Правда "рускаго міра"

1.00

Нет

Наштовхнувся на пост у соцмережах. Автора вразило відкриття: виявляється, в російській та українській версіях Вікіпедії подано різні тлумачення слова “правда”. Українське визначення — лаконічне й академічне, зрозуміле навіть школяреві. Російське — “приватизоване” як “понятие русской культуры” і навколо нього нагромаджено темний ліс правдошукачів від протопопа Аввакума до Солженіцина.

Власне, це закономірно: ще від часів Московського князівства основою російської ідентичності було месіанство й “особливий шлях”, який пролягає то через монаршу волю, то через партійну диктатуру, то через суверенну демократію (термін, який вигадав путінський ідеолог Владіслав Сурков у середині нульових). За таких умов правда мусить бути не загальнозрозумілою, а сакральним знанням, доступним колу обраних, пише видання ТЕКСТИ [2].

Визначення слова "правда" в українській і російській Вікіпедії

Правда (українською) — це об'єктивна реальність, що не залежить від спостерігача чи суб'єктивного сприйняття. Синонімом слова правда є слово Істина [3], яке внаслідок браку фахової освіти чи задля свідомих маніпуляцій часом протиставляють слову правда. Водночас етимологічне дослідження слова Істина [3] виявляє його просте значення — те, що є, або те, що існує.

Правда (на русском) — понятие русской культуры [4], сходное с понятием «истина [5]», но в ряде случаев отличающееся от него и даже противопоставляемое. Правда, в отличие от истины, имеет онтологический [6] характер: отражает действительность значимым для личности [7] образом, в согласии с нравственными [8]категориями [9] и в такой полноте, которая необходима для подлинного понимания [10] и убеждённости [11], решимости [12]действовать [13]. Таким образом, если истина соответствует объективной [14] действительности, то правда — духовной [15]. Согласно определению Даля [16], правда есть «истина на деле, истина во образе, во благе; правосудие, справедливость»; правдивость — «полное согласие слова и дела»[5] [17]. Одним из первых на специфику категории правды обратил внимание «властитель дум» конца XIX века Михайловский [18], указав на содержательную слитность в этом понятии истины и справедливости [19]. Далі тут [20]

Сакралізація влади

Французький дослідник Ален Безансон у праці “Свята Русь” виявляє сакралізацію влади, держави й соціальних відносин як головну рису російської “загадковості”. Країна, що не мала великих, світового рівня технічних, економічних і культурних досягнень, компенсувала свою відсталість міфологією про Третій Рим (“четвертому не бывать”), народ-богоносець і винятковість російського православ’я.

Читайте також: Як Пушкін став зброєю путінського рейху [21]

Безансон звертає увагу на той факт, що РПЦ ніколи не брала на себе функцію просвітництва, натомість плекала містичну покору перед “помазаником Божим”, себто царем. А всі спроби розвинути світську освіту були підпорядковані єдиній утилітарній меті — мати спроможну армію, тому до другої половини ХІХ ст. найосвіченішою верствою в Росії було саме офіцерство.

Так войовничий ретроградний ізоляціонізм породив специфічне розуміння правди як ірраціонального культурного російського феномена.

"Правда" Достоєвського

Герой, який шукає правду у вельми специфічний спосіб — типовий для російської культури. Особливо сконцентровані вони у творчості найпопулярнішого російського письменника Фьодора Достоєвського: доведений до відчаю бідний студент Раскольніков шукає правду через вбивство бабці-лихварки, епілептик князь Мишкін ніби й знає ту саму правду, але він чужий в екзистенційному плані елемент — ідіот, революціонери — біси шукають правди в кривавій смуті.

Увесь цей дивний особливо в частині методології пошук перейшов з корпусу класичної літератури в масову культуру. Квінтесенція сучасної “русскости” — фільм “Брат-2”, головний герой якого шукає “силу в правді”, щоб “показать Америке козью морду”.

“Правда як поняття російської культури” (визначення російської Вікіпедії) відповідає й на головні питання цієї країни.

Хто винен? Захід — пише Достоєвський у своїй публіцистиці й романах, бо саме з “європ”, переконаний він, іде бацила соціалізму, що занапастить “народ-богоносець”. Захід — упевнений Даніла з “Брата-2”, який розкриває кримінальний ланцюжок педофілів, на верхівці якого перебуває огидний “жирний америкос”.

Що робити? У випадку Достоєвського — плекати “православие — самодержавие — народность”, себто ізоляціонізм і агресивну опозицію Заходу. У випадку Даніла Багрова — мочить “америкосів”. Власне, те саме, що й у Достоєвського, лише в спрощеному маскультівському виконанні.

Чимало українців наївно дотримуються думки, що росіян просто “зазомбував телевізор”, поганий Путін запустив пропаганду, а скабєєви-соловйови за грубі гроші промили мізки 140-мільйонній авдиторії лише за кілька років.

Читайте також: Пушкін – це «їхнє все», і вони разом із ним – і мертві, й мертво-живі, і мертвонароджені [22]

"Правда" загарбницької війни

Як казав Шельменко-денщик, та воно то так, але трішечки не так. Російська пропаганда, якою ми її бачимо тепер, народилася не вчора й не позавчора. Антизахідна російська риторика зростає з приказки часів Івана Грозного “кто латыни учился, тот верного пути сбился”, від вірша Пушкіна “Клеветникам России”, від нарису Достоєвського “Зимние заметки о летних впечатлениях”, де класик обурюється, що ліберальна преса називає варварством демонстрування постільної білизни після першої шлюбної ночі (на думку Достоєвського, цей дикунський звичай є виявом “простоти души”).

Якщо сила в правді й полягає вона в тому, щоб показати Заходу “козью морду” чи “кузькіну мать”, то війна проти нього є священною, майже православним джихадом. А те, що Захід доводиться “стримувати” в таких несподіваних локаціях, як Афганістан чи Сирія, російського обивателя не бентежить. Для цього є давня пропагандистська заготовка: “якщо наших військ не буде в Афгані, Криму чи Сирії, там з’являться американські військові бази”.

Недавно в українських соцмережах обговорювали сюжет про прийомну родину російського солдата, яка не може отримати компенсацію після його загибелі в Україні. У ролику багато цікавих деталей: трофейний (з України) холодильник, побут східносибірської провінції. Цікава й логіка родичів загиблого солдата.

Названий батько, судячи з усього, азербайджанець за походженням, розмірковує про останні війни, які вела РФ. Афганістан і Чечня — війна, за його визначенням, “бессмысленная” (на відміну від “спецоперації в Україні”, бо "мижебратья" — так міркує герой сюжету), але водночас він зізнається, що коли сам служив у радянській армії, то хотів потрапити в Афган, а згодом і в Чечню, але “дружина не пустила”. Кажучи інакше, війна може бути й загарбницькою та несправедливою, але “правда” полягає в тому, що треба прагнути взяти в ній участь.

Читайте також: Русская культура всю свою историю лелеяла чмо — и оно выросло, расцвело [23]

У цьому контексті цікаві нові директиви російської влади щодо пояснення своєму населенню вторгнення в Україну. У них теж не обійшлося без "правди". У цих інструкціях стверджують, що слова "Сила в правді!" належали ще одному культовому персонажу російської пропаганди — Алєксандру Нєвському. "За російськими воїнами була правда — вони захищали свій дім і тому перемога не могла не бути нашою", — цитує УП [24] авторів документа.

Російська “правда” також цікава своєю динамікою й еклектичністю. Розважливій людині завжди видаватиметься дивним сусідство ікони царя Ніколая ІІ і Сталіна, а в Росії цей символізм став частиною державної ідеології, бо і цар, і генсек — це складники “величия”, і не бачити в цьому суперечностей — теж своєрідна “правда”.

Показовим був випадок, коли у 2015 році турецька ППО збила російський військовий літак. Тоді інформпрстір РФ охопила скажена туркофобія, яка, втім, невдовзі вщухла й російські туристи повернулися до Бодрума й Анталії. Жодної логіки та послідовності. Лише “правда”.

"Правда" пристосуванства

Показовою є також доля багатьох російських митців. Узяти хоча б знаного режисера Станіслава Гаварухіна: за радянських часів він знімав романтичні й не обтяжені ідеологією фільми, як-от “Вертикаль” чи культовий детектив “Місце зустрічі змінити не можна”.

У час перебудови став затятим критиком режиму та виніс йому вирок у документальній стрічці “Так жити не можна”. Радянське суспільство злочинне саме по собі, переконував Говорухін зразка 1990-го. Потім ще був чеченський цикл документалок, серед яких слід відзначити “Війну закінчено. Забудьте”, в якій, зокрема, читають оригінали солдатських листів, де ті неприховано пишуть про факти мародерства.

Із середини 1990-х Говорухін уже став партайгеносе комуніста Зюганова, поринув у політику, осів зрештою в “Єдиной России” і став стовпом путінського режиму аж до своєї смерті у 2018 році. Типова доля російського митця в “пошуках правди”.

Читайте також: Псковские упыри-десантники и "великая русская культура" [25]

З подачі Путіна та його функціонерів у Росії нині створюють культ ультраправого російського філософа Івана Ільїна [26]. Ось цитата з його праці “Очертание будущей России”: “Мы не смеем обещать от лица России — никому, ничего. Мы должны помнить ее, и только ее. Мы должны быть верны ей, и только ей. Поколение русских людей, которое поведет себя иначе, будет обозначено в истории России, как поколение дряблое и предательское”.

Загалом базовим поняттям для Ільїна є особлива російська правосвідомість, яку він виводить від релігійного кореня. Не право саме по собі, а “русский дух” є пріоритетним. Послідовник Ільїна Путін чітко тримається за доктрину “Росія нікому нічого не винна”, не визнає рішень міжнародних судів і веде агресивну варварську війну, прикриваючи її демагогією, пардон, правдою як “поняттям російської культури”.

Читайте також: Ростислав Семків: чому не варто викладати в школі "Войну и мир", про українофобію Булгакова та що нам робити із Гоголем [27]

Російська схильність до пропагандистських впливів може лише на перший погляд здаватися дивною чи патологічною.

Телевізійна чорноротість Скабєєвої і Ко є логічним продовженням усієї імперської парадигми від часів Івана ІІІ.

Перемогти її можна тільки завдяки антирашистському Нюрнбергу, коли до відповідальності притягнуть не лише воєнних злочинців, а й ключових медіаменеджерів, які роками сіяли ненависть, пророщену на імперському й радянському ґрунті.

Росіянам потрібна деміфологізація свідомості: культурні особливості — це природно, але слід позбутися облуди про “велику” літературу, сакральність влади та “богоносність” народу, бо всі ці ознаки суть складники новітнього російського фашизму. Очищення може настати лише після поразки у війні, яка каталізує процеси розпаду імперії.

—

Дмитро Крапивенко [28] опубліковано у виданні ТЕКСТИ [2]

В тему: