Російські ракети зробили у 2022-му те, чого до кінця не зробили у 2014-му російські танки - поцілили в бездумну прив’язаність до Росії

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:  «Гуртування довкола прапора»

В останні дні лютого й перші тижні березня 2022 року українці здивували не лише цілий світ, а й самих себе, зупинивши в боях під Києвом «другу найкращу» (як вважалося) армію світу, а згодом і змусивши її ганебно тікати.

Те, що українці чинитимуть спротив, було відомо задовго до вторгнення, зазначає  ZBRUC.eu. Усі соціологічні опитування з року в рік показували, що більшість населення готова взятися за зброю або ж долучитися до інших форм опору в разі зовнішньої агресії. За десять днів до російського нападу (15 лютого) британські експерти з Королівського інституту безпекових та оборонних досліджень (RUSI) опублікували аналітичний звіт під промовистою назвою «Російський план знищення України».

Там вони, зокрема на підставі особистих розмов з українськими військовими різного ранґу, стверджували: «Якщо Росія вторгнеться, українці воюватимуть». Лише затруєні власною пропагандою росіяни могли цього не усвідомлювати, вважаючи, що українці («один народ», згідно з тамтешньою міфологією) радісно їх вітатимуть як «визволителів» із-під гніту вигаданої «фашистської хунти».

Читайте також: "Про цю війну нам треба просто говорити правду, і ця правда - чистий героїзм"

Дивним був не так спротив – загалом прогнозований, як його досить добра організація (вісім років співпраці з НАТО, вочевидь, не минули даремно) та особливо громадянська мобілізація суспільства, що вважалось до того безнадійно поділеним, фраґментованим і охопленим недовірою до всіх інституцій. Науковці називають таку суспільну реакцію на зовнішні виклики, найчастіше безпекові, «гуртуванням довкола прапора» (rally round the flag – за назвою популярної американської пісні часів громадянської війни, що її водночас, хоч і з дещо іншими словами, використовували і північани-юніоністи, і південці-конфедерати).

А проте таке гуртування можливе лише там, де є певний рівень внутрішньогрупової – понадпартійної, понадетнічної, понадконфесійної тощо – солідарності; де різноманітні внутрішні поділи у суспільстві – класові, мовні, регіональні – виявляються у критичний момент менш істотними, ніж те, що людей об’єднує й солідаризує.

Чим у випадку України є цей об’єднавчий чинник, які особливості його формування, наскільки ймовірним є його збереження у нормальних умовах «сталого розвитку», поза екстремальними обставинами?

Стаття перша: Парадокси «націоналізаційної» держави

Уявлення про Україну як країну з глибокими мовно-культурними, етнічними та регіональними поділами набуло поширення від перших років незалежності й утілилося в популярному ще з совєтських часів протиставленні «сходу» і «заходу» – тобто регіонів давньої, ще довоєнної, русифікації-совєтизації та регіонів, які потрапили до складу СССР (з усіма відповідними для них наслідками) допіру під час Другої світової війни.

Ці уявлення випливали як із простих емпіричних спостережень (уживання української мови в міському побуті було найнаочнішою, хоч, може, й не головною відмінністю між «заходом» і «сходом»), так і з результатів соціологічних досліджень і політичних голосувань, що виказували глибші світоглядні відмінності між регіонами.

Концептуалізація цих відмінностей на рівні вульгарної журналістики, переважно західної, зводилася до протиставлення «націоналістичного заходу» і «проросійського сходу», де українськість імпліцитно асоціювалася з «націоналізмом» (цілком у традиціях совєтської пропаганди), а «проросійськість» апріорі від цієї вади розгрішувала.

Науковці тимчасом робили серйозніші спроби концептулізувати загалом очевидні відмінності, окреслюючи їх як відмінності між двома типами ідентичностей – «центральноєвропейським» та «постсовєтським» (у моделі Джона-Пола Химки) чи «українським етнокультурним» та «українським східнослов’янським» (у моделі Стівена Шульмана).

Читайте також:  "Велика російська культура" виявилася такою ж недолугою субстанцією, як і "друга армія світу"

В обох випадках ішлося про «ідеальні типи» (за Максом Вебером), які існують лише як абстракції, задаючи проте певну аналітичну рамку й уможливлюючи таким чином дослідження реального різноманіття відповідних явищ (у даному разі – ідентичностей, котрі, зрозуміло, не зводяться до двох «ідеальних» типів, оскільки їх насправді є безліч, але котрі тою чи тою мірою з тими «ідеальними типами» корелюють).

Термінологія Шульмана дещо точніша, бо вказує на певні сутнісні риси обох типів української ідентичності (чітке етнокультурне ядро в одному випадку і нечітке, невиокремлене з архаїчної «загальноруськості» – в іншому), тимчасом як термінологія Химки вказує лише на генеалогію обох типів: в одному випадку – розвиток за центральноєвропейською «грохівською» парадигмою націєтворення, а в іншому – за гібридною пострадянською-постколоніальною.

Важливо, що в обох концепційних моделях ідеться про різні типи саме української ідентичності – тобто українськість є спільним знаменником і для «центральноєвропейського», і для  «постовєтського» типів ідентичності (у моделі Дж.-П. Химки), чи, у термінах Стівен Шульмана, – і для «етнокультурного» типу, і для «східнослов’янського».

Більш чи менш усвідомлений український патріотизм – чи, простіше, «тутешність», тобто прив’язаність до певних («своїх») традицій, історичних переказів та мовно-культурних кодів – завжди був тим об’єднавчим чинником, який забезпечував збереження бездержавного етносу як певної окремої групи, попри асиміляційні зусилля панівних імперій.

Саме цей чинник обумовив виразну перевагу проукраїнських партій в українських губерніях на виборах 1917 року до Установчих зборів. І саме він забезпечив 90-відсоткове голосування жителів УРСР за незалежність – дарма що вони уявляли ту незалежність цілком по-різному, відповідно до наявних двох різних типів ідентичності та притаманних їм ідеологічних настанов. Можемо припустити, що саме цей чинник – феномен місцевого, повсякденного, «низового» (егалітарного), неартикульованого, а часто й неусвідомлюваного патріотизму – став основою поступової українізації пострадянських українців, їхнього виокремлення з уявленої східнослов’янської спільноти і дедалі чіткішого від неї відмежування.

Читайте також: Другий фронт, культурний

Завдання націєтворців, тобто «націоналізуючої» держави – або ж просто інтелігенції, яка за відсутності держави перебирає на себе її «націоналізуючі» функції, – зазвичай зводиться до того, щоб наявний місцевий патріотизм якомога розширити, перенести характерну для всіх людей прив’язаність  до «свого» на ширший географічний простір (на всю нашу «історичну», «Богом дану» землю) і спроєктувати на якомога ширшу уявно-одноплемінну спільноту (найчастіше це мають бути люди, об’єднані однією мовою, яка у модерну секулярну добу є чи не найочевиднішим маркером їхньої відмінності від «інших»).

Друге завдання, з яким стикаються націєтворці, – потреба якомога поглибити наявний місцевий патріотизм, тобто доповнити побутові традиції – цивільними (громадянськими), історичні перекази – «науковими» версіями писаної історії, а мовно-культурні коди – інтелектуальною над ними рефлексією й артикуляцією.

Виконувати ці завдання у бездержавних умовах доволі складно, оскільки домінантна держава не лише не сприяє цим інтелігентським зусиллям, а й усіляко їх блокує та репресує. Бо має мету – реалізувати власний націоналізаційний проєкт, який для підвладної бездержавної групи є асиміляційним, отже неприйнятним. Проголошення незалежності дещо полегшило українській інтелігенції виконання її «націоналізаційної» (тобто, в її розумінні, «українізаційної») місії – хоча би тому, що припинились репресії, а проте місія не стала й після цього легкою та безпроблемною.

Читайте також: Як Пушкін став зброєю путінського рейху

Українська держава не перебрала на себе «націоналізаційних», тобто «українізаційних» функцій тою мірою і таким чином, як би того українській інтелігенції хотілося. Досвід сусідньої Білорусі показав, що «націоналізація» не конче мусить збігатися з «білорусизацією»: постсовєтський режим досить успішно взявся за «націоналізацію» успадкованого від БССР населення на основі місцевого патріотизму, проте не з білоруськими, а з традиційно совєтськими історичними наративами і мовно-культурними кодами.

Теоретично такий сценарій можна було б уявити і в Україні, оскільки тут теж після проголошення незалежності не відбулося істотної зміни владних еліт (майже стовідсотково русифікованих і совєтизованих), та й населення в основній своїй масі виявляло куди більшу світоглядну близькість і політичну прихильність саме до цих еліт, аніж до їхніх націонал-демократичних опонентів. (Три чверті голосів за «оновлену федерацію» на горбачовському референдумі в березні 1991 р. і так само три чверті за комуністичного кандидата на грудневих 1991-го президентських виборах показують рівень підтримки саме такого, постсовєтського, проєкту державонацієтвотрення, з перспективою стати, як у Білорусі, неосовєтським).

Чому посткомуністичні еліти в Україні, маючи на своєму боці електоральну підтримку «мовчазної більшості», не пішли білоруським шляхом, хоча він був би, напевно, комфортнішим і для них, і для більшості населення –  доволі складне питання, на яке зазвичай дають надто просту відповідь: тому що, мовляв, «мовчазній» постсовєтській більшості в Україні протистояла активна, ідеологічно мотивована й політично мобілізована меншість, яка до того ж мала впливову фракцію у парламенті і контролювала місцеві органи влади у західній частині країни, а почасти й у Києві.

Ця проста й загалом очевидна відповідь заступає, однак, додатковий досить важливий нюанс: посткомуністичні, як і комуністичні еліти в Україні в усі часи були куди більше «інфіковані» місцевим націоналізмом у його найрізноманітніших формах, ніж еліти білоруські.

Читайте також:

Це показав і потужний сплеск українського націонал-комунізму у 1920-х роках, із досить вагомим в інтелектуальному плані теоретичним доробком. Це показало й відродження націонал-комуністичних тенденцій у 1960-х та їхня реанімація в добу перестройки, що увінчалася врешті виходом на арену Леоніда Кравчука з його досить опортуністичним, проте ефективним ставленням до політики як до «мистецтва можливого».

Можемо припустити, що український націоналізм, крім місцевого патріотизму, спирався ще й на могутній символічний ресурс, якого білоруському націоналізмові відчутно бракувало, через що і його привабливість, а відтак і проникнення в середовище місцевих еліт було вкрай обмеженим. По-перше, історичний наратив в українському випадку виявився істотно глибшим, розлогішим, колоритнішим, подієво насиченішим і краще представленим – як у наукових дослідженнях, так і в популярній культурі.

Українська посткомуністична еліта, переважно опортуністична, тобто позбавлена власних виразних ідеологічних преференцій, могла спиратися на м’яку націоналістичну версію цього наративу, не антагонізуючи постсовєтської більшості (від якої залежав її електоральний успіх), але й не вступаючи в гострий конфлікт з антисовєтською меншістю (від якої істотно залежала відносна стабільність у державі, символічна легітимність режиму та його демократичний імідж). Фактично неприйнятним для постсовєтської більшості у цьому наративі був лише період національно-визвольної боротьби, пов’язаний із діяльністю ОУН і УПА, але й тут посткомуністичі еліти знайшли оптимальне (для себе) розв’язання – перевели проблему з загальнонаціонального рівня на регіональний.

В кожнім разі, навіть у цьому питанні традиційний совєтський дискурс «великої вітчизняної війни» не мав в Україні однозначної й абсолютної переваги над усіма іншими, а отже й не мав шансів стати різновидом громадянської («світської») релігії, як у Росії чи Білорусі.

По-друге, українські націєтворці мали до диспозиції ширший, потужніший арсенал мовно-культурних кодів, ефективність якого забезпечувала, з одного боку, значно краща збереженість української мови (панівної принаймні в кількох регіонах та, головне, кількох великих містах), а з іншого – істотно більша кількість та жанрова різноманітність культурно-мистецьких явищ, у яких ті коди втілювалися й через які передавалися. Постсовєтські еліти в Україні отримували таким чином і тут зручне поле для маневру, поєднуючи звичні для гомо совєтікуса мовно-культурні практики із поступовим запровадженням нових, «українізаційних», і переводячи знову ж таки питання про темп і засяг тих інновацій із загальнонаціонального рівня на місцевий.

Варто згадати ще й третій чинник, який безумовно посилював «націоналізаційні» амбіції посткомуністичних еліт в Україні, роблячи їх прихильниками українського проєкту «by default» (вимушено) – через неприхильність до проєкту московсько-централізаційного в усіх його формах.¹ Будучи de-facto володарями однієї з найбільших і ресурсно найбагатших країн Європи, ці еліти мали вагомі підстави для юридичного і фактичного унезалежнення від Москви, а отже й потребу в його юридичній та символічній легітимізації.

Читайте також: Унікальні архівні записи українських дисидентів попереджають про сьогоднішню Росію 

Наявні націоналістичні наративи й культурні коди, досить ґрунтовно й системно розпрацьовані колишніми опонентами (щоб не сказати класовими ворогами), виявилися тут дуже доречними, дарма що суперечили їхнім власним мовно-культурним та світоглядним преференціям, як і залишковим совєтофільським прив’язаностям їхнього електорату.

Символічний ресурс, витворений на потреби націєтворення українським національним рухом за двісті років, був справді досить багатий, тож проблема для владних еліт мала суто тактичний характер: як засвоїти весь той ресурс на загальнонаціональному рівні, тобто як зробити «вірування меншини» (за дотепним висловом Ендрю Вілсона) віруванням більшості, не наражаючи при тому на ризик своє домінанте становище у суспільстві, утримуване саме завдяки отій «мовчазній більшості».

«Багатовекторність» не лише в міжнародній політиці, а й у внутрішній була, таким чином, об’єктивною відповіддю на амбівалентні настанови й орієнтації українського суспільства та намаганням реалізовувати націєтворчий проєкт, який би не надто тим ціннісним настановам та орієнтаціям суперечив.

Завдання було непростим, оскільки ті два основні («ідеальні») типи національної ідентичності, з якими Україна вступила у незалежність, ґрунтувалися на несумісних (чи важко сумісних) між собою ідеологічних засадах: перший тип відбивав уявлення про Україну як європейську націю з українським етнокультурним ядром (з певними мовно-культурними правами для меншин); другий тип відбивав уявлення про Україну як націю пострадянську зі «східнослов’янським» (тобто, на практиці, українсько-російським) етнокультурним ядром, з певною підтримкою для української мови як «титульної», проте без обмеження звичного домінування російської.

Фактично йшлося про два різні проєкти: один передбачав польсько-литовський шлях розвитку, з кардинальним відмежуванням від російсько-совєтської спадщини як окупаційної та колоніальної; інший передбачав російсько-білоруський шлях розвитку, тобто збереження УССР з більшістю успадкованих інституцій і практик, хоч і з вищою мірою політичного суверенітету.

Читайте також: Чому російська культура заслуговує бути ігнорованою

Поєднання цих двох несумісних проєктів ускладнювалося ще й тим, що їхня електоральна підтримка була специфічно асиметричною: постсовєтський (чи неосовєтський) проєкт мав виразну підтримку «мовчазної» («східнослов’янської») більшості, як це наочно показали обидва голосування 1991 року – «референдумне» в березні та «президентське» в грудні.

Центральноєвропейський проєкт мав тимчасом підтримку виразної меншості (приблизно четвертини населення), проте вона була засадничо «немовчазною»: громадянськи активною, ідеологічно мотивованою й політично мобілізованою. Посткомуністичні еліти обрали тактику маневрування між цими двома проєктами, що давало їм додаткову можливість маневрувати між Росією й Заходом, добиваючись від Москви пом’якшення політичного тиску й економічного шантажу, а від Заходу – більшої поблажливості щодо їхніх власних авторитарних та корупційних надмірностей.

Водночас загальний напрям цього маневрування був скерований у бік поступової українізації та європеїзації. Вибір був досить раціональний, оскільки логічно випливав принаймні з двох спостережень (хоча міг бути зроблений і суто інтуїтивно).

По-перше, лише реалізація першого – «центральноєвропейського» – проєкту означала зміцнення національного суверенітету і захист від «інтеграційних» апетитів Москви.

А по-друге, цей проєкт був не лише чіткішим, розробленішим, політично надійнішим і цивілізаційно перспективнішим; він був ще й ціліснішим та ексклюзивнішим – у тому сенсі, що меншина, яка його від початку підтримувала, була готова захищати його всіма доступними засобами від можливого реверсу (що й підтвердили згодом дві революції) та взагалі від істотних відступів і компромісів.

Простіше кажучи, «європейський» проєкт націєтворення мав для цієї меншини незрівнянно більше екзистенційне значення, ніж альтернативний «пострадянський»/«східнослов’янський» проєкт – для «мовчазної» більшості.

Владні еліти намагалися маніпулювати обома групами, уникаючи конфронтації, особливо з першою – чисельно «меншинною», проте значно пасіонарнішою. Ефективнішим у складних ситуаціях був метод регіонального аутсорсинґу (коли розв’язання суперечливих питань віддавалося на відкуп місцевій владі кожного регіону) – або ж зволікання (як із декомунізацією) чи тихий саботаж (як із законом про мову). Головне було – не робити різких кроків усупереч, у протилежний бік.

Янукович узявся систематично порушувати це правило – починаючи від зрадницьких «харківських угод», реабілітації червоних прапорів і георгіївських стрічок та облудного закону про регіональні мови й аж до відмови від асоціації з Євросоюзом. Усе це врешті й завершилося катастрофою – не лише для нього, а й для всієї країни.

Взагалі сам прихід до влади Віктора Януковича і подальша ескалація внутрішньополітичних конфліктів були у певному сенсі «збоєм системи» – порушенням певних структурно зумовлених закономірностей і параметрів, у яких політичні процеси в Україні, за всіма наявними даними, мусили б розгортатися суперечливо, але не екстремально.

Читайте також: Чому й досі доводиться доводити, чому культура — доречна, мова – на часі, історія – важлива

Фахівці називають неформальну систему стримувань і противаг, що склалася в Україні у 1990-ті, «вимушеним плюралізмом» (pluralism by default) – тобто плюралізмом, який виникає й підтримується не верховенством права, ефективними інституціями і безперечним визнанням нормативності відповідних засад усіма учасниками, а специфічною рівновагою супротивних сил у поділеному суспільстві і відтак неспроможністю жодної з них перекинути шахову дошку й узурпувати всю владу, замість ділитися нею з опонентами і шукати компромісів.

Янукович перекинув цю дошку, наївно вважаючи, що перемога на виборах є тим мандатом від більшості, який дозволяє ігнорувати меншість, – дарма що та меншість становила приблизно половину населення і не раз уже демонструвала здатність компенсувати свою меншинність пасіонарністю та політичною мобілізованістю. Як сказав під час Євромайдану один із Януковичевих прихильників (закликаючи вжити силу супроти протестувальників): «Теперь президенту просто нужно выполнить свой долг, помня, что Запад Украины живет по призыву, а Восток – по приказу»².

Попри характерну для цього середовища есенціалізацію «Сходу» і «Заходу», суть проблеми тут схоплено досить точно: «Захід» (не конче географічний, радше «психологічний» – майже за Хвильовим) діє за покликом, за покликанням; «Схід» (знову ж таки не конче географічний, радше ціннісний, гомо-совєтікусний) діє за наказом, за розпорядженням начальства.

Ми не маємо прямих доказів, тож можемо лише припустити (з великою мірою вірогідності), що «збій системи» і прихід до влади Віктора Януковича, а відтак і низка подальших катастрофічних подій в Україні були великою, якщо не визначальною мірою простимульовані Москвою – у рамках розпочатої ще 2005 року програми протидії «кольоровим революціям», а згодом і масштабнішої програми інфільтрації Януковичевого режиму російською агентурою з метою поступової інкорпорації України за моделлю Білорусі. (Окупація Криму і «Новоросії», вочевидь, теж розроблялися як запасний варіант – російська агресія 2014 року за багатьма ознаками аж ніяк не була спонтанною відповіддю Москви на несприятливий для неї перебіг подій).

Андрєй Іларіонов, котрий до 2005 р. працював у Путіна економічним радником, переповідає характерну розмову між своїм тогочасним босом та Леонідом Кучмою, свідком якої він став: «Кучма прилітав у Москву на переговори з Путіним. Зустріч була в аеропорту, пів години вони там порозмовляли – й усе. І коли Путін умовляв Кучму застосувати силу проти "оранжевої революції", Кучма вперто тупився в стелю або ж розглядав шнурки на своїх черевиках і знай повторював: "Володимире Володимировичу, ви не розумієте – Україна стала іншою". "Заждіть, та ми ж із вами домовлялися!..." А Кучма далі: "Україна стала іншою". У підсумку він так і не дав згоди на застосування сили».

Читайте також: Культурний код "русского мира": Такого нормальні люди не їдять

Ми не знаємо, чи Янукович теж провадив подібні переговори з Путіним під час Євромайдану, але можемо припустити, що в них не було й потреби: в оточенні Януковича не бракувало людей, здатних не згірш від самого Путіна переконувати його в необхідності застосування сили. Подальший розвиток подій за сценарієм «керованого хаосу» (улюблений прийом московських «політтехнологів») радше підтверджує, ніж спростовує таке припущення.

Есенціалізація «Сходу» і «Заходу» і системне використання вульгаризованих ідентичнісних (мовно-культурних, регіональних) поділів для мобілізації електорату починається саме з виборчої кампанії Віктора Януковича 2004 року, в якій «драматургію» (за їхньою власною термінологією) вибудовували російські та проросійські «технологи».

Пропаговане ними протиставлення буцімто «націоналістичного Заходу» «проросійському Сходові» не лише ігнорувало об’єднавчі чинники – як, наприклад, місцевий патріотизм, притаманний різною мірою й у різних формах і «Заходові», і «Сходу», чи, скажімо, переважно позитивне ставлення до «Європи» (хоч і дещо слабше на сході через боязнь зіпсувати стосунки з Росією, тобто фактично через російський шантаж).

Протиставлення припускало також (за умовчанням), що «Схід» має таку саму чітку, ексклюзивну, міцну ідентичність, як і «Захід», хоча насправді гадана «проросійськість» сходу не була й не могла бути основою якоїсь виразної самобутньої ідентичності з чіткими культурними кодами, а тим більше – з власною політичною програмою. «Проросійськість» у широко вживаній формулі вказує лише на залишкову, рудиментарну прив’язаність носіїв певного типу ідентичності до зниклого імперського світу, їхню роздвоєність між українською реальністю та уявною східнослов’янською («руською») або ж ностальгійною совєтською спільністю.

Для того, щоб Україна «розкололася», як це пророкували ще від початку 90-х деякі західні аналітики і до чого стреміли у 2000-х московські політтехнологи, потрібне було б зіткнення двох однаково сильних, ексклюзивних ідентичностей – зі своїми чіткими й непримиренними культурними кодами, наративами і політичними програмами. Умовний «Захід» мав такі – досить широко розпрацьовані – «націоналістичні» коди і наративи, і таку – «європейську» – програму, натомість умовний «Схід» був під цим оглядом досить аморфним та амбівалентним.

Читайте також: Миф о величии русской культуры 

Сконструювати такі квазінаціоналістичні наративи й альтернативну квазінаціональну ідентичність вдалося допіру після окупації реґіону і встановлення там тоталітарної диктатури за моделлю лукашенківської Білорусі. Домінантна у регіоні «східнослов’янська» (чи пострадянська) версія української ідентичності була дискурсивно і репресивно очищена від українськості, внаслідок чого «східнослов’янськість» (і «пострадянськість») перетворилася на чисту бездомішкову «російськість» специфічно регіонального, загострено антиукраїнського типу.

В неокупованій частині України процеси розгорнулися в іншому, діаметрально протилежному напрямку: «східнослов’янський» (чи пострадянський) тип української ідентичності зазнав відчутної делегітимізації на нормативному рівні, оскільки його основний ідеологічний/ціннісний компонент – прив’язаність до Росії, до «русского міра», до уявної «східнослов’янської» спільноти – виявився і політично, і морально скомпрометованим.

І якщо у 2014 році ця делегітимізація була тільки частковою, бо зусиллями московської пропаганди вдалося поширити рятівний для цього типу ідентичності дискурс «націоналістичного» («західноукраїнського») путчу у Києві та, відповідно, необхідності російського вторгнення для захисту буцімто загрожених російськомовців на сході, то у 2022-му жодних правдоподібних виправдань для вторгнення не було.³ У Києві правив уряд, обраний більшістю голосів і на заході, і на сході; російськомовцям той уряд нічим не загрожував, бо й сам був переважно російськомовним; із Росією він від самого початку намагався домовитись, проте раз-у-раз наражався з боку Кремля на вимоги, які й жителям сходу багато в чому видавалися неприйнятними.

Російські ракети зробили у 2022-му те, чого до кінця не зробили у 2014-му російські танки: поставили хрест на нефортунному східному векторі української політики, випалили дотла міфологію «братства», «дружби» й «спорідненості», поцілили в саме осереддя української інфантильної «східнослов’янської» ідентичності – у бездумну прив’язаність до Росії та уявної східнослов’янської спільноти, яка дискурсивно перетворювала їх із росіянами на «один народ».⁴

Микола Рябчук,  опубліковано у виданні ZBRUC.eu

__________________________

¹ Навіть гіперлояльні до Москви керівники комуністичної України виявляли нутряне невдоволення тамтешнім геґемонізмом, яке виявлялося, зрозуміло, не так у відвертих незгодах, як у приватних ремствуваннях. У спогадах про Володимира Щербицького є промовистий опис його реакції на вимогу Кремля надіслати тисячу молочних поросят для якогось архіважливого банкету: «Дулю я їм дам, – заявив Щербицький. – Цими поросятами я чотири-п'ять областей нагодую» (цит. за Михаил Френкель, «Дорогой Владимир Васильевич...». Столичные новости, 18 лютого 2003, с. 16). Психологічно це цілком нормальна реакція впливового місцевого князька на захланність розпаношеного королівського двору («московських бояр», як він, за деякими свідченнями, називав своїх сюзеренів), проте було б перебільшенням добачати тут якийсь вияв націоналізму (радше – «местничество», в термінах тогочасної партійної критики). Але помилкою було б так само не добачати й поживного ґрунту для націоналізму, який завжди існував в Україні принаймні як потенція, викликаючи зрозуміле занепокоєння у Москві і спонукаючи Кремль до гіперпильності й гіперрепресій.

² «Тепер президенту просто потрібно виконати свій обов'язок, пам'ятаючи, що Захід України живе закликом, а Схід – наказом» (рос.)

³ У недавньому інтерв’ю мер Павлограда Анатолій Вершина (обраний у 2015-му, як і більшість регіональних керівників, від номінально «проросійського» Опозиційного блоку), визнав, що вісім років тому у місцевих жителів було «неоднозначне бачення ситуації», «можливо, в силу нерозуміння». Тепер – «ставлення до країни-агресора кардинально інше... Люди, які позитивно ставилися до Росії, повністю змінили свої погляди. Чому? Ми все прекрасно розуміємо. Яка денацифікація? Кого денацифікувати? Наших "східняків", які в більшості російськомовні? Нас ніхто не утискав, нічого не забирав... Те, що зробила Росія – це змінило погляди її симпатиків (...) На моє переконання, 30 років тому незалежність просто упала на нас, але ми цього не оцінили. Не оцінили, тому що не розуміли, що треба розбудовувати Україну, створювати сучасну армію для захисту своїх кордонів. Що стосується Павлограда, то моє враження, що в людей змінилося ставлення не лише до свого міста, а й до всієї України». (Українська правда, 15 червня 2022)

⁴ Як емоційно написав на початку квітня (після Бучі) російськомовний письменник із Дніпра Ян Валетов, «российская армия – это тупое, жалкое, вороватое племя. Орда, пришедшая в Украину убивать, разрушать и грабить! Бросающее трупы своих убитых соратников на съедение собакам, но тащащее домой ворованные унитазы и электромясорубки. Вторая армия мира, состоящая из мародеров, насильников, убийц и наемников… И в каком бреду можно назвать украинцев и россиян одним народом?» [«Російська армія – це тупе, жалюгідне, злодійкувате плем'я. Орда, яка прийшла в Україну вбивати, руйнувати та грабувати! Залишає трупи своїх вбитих соратників на поживу собакам, але тягне додому крадені унітази та електром'ясорубки. Друга армія світу, що складається з мародерів, ґвалтівників, вбивць і найманців... І в якому маренні можна назвати українців та росіян одним народом?»] (Українська правда, 2 квітня 2022)


В тему:  


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]