілі навчальних годин, відсутності затвердженого університетом розкладу та ін. «Вчителі, – йшлося у його звіті, – убезпечившись тим, що на виконання їх обов’язків ніхто не звертає пильної уваги, влаштувалися на роботу в іншому відомстві, на шкоду гімназійному навчанню» [8]. Втім, нове законодавство створило таку ситуацію, що інспектор щоденно наглядав за порядком та інформував директора, який міг рідко відвідувати заклад. Це стосується, наприклад, очільника Новгород-Сіверської гімназії І. Тимковського (1825–1838), який робочу канцелярію організовував у себе вдома [9].

Поступово масового характеру набули прояви непрофесіоналізму з боку інспекторів. У цьому відношенні характерною особистістю був О. Зейдліц. У 1830–1840-х рр. він займав різноманітні вчительські, а також інспекторські посади в Чернігівській, 2-ій Київській, Ризькій та Казанській гімназіях, не закінчивши при цьому навіть повного курсу гімназійного навчання [10]. Крім різноманітних зловживань та некваліфікованого виконання обов’язків, що призводило до постійних змін місця роботи, він був активним прихильником фізичних покарань. В. Кричевський, який навчався у Чернігівській гімназії, писав у автобіографічних замітках: «Інспектор був хоч і не військовий, але німець (Зейдліц), якого я пам’ятаю в перших трьох класах, і він мені тепер уявляється у вигляді собаки, що зірвалася з ланцюга…, яка б’є то батогами, то руками, свариться, дере за волосся та інше. Інакше не згадую Зейдліца, що виконує особисто різного роду покарання і втихомирює всіма способами будь-який прояв вольності». У цей період ситуація в начальному закладі ускладнювалася й тим, що «директором був саперний капітан Фішер, перейменований в цивільний чин. Він ніякого уявлення не мав ні по одному предмету…» [11]. Причинами подібних ситуацій стала відсутність кваліфікованих кадрів та непродумана кадрова політика попечителів округів, міністерства.

До запровадження у гімназіях звання почесного попечителя (1828 р.) вся повнота влади зосереджувалася в руках директора. Від цієї особистості залежав статус конкретного закладу, його авторитет та популярність. Відтак політика та рівень кваліфікації директорів (як адміністраторів і педагогів) перетворювали окремі гімназії на джерело виховання кращих кадрів, регіональні центри наукових досліджень, а інші – на розплідник корупції, невігластва й тілесних покарань. У спогадах Є. Гасабова читаємо наступне: «міністерство і окружне керівництво обмежувалися лише загальними вказівками щодо ведення справи; розробка ж програм, постановка викладання і виховні заходи – все було надано на власний розсуд безпосередніх керівників гімназії. Діяльний і досвідчений директор у той час [у 1850-х рр. – М.В.] мав величезне значення: тим більше, що директору гімназії були підпорядковані і всі приватні, і казенні навчальні заклади в губернії» [12]. З огляду на цей вплив та відсутність потреби у високопрофесійних навичках, «директорська посада… перетворювалася на провінційну синекуру, яка зазвичай жалувалася заслуженим чиновникам, засланим на спочинок доживати свій вік у провінції на почесному місці керівника навчального закладу», як це було в Кам’янець-Подільській гімназії [13]. У ній «…директор рідко показувався в гімназії і ще рідше стикався з її учнями, шкільні інтереси яких не входили в коло його турбот і перебували у віданні інспекції. Внаслідок такої відчуженості директора і від гімназії, і від учнів, він представлявся в очах гімназистів важливою, потужною і тому грізною фігурою» [14].

Подібна ситуація була поширена і в інших містах (наприклад, в Чернігові в першій половині 1840-х рр.), навіть в університетських. Критичні спогади про директора 2-ї гімназії Києва М. Рігельмана (1850–1854 рр.) залишив М. Чалий: «Після приїзду [у 1852 р.] до Києва я не застав директора на службі: він прохолоджувався в своїх маєтках, збираючи данину зі своїх селян, хоча навчання у гімназії вже давно почалося. Обов’язки директора у його відсутність виконував інспектор М.М. Гренков» [15]. Не рідкістю були конфлікти між цими чиновниками. Інспектори намагалися дискредитувати директорів в очах керівництва навчальних округів, щоб зайняти їхнє місце. Як результат, страждав не лише авторитет конкретних осіб, а й очолюваних ними закладів освіти.

Лібералізація освіти 1860-х рр.

Реформи 1860-х рр., зокрема міська, суттєво розширили участь органів самоврядування в управлінні та фінансуванні навчальних закладів. Для повітових училищ ключові зміни стосувалися їх реорганізації на прогімназії, перепідпорядкування від директорів гімназій та наглядачів до повітових училищних рад. Це означало посилення колегіальності у прийнятті рішень, залучення представників духовного відомства та земств. В українських містах ці плани першочергово почали реалізовуватися на Правобережжі: у Києві, Острозі та Златополі [16]. Далі перетворення на прогімназії чекало Глухівське, Сумське, Старобільське, Ананьївське, Бердянське та інші повітові училища з тією відмінністю, що основна матеріально-господарська роль відводилася місцевим земствам. На цьому процес загальмувався. Невдовзі новий міністр Д. Толстой, наголошуючи на необхідності у повній мірі задовольнити освітні потреби міщан, започаткував нові типи шкіл – міські училища.

На цю тему: Оксана Забужко: Розвалена освіта — куди серйозніша загроза для країни, ніж розвалена армія [4]

Із 1869 р. розпочалося окреме реформування початкової освіти у містах Правобережної України. Його суть зводилася до відкриття 32-х двокласних міських училищ та реорганізації семи парафіяльних училищ (Радомишльського, Канівського, Житомирського, Луцького, Новоград-Волинського, Кам’янець-Подільського, Вінницького) на підготовчі класи при них. При цьому ліквідовувалися існуючі дворянські училища (Радомишльське, Луцьке, Теофіопольське, Овруцьке, Чорноострівське) та повітове Канівське [17].

В інших українських регіонах, зважаючи на слабкість для уряду політичного подразника у вигляді польського впливу, гімназійна мережа поступово розширювалася. Це відбувалося, головним чином, на основі наявних інфраструктурних потужностей. Для потреб Миколаївської гімназії було переобладнано одну із будівель штурманського училища, Керченської – повітового, 3-ої Харківської – паралельного відділення 1-ої гімназії. При цьому «промислове та торгове населення Керчі», не бажаючи «залишати своїх дітей у гімназії на цілі сім, або може бути, вісім років», домоглося, щоб її чотири початкові класи мали завершений цикл навчання по кожному предмету [18].

Переймаючись питанням оптимізації мережі гімназій та прогімназій міністр О. Головнін констатував: «Є багато населених і багатих міст, у яких немає ні гімназій, ні прогімназій… Багатолюдна та багата Полтавська губернія має лише одну переповнену учнями гімназію в Полтаві, між тим як сусідні губернії – Київська, Чернігівська та Харківська – мають кожна по три гімназії; відтак цілком корисно було б створити у Полтавській губернії другу гімназію у промисловому і багатому місті Кременчуку. Одне із наших найбільш населених міст Бердичів Волинської губернії, не має не лише гімназії чи прогімназії, але і навіть повітового училища…» [19]. Фінансування нових закладів, на його думку, мало здійснюватися не з казни, а бюджету міст, міських товариств та дворянських коштів. Саме тому статут 1864 р. передбачав можливість створення гімназій та прогімназій приватними особами, відновлював позастановий принцип навчання і фіксував повноваження педагогічних рад.

Найбільший суспільний резонанс викликало положення про поділ гімназій на класичні та реальні. Рішенням Ради міністра народної освіти від 6 березня 1865 р. статус реальної мали отримати гімназії у Білій Церкві, Рівному, Ніжині, Керчі, Харкові (одна із двох існуючих); пізніше, всупереч рішенню педагогічної ради, до них долучили Немирівську і Миколаївську. Вибір гімназій, які повинні стати класичними, переважно зумовлювався їх розташуванням в університетських містах (Харків, Київ, Одеса). Втім, керівництво закладів освіти та містяни були неабияк незадоволені, адже випускники реальних училищ не мали права вступати до університетів. Тому майже всі із згаданих шкіл почали докладати максимум зусиль для зміни міністерського рішення.

У Керчі до цього успішно долучилися представники громадськості, міської думи та навіть керч-єнікальський градоначальник, контр-адмірал О. Спіцин. Своє невдоволення висловлювали також батьки учнів Білоцерківської гімназії. Утім цього разу міністерство не врахувало навіть той факт, що заклад було відкрито на кошти (50 тис. руб.) та розміщувався у пожертвуваному будинку батька тогочасного почесного попечителя В. Браницького.

Натомість увінчалися успіхом звернення батьків 2-ї Харківської гімназії, подане попечителю округу К. Фойгту, а також клопотання громади м. Немирів, зокрема почесного попечителя місцевого навчального закладу графа Г. Строганова. Можемо здогадуватися, що вагому роль у таких випадках відігравали особисті знайомства прохачів, їх вплив у вищих міністерських колах, а також регіональний принцип розміщення навчальних закладів різного типу. До початку 1870-х рр., зважаючи на вимоги містян, загальна кількість реальних гімназій у Російській імперії скоротилася із запланованих 16 до 5. Цей статус мали заклади у Рівному, Білій Церкві та Миколаєві [20]. Всі вони, починаючи із 1872 р., почали поступово реорганізовуватися на реальні училища.

Освітні контрреформи останньої третини ХІХ ст.

Після аграрної реформи 1861 р., яка фактично відкрила доступ до середньої освіти для дітей селян, а також в умовах урбанізації, існуюча мережа навчальних закладів не могла задовольнити запити населення. Поширювалося усвідомлення її соціального значення для самореалізації особистості. В останню третину ХІХ ст., коли міністерством керував Д. Толстой (1866–1880 рр.) та І. Делянов (1882–1897 рр.), цей фактор використовувався для політичних цілей.

Спочатку для подолання дисбалансу між незначною чисельністю учнів у третіх класах та переповненням перших класів гімназій, скорочення витрат у малонаселених містах та посилення «морального впливу на учнів» Д. Толстой запропонував створити міські училища [21]. Цей тип навчальних закладів «відволік» від гімназій менш заможних та підготовлених дітей, оскільки з самого початку був задуманий «переважно для бідної частини міського населення» [22]. Реорганізація повітових училищ почала активно проводитися з другої половини 1874 р. і, з огляду на дефіцит фінансів та кадрів, розтягнулася на роки. Зокрема, на початку 1893 р. у лівобережних містах продовжувало працювати п’ять трикласних повітових училищ ще за «Статутом…» 1828 р. (тобто навіть не 1864 р.!). Відомство виправдовувалося наступним чином: «Міністерство… вважало за краще мати, хоч і дещо пізніше, облаштовані міські училища, забезпечені здібними і гарно підготовленими викладачами, ніж створити наспіх погані міські училища із сякими-такими вчителями, не спроможними навчати по новій системі…» [23].

Особливу увагу влада приділяла освіті Правобережжя. На початку 1890-х рр. тут діяло 69 міських двокласних шкіл: 35 хлопчачих та 34 дівчачих. Хоча такі міста як Рівне і Острог взагалі не мали подібних навчальних закладів. Тутешня сфера освіти суттєво залежала від політичної кон’юнктури. Після польського повстання 1863–1864 рр. окружне керівництво вжило низку заходів: збільшило квоти звільнених від оплати за навчання «бідних та старанних учнів» православної віри – з 10 до 20 % від загального числа гімназистів, виділило 50-ти відсоткову надбавку до жалування для посадовців освітнього відомства «російського походження» за рахунок збору з маєтків польських поміщиків.

Водночас уряд не був зацікавлений в розвитку мережі гімназій у регіоні і навпаки стимулював збільшення кількості міських двокласних та сільських однокласних училищ, парафіяльних шкіл. Д. Толстой писав: «зважаючи на етичні та політичні міркування не потрібно відволікати від народу кращі сили, ставлячи селян шляхом [надання їм] гімназійної освіти у невластиве їх народженню становище, а розвивати ці сили шляхом [поширення] парафіяльних та ремісничих шкіл і зберігати їх народу для його ж потреб, … винятковим талантам із селянства завжди знайдеться місце в існуючих гімназіях» [24]. Таке бачення визначило особливості розвитку початкової та середньої освіти не лише у вказаному регіоні, а й загалом Російській імперії фактично до кінця ХІХ ст. (приклад – сумнозвісний дискримінаційний «циркуляр про кухарчиних дітей» 1887 р.).

На Півдні істотне значення для розвитку освіти мали урбанізаційні процеси та специфіка статусу окремих міст. Мова йде про великий вплив чиновників Воєнного відомства та Міністерства внутрішніх справ – військових губернаторів і градоначальників. Особливо характерним це було для Керчі, Миколаєва та Севастополя.

У 1870-х – 1880-х рр. мережа міністерських юнацьких гімназій в містах зростала досить швидко. Вони з’явилися в Бердянську, Ізюмі, Сумах, Одесі (3-тя по рахунку), Києві (3-тя та 4-та), Павлограді, Ананьєві, Маріуполі, Аккермані, Ізмаїлі, Прилуках, Феодосії, Єлисаветграді. У 1880 р. в українських містах налічувалося 28 гімназій, у яких навчалося 10,5 тис. осіб. За цими показниками лідирувала Херсонська та Київська губернії, що пояснюється домінуючим соціально-економічним статусом Одеси і Києва [25].

Хоча це не ліквідовувало матеріальні проблеми. 4-та Київська гімназія не мала власного приміщення і розміщувалася в орендованому будинку. Суттєві незручності для навчально-виховного процесу спричиняла дерев’яна будівля гімназії в приватновласницькому місті Златополі [26]. Покращення умов навчання (ліквідації проблем із вентиляцією, освітленням, опаленням) потребували освітні заклади Чернігова, Новгород-Сіверського та Кам’янця-Подільського. У 1890-х рр. спостерігалася тенденція скорочення казенних дотацій (на 10–15 % від загальної частки витрат), зростання зборів за утримання вихованців у пансіонах (≈+5 %) і відсотків із пожертв та інших капіталів (в окремих округах їх обсяг сягав 25 %).

На цю тему: Винищення української мови: 100 чорних дат і один вражаюче цинічний документ [5]

Дефіцит коштів ставав головною перешкодою для відкриття нових гімназій на базі існуючих навчальних закладів нижчого типу. В Ізюмі з 1868 р. по 1872 р. земська управа наводила аргументи щодо віддаленості від Харкова та ближніх повітів Катеринославщини. Вирішальним фактором стали не об’єктивні причини, а заявлена «готовність утримувати цей навчальний заклад за власні кошти» [27]. Таким же шляхом 1873 р. було реорганізовано повітове училище в Сумах.

Упродовж 1872–1882 рр. міністерство відхиляло неодноразові клопотання про підвищення статусу Прилуцької прогімназії. Незмінно причиною була відсутність коштів. Натомість Феодосійська міська дума, на момент подання аналогічного клопотання 1882 р., мала майже 20 тис. руб. заборгованості перед державою за утримання прогімназії [28]. Реорганізація 1896 р. Уманської прогімназії в гімназію стала можливою лише за рахунок використання частини бюджету Суразької прогімназії, закритої у тому ж році. 17 років (1880–1897 рр.) вирішувалося аналогічне питання у Житомирі. Ще довше на власну гімназію чекали жителі Острога, оскільки до 1897 р. не знаходилося коштів [29].

Поряд із об’єктивними фінансовими чинниками, суттєву роль у формуванні мережі гімназій відігравала інша позиція міністерства – їх недостатня кількість та переповненість дозволяла застосовувати метод «фільтрації» незаможних учнів. Таке практикувалося у Харкові, де щороку відмови отримувало до 200 осіб [30]. Під час розгляду питання про відкриття гімназії в Бахмуті, міністр І. Делянов вказав: «населення Бахмута… величезна чисельність якого відноситься до низького суспільного прошарку, не вимагає гімназійної освіти для своїх дітей!» [31]. Митарства міської громади позитивно завершилися лише в 1896 р.

Міська освітня мережа наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Цей період пройшов під знаком постійного обговорення необхідності кардинальних реформ початкової та середньої освіти. Утім із 1898 р. на міністерській посаді побувало більше десяти осіб і особливості їх діяльності більше залежали від політичної кон’юнктури, ніж об’єктивної ситуації. Тому назрілі проблеми залишалися невирішеними, а навіть реформи 1870-х рр. не запрацювали у повній мірі. Лише завдяки цільовому виділенню з казни протягом 1899–1903 рр. 250 тис. руб. вдалося завершити реорганізацію повітових училищ. У цей період, головним чином на їх базі, відкрилися міські училища в Олександрійську, Єлисаветграді, Вознесенську, Маріуполі, Олександрівську, Ялті.

Подібна ситуація була й по відношенню до гімназій, які з’являлися після реорганізації прогімназій: в Одесі (4-та і 5-та), Херсоні, Бахмуті, Умані, Ялті, Житомирі (2-га), Острозі, Луганську, Севастополі. Крім того, до Першої світової війни їх було відкрито в Стародубі, Євпаторії, Кам’янському, Олександрії, Вознесенську, Полтаві, Переяславі, Чугуєві, Луцьку, Олександрівську, Катеринославі (2-га), Новомосковську, Херсоні (2-га), Хотині, Верхньодніпровську, Миколаєві (2-га). Це додатково покращило ситуацію із доступом до середньої освіти. Поступово змінювалася соціальна структура вихованців. Зменшувалося представництво дітей дворян, чиновників та духовенства; поступово зростало – міщан й купців і особливо швидко – селян. Водночас недержавні міські навчальні заклади вирізнялися мінімальним відсотком учнів, які вибували до завершення повного курсу та більш ліберально-прогресивним характером навчання.

Соціально-економічні фактори, пов’язані із урбанізаційними процесами, зростанням ролі освіти в суспільстві та потребами економіки сприяли формуванню системи жіночої, приватної та професійно-технічної освіти. Зважаючи на запити населення та необхідність у серйозних інвестиціях, заклади цього типу були представлені, головним чином, саме в містах. На їх фоні традиційно виділялися університетські Київ, Одеса та Харків. Зокрема, напередодні Першої світової війни в Одесі функціонували університет, вищі жіночі курси, вищі жіночі медичні курси, однорічні педагогічні курси, 8 хлопчачих (3 приватні) та 20 дівчачих (18 приватних) гімназій, 4 реальних (із них лише одне казенне) та 2 комерційних училища, по одному – торгового мореплавання, художнє, музичне тощо [32]. Серйозний ріст цих показників у всіх українських містах відбувся саме на початку ХХ ст., особливо в 1904–1908 рр., за рахунок реорганізації прогімназій у гімназії, реалізації приватної ініціативи та збільшення державних витрат на освіту. У Київському навчальному окрузі в 1911 р. налічувалося 178 міських та повітових училищ, 51 хлопчача та 84 дівчачі гімназії (за попередні сім років їх кількість зросла вдвічі), 8 технічних та ремісничих училищ, 2 вчительські інститути та 8 вчительських семінарій [33]. Очевидно, що у цій сукупності на перше місце (за адміністративним значенням, терміном існування, чисельністю вихованців та ін.) варто ставити школи губернських центрів.

До початку Першої світової війни мережа навчальних закладів Російської імперії суттєво ускладнилася, тому чи не кожен із міністрів переймався питаннями її уніфікації, покращення якості, збільшення фінансування. Однак реалізація цих намірів не встигала за демографічними показниками і об’єктивними потребами населення й економіки. Політичне протистояння між гілками влади (Державною думою та Радою міністрів) затягувало або взагалі унеможливлювало процес реформування, в чому можна переконатися на прикладі спроб запровадити загальну початкову освіту. Навіть у містах, де типологія навчальних закладів була найбільш різноманітною, існували серйозні перешкоди, в тому числі штучного характеру, для отримання знань. Охоплення населення було вищим порівняно з сільською місцевістю, але недостатнім для європейського рівня.

На цю тему: Рагули или просветители? Как казаки в европейских университетах учились [6]

Ця публікація є адаптованою версією фрагменту колективної монографії: Милько В. Формування міської мережі загальноосвітніх шкіл // Від мурів до бульварів: творення модерного міста в Україні (кінець XVIII –початок XX ст.). К.: Інститут історії України, 2019. С. 438–469.

У публікації використано ілюстрації, надані автором. , опубліковано у виданні Україна модерна [7]

Автор: Володимир Милько – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України. Редактор сайту та член Президії Національної спілки краєзнавців України. Автор монографії «Українське представництво в Державній думі Російської імперії (1906–1917)» (К., 2016), розділів колективного дослідження «Велика війна 1914–1918 рр. і Україна» (К., 2013–2014). Сфера наукових інтересів охоплює також історію освіти ХІХ – початку ХХ ст.: функціонування навчальних округів України, система управління закладами освіти, адміністративно-інспекторський контроль за учнями і педагогічним персоналом.

1. Полное собрание законов Российской империи (ПСЗ РИ). Собр. 2-е. Т. 7. № 5506. С. 510.

2. Василенко М. Кремінецький ліцей і Університет Св. Володимира. К., 1923. С. 26.

3. ПСЗ РИ. Собр. 1-е. Т. ХХХІ. № 24813. С. 868–871.

4. Историческая записка о действиях и состоянии Симферопольской гимназии в 50-летний период существования ее // Журнал Министерства народного просвещения (ЖМНП). Часть 119. СПб., 1863. Ч. 4. С. 46.

5. Сборник распоряжений по МНП. СПб., 1866. Т. 1. Стб. 627, 874–875.

6. П.Т. Пятидесятилетие Немировской гимназии // Киевская старина. 1888. № 12. С. 105.

7. ПСЗ РИ. Собр. 2-е. Т. 4. № 3182. С. 673.

8. Алешинцев И. История гимназического образования в России (ХVІІІ и ХІХ век). СПб., 1912. С. 92.

9. Воспоминания Иосифа Самчевского (1800–1886 гг.) // Киевская старина. 1894. № 5. С. 217.

10. Владимиров В. Историческая записка о 1-й Казанской гимназии. Москва, 2012. Ч. 3. С. 348.

11. Автобиографические заметки Владимира Егоровича Кричевского. Ред. В. Местергази [8].

12. Е.Г. Воспоминания о Новгородской гимназии в 50-х годах // Новгородские губернские ведомости. 1895. № 48. [9]

13. Алешинцев И. Указ. соч. С. 199.

14. Шаблиовский В. Школьные воспоминания о Каменец-Подольской гимназии. Каменец-Подольский, 1906. С. 9.

15. Чалый М. Вторая киевская гимназия // Воспоминания о Новгородской гимназии. 1900. Т. 69. С. 18–19.

16. ПСЗ РИ. Собр. 2-е. Т. 43. Ч. 1. № 45817. С. 546–547.

17. Там же. Т. 44. Ч. 1. № 47151. С. 513–518.

18. Федотов П.М. Пятидесятилетие Керченской Александровской гимназии (1863–1913). Историческая записка. Керчь, 1914. С. 21, 25.

19. Головнин А.В. Записки для немногих. СПб., 2004. С. 263.

20. По вопросу о преобразовании реальных гимназий // ЖМНП. – СПб., 1861. Часть 155. Отд. 4. С. 2–4; Стрибульский С. Историческая записка о Немировской гимназии. 1838–1888. Немиров, 1888. С. 172–175.

21. Див.: Сергеенкова В.В. Городские училища и учительские институты в России: создание, структура, статус, социальный состав воспитанников (60–70-е гг.) // Российские и славянские исследования: науч. сб. Минск, 2012. Вып. 7. С. 349–350.

22. Извлечение из всеподданнейшего отчета г. министра народного просвещения за 1872 год // ЖМНП. СПб., 1874. Т. 174. С. 10.

23. Извлечение из всеподданнейшего отчета г. министра народного просвещения за 1874 год // ЖМНП. СПб., 1876. Т. 186. С. 135.

24. Сборник постановлений по МНП. СПб., 1871. Т. 4. Стб. 630–632, 1151.

25. Университеты и средние учебные заведения в 50-ти губерниях Европейской России и 10-ти Привислянских по переписи 20-го марта 1880 года. СПб., 1888. С. 20–38.

26. Наши учебные заведения // ЖМНП. СПб., 1892. Ч. 279. С. 82–87.

27. Сборник постановлений по МНП. СПб., 1877. Т. 5. Стб. 1366–1376.

28. Там же. СПб., 1892. Т. 8. Стб. 377–382, 1101–1107.

29. Там же. СПб., 1902. Т. 15. Стб. 185–193.

30. Алешинцев И. Указ. соч. С. 333–336.

31. Цит. за: Татаринов С.И., Ефимов Д.В. Роль земских учреждений Бахмутского уезда Екатеринославской губернии в создании и развитии гимназий в 19 – начале 20 века // Science and Education a New Dimension. Pedagogy and Psychology. 2013. I (6), Issue 10. С. 136.

32. Памятная книжка Одесского учебного округа на 1913–1914 учебный год. Одесса, 1914. Части 1 и 2. – С. 4–295.

33. Состояние учебных заведений Киевского учебного округа с 1901 по 1911 год. К., 1913. С. 8–73.

На цю тему: