Яке найвдаліше рішення ви ухвалили останнім часом? Це запитання підкинув мені новий додаток на телефоні, який з’явився там сам після оновлення. Здається, інколи з нами так розмовляє всесвіт. Доречно, адже як часто ми картаємо себе за рішення невдалі. Але життя складається не лише з помилок.

Викинути російські книжки з домашньої бібліотеки батьків — ось воно, моє вдале рішення тижня.

Того дня я малювала ілюстрацію до дня народження Василя Симоненка, який помер 28-річним. Читала вірші, обирала цитати, міркувала, якою була б його зріла поезія, якби його не зжила так рано зі світу радянська влада. Але тут написали з одного телеканалу й попросили розповісти про поезію Максима Кривцова. Поет загинув 33-річним. Ця боротьба триває, вороги ті самі.

Після загибелі воїна і поета Максима Кривцова з позивним «Далі» шанувальники його творчості розкупили весь наклад збірки «Вірші з бійниці». 

Звістка про його смерть застала мене в Рівному —  у нашому спільному рідному місті з Максимом. Ми познайомилися років п’ять тому на концерті Христини Халімонової в Києві. Від нього не можна було відвести погляду — такий виразний.

Дивився прямо в очі й всміхався. Так, наче ми завжди одне одного знали. І вірші його були такі самі — справжні, самобутні, прості й водночас глибокі. Востаннє бачила його навесні, на Книжковому Арсеналі. Максим був втомлений, з війни, але радісний, що його поезія мала лунати зі сцени. Як же цінно тепер, що я встигла тоді подякувати йому за вірші. 22 січня в нього було б день народження.

Роботу над дописом про Симоненка перенесла. Облаштовувала місце для відеоінтерв’ю, обернулася на батьківську книжкову полицю й із жахом усвідомила, що там можуть бути російські книжки. І що понад усе я не хотіла б розмовляти про вірші талановитого поета, якого вбила росія, з російськими книжками на полицях.

Читайте також: Почерк російського звіра. У нинішній війні проти Росії проти чимало паралелей з минулим, однією з них є Голодомор [2]

Після розмови я провела детальну ревізію полиць. Відбулася «екстрадиція» російської класики й радянських багатотомників. Достоєвський зі своїм пітерським брудом доєднався до охайного рівненського смітника. Питання «тварь лі я дрожащая ілі право імєю» не стояло взагалі.

Зізнаюся, що на Пушкіні я зависла. Це старезне сиве видання ще з дідусевої бібліотеки тепер було не книжкою, а спогадом про маму, якої немає вже майже 20 років. Тому що, окрім Симоненка, це був якраз її день народження. Вивчити «Євгенія Онєгіна» напам’ять було її мрією та планом, який вона здійснити не встигла.

Читайте також: Чому лишити в Україні пам’ятники поету Пушкіну, автору російської імперської свідомості не тільки дивно, а й дико [3]

«Що вам зробив Пушкін?», — люблять запитувати в соцмережах російські боти й наші «корисні ідіоти». Для себе вивела просту відповідь: Пушкін — об’єднавчий символ нашого ворога. Як прапор. Цього досить. За нього вбивають наших поетів.

До речі, це я та сама «Пісательніца Єлєна Павлова обратілась к Зеленскому с пропозіциєй переіменовать всє уліци Пушкіна на Стівєна Кінга», про яку написали навесні 2022 провідні пропагандистські ЗМІ ворога. Це вони про мою напівжартівливу петицію на сайті Президента, яку підтримали тоді чимало українців. Жартом була лише частина про Стівена Кінга, а про перейменування вулиць я серйозно.

Читайте також: Дитячого письменника Володимира Вакуленка вбили в Ізюмі російські окупанти: перед цим він заховав щоденник [4]

Це теж первісні й базові речі — про позначання своєї території. І ще донедавна вулиці Леніна починалися над Дніпром і простягалися до самого Тихого океану. Так означалася територія ментального Радянського Союзу. Лютий 2022-го пришвидшив цей цивілізаційний відрив, Україна надалі існуватиме там, де не буде ні їхнього Пушкіна, ні їхніх пушок.

Цікаво, чи позбулася б мама сама Пушкіна, якби дожила до прильотів ракет у наше місто? Якби побачила фотографії Максима, красивого й світлоокого, майже однолітка мого брата? Часто думаю, як добре, що вона не застала війни. Якоїсь зими мама привела додому з вулиці двох юнаків в армійській формі й нагодувала. Хлопці були обігріті й задоволені, розчулено дякували. Мама пояснила, що хотіла б, щоб її дитину теж колись так нагодували. Для мене це стало прикладом на все життя.

Читайте також: Культурний код Росії та кредо Достоєвського: колективна покора, індивідуальна розгнузданість [5]

Показово, що тільки позбулася купи старих радянських видань, удома на полицях з’явилося місце. Поставила туди поезії Василя Симоненка й п’єси Миколи Куліша, розстріляного радянською владою. І ще на полиці знайшлося тепер місце для моєї першої книжки віршів «Шкіра міст», яка в батьківському домі чомусь не стояла серед інших, а лежала на них. Лише звільнивши місце від радянського мотлоху й російського «культурного продукту», ми матимемо своє.

Батько мене підтримав абсолютно, радісно виніс ці книжки на смітник історії. Брат для годиться накричав: «Ти їх хоч передивилася? А якщо там були заховані гроші?». Кажу: «Якщо там і були якісь гроші, то радянські рублі або купони».

Читайте також: Академік Микола Жулинський: Кожне покоління «приречене» переглядати власну історію [6]

І це не перша моя книжкова акція — минулого літа я знайшла на бабусиному горищі забитий ящик з повним зібранням творів Леніна. Ми готувалися до зими з блекаутами.

Ви коли-небудь палили Леніна? І не паліть, кепсько горить. «Із іскри возгорітся пламя», — писав. А сам навіть горіти нормально не може, папір занадто дорогий, важкий і глянцевий. Краще здати на макулатуру.

Якщо скажуть, що палити книжки — середньовічне дикунство, маю аргумент. Набагато гірше — палити живцем поетів.

Розстріляне Відродження — це тепер наші друзі. В останньому вірші Максим Кривцов чекає, коли проросте фіалками навесні. Про свою смерть він писав давно й багато. Бо на війні з нею починаються нові стосунки. Де всі все розуміють і нічого не приховують одне від одного. Але тривають, доки вдається тривати. І роблять своє.

На прощанні з Максимом у Рівному на весь Майдан лунали пісні на його слова. Потім ще слухала на повторі «Метаморфосінь» Oohla, де «кисню» римується з «Kiss me». Бо 33-річні поети мали б писати про поцілунки, а не про смерть. Ніколи ще не дізнавалася про класні українські пісні на похороні.

Читайте також: Невигадані історії з архівів КДБ: Українські митці під ковпаком чекістів [7]

Сумно дивився на все це з з-під брів пам’ятник Шевченка з птахами на плечі. Бруківка всипана пелюстками, Пливе Кача в кожному нашому місті. Розчулила молитва, яку прочитав його батько. Промовляв її щодня, поки Максим був на війні, а пішов він добровольцем від самого початку — ще 2014-го, з Майдану. Цей світ зламався, і яким же скотчем зібрати ці друзки? «І як скінчиться скотч, бери намотуй сонце». До сліз довів синьо-жовтий букет з маленьким іграшковим котиком, адже разом з Максимом загинув і його рудий кіт.

Моя мама тепер похована з Максимом на одному цвинтарі в Рівному — з гіркою народною назвою «Молодіжне». Перед похороном зайшла на її могилу. Стояв мороз і десь дорогою непомітно вислизнули з рук ті фіолетові сухоцвіти, які несла для Максима. Подумала, що це знак, — повернуся сюди навесні із живими фіалками.

А вдома, на вільній від російських класиків полиці, поставлю його «Вірші з бійниці».

Читайте також: Дорожня карта депушкінізатора. Як українцям законно зносити пам’ятники російським ідолам [8]

—

ОЛЕНА ПАВЛОВА [9], опубліковано у виданні  ТИЖДЕНЬ [3]

Читайте також: 

• «Хохлацькі» краплі раба в Чехові та імперський «Борг Україні» Маяковського [10]
• Пушкін проти Шевченка: росія й досі валяється в ногах тирана і скиглить, а Україна гордо стоїть [11]
• Цікаві факти щодо процесу скидання російських пам'ятників в Україні [12]
• Чому від московитів не варто вимагати щирого каяття [13]
• Спецслужби країн Балтії про російську армію: “Вони тварини” [14]
• Російські ракети зробили у 2022-му те, чого до кінця не зробили у 2014-му російські танки - поцілили в бездумну прив’язаність до Росії [15]
•  Пушкін в ореолі легенд, або синдром національного психозу [16]