Провокація КДБ під церковною брамою в Космачі

1.00

Нет

26 квітня 1970 року, Космач на Прикарпатті. Вранці біля старої дерев’яної церкви людно — гуцули святкують Великдень. В атеїстичному Радянському Союзі це місце залишалося острівцем збереження релігійности та національних традицій.

Видовище колоритне: ошатні кошики, вишиванки, писанки, святково одягнені гуцули і гуцулки, архаїчні весняні ігри та пісні — гаївки. Ніхто з присутніх не підозрював, що того дня там відбудеться провокація КДБ, зазначає видання "Локальна історія" [2].

У колі однодумців

На святі були не лише місцеві селяни. До Космача приїхало кілька осіб, залюблених у гуцульські традиції, а водночас незгодних із радянською системою. Ті, кого ми нині називаємо дисидентами. Одна з гостей Любов Возняк-Лемик пригадувала: «Хтось мені то розказав, що дуже гарний Великдень на Гуцульщині, що там проїжджають на кониках, писанки... Я кажу: "Давайте поїдемо"».

Пані Любов — племінниця Степана Бандери, дружина його сподвижника Миколи Лемика. Під час Другої світової війни брала участь у Похідних групах ОУН, організовувала роботу підпільної радіостанції "Афродита". Відбула 10 років у радянських таборах за "активну антирадянську націоналістичну роботу". Лише через кілька років після звільнення змогла повернутися на Галичину. Оселилась в Івано-Франківську і стала однією з важливих фігур тамтешнього дисидентського руху.

Читайте також: Облога святого Юра: як 11 квітня 1945 року заарештували верхівку УГКЦ за відмову зрадити Ватикан [3]

Валентин Мороз, Алла Горська, Зиновія Франко, Іван Світличний. Київ, 1968 / Фото: archive-uu.com

Серед приїжджих був й історик Валентин Мороз. За пів року до того він вийшов із Владимирської в’язниці, де відбув 4-річний термін ув’язнення за Статтею 62 КК УРСР — "Антирадянська агітація та пропаганда". Після звільнення також перебрався до Івано-Франківська, де разом із дружиною мешкав у кімнаті гуртожитку педагогічного університету й безрезультатно намагався влаштуватися на роботу.

Мороз одразу сформував групу захисту політв’язнів і запустив самвидав. А ще — запізнався з Василем Романюком, парохом церкви в селі Космач, відтак став активно цікавитися гуцульською культурою. В оселі отця Романюка за підтримки історика створили приватний музей, де зберігали старовинні хрести, ікони, зброю, писанки, ліжники, вишиті рушники.

Любов Возняк-Лемик пригадувала: «Мороз був дуже мало конспіративний. Узяв і написав на нашій хаті: "Товариші, ми їдемо в Космач, хто буде — їдьте за нами. Збір на Олега Кошового"». На заклик зголосилися ще двоє: Дарина Возняк, Оксана Попович. Трохи згодом приїхала Раїса Мороз, дружина історика.

Читайте також: Українізації ... України за радянських часів: скільки їх було? [4]

Бастіон українського Опору

Дерев’яна церква Святої Параскеви в Космачі була зведена у XVIII столітті. Легенда стверджувала, що кошти на спорудження дав опришок Олекса Довбуш — через це її іменували "Довбушівською". Року 1963 іконостас храму працівники кіностудії вивезли до Києва, казали для знімання фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" [5]. Пам’ятку не повернули — без погодження із прихожанами передали до Художнього музею. Це спричинило напруження між громадою Космача і владою.

Прибувши до храму, Валентин Мороз дістав магнітофон і взявся записувати великодні пісні, які виконували гуцули. У той момент до нього підійшли четверо: директор місцевої школи Дідух, пропагандист райкому партії Крицкалюк, співробітник обкому партії Шаповалов і дільничний міліціонер. Вимагали віддати магнітофон. Коли історик відмовився, хотіли затримати його "для встановлення особи".

Читайте також: Єпископ УГКЦ Миколай Чарнецький зазнав тяжких переслідувань в СРСР: 600 годин допитів і понад 10 років таборів [6]

Великдень у Космачі, чин освячення проводить отець Василь Романюк, 1969 рік / Фото: kosiv.org.ua

Любов Возняк-Лемик описує той момент: «Його раптом оточують кагебісти. А він так, знаєте, трохи розпачливо кричить: "Люди!.." І тут гуцулка, бабуся, ніким не підіслана, підходить і до народу: "Люди, ніхто не відходіть з площі!" Стоять, як укопані. Не йдуть паски святити. Стоять і чекають. Ми готові були боронити Мороза, а підходить старенька жіночка, бере його за руку і каже: "Ходіть..." Відводить від кагебістів і каже: "Це мій гість. Він до мене приїхав, я його не відпущу". І вони — пас. Знаєте, натовп народу, і вони його відпустили».

Після того гості пішли до помешкання отця Романюка на сніданок. Ввечері повернулися до Івано-Франківська. Морози, опинившись удома, одразу запідозрили, що тут вже хтось побував — біля книжкових полиць були сліди від взуття. Вже наступного дня до їхньої кімнати навідалися з відкритим обшуком. Переглянули кожен аркуш, навіть зошити сина-першокласника. Там знайшли запис "Пістолет-маузер і вісім патронів". "Почали вимагати зброю. Треба було доводити, що дитячі кривульки нічого не означають", — пригадувала Раїса.

—

Роксолана Попелюк, магістр історії, аспірантка Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича, дослідниця проєкту “Жива історія”; опубліковано у виданні журналу "Локальна історія" [2]

Читайте також: