Перемога в кредит: що правда, а що неправда про стан російсько-українського фронту. Ситуація «на землі»

1.00

Нет

Російська армія перебуває у фазі активного і масштабного наступу, темпи якого покликані переконати США, Захід і саму Україну у здатності Москви швидко домогтися контролю над Донбасом військовим шляхом і таким чином вплинути на хід переговорів про мирну угоду.

Вже наприкінці жовтня Москва заявляла про оточення Покровська і неминучу загибель блокованого в ньому угруповання. Судячи з усього, Кремль намагався повторити «дебальцевський сценарій», коли оточення українських сил у 2015 році відкрило шлях до підписання другого пакету Мінських угод.

Однак аналіз Re: Russia [2] зведень з фронту показує, що оточення і надійного блокування українських угруповань поки не вдалося досягти ні на одному напрямку. Твердження Путіна і російських генералів активно спростовують не тільки українські та незалежні OSINT-аналітики, але й російські «військові кореспонденти».

Тим часом ситуація на фронті для ЗСУ дійсно серйозно ускладнилася. Це пов'язано, по-перше, з втратою переваги української сторони в дроновій війні, а по-друге — з успішним застосуванням російською армією тактики інфільтрації, яка використовує розрідженість української лінії оборони для просування нечисленних штурмових груп.

Водночас тактика інфільтрації не дозволяє досягти швидких тактичних проривів. Хоча інфільтрація Покровська почалася чотири місяці тому, російські сили досі взяли під контроль лише близько половини міста.

На цьому тлі російське керівництво вдається до практик інформаційної «когнітивної» війни, помилково — «в кредит» — заявляючи про свій контроль над усією «сірою зоною», розміри якої розширюються в умовах інфільтрації та розмивання лінії фронту.

Однак на даний момент перевага на боці Росії не має вирішального характеру, з високою ймовірністю російський наступ застрягне в міських боях, а підсумкові територіальні надбання Росії за підсумками військової кампанії 2025 року не надто значно перевищать успіхи минулого року.

Читайте також: Пʼять причин, чому Україна продовжить боротьбу навіть без підтримки США [3]

Тигр в умовах поганої видимості

Ситуація на російсько-українському фронті значно змінилася за останні кілька тижнів. Російські війська перебувають у фазі активного і масштабного наступу, до якого готувалися протягом останніх місяців і яким мають намір завершити військову кампанію 2025 року. Цей удар покликаний спростувати сформоване за підсумками двох років битви за північний Донбас уявлення, що російська армія не здатна здобувати серйозні перемоги, незважаючи на істотну перевагу в живій силі та економічних ресурсах. Володимир Путін прагне повернути собі образ реального, а не «паперового» тигра», як його охарактеризував Дональд Трамп.

Як і передбачалось, наступ припав на пізню осінь. Тумани і погана видимість, що створюють перешкоди дронам, виявляються більш важливим фактором, ніж наявність листя — прикриття для піхоти. За твердженнями командування ЗСУ, тільки в районі Покровська-Мирнограда російська сторона зосередила угруповання в 100–150 тис. осіб, що за розмірами наближається до того угруповання, яке розпочинало вторгнення в Україну в лютому 2022 року, зазначає Бі-бі-сі [4]. За підрахунками DeepStateUA [5], в листопаді російська армія провела в цілому 5990 штурмових дій — це найвищий показник з січня цього року.

Крім того, події на лінії фронту останніх тижнів розглядаються як ключовий елемент політичного і пропагандистського протистояння навколо можливих умов «мирної угоди», яку прагне укласти президент США. З точки зору Кремля, успіхи російського наступу повинні остаточно переконати Дональда Трампа, європейських союзників України та її населення, що українська армія зазнає поразки, а тому, заради припинення бойових дій, Київ повинен погодитися з обмеженнями свого суверенітету і передати Росії ще не завойовані нею території. Це пропагандистське і політичне протистояння — одна з причин, чому реальна ситуація «на землі» занурилася в особливо густий туман невизначеності і конкуруючих наративів.

Що відбувається насправді? Чи є події останніх тижнів стратегічним проривом Москви, розвалом українського фронту або наступальною операцією з обмеженим успіхом, що не виходить за межі скромних досягнень російських військ у минулому році? На ці питання сьогодні, мабуть, ще не існує вичерпної відповіді. Але та чи інша інтерпретація подій може виявитися помилковою — або, навпаки, самоздійснюваним сценарієм, якщо учасники подій повірять у його достовірність. І в цьому сенсі інтерпретації подій виявляються частиною реальної військової кампанії.

Читайте також: Ракетний дисбаланс: чому Україна поки що програє в енергетичній війні з рашистами [6]

Російський наратив: Дебальцеве і Сталінград

Кремлівський наратив щодо перебігу російського наступу був сформований в основних рисах практично ще на його початку. Вже 26 жовтня глава російського Генштабу Валерій Герасимов доповів Путіну [7], що російські війська «завершили оточення противника» в районі Покровська і Мирнограда і « заблокували велике угруповання Збройних сил України» (до 5,5 тис. військових). Достовірного підтвердження цих реляцій не існує досі — через п'ять тижнів після того, як вони були зроблені. Однак у розвиток цього наративу 29 жовтня вже сам Путін запропонував [8] організувати короткочасне припинення вогню, щоб іноземні кореспонденти могли відвідати Покровськ і засвідчити безнадійне становище оточеного українського угруповання.

Протягом кількох наступних тижнів тема оточення не мала розвитку, а інформація з місця подій вказувала скоріше на реалізацію іншого сценарію — досить успішної інфільтрації російських військових груп у Покровську на тлі спроб його обхоплення, які, однак, поки що не увінчалися успіхом. Покровську на тлі спроб його обхоплення, які, однак, поки що так і не увінчалися успіхом.

Проте напередодні зустрічі з посланцем Трампа Стівом Віткоффом Путін тричі створив приводи для розгорнутих коментарів з приводу ситуації на фронті, в яких просував російську версію розвитку подій. На прес-конференції в Бішкеку 27 листопада [9] він заявив про майже повний контроль російської армії над Волчанським і Куп'янським, кризу оборони ЗСУ в Сіверську, а також про те, що проблеми в районі Гуляйполя можуть призвести до «обвалу фронту на цій ділянці». Путін давав зрозуміти, що більша частина українського укріпрайону в північному Донбасі перебуває в скрутному становищі і під загрозою близького краху.

30 листопада, під час постановочного відвідування «пункту управління» російського угруповання [10] (Путін був застуджений, а ніхто з нібито присутніх на нараді воєначальників не з'явився в кадрі), він, згідно з інформаційним повідомленням, вислухав доповідь Герасимова про «звільнення» Красноармійська (так в Росії називають Покровськ) і Вовчанська, а також доповіді інших генералів «про хід ліквідації угруповання ЗСУ, оточеного в районі Красноармійсько-Димитрівської агломерації» і хід «звільнення територій Запорізької та Дніпропетровської областей» та міста Гуляйполе.

Нарешті, виступаючи перед журналістами 2 грудня [11], безпосередньо перед зустріччю з Віткоффом, Путін знову заявив, що російські війська контролюють Куп'янськ («вже кілька тижнів фактично перебуває в наших руках, повністю, цілком») і Покровськ, знову запросивши іноземних журналістів прогулятися кварталами міста, щоб у цьому переконатися.

Картина подій, яку Путін і російське керівництво просувають з кінця жовтня, малює цілком впізнаваний патерн: російські війська замкнули створені раніше «котли» на декількох напрямках, в результаті значні сили ЗСУ опинилися в кільці оточення з перспективою неминучої загибелі або капітуляції. Цей патерн цілому відтворює сценарій розвитку подій в районі Дебальцеве в лютому 2015 року, коли російські частини з важкою технікою увійшли на територію України і надали допомогу «силам ДНР-ЛНР» в оточенні угруповання сил АТО (антитерористичної операції).

Загроза розгрому змусила українське керівництво вступити в переговори з Москвою про виведення військ з оточення і відкрила шлях до підписання з участю Путіна та європейських лідерів другого пакету Мінських угод, які фактично зафіксували контроль армій ДНР-ЛНР над територією частини Донецької та більшої частини Слов'янської областей, зафіксувавши їх фактичне відчуження від України.

На цей раз, на думку Кремля, звістка про « розгромі» ЗСУ під Покровськом, Куп'янськом і на низці інших напрямків має стати головним аргументом на користь ультимативного російського варіанту «мирної угоди», яку Дональд Трамп повинен нав'язати Україні. У російсько-радянській пропагандистській перспективі (значною мірою актуальній і для українського населення) створений Путіним образ оточення великого ворожого угруповання, що означає перелом у військовому конфлікті, відсилає до міфології Сталінградської битви, коли великі сили вермахту були оточені і розгромлені на Волзі в 1943 році. Ця паралель повинна підтримати враження неминучості російської перемоги.

Читайте також: Глибше, частіше, потужніше! Українська стратегія DeepStrike загрожує серйозними перебоями з паливом у Росії до 2026 року [12]

Ситуація «на землі»: версії України, блогерів та OSINT-аналітиків

Українське керівництво та командування ЗСУ спростовують практично всі твердження Путіна та російських генералів. Українські та незалежні OSINT-аналітики, які відтворюють хід подій «на землі», також показують, що ці твердження є в основному навмисною фантазією, але малюють більш складну картину успіхів російського наступу.

Ситуацію в Куп'янську український військовий аналітик Олександр Коваленко характеризує як взяття міста «в кредит»: за його оцінкою, там зберігається складна обстановка, проте російська армія поки що не змогла ні оточити місто, ні взяти його під контроль. Відомий військовий аналітик [13]Костянтин Мошавець також вважає [14], що ситуація в Куп'янську «досить далека від таких визначень», як «оточення».

У неофіційному Telegram-каналі російського угруповання військ «Захід» [15] стверджується, що, навпаки, російські військові в місті мають великі проблеми з постачанням і підкріпленням і поки що не змогли закріпитися на правому березі річки; тут також згадується про «взяття міста в кредит», тобто оголошення про успіх операції ще на самому її початку як нову практику російського командування.

На район Покровська-Мирнограда в листопаді, як і в останні місяці, припало найбільше російських атак (33%), вказує DeepStateUA. Однак, за оцінками більшості аналітиків, на початок грудня російські війська впевнено контролюють лише половину Покровська, яка знаходиться на південь від залізниці, що розділяє місто надвоє. Тож прогулятися кварталами міста, як пропонував Путін, іноземним журналістам було б складно. Втім, саме на південній стороні знаходиться площа Незалежності, на якій був знятий російський військовий з прапором, що мало свідчити про захоплення міста. При цьому північну частину Покровська, за оцінками DeepState [16] на 2 грудня, в повній мірі не контролює жодна зі сторін.

Хоча російська армія в Покровську продовжує нести значні втрати, їй вдається поповнювати сили і продовжувати штурми українських позицій, пише Машовець [13]. За його твердженнями [17], мова про необхідність вивести підрозділи з Покровська і Мирнограда зайшла ще на початку листопада, проте українське командування прийняло рішення посилити захисний гарнізон за рахунок десантно-штурмових підрозділів. В результаті битва за Покровськ перейшла у формат виснажливих міських боїв, коли позиції то й діло переходять від однієї сторони до іншої.

У той же час в районі Мирнограда, стверджує Машовець, підрозділи ЗСУ вже практично знаходяться в оточенні і виведення їх звідти можливе тільки з боєм. Таку ж оцінку («практично в оточенні», хоча поки що і не повному) дає високопоставлений чиновник НАТО в коментарі українському виданню «Європейська правда» [18]. Машовець вважає, що «обидва міста, судячи з усього, ЗСУ доведеться залишити, якщо, звичайно, не буде реалізовано інше рішення».

Читайте також: Бензиновий хук України [19]

Командувач Десантно-штурмових військ ЗСУ Олег Апостол, однак, впевнений [20], що російські війська ще довго не зможуть захопити Покровськ і ризикують загрузнути в боях за місто, як це відбувалося раніше в Торецьку (який тримався під російськими атаками півтора року) і в Часовому Яру (який не захоплений досі, хоча російське Міноборони повідомило про це [21] ще 31 липня).

Найбільш гостра ситуація для ЗСУ склалася в районі Гуляйполя, що має важливе стратегічне значення для оборони на Запорізькому напрямку. Ситуація загострилася в кінці жовтня, коли половина особового складу, яка тримала оборону на північ від міста, була перекинута на іншу ділянку фронту, пише DeepStateUA [22]. На початку листопада російським військам вдалося форсувати річку Янчур, взяти під контроль Успенівку і перейти до наступу на сусідні села. Інститут вивчення війни (ISW) [23] зазначає, що для наступу на Гуляйполе російське командування зосередило сили трьох загальновійськових армій, які намагаються ізолювати місто з північного сходу і вести звідти кампанію повітряного придушення з подальшою інфільтрацією (подібну тактику з липня російські війська застосовували в Покровську → Re: Russia: Дилема Покровська [24]).

Той самий Костянтин Машовець у середині листопада писав [25], що російські війська «дуже близькі» до того, щоб обійти весь Гуляйпільський район оборони ЗСУ з півночі і « приступити до його безпосереднього захоплення». Аналогічну оцінку давав і український військовий волонтер Сергій Стерненко [26], за словами якого ситуація в Гуляйполі рухається «до катастрофи стратегічного масштабу». Учасник українського OSINT-проекту Frontelligence Insight Tatarigami зазначив [27], що ризик стратегічної катастрофи дійсно є і «з часом тільки зростає».

Спроби ЗСУ закріпитися на нових позиціях довгий час не приводили до успіху: відступ відбувався хаотично, були зафіксовані випадки дружнього вогню. Лише до кінця місяця перекинуті додаткові підрозділи ЗСУ змогли навести порядок в обороні і почали вибудовувати нові рубежі безпосередньо перед містом. Однак просування російської армії повністю не зупинено: за оцінками ISW на 1 грудня [28], її підрозділи захопили кілька сіл у безпосередній близькості від Гуляйполя і продовжують наступ.

Читайте також: Битва за Куп'янськ: Чи є сили в ЗСУ придушити російського агресора? [29]

Стратегії та реалії: оточення, інфільтрація та когнітивна війна

Якщо підсумувати численні зведення, поправки та свідчення, то можна зробити три головні висновки, актуальні на даний момент російського наступу.

По-перше, становище української армії значно погіршилося до кінця року. Відомий польський військовий аналітик Конрад Музика [30], який у листопаді повернувся з поїздки на український фронт, зазначає, що обороні ЗСУ стає все важче протистояти російській армії, в першу чергу через втрату переваги в використанні БПЛА, яка зберігалася у українців до літа. Ситуація змінилася як через постійне поліпшення технічних характеристик російських дронів, так і завдяки більш ефективним діям російського підрозділу «Рубікон», який тепер завдає ударів по цілях на відстані 10–20 км в тилу.

В результаті втрати серед українських сил БПЛА-логістики та операторів дронів нерідко перевищують втрати піхоти, зазначає він. Про те саме говорить і американський військовий аналітик Майкл Кофман [31]. Росія зуміла нівелювати перевагу України у використанні дронів: рік почався з того, що «зона ураження» БПЛА в основному припадала на російські війська, але тепер вона зачіпає обидві сторони приблизно однаково, вважає він. При цьому виробництво дронів у Росії перевершує українське.

По-друге, зміст військових зведень і свідчень з місць вказує на принципову зміну характеру війни цієї осені. У той час як Путін і російське військове командування акцентували тему охоплення і оточення українських позицій, в реальності ця стратегія поки що не виглядає успішною.

На даний момент в повній мірі не підтверджується жодна з заявлених Кремлем «оточень», хоча «кліщі» і охоплення створюють великі проблеми і серйозні загрози українським силам на ряді напрямків. (Попереджувальні заяви про оточення або його неминучість покликані спровокувати дискусії в українському військовому керівництві про необхідність відведення військ, що може, в результаті, створити враження обвалення фронту.)

Водночас відносно успішною виглядає взята російською армією на озброєння тактика інфільтрації (яка підкріплюється перевагою в артилерійських і бомбових ударах, зазначає Музика). Це призводить до зникнення лінії фронту як такої і значного розширення «сірої зони». Така динаміка пов'язана з двома ключовими обставинами. В наслідок нестачі особового складу лінія бойового зіткнення з українського боку вкрай розріджена, і основною ударною силою української оборони є дрони та їх оператори, які знаходяться на відстані від лінії бойового зіткнення. Завдання інфільтрації — підібратися до них ближче.

Тактика інфільтрації зрештою призводить до прориву фронту. Разом з тим вона не дозволяє здійснювати серйозні тактичні прориви. Це наочно демонструє ситуація в Покровську та Куп'янську. Тактика інфільтрації не дає можливості вводити в бій великі сили і реалізовувати чисельну перевагу російської сторони. Відомості про інфільтрацію Покровська — проникнення російських груп у місто — надходять з початку серпня, зазначає ISW, проте через чотири місяці російські сили контролюють все ще тільки його половину. У Куп'янську головна проблема для російських штурмовиків — дістатися до міста, тобто пройти по відкритій місцевості до міської забудови. І з цим завданням, за свідченням російських військових, їм поки що впоратися не вдається.

В цілому ж, за оцінками ISW на початок грудня [32], лінія фронту в Україні «не стикається з неминучим крахом». Однак російська сторона систематично і свідомо перебільшує свої успіхи, відзначають експерти ISW, які називають це «когнітивною» війною, спрямованою на переконання США, Європи і самих українців в неминучості поразки. Систематичні «приписки» у військових успіхах викликають численні протести навіть у середовищі російських провійськових блогерів.

Читайте також: Від укусів до стримування: армія дронів дозволяє Україні не програти у війні, але залишається неповноцінною без ракетної складової [33]

Так, Telegram-канал «Рибарь» пише [34] про п'ять населених пунктів, оголошення про захоплення яких російською стороною нічим не підтверджені. Він також використовує вираз «визволення в кредит», який став загальновживаним серед військових блогерів. Канал «Военкор Котенок» [35]спростовує повідомлення про масове дезертирство підрозділів ЗСУ і зазначає, що хоча російська армія володіє ініціативою на полі бою, їй чиниться серйозний опір, а на багатьох ділянках йдуть зустрічні бої. «Різні голоси, що вихваляють і звеличують успіхи ЗС РФ», спотворюють реальність «навіть не в квадраті, а в кубі», — пише він.

Третій висновок полягає в тому, що Кремль прагне компенсувати значно менші, ніж очікувалося, успіхи на полі бою в інформаційній війні. Якщо на ранньому етапі наступу стратегія «когнітивної» війни робила ставку на попереджувальні заяви про оточення, то тепер її головна мета полягає в тому, щоб переконати, що створена за допомогою інфільтрації «сіра зона» є зоною впевненого контролю російської армії.

На сьогоднішній день можна говорити принаймні про одну жертву «когнітивної» війни Кремля: відповідаючи 25 листопада на питання про Донбасі, Дональд Трамп впевнено заявив [36], що Україна дуже скоро втратить цю територію військовим шляхом. Однак динаміка російського наступу на даний момент більшою мірою вказує на ймовірність того, що він загрузне в міських боях у Покровську, Куп'янську та Сіверську. У той же час подальше просування російських сил по відкритій місцевості після закінчення періоду поганої видимості і настання зими стане майже неможливим.

Хоча в умовах розширення «сірої зони» підрахунок контрольованої території стає вкрай ненадійним, за даними двох проектів, DeepState і Black Bird Group [37], всього в ході наступу 2024 року російські війська окупували близько 3400 кв. км української території, а з січня по листопад — близько 3 тис. Цього року просування йде дещо швидше і зайнята територія за підсумками січня-листопада, можливо, становить близько 4000-4200 кв. км; з них приблизно 500 кв. км — в результаті просування в листопаді. З дуже високою ймовірністю результат наступу за підсумками цього року не перевищить або ледь перевищить 5 тис. кв. км, і це принципово не відрізнятиметься від показників минулого року.

Темпи окупації української території за даними OSINT-проектів, 2024–2025, кв. км

Майкл Кофман, так само як і аналітики ISW, не бачить ознак швидкого обвалення фронту. На його думку, у 2025 році керівництво Росії зробило дві ставки, обидві з яких виявилися помилковими. Перша — що при постійному тиску в якийсь момент відбудеться крах української оборони. Друга — що за допомогою дипломатії Кремль зможе взаємодіяти з новою адміністрацією Трампа так, що, навіть якщо не відбудеться краху на лінії фронту, може відбутися крах західної військової допомоги Україні, і тоді Кремль в кінцевому підсумку досягне того ж результату. Питання в тому, пише Кофман, чи збирається Кремль у 2026 році знову дотримуватися тих самих ставок.

Висновки Кофмана про провал обох ставок Кремля виглядають дещо передчасними — політико-дипломатичний форсаж, ініційований Кремлем і Стівом Віткоффом під акомпанемент російського наступу, ще не вичерпав свій потенціал, а загрози фронту зберігаються на деяких ділянках, і насамперед під Гуляйполем. Однак поки що Кремль торгує успіхом свого осіннього наступу значною мірою «в кредит».

—

Джерело: Re: Russia [2]

В тему: