До війни журналіст-міжнародник Юрій Мацарський працював на радіо, писав матеріали для ЗМІ. 25 лютого він мав летіти на Близький Схід, по нові враження і матеріали. Але почалася війна – і замість аеропорту Юрій пішов до військкомату, записуватися до тероборони Києва.

Наразі, проїхавши з побратимами звільнені від ворога області України, Мацарський виконує завдання на сході країни. Ці та інші сторони цієї війни з ним обговорив кореспондент видання "Цензор.НЕТ" [2].

- Юро, ти зараз на Донбасі. У якому підрозділі служиш, і де приблизно ви зараз базуєтесь?

- Я приєднався на другий день війни і досі перебуваю у складі 112-ї бригади територіальної оборони України Збройних сил України. Але зараз я у відрядженні, пересуваюся регіонами України і не перебуваю зі своїми побратимами з того батальйону і тієї роти, у яких я починав свою службу. Не можу відкрити всі особливості мого нинішнього завдання – але ж я побував в багатьох регіонах поблизу лінії фронту або на самій лінії фронту. У цей момент я  не на Донбасі, але за кілька днів повернуся туди.

- Коли ти на Донбасі, з чого починається типовий день бійця Мацарського?

- З підйому. Частіше за все ти спиш у спальному мішку. Прокидаєшся – і йдеш шукати, де можна помитися або почистити зуби. Зазвичай хлопці влаштовують – навіть на дуже поганих позиціях, під обстрілом, без світла і води – якісь точки для вмивання, душу, просто відпочинку. У Донецькій області "на нулі", в розбитому будинку під обстрілами, у хлопців є навіть імпровізований спортивний зал з гантелями і можливістю робити фізичні вправи. Там у них і гітара є, вони на ній грають; і є там один хлопець, він до 2014 грав у важких колективах на заході країни. А зараз він з цією старою гітарою, яку неможливо настроїти, грає для хлопців на Сході…

- Отже, ти почистив зуби – а там вже і час снідати. Як вас годують?

- Насправді я так багато, як в армії не їв ніде.

- Це я не від тебе першого чую.

- Дуже багато м’яса. Навіть на сніданок в тебе – важкий шмат м’яса з рисом, кашею чи макаронами. Отримуєш дуже велику порцію, після якої хочеться піти – і знову лягти спати. Але ж це неможливо (сміється).

- Але замість цього ти йдеш…

- …працювати ближче до передку. Там ми працюємо, доки є світло і ми можемо орієнтуватися в русі.

- Що робите?

- Зараз сказати не можу, бо не маю дозволу від командування. Але можу сказати, що це дуже близько до того, чим ми займалися до армії. Це інформаційна робота, яку ми виконуємо щодня. Нас на цю роботу відправили після того, як москалів відкинули з Києва. Ми були в багатьох бригадах, ротах і батальйонах. Зараз – у одній з бригад, яка в найближчі дні повертається до лінії фронту на сході країни.

- Судячи з фото, твій друг і колега Павло Казарін служить поруч?

- Так, ми з ним разом вели програму на радіо до початку війни; на другий дені війни разом пішли до військкомату; разом служили в Києві і зараз разом виконуємо ось це завдання.

Читайте також: Капелан Сергій Цьома: «Зараз усі конфесії об’єднує те, що проти нас один сатана» [3]

- Мати на війні поруч близьку людину, друга – важливо?

- Так, це насправді важливо, але знаєш, усі ти люди, з якими я починав служити в перші дні війни, більшість з них дуже швидко перетворилися на справжніх друзів. Тобто навіть якби я прийшов туди, нікого з них не знаючи, я б дуже швидко зміг би знайти собі там рідну душу.

- А от чому так?

- Тому що наша рота була сформована виключно з людей, які добровольно приєдналися до Збройних сил України. Люди, які не чекали, коли до них дійде якась повістка або зателефонує військовий комісар. Серед них були дуже різні люди: наприклад, у моїй роті був (і продовжує служити) один з головних українських драматургів. В сусідній роті служив цирковий клоун-мім. Тобто у кожної людини – свій життєвий шлях; за багатьма з них дуже цікаво, і ти можеш довіряти їм на 100%.

На жаль – і це для мене величезна втрата – декілька з цих чоловіків вони або загинули, або зникли без вісті (і це на 80-90% значить, що вони теж загинули).

[4]

 Буча. Фото Юрія Мацарського

- Згадується, як Neo у відомому фільмі казав, розплющивши очі після віртуального навчання: "Я знаю Кун-фу"? Але там у вас не вигадана матриця, а реальність, де за кілька хвилин кун-фу не вивчиш. Чого ти навчився за цей час?

- Передусім, я навчився носити форму (посміхається). Я ж ніколи щось однакове по багато днів не носив, а зараз вже більше трьох місяців – у одному кольорі. Навчився працювати з камерою GoPro, робити з нею щось справді цікаве. Навчився завжди поруч з собою мати зброю, розбирати її, збирати, чистити.

Читайте також: Один день роботи українських танкістів на Донбасі [5]

[6]

А ще – і це, як на мене, найголовніше – я навчився бути спокійнішим. Навчився довго чекати, не очікуючи швидкого результату. Коли ти в армії бачиш на власні очі, як відбувається війна, і наскільки широкий фронт, наскільки відчайдушно б’ються українці – ти розумієш, що не буде такого: раз – і все закінчилося. Не буде легкого маршу до Москви або навіть до кордонів країни. Ні, це такий повільний шлях до перемоги. Десь потрібно і назад відступити – щоб потім знов піти вперед. Ось ця ейфорія, яка була у багатьох, і у мене також, після того, як москалів відкинули з Сумщини, Чернігівщини, Київщини. Були думки: а от зараз ми їх гнатимемо і з Донеччини, Харківщини, Херсонщини, Криму…

Але ця ейфорія швидко скінчилася. Ти розумієш: ні, тут все інакше, повільніше.

- Базова оцінка владою нинішнього перебігу подій на Донбасі – і взагалі на різних напрямках російсько-української війни – така: на фронті зараз дійсно важко; росіяни за рахунок переваги в чисельності і техніці тиснуть; наші втрачають побратимів, але маневрують, намагаючись зберегти людей і очікуючи появи обіцяної важкої техніки. Коли ця техніка з’явиться, характер боротьби зміниться на користь України.

Чи погоджуєшся ти з цією оцінкою? Чи, може, бажаєш щось додати?

- В кінці сформульованою тобою оцінки сказано, що "після цього характер боротьби зміниться на користь України". Так от – характер боротьби вже зараз є на користь України. І це не перебільшення. Ми перемагаємо, це важливо розуміти. Але це ще не остаточна перемога. Десь ми вимушені відступити, якісь міста та селища доводиться здавати – але не через те, що цього вимагає військова наука, тактика. Я бачив багато зовсім різних людей, і "на нулі" також; ці люди справді вбивають багатьох ворогів, нищать їхню техніку – і роблять це щодня. Цим вони наближають нашу перемогу. І коли в достатній кількості прийде нова техніка, це дозволить хлопцям і дівчатам менше ризикувати своїми життями і більш ефективно знищувати росіян.

- Про яку саме техніку йдеться?

- Передусім – артилерія. Будь-яка: і ствольна, і реактивна. Це – основна потреба, і це не таємниця; про необхідність артилерії кажуть і політичне, і військове керівництво держави. І так розумію, що зараз, коли ми з тобою спілкуємося, ця артилерія потрохи йде на схід країни.

- Юро, зараз я спробую скористатися твоїми глибокими знаннями історії, і насамперед – історії Близького Сходу, яку ти вивчав і по книгах, і на місці. Чи бачиш ти на цій війні якісь історичні паралелі?

- Ти знаєш, після звільнення Сумщини і Чернігівщини ми були в кількох селищах цих областей. Я розмовляв з місцевими мешканцями, і одна жінка каже: "Перше, що влаштовували росіяни, коли захоплювали місто або селище – це місце для тортур". Робили це навіть в школах і дитячих садочках, в лікарнях. Там вони страчували людей, ґвалтували, робили жахливі речі з жінками, чоловіками, з дітьми навіть.

Так от, 100% схожі речі мені розповідали люди, які опинилися на територіях, які контролював ІДІЛ (Ісламська держава Іраку та Леванту, – Є.К.). Кажуть, прийшли іділовці – і, по-перше, вивісили свої чорні прапори. А по-друге – зібрали всіх чоловіків, від 14 до 60 років, кудись відвели їх на підвал і в цьому підвалі влаштували місце для тортур.

Все це я чув у 2014, 15 роках. І зараз я це чую в 2022 році – але вже не в Іраку, а вдома, в Україні. Те, що роблять росіяни – це справжній тероризм; якщо вони захоплюють якесь місто, вони роблять все те, як робили іділівці. Залякують, шукають тих, хто перейде на їхню сторону; влаштовують показові страти і тортури. Таке враження, що росіяни користуються підручниками для іділівців.

[7]

- Звідси у мене таке питання. Наша мотивація на цій війні – проста і потужна: захистити свою землю, свої сім’ї, домівки. А якою ти бачиш мотивацію ворога?

- Її, цю мотивацію, можна окреслити одним простим словом: геноцид. Вони не хочуть існування окремої української нації, окремої української державності.

Читайте також: 20 дней в обороняющемся Мариуполе команда журналистов AP документировала военные преступления русской армии [8]

- Це ти зараз кажеш про їхнє керівництво. А оці всі солдати з Бурятії, Рязанщини, Сибіру?

- Росія роками будувала ось цю карикатуру украінців як дурних, безглуздих людей, які не можуть власноруч впоратись зі своїми справами. Мовляв, отут у них Мазепа, а отут – Бандера, а там вони уніати. І якщо ми їх залишимо без нагляду, вони одразу роблять нам, росіянам, шкоду. І через це ми маємо їх контролювати, а краще за все – знищити. Якусь частину – фізично, а решті – довести, що вони насправді – росіяни, але так собі, другосортні.

[9]

- Ти читаєш соціальні мережі. Які типові речі в тилу або за кордоном тебе пригнічують і дратують, а які, навпаки – тішать?

- Ти знаєш, мені важко читати, коли люди пишуть: все закінчиться до кінця травня. Або до кінця липня. Найпізніше – до кінця літа…Звичайно, я нікого не намагаюся в коментарях переконувати в тому, що не так все відбувається, і що ми не можемо прогнозувати зараз, як швидко закінчиться війна. Але, як на мене, ось такі пости призводять до дуже завищених очікувань у дуже багатьох людей. І коли травень вже добігає кінця, а визволення всієї країни немає, в деяких українців потроху починає зріти зрадонька. І це мені нелегко читати.

А от про що справді чудово читати, так це коли ті українці, які виїхали за кордон, пишуть про те, що готові повернутися.

- Я десь читав (не пам’ятаю, де саме), що вчені проаналізували історію війн – і дійшли висновку: з тих біженців, що полишили свою країну, зрештою додому повертаються десь 25% відсотків. Як гадаєш, ми можемо змінити цю сумну статистику?

- Відповім тобі на моєму особистому прикладі. Моя донька зараз – біженка; перебуває в одній з країн заходу. Ми з нею спілкуємося, якщо є така можливість, щодня. І кожного дня вона каже мені, що хоче повернутися додому. Що їй важко в чужій країні; що вона хоче повернутися до своєї кімнати, навіть до своєї школи. Вона хоче бути зі мною, з котами.

Читайте також: Репортаж из Запорожья, где ВСУ отбивает атаки российских захватчиков: «Все населенные пункты будут отбиты» [10]

- А скільки їй років?

- У березні виповнилося 17 років, і це був перший день народження, який ми не святкували разом.

- За тебе дуже хвилюється?

- Дуже. Вона вперше так надовго - на декілька місяців - залишилась і без батька, і без бабусі з дідусем. Мої батьки теж біженці, але вони в іншій країні, не разом з онукою. І моя донька в постійному стресі, дуже переживає за країну, за мене, майже щодня питає мене, коли вже можна буде повертатися. Ну а що я їй можу відповісти? Що ми в ЗСУ робимо все можливе, щоб це сталося якомога раніше, але ж це не буде завтра.

- Наостанок спитаю тебе про те, що бажаєш робити після війни. Може, в тебе є заповітна професійна мрія про якийсь проєкт?

- В мене є дуже давня мрія, на яку я навіть намагався відкладати гроші. (Нічого з цього не вийшло, але маю надію, що після війни ця мрія здійсниться). Я хочу проїхати місцями півдня Сполучених Штатів Америки – там, де народились такі жанри музики, як блюз та джаз. Я не хочу повертатися до тих справ, якими я займався до війни. Не хочу більше їздити туди, де були ІДІЛ, Аль-Каїда, Хамас і Хезболла.

Читайте також:  Отец Сергий Дмитриев: «Я не могу простить сегодня врага, пришедшего нас убивать» [11]

- Навіть так? Пам’ятаю, з яким захопленням ти працював по цих темах ще кілька місяців тому.

- Щоб ти розумів: На 25 лютого у мене були авіаквитки, я мав летіти на Близький Схід і їхати до Сектора Гази. Але замість цього 25 лютого я пішов до військкомату і приєднався до українського війська…

Фото за архіву та ФБ Юрія Мацарського

—

Євген Кузьменко [12] , опубліковано у виданні "Цензор.НЕТ" [2]

В тему: 

• "Іноземний легіон" в Україні: «Я не можу дивитися, як гинуть діти» [13]
• Як воюють професори українських вишів. Зіркові та робочі будні 101-ї бригади тероборони Закарпаття [14]
• Бойовий медик Маша Назарова про нашу тактичну медицину, її героїв та способи їй допомогти [15]
• Как украинские историки воюют, помогают фронту и работают. "Открытые архивы и декоммунизация очень злят [16] Путина" [16]
• Два місяці спротиву російським загарбникам в Бердянську. Як окупанти переслідують і катують містян [17]