Українцям потрібно попрощатися з ілюзіями швидкого миру й усвідомити: війна з Росією – це всерйоз і надовго. Її завершення залежить не від нас, а від агресора. Замість марних сподівань ліпше брати приклад з Ізраїлю – держави, яка перебуває у стані війни від початку свого існування.

І не тільки перемагає, а й успішно розвивається, зазначає  ZAXID.NET. [2]

Спокуса миром

Усі соціологічні дослідження після початку російської агресії у 2014-му демонструють схожу картину: питання війни і досягнення миру входить до переліку основних проблем, які найбільше турбують українців. Близько половини респондентів називає війну на Донбасі головним викликом для держави. Прагнути миру і закінчення війни – природно. На жаль, значна частина суспільства забуває: ключі до миру перебувають не в руках України. Ціною ж миру, яку агресор може виставити Україні, стане втрата незалежності і перетворення на колонію Москви.

На цю тему: «Российскую империю зла» Путин и Кирилл не видят без Украины – Эпифаний [3]

Але не тільки народ живе в полоні марних ілюзій. Українські політичні діячі також оцінюють ситуацію необ’єктивно і грішать з прогнозуванням майбутнього. Або просто кажуть те, що хотіла б почути більшість виборців, спокушаючи їх обіцянками миру.

«Використаю повною мірою весь свій дипломатичний хист та політичний досвід, щоб забезпечити деескалацію конфлікту, уникнути війни та зберегти мир», – обіцяв Петро Порошенко у президентській передвиборчій програмі. Ці слова були сказані в той час, коли Росія вже анексувала Крим, активно вживала заходи з дестабілізації ситуації в кількох областях України, а на Донбас проникли озброєні бойовики. Не потрібно бути видатним політиком, щоб не розуміти: війна вже розпочалася і триває. Та називати речі своїми іменами не є сильною рисою українського політикуму.

Наступного дня після переможних для нього виборів президента Петро Порошенко проголосив свою сумнозвісну фразу про те, що «АТО має тривати кілька годин, а не кілька місяців». У 2018 році він, щоправда, вибачився за свій невдалий прогноз-обіцянку. Але кому від того легше? Навіть в інавгураційній промові п’ятого президента 7 червня 2014 року чітко простежується намагання уникати страшного, але правдивого слова «війна».

«Я як президент приїду до вас із миром і планом децентралізації влади, з гарантією вільного використання у вашому регіоні російської мови, з твердим наміром не ділити українців на правильних і неправильних, з поважним ставленням до специфіки регіону, до права місцевих громад на історичну пам'ять, пантеони героїв та до релігійних традицій», – сказав тоді Порошенко, звертаючись до жителів Сходу. Виглядає так, що мешканців Донбасу Порошенко також спробував спокусити миром. Як показала історія, його старання так і не були оцінені.

Після цього було багато трагічних та героїчних подій. Підписувалися численні перемир’я, відбувалися зустрічі зі світовими лідерами, укладалися Мінські домовленості [4]. Проводилися консультації та дипломатичні переговори. Але мир так і не настав.

Новий президент Володимир Зеленський також починав з обіцянок домогтися миру. У його передвиборчій програмі питання миру звучало так: «Ми маємо вибороти мир для України».

Під час виборчої кампанії Зеленський озвучив наївно-простодушну думку про те, що для досягнення миру потрібно просто перестати стріляти. «Якщо у нас є хоч якась можливість цю війну закінчити, ми повинні зробити все для того, щоб припинили вмирати наші люди. Передусім треба припинити вогонь. Просто припинити стріляти», — так Володимир Зеленський уявляв собі вирішення конфлікту на Донбасі, балотуючись на посаду президента. Ще суспільству запам’яталася його фраза щодо переговорів з очільником Кремля: «десь посередині б зійшлись із Путіним».

Та реальність виявилась інакшою. Значно складнішою, ніж спочатку вважав Володимир Зеленський. Війна триває. Ворог стоїть біля українських кордонів. І ніяких ознак того, що він втратив бажання знищити українську державність, немає. Одних намірів перестати стріляти і закінчити війну замало. Але по-іншому і бути не могло. Війну може припинити той, хто її розв’язав. Якщо в Росії немає такого бажання, то війна триватиме стільки, скільки захоче агресор.

Даремні сподівання

Фахівці у сфері нейробіології кажуть: людина схильна підлаштовувати факти під свої очікування та ігнорувати інформацію, яка суперечить їм. Якщо очікування не збуваються, рівень дофаміну в організмі різко падає. Настає фаза розчарування, зневіри та депресії. Більшість українців щиро хоче миру. І ці бажання цілком природні та зрозумілі. Але очікування миру в нашій ситуації нагадують марні сподівання, які навряд чи здійсняться в найближчій перспективі.

Війна, яку Росія веде проти України, не зовсім типова. Це війна не просто за якусь частину території. І навіть не за Крим чи Донбас. Війна Кремля екзистенційна. Мета Росії – вся Україна. Сам факт існування незалежної України, яка не перебуває у сфері впливу Москви, викликає глибокий внутрішній дисонанс у кремлівських вождів. У їхньому імперському викривленому світобаченні такий порядок речей неприпустимий. Тому Росія не може відмовитися від України. Бо відмова означає прощання з фантастичними мріями про новітню імперію. Про новий поділ світу, в якому не діють жодні закони, а тільки право сильного. Без цих мрій втрачається зміст існування путінського режиму. Те, що надихає і мобілізує агресора.

В українців та української влади досі є дивні сподівання на те, що після Путіна війна автоматично завершиться. Росія покається, поверне втрачені території, виплатить репарації. Відтак настане вічний мир та благодать. Та це такий же самообман, як вірити в те, що можна «просто перестати стріляти». Ніяких ознак того, що найближчим часом Путін планує віддати владу, немає. Та навіть якщо це колись станеться і у Кремлі буде новий правитель, це ще нічого не означає.

Путін проводить свою агресивну політику та не визнає права українців на суверенну державу тому, що в основі його мислення лежить імперський світогляд. Але такий світогляд сповідує майже вся російська правляча еліта. Російська демократія закінчується там, де починається українське питання. Тому навіть у разі гіпотетичного приходу до влади у Кремлі умовно ліберального прозахідного політика не факт, що Москва просто так відмовиться від України. Навіть Навальний свого часу заявляв, що Крим – це не бутерброд, щоб його повертати туди-сюди. Але, найімовірніше, після Путіна більше шансів отримати владу в Росії мають представники генерації спецслужб. Може статися й таке, що новий російський диктатор виявиться ще більш неадекватним і підступним, ніж його попередник.

Якби наші політики були відверті та говорили правду, вони б мали чесно сказати: війна з Росією – це всерйоз і надовго. Навіть якщо ворог перестане стріляти, це не означає, що він відмовиться від агресивних намірів. Протистояння з Москвою триватиме не рік і не два. А може розтягнутися на кілька десятиліть, якщо не на довше.

Відверто кажучи – доки існуватиме Росія [5] в її імперській версії, доти над Україною нависатиме постійна небезпека. Вона зникне лише тоді, коли зникне Російська Федерація [6] в її теперішньому вигляді. Або ж відбудуться революційні зміни у свідомості російських політичних еліт та більшості росіян. Але обидва ці варіанти – зараз більше із царини наукової фантастики. Звісно, теоретично таке може статися. Але коли і як – невідомо. Тому замість тішити себе даремними сподіваннями про розвал імперії чи раптовий пацифізм, який уразить душі росіян, потрібно чесно сказати: нам дуже довго доведеться жити без миру. Або жити в очікуванні можливого нападу, який може статися в будь-який момент. Цього не потрібно боятися. Це треба сприйняти як належне. Як об’єктивну дійсність. І як стимул ставати сильнішими та тримати себе в тонусі. Тим паче, що нам є в кого брати приклад.

Приклад Ізраїлю

Від початку проголошення незалежності 1948 року Ізраїль фактично постійно перебуває у стані війни. Та це не завадило йому перетворитися на регіонального лідера з потужною економікою і науково-технічним сектором. Маючи площу, яка дорівнює площі звичайної української області, і населення близько 9 млн осіб, Ізраїль здійснює політику, яка більш характерна для великих держав світу.

На початку 2021 року Ізраїль не визнавало 28 країн. Серед них безпосередні сусіди – Ліван та Сирія. У переліку цих держав також є досить потужні у військовому й економічному плані – Іран, Саудівська Аравія, Пакистан та інші. У перші 30 років свого існування Ізраїль не визнавали всі сусідні країни разом з Єгиптом та Йорданією.

За час після відновлення незалежності Ізраїль брав участь у кількох війнах. Якщо сюди додати військові операції, здійснені єврейською армією з 1948 року, то їх кількість перевищить десяток. Маленька країна живе у стані постійної готовності до відбиття загрози. І має політичну волю завдавати удар першою, якщо того вимагають національні інтереси. Мир – точно не те слово, яке характеризує існування і стан єврейської держави й суспільства. Та це не перешкоджало Ізраїлю рухатися вперед. І здобувати перемоги у протистоянні зі суперниками, які набагато перевищують маленьку країну за територією та кількістю населення.

Становище Ізраїлю нічим не ліпше, ніж в Україні. Навпаки, зі стратегічної точки зору воно значно гірше. Невелика площа та майже повністю вороже оточення не сприяє ефективній обороні. Деякі держави на зразок Ірану бачать в Ізраїлі свого екзистенційного ворога і взагалі не визнають його права на існування. Але історія показує, що не все вирішує чисельна перевага.

На цю тему: Игорь Лосев: Коллизии национальной памяти [7]

Ізраїль звик існувати у ворожому середовищі [8]. Там немає ілюзій про раптове настання миру. Навпаки, до можливої війни завжди готові [9]. Але це не означає, що країна живе в полоні страху та зациклена на відбитті можливої агресії. Ні, вона повноцінно розвивається. Наявність ворогів стала чудовим стимулом для маленької країни демонструвати гідні наслідування успіхи у розбудові власної армії, економіки, науково-технічного сектору, інноваційної промисловості та сільського господарства.

Замість того щоб нарікати на лиху долю чи чекати чуда у вигляді фантастичного перетворення своїх ворогів на друзів, Ізраїль сам формує порядок денний і правила гри. Україні точно є чому повчитися в Ізраїлю, якщо вона хоче бути суб’єктом, а не об’єктом світової політики. І пам’ятати про перевірену часом римську формулу: «Хочеш миру – готуйся до війни».

—

Петро Герасименко, , опубліковано у виданні ZAXID.NET [2]

На эту тему:

• Путін поставив ультиматум НАТО [10]
• Україна: в очікуванні сasus belli [11]
• Куди цивільному йти воювати? Роз’яснення для охочих край боронити [12]
• Украинская «оборонка» на 8-м году войны с Россией: между реформой и «ручным управлением» [13]
• Для кого Украина? [14]