Дослідження підпільної Церкви, ролі релігійного чинника в розвалі СРСР дає нам певні ключі для розуміння майбутнього

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Поки триває війна всі зусилля мають бути спрямовані на відсіч ворогові та фіксування військових злочинів. А історики мали би почати свою працю трохи згодом, після нашої перемоги. І ми розуміємо, що воєнна поразка Росії — це лише частина цієї перемоги, тому маємо працювати на дальшу перспективу.

Нещодавно Інститут історії Церкви, який діє при Українському католицькому університеті, відзначив 30-ліття. Фактично від перших років у ньому працює і тривалий час очолює д-р Олег Турій. В Релігійно-інформаційній службі України запросили його поділитися спогадами про початки Інституту, його архівну колекцію, а також поговорити про проєкти, які Інститут здійснював та реалізовує тепер, про церковно-історичну науку загалом і в екуменічному контексті зокрема.

— Коли Ви починали працювати в Інституті, чи думали, що це буде так довго?

— Насправді мої плани та перспективи в науці спершу виглядали трохи інакше. З вересня 1989 р. я навчався в аспірантурі Львівського державного університету ім. Івана Франка. Мені пощастило, що одразу ж після її завершення я потрапив там на роботу в новостворений Інститут історичних досліджень, який очолив тепер усім відомий проф. Ярослав Грицак. Це була одна з перших структур в уже незалежній Україні, яка мала амбіцію змінити радянський тип трактування історії, запропонувати якісь альтернативи. Так що я є тою щасливою людиною, яка ще на початку своєї наукової дороги застрибнула в потяг змін, що якраз починав рухатися. І саме завдяки праці в Інституту історичних досліджень, через Ярослава Грицака, я й познайомився з іншою визначальною в моєму житті особистістю – Борисом Ґудзяком, теперішнім митрополитом УГКЦ та президентом УКУ.

Я є тою щасливою людиною, яка ще на початку своєї наукової дороги застрибнула в потяг змін, що якраз починав рухатися

Олег Турій з виданням 'Головна Руська Рада, 1848–1851: протоколи засідань і книга кореспонденції', яке вийшло в ІІЦ під його редакцією - фото 101742

Олег Турій з виданням "Головна Руська Рада, 1848–1851: протоколи засідань і книга кореспонденції", яке вийшло в ІІЦ під його редакцією

Підставою для знайомства стало те, що свою дисертацію я писав на релігійну тематику. Займався дослідженням ролі греко-католицького духовенства в суспільно-політичному житті Галичини середини XIX століття. І тут довідався, що приїхав молодий американський науковець, який написав докторат про ґенезу Берестейської унії та хоче досліджувати найновішу історію УГКЦ в умовах радянських переслідувань. І з цією метою він творить у Львові Інститут історії Церкви. А оскільки людей, які про такі речі думали і щось конкретного робили, було тоді не так багато, то ми мимоволі були «приречені» на те, щоб зустрітися і почати співпрацювати.

Читайте також: Українська путінська церква Московського патріархату підтримує російську армію

Багато справ обидва нових інститути, що оформилися в 1992 році, від самого початку робили разом. Зокрема, це був перший збірник статей з церковної історії «Ковчег» та перша міжнародна конференція про методологію усної історії за участю кількох десятків дослідників із провідних наукових осередків Західної Європи та Північної Америки.

23.08.1993 Палац урочистих подій, Інавгурація Інституту історії Церкви, дир. ІІЦ д-р Борис Ґудзяк і проф. Григорій Грабович, директор Українського наукового інституту Гарвардського університету - фото 101743

23.08.1993 Палац урочистих подій, Інавгурація Інституту історії Церкви, дир. ІІЦ д-р Борис Ґудзяк і проф. Григорій Грабович, директор Українського наукового інституту Гарвардського університету

Але, якщо чесно сказати, коли я перший раз пішов на ділову зустріч з директором Інституту історії Церкви Борисом Ґудзяком, то враження було таке собі… В одній кімнатці напівзруйнованого монастиря (тепер студитів) було кілька столів. За одним було видавництво «Свічадо», за другим ― радіо «Воскресіння» і Агенція релігійної інформації, а ще за іншим столиком в куточку сидів той самий Борис Ґудзяк і розмовляв з Віктором Сусаком, який, до речі, також тоді долучився до роботи Інституту історичних досліджень, а тепер працює в УКУ. Оце й були усі «корпуси» і увесь «науково-дослідницький персонал» Інституту історії Церкви на той час. Тому мені й на гадку не приходило, що з цим буде пов’язане моє подальше життя, бо навіть назвати те, що я побачив «інститутом» у тодішніх реаліях (навіть при дуже багатій уяві), було досить складно.

Проте набагато важливішими для мене були не титули чи статуси. Йшлося про те, що саме в особі Бориса Ґудзяка я зустрів людину, з якою нарешті можна було фахово говорити про церковну історію. Адже цим в Україні насправді ніхто професійно не займався впродовж радянських часів. Навпаки, тоді велася антирелігійна боротьба та пропаганда т.зв. «наукового атеїзму». Зміни, які дуже швидко відбувалися на наших очах, потребували адекватної рефлексії, базованої насамперед на тих напрацюваннях, які були на Заході. Думаю, що тут якраз бачимо цікавий феномен, коли зустрілися два потоки: один ― це той, який зберігав українськість, зокрема її християнський вимір, у діаспорі з надією повернутися на рідні землі, а інший ― це місцеве молоде й патріотично налаштоване середовище, яке, хоча й зростало та формувалося в радянських умовах, але значною мірою було антирадянським і хотіло відкривати для України нові перспективи. А для мене це були й дуже конкретні нові можливості.

“Дослідження підпільної Церкви, ролі релігійного чинника в розвалі СРСР та утвердженні української незалежності дає нам певні ключі для розуміння майбутнього”, — Олег Турій - фото 101764

Моя дорога в науку і так була доволі складною, бо сам я родом з маленького села на Калущині, чудом поступив в університет, чемно відпрацював після його закінчення три роки вчителем історії та всіляких інших «суспільних дисциплін» в будівельному профтехучилищі рідного райцентру, пройшов усі етапи, які були можливими для таких «вискочок» в пізньорадянський період: прикріплення до кафедри, заочна аспірантура, переведення в стаціонарну, кілька років життя в гуртожитку без прописки з дружиною і маленькою дитиною на мізерну зарплату та з перспективою майже пожиттєвого очікування в черзі на квартиру... А тут виринає така нагода: бути причетним до творення цілком нових інституцій – на інших засадах та ще й у доброму професійному та чисто людському товаристві. Втрачати все одно не було особливо чого, тому й вибір був однозначним – працювати! І там, і там (в обидвох інститутах), і ще багато де… Займатися редагуванням видань та перекладами з німецької, викладати на катехитичних курсах, в семінарії редемптористів, а згодом ще й у Львівській духовній семінарії та Богословській академії…

Читайте також: Більше половини українців вважають, що діяльність УПЦ МП сприяє російській агресії (ОПИТУВАННЯ)

Буквально одночасно з утворенням останньої, у вересні 1994 року, Борис Ґудзяк, який мусив на якийсь час повернутися до США, щоб завершити свою дисертацію і підготувати її до друку, попросив мене стати заступником і навіть виконувачем обов’язків директора ІІЦ. Тобто я, ще не маючи навіть наукового ступеня, у 30 років став співкерівником невеличкої, але самобутньої та амбітної науково-дослідної інституції.

Ось так, досить швидко й трохи неочікувано, я потрапив у церковно-освітнє середовище, навчаючи інших і сам навчаючись та багато чого для себе відкриваючи. І так зрісся з ним, що вже й не уявляю собі життя без нього.

23.08.1993. Палац урочистих подій. Інавгурація Інституту історії Церкви: владика Ігор Ісіченко, акад. Ярослав Ісаєвич, дир. ІІЦ д-р Борис Ґудзяк - фото 101744

23.08.1993. Палац урочистих подій. Інавгурація Інституту історії Церкви: владика Ігор Ісіченко, акад. Ярослав Ісаєвич, дир. ІІЦ д-р Борис Ґудзяк

— А пізніше вже довелося створювати кафедру в УКУ.

— Інститут історії Церкви став осередком для розбудови Богословської академії уже з думкою про майбутній університет. Але головна формальна трудність для творення такого вищого навчального закладу в Україні полягала в тому, що богослов’я в нас не було визнане як наукова і навчальна дисципліна. Моїм (як і ще кількох колег із ЛНУ) скромним вкладом у цей процес було те, що я все ж таки захистив дисертацію з історії в державному університеті (якраз під кінець того ж таки 1994-го року).

Фактично Український католицький університет був створений на базі реорганізованої Львівської богословської академії в 2002-му році, але офіційно в ньому на початку був лише один факультет ― Гуманітарний з історичною навчальною програмою. Тож кафедра церковної історії первісно була створена на цьому факультеті, бо для неї, відповідно до державних вимог, вже була необхідна кількість людей з визнаними в Україні науковими ступенями. Я ще з 1997-го року перейшов «з трудовою книжкою» в Богословську академію, що в категоріях «Трудового кодексу» означало «переривання науково-педагогічного стажу». Може з точки зору «забезпечення старості» це було безвідповідально, але думаю, що таки доцільно і виправдано. А до пенсії – дай Бог дожити!

Олег Турій представляє видання ІІЦ - фото 101745

Олег Турій представляє видання ІІЦ

— Головний напрямок діяльності Інституту від початку ― це був збір спогадів, свідчень людей, які пережили підпілля Церкви. Що найбільше запам’яталося з тих спогадів? Що для Вас особисто було відкриттям, коли Ви знайомилися з тими свідченнями? Чи пам’ятаєте перші інтерв’ю, які записали?

— Цей був проєкт, з яким Борис Ґудзик переїхав з Америки в Україну. Але ще з 1988-го року, перебуваючи в Києві в рамках програми наукового обміну, він став контактною особою з дисидентами і підпільним греко-католицьким середовищем, яке тоді якраз почало активніше домагатися легалізації.

Проєкт усної історії підпілля був чим цікавий і особливий? Для мене як історика, що досліджував життя Церкви у Галичині в австрійський період, він був чимось геть іншим. Коли ти займаєшся ХІХ століттям, то просто поринаєш в море писемних джерел. Це колосальний обсяг роботи, але й величезна насолода від читання газет, журналів, ділової документації, приватного листування, які ти опрацьовуєш. І поступово сам немовби стаєш сучасником людей минулого й тобі навіть іноді може здаватися, що починаєш відчувати і впізнавати тембр та інтонацію їхнього голосу, коли довго працюєш з цим матеріалом. А тут раптом довідуєшся про цілу Церкву, яка нелегально проіснувала майже пів століття і яка фактично не має своєї документації, але має живих людей: єпископів, священників, монахів і монахинь, які наче з небуття з’являються на світ Божий. І є питання: як досліджувати історію такої спільноти? Очевидно, є документи тих структур, які її нищили, переслідували, але з іншого боку, про внутрішнє життя цієї спільноти, способи її виживання майже нічого не відомо. Єдиний спосіб довідатися ― розпитати людей. І в цьому полягає специфіка проєкту і загалом нового типу джерела, яке, певною мірою, «творить» сам дослідник. Виникає відчуття, що ти можеш доторкнутися до історії, яка є живою.

Читайте також: Московський патріархат через VPN. Влада настирливо намагається захистити УПЦ МП

І тут дуже важливою є методологія: як і про що запитувати, як дати людині можливість максимально об’єктивно розповісти про своє життя, зокрема і про складні, часом драматичні, його сторінки. Дуже цікаво при цьому спостерігати, що саме людина пам’ятає і як вона це пригадує, оцінює, а що цілковито забуває… Ще цікавіше, коли про ту саму особу можна щось прочитати в офіційних документах радянських державних чи репресивних органів і, водночас, перепитати цю людину чи тих, що її знали. Це унікальний досвід.

Ірина Коломиєць записує інтерв'ю з Іриною Мариною, донькою о. Олександра Марини, визначного учасника підпілля УГКЦ на Закарпатті - фото 101746

Ірина Коломиєць записує інтерв'ю з Іриною Мариною, донькою о. Олександра Марини, визначного учасника підпілля УГКЦ на Закарпатті

Правда сам я інтерв’ю не проводив. В інституті була група інтерв’юерів, які збирали свідчення. Але я багато їх перечитав, тому що комусь потрібно було займатися аналізом зібраних матеріалів. І робити це треба було одночасно: щоб коригувати подальший процес інтерв’ювання та щоб популяризувати цю історію, відповідаючи на зростаюче зацікавлення феноменом «катакомбної Церкви». Досить скоро ми з колегами підготували кілька статей, допомагали зі збором матеріалів дослідникові з Канади Богданові Боцюрківу (монографію якого про процес офіційної ліквідації УГКЦ радянською владою ми згодом опублікували в перекладі українською мовою). З цією темою мені навіть довелося виступати на церковному соборі «Нова євангелізація» у 1996 році.

Якщо вже відповідати дуже конкретно, що мене вразило у свідченнях очевидців, то я би виділив кілька моментів. Перший: можна було очікувати, що люди, які ще зовсім недавно були репресованими і переслідуваними, будуть боятися розповідати про це. Адже навіть після проголошення незалежності у владі та її силових структурах залишалася стара номенклатура. Але переважна більшість дуже охоче відгукувалися на прохання дати інтерв’ю (а декого годі було зупинити). Може тому, що довіряли особисто ініціаторові проєкту, може загалом вірили у незворотність відродження і незнищенність Церкви. Але я думаю, що важливою була ще одна річ, яку можна було почути від багатьох наших ісповідників – особливо від тих, що зазнали чи не найбільших поневірянь. Вони не осуджували, а навіть з певним жалем ставилися до своїх переслідувачів, казали, що то нещасні люди. Не було ні ненависті, ні бажання помсти. Найголовніше: вони хотіли розповісти правду, щоб подібного більше ніколи не сталося, щоб це не повторилося. Для мене це також стало особистою мотивацією для дослідження цієї проблематики, оскільки з’явилося дуже виразне розумінням, що цей проєкт не лише про минуле. Свідчення віри та досвід протистояння тоталітарному насиллю мають величезне значення для майбутнього.

У цьому контексті мені запам’яталася життєва історія о. Григорія (Германа) Будзінського. Він з того покоління, яке ще пам’ятало Львівський псевдособор 1946 року, а навіть був дуже активною людиною ще в часи митрополита Андрея Шептицького, витримав усі роки переслідувань і дочекався легалізації Церкви. Цей священик відзначався просто небувалою сміливістю. Коли він вийшов з тюрми після першого ув’язнення, то найперше, що зробив, ― зібрав наклепницькі статті проти «уніатів» і написав спростування в одну з газет. Очевидно, його за це знову закрили на кілька років ― за «клєвєту і антісавєцкую прапаганду». Але він звільнився та знов написав спростування на чергові антицерковні пасквілі. Навіть у підпіллі правив співані служби Божі. Переважно підпільні священники відправляли тихо, непомітно. А він не крився, хоча було небезпечно. Вражений інтерв’юер записує і перепитує: «Отче, а ви не боялися»? А о. Герман незворушно відповідає «Синочку, не боїться тільки дурень. Боявся, звичайно, і переживав. Але як мені було добре, коли я долав цей страх». І ці слава стали для мене своєрідним ключем для розуміння того, як можна взагалі протистояти злу, яке видається всевладним і всесильним: ти можеш подолати страх, ця система, попри її потугу та жорстокість, не може запанувати над тобою остаточно. Ти сам ― маленька людина, ― маючи віру, можеш перемогти, долаючи свій страх. Багато хто з нас мав нагоду відчути це під час наших Майданів. Думаю, що подібне наставлення допомагає сьогодні нашим захисникам давати відсіч російській навалі.

11 січня 1998. о. Мар'ян Чернега та о. Семен Посіко після вручення нагород від Святішого Отця Івана Павла ІІ священникам-ісповідникам віри УГКЦ - фото 101747

11 січня 1998. о. Мар'ян Чернега та о. Семен Посіко після вручення нагород від Святішого Отця Івана Павла ІІ священникам-ісповідникам віри УГКЦ

— Чи були інтерв’ю, які змінили оцінку певних процесів, були серйозним свідченням історичних фактів? Чи були такі, які часто використовуються для доказової бази?

— Очевидно, що таких інтерв’ю є чимало. Деякі ми буквально напередодні повномасштабного російського вторгнення в Україну опублікували в збірці «Життєві історії підпільної Церкви».

Читайте також: Церква — теж лінія фронту

Для мене особливо унікальними є два з них, якщо говорити про цілковито новий фактаж чи оцінки. Перше ― з сестрою-студиткою Марією (Фаїною) Ляхер, яка була єврейкою за походженням, із віруючої юдейської сім`ї. Закохавшись в українського юнака, члена ОУН, вона занурюється в українське середовище, поступово все більше й більше ідентифікує себе з ним. І коли вже під час війни вона знаходить прихисток і порятунок у монастирі, то з часом приймає рішення не лише добровільно охреститися, але й стати монахинею. У її розповіді про своє чернече покликання і служіння вражає, як воно поєднується з прив’язаністю до єврейської традиції та пошаною до юдейської релігії, що відображає глибший зв'язок між нашими віросповіданнями та народами. Ця унікальна життєва доля ламає кліше й стереотипи про антисемітизм українців, які поширювала радянська пропаганда і які часто повторюють деякі сучасні дослідники, що люблять жонглювати ярликами та оперувати схемами. Оповідь с. Марії свідчить про багатогранність і розмаїтість реального життя та людських взаємин.

Інше інтерв’ю з цього ж збірника ― з Наталею Попович, мирянкою зі священичої родини. Серед іншого вона згадує і про один досить складний і суперечливий момент в історії українського націоналістичного руку, про який ми знаємо з інших джерел ― це вбивство членами ОУН Івана Бабія, директора української гімназії, яке тоді гостро засудив митрополит Андрей Шептицький. Цікаво, що пані Наталя подає дуже особисте бачення цієї події, оскільки їхні родини були дуже близькими. Сама вона належала до юнацтва ОУН, тобто поділяла націоналістичні переконання, але з великим жалем і прикрістю говорить про цей внутрішній конфлікт в українському середовищі. Там навіть є приблизно така фраза: «Ми всі хотіли одного й того самого, і я не можу зрозуміти, чому ми так нищили одні, одних замість того, щоб об’єднати наші зусилля». Ми й по сьогоднішній день маємо прикру звичку шукати ворогів там, де можемо мати союзників.

28.12.2000 ЛБА. Зібрання дітей і вдів репресованих священників - фото 101751

28.12.2000 ЛБА. Зібрання дітей і вдів репресованих священників

— Ким були ті люди, які брали інтерв’ю?

— Ой, дуже різні. Деякі з них тепер є досить відомими публічними особами, як, скажімо, Ярослав Стоцький. Він з Тернополя, доктор історичних наук, професор, захистився та опублікував чимало праць по релігійній проблематиці. На Закарпатті інтерв’юером був Василь Ґабор, який є знаним видавцем та упорядником книжок сучасних українських письменників. Це були люди зі світського середовища, які тоді здебільшого працювали в журналістиці та досить швидко переключилися на релігійну тематику, бо самі були до неї відкритими. А друга категорія ― це ті, що були пов’язані з підпільним середовищем, як Ірина Коломиєць, Лідія Купчик. Ну і на початках з ключовими постатями досить ґрунтовні та обширні інтерв’ю робив сам Борис Ґудзяк, які слугували взірцем для інших наших інтерв’юерів.

Квітень 1994 р. Інститут історії Церкви в монастирі оо. студитів, Львів. Дир. ІІЦ Борис Ґудзяк з інтерв'юерами ІІЦ Лідією Купчик, Наталією Павликівською та Ярославом Стоцьким - фото 101748

Квітень 1994 р. Інститут історії Церкви в монастирі оо. студитів, Львів. Дир. ІІЦ Борис Ґудзяк з інтерв'юерами ІІЦ Лідією Купчик, Наталією Павликівською та Ярославом Стоцьким

— Як я ще вчився на історичному факультеті в університеті, у рамках одного спецкурсу у нас було завдання зробити інтерв'ю про націоналістичне підпілля, ОУН. Ми мали мати базу знань, щоб іти з цими запитаннями. Як готувалися кадри у вас в Інституті?

— Якщо говорити про наукових співробітників, то першу когорту людей ми запросили до Інституту в 1997 році завдяки міжнародному проєкту «Aufbruch» («прорив» з німецької), який стосувався ролі Католицької Церкви у протистоянні тоталітарним комуністичним режимам у Центрально-Східній Європі. Ініціював це амбітне порівняльне дослідження професор Віденського університету о. Пауль Целєнер і воно включало Україну, Литву, Польщу, Угорщину, Словаччину й Чехію. У кожній країні була своя група дослідників, яка повинна була підготувати історичне, соціологічне і богословське осмислення вказаної проблематики. В усій повноті цей проєкт так і не був реалізований, але наша група підготували чимало статей і одну монографію. Також вийшло кілька спільних тематичних збірників німецькою мовою. Завдяки досить доброму, як на ті часи, фінансуванню, ми отримали можливість запросити до Інституту кількох випускників історичного факультету ЛНУ, які згодом стали професійними дослідниками церковно-історичної проблематики, а дехто й досі працює в УКУ. Це Світлана Гуркіна, Ярослав Глистюк, Наталя Дмитришин, Андрій Заярнюк.

Читайте також: Архиєпископ ПЦУ Євстратій Зоря: про українську ПЦУ і ФСБшну упц (мп)

Цільово виховувати свої кадри ми почали, коли вже відкрилася Богословська академія. У ній викладалися курси з церковної історії, була запроваджена навчальна практика з "живої історії" підпілля УГКЦ, яка була обов’язковим предметом. І таким чином ми почали залучати наших студентів до цієї справи, бо в рамках практики кожен з них мав особисто взяти інтерв’ю та на його основі написати невелику розвідку. І тут, звісно, траплялися й казуси, бо навіть дуже добрі студенти могли допустити якусь помилку, яка ставила під загрозу продовження цілої розмови. Один з них, який потім став фаховим науковцем, якось прийшов до такого досвідченого підпільного священника і після кількох стандартних питань, які були в запитнику, вирішив трохи поімпровізувати і попросив: «Розкажіть, будь-ласка, про діяльність патріарха Йосифа Сліпого в підпіллі». На що священник з неприхованим роздратуванням відповів: «Та митрополит Йосиф взагалі не був у підпіллі, його заарештували, він просидів у тюрмі, потім був висланий з срср… Ви нічого не розумієте!» Одне невдале питання одразу дискваліфікувало молодого чоловіка в очах оповідача. На щастя – лише в цій розмові, бо потім він врахував свою помилку та продовжив свій шлях у науці. Але справді, не кожен міг знайти доступ до тієї чи іншої людини і для цього треба було справді серйозно готуватися.

Владики Іван Маргітич та Юліан Вороновський  - фото 101749

Владики Іван Маргітич та Юліан Вороновський в ЛБА

— Як студенти це переживали? Чи були такі, які, наприклад, після інтерв’ю захопилися історією?

— Переживали по-різному, але можу з певністю сказати, що такі зустрічі з живими свідками віри ні для кого не минали безслідно. Особливо хотів би тут згадати багатьох семінаристів, які обирали темами для своїх дипломних і магістерських робіт дослідження про окремих священників, цілі деканати чи чернечі спільноти або якісь цікаві аспекти підпільного церковного життя. Тут великою була заслуга тодішнього ректора семінарії о. Богдана Праха, який усіляко заохочував майбутніх душпастирів до такої праці. Деякі з них потім якийсь час працювали інтерв’юерами, а двоє (оо. Тарас Бублик та Роман Гаранджа) є науковими співробітниками ІІЦ. Ще один під моїм керівництвом якраз довершує свою дисертацію, щоправда на тему з іншого історичного періоду. Багато колишніх наших вихованців, які самі стали душпастирями, й надалі підтримують інститут та увесь університет, допомагають збирати інформацію, передають чудом збережені документи й світлини, запрошують з доповідями та виставками.

Теперішні студенти богослов’я також мають подібну навчальну практику та беруть інтерв’ю. Щоправда живих свідків найдавнішого періоду гонінь і переслідувань УГКЦ маємо все менше. Ми змушені постійно змагатися з невблаганним часом, щоб встигнути. Багатьох, на жаль, уже напевно не зможемо розпитати, хоча понад 2000 інтерв’ю зроблено і це колосальний масив матеріалу, до вивчення якого заохочуємо всіх зацікавлених.

Архів ІІЦ представляють префекту Конґрегації Східних Церков кард. Ахілле Сільвестріні, ЛБА, 1999 р. - фото 101750

Архів ІІЦ представляють префекту Конґрегації Східних Церков кард. Ахілле Сільвестріні, ЛБА, 1999 р.

Тому зараз ми вже зосереджуємося на опитуванні тих, хто прийшов до підпільної Церкви у 80-их роках минулого століття, коли радянська система вже почала давати тріщини. Ми поволі переносимо акцент в інтерв’юванні з періоду сталінських репресій на роль Церкви та віри у процес трансформації від тоталітаризму до демократії. У багатьох інтерв’ю вже є ці матеріали про боротьбу за вихід з підпілля та легалізацію УГКЦ, т.зв. міжконфесійні конфлікти, які спалахували в окремих місцевостях тощо. Тепер бажано було б їх систематично й цілеспрямовано дозбирати та проаналізувати за уже відпрацьованою методологією.

— Ви згадали про зацікавлення Берестейською унією. Пам’ятаю, в середині 1990-х вже почали виходити збірники про це церковне поєднання. Тож іще один проєкт, тісно пов'язаний з Інститутом, ― це дослідження унійної проблематики. Розкажіть докладніше про це.

— Властиво це був один із тих проєктів, яким я почав займатися, коли прийшов до Інституту. Основні мої обов’язки якраз полягали в організації наукових форумів та редагуванні наших видань. Першу серію конференцій у «мандрівному форматі» ми провели 1994-го року у Львові (у стінах ЛНУ) та в Києві (на базі Києво-Могилянської академії, яка щойно починала відроджуватися). Вона була присвячена постаті митрополита Андрея Шептицького і не була масовою. Але на доброму міжнародному й міждисциплінарному науковому рівні. Насамперед тому, що проводили її дві молоді, але досить незалежні українські інституції у співпраці з добрими фахівцями з-за кордону, зокрема – з Інституту східнохристиянських наук імені митрополита Андрея Шептицького в Оттаві. І це задало певні стандарти як щодо проведення самих конференцій, так і в підходах до дослідження і представлення церковно-історичної проблематики. Пригадую, що вже тоді це викликало певну настороженість у середовищі колишніх «наукових атеїстів», які до тих пір вважалася в Україні непорушними авторитетами в цій галузі.

Читайте також: Отець Анатолій: “Я перейшов до ПЦУ, оскільки далі не бачив себе в Церкві, яка пов'язана з церквою-вбивцею”

22.04.1999 ЛБА. Конференція 'Християнське мучеництво — свідчення героїв Церкви' - фото 101752

22.04.1999 ЛБА. Конференція "Християнське мучеництво — свідчення героїв Церкви"

Але дійсно переломною і знаковою для Інституту стала програма «Берестейських читань». Це було 18 міні-конференцій, які відбувалися серіями у трьох різних містах України (та одного разу в Польщі) із залученням найкращих дослідників з цілого світу. Тоді я познайомився з такими відомими науковцями як Вітторіо Пері, Ґергард Подскальський, Франк Сисин, Ернст Крістоф Суттнер, Борис Флоря. З тих пір почалася тісна співпраця, яка переросла в особисту приязнь та дружбу, з майбутнім владикою Ігорем Ісіченком (тоді ще Юрієм), Сергієм Плохієм, Наталією Яковенко, Генадзем Сагановичем, Василем Уляновським, Терезою Хинчевською-Геннель та багатьма іншими. У Польщі нашим партнером був Південно-східний науковий інститут на чолі зі Станіславом Стемпнем. Програма Берестейських читань, які відбувалися в 1995-1996 роках, ― це була дійсно важлива подія, яка мала не лише суто науковий, але й великий суспільний резонанс. Бо наші конференційні форуми проходили в період, коли відбувалися не просто конфлікти, а справжні бійки навколо храмів, а в публічному просторі все гучнішою ставала міжконфесійна полеміка з не дуже цензурною риторикою. Своїми дискусіями, які наживо відвідували сотні людей у різних містах, ми засвідчили, що про складні й контроверсійні теми можна говорити спокійно й аргументовано. Можна мати різні думки, підходи, але шукати консенсусу навколо фактів, залишаючись вірними своїй історіографічній чи конфесійній традиції.

Після цієї серії конференцій і видання їхніх матеріалів, а також після виходу в світ українського перекладу дисертації Бориса Ґудзяка та інших публікацій тему Берестейської унії до значної міри можна вважати вичерпаною (в сенсі її полемічності). Про неї почали говорити як про нормальне явище нашої історії.

Березень 1998. ЛБА. Заступник директора ІІЦ Олег Турій і проректор ЛБА з економічних та адміністративних питань о. Богдан Прах - фото 101757

Березень 1998. ЛБА. Заступник директора ІІЦ Олег Турій і проректор ЛБА з економічних та адміністративних питань о. Богдан Прах

— Чи не тоді також почався Ваш міжнародний проєкт написання спільної історії Берестейської унії.

— Цей проєкт також має «австрійські корені», хоч витоки його набагато глобальніші. Ініціатором був віденськийпрофесор Ернст Крістоф Суттнер, який як член Змішаної богословської комісії для діалогу Католицької Церкви з Православними Церквами брав участь у зустрічі в Балтиморі 2000 року, де відбулася чергова гостра сутичка щодо оцінки т.зв. «уніатизму». Православні учасники, особливо представники Московського патріархату, нерідко під виглядом засудження цього методу церковного поєднання, намагалася затаврувати й самі історичні унії та взагалі відмовити в праві на існування Східним Католицьким Церквам. Професор Суттнер, який раніше не лише брав участь у «Берестейських читаннях», але й кілька років приїжджав до Львова та викладав у ЛБА, а окрім того, працював у Москві як капелан для німецькомовних католиків, тобто мав досвід спілкування і з українцями, і з росіянами, запропонував розпочати діалог науковців щодо написання спільної синтези історії Берестейської унії, який у перспективі міг би посприяти й міжцерковному порозумінню. Ми насамперед мали встановити конкретні факти, які будуть прийнятні для всіх, залишаючи за кожною стороною право на власну оцінку.

о. Борис Ґудзяк і Олег Турій з проф. Андреас Каппелер з Відня після публікації у видавництві УКУ перекладу його книжки 'Росія як поліетнічна імперія: виникнення, історія, розпад' (Львів: Вид-во Католицького Українського університету, 2005.) - фото 101765

о. Борис Ґудзяк і Олег Турій з проф. Андреас Каппелер з Відня після публікації у видавництві УКУ перекладу його книжки "Росія як поліетнічна імперія: виникнення, історія, розпад" (Львів: Вид-во Католицького Українського університету, 2005.)

Проєкт підтримала фундація «Про Орієнте» з Відня та до нього долучилися науковці та церковні достойники з Польщі й України – православні, греко- та римо-католики. Росія не була прямо задіяна в проєкті, хоч від Московської патріархії кожного разу був один спостерігач. Можливо це був такий свідомий задум австрійських ініціаторів, щоб українці та поляки різних конфесій насамперед почали говорити між собою. Відбулося почергово кілька зустрічей в Австрії, Польщі та Україні. У Львові ми мали навіть великий науковий симпозіум на базі УКУ, який організував наш Інститут. У 2004 році після тривалих обговорень і узгоджень вдалося опублікувати книжечку німецькою мовою про передумови унії. Але ця спільна праця, на жаль не продовжилася далі. Ми мали плани видати наступну книжку про обставини укладення унії, був навіть підготовлений начерк тексту, але через діаметрально протилежні позиції тих людей, які мали це надалі провадити, все зупинилося. На це наклалися інші події й процеси: Помаранчева революція та реванш проросійських сил на чолі з Януковичем, внутрішні напруження в УПЦ МП та зростаюча конфронтація між православними юрисдикціями, непорозуміня між католиками обидвох традицій в Україні та розкручування антиукраїнської істерії в деяких польських політичних і церковних середовищах… Все ці й деякі інші обставини, пов’язані з участю окремих осіб, призвели до того, що проєкт зупинився на півдорозі.

Семінар в УКУ, виступає д-р Василь Ульяновський, поруч Олег Турій та Ігор Скочиляс - фото 101753

Семінар в УКУ, виступає д-р Василь Ульяновський, поруч Олег Турій та Ігор Скочиляс

— Чи є шанс, що це можна буде відновити зараз, наприклад, без участі Московського патріархату?

— Шанс можливо і є, але гострота й актуальність цієї конкретної теми вже відійшли. По великому рахунку, в середовищі фахівців, які займаються історичними уніями, уже й так все давно зрозуміло. Греко-Католицькі Церкви в Центрально-Східній Європі відродилися після тоталітарних переслідувань, впевнено розбудовують свої структури та розвивають свою пастирську діяльність.

Зараз набагато серйознішими є загрози, пов’язані з російською агресією проти Україна та використанням Російської Православної Церкви для поширення ідеології «русского міра», виправдання та пропагандистського супроводу цієї загарбницької війни. Ми розуміємо, що наших ворогів насправді не цікавлять факти, їх не цікавить історія. Вони її брутально, цинічно використовують не для наукових, а для відверто імперських та загарбницьких цілей. Тому для нас сьогодні важливішими є теми дослідження історичної спадкоємності політики сучасного путінського режиму, інструменталізації та колаборації РПЦ з тоталітарною владою, переслідувань «іновірців» в царські та радянські часи. Ще актуальнішим стає вивчення досвіду протистояння тиранії релігійних спільнот і людей віри…

Без сумніву, працю над складними темами нашої історії (зокрема й церковної ) треба продовжувати. І співпрацювати з тими, хто готовий до такої серйозної й систематичної праці. Ми це робимо в різний спосіб: через академічні обміни, навчальні програми та міжнародні дослідницькі проєкти, співорганізацію наукових конференцій та підготовку публікацій. Зокрема, лише минулого року (попри пандемію) в Києві було проведено симпозіуми про еклезіологічні й екуменічні аспекти трактування Берестейської унії та про історичні обставини й сучасні оцінки Львівського псевдособору 1946 року за участю представників різних Церков.

02.11.2004. УКУ. Семінар 'Митрополит Андрей Шептицький і проблема церковної єдности'. Презентація збірника 'Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики Росії' за участі автора о. Юрія Аввакумова. - фото 101754

02.11.2004. УКУ. Семінар "Митрополит Андрей Шептицький і проблема церковної єдности". Презентація збірника "Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики Росії" за участі автора о. Юрія Аввакумова.

Трохи давніше Інститут історії Церкви організував спільно з Київським центром УКУ та колегами зі Швейцарії й Німеччини конференцію про вплив Реформації на українських землях з нагоди її 500-ліття. Тобто ми стараємося розширити горизонти наших внутрішніх дискусій, поставити українську проблематику в ширший контекст, а найголовніше – деідеологізувати церковну історію як науку. Треба, щоб нею займалися дійсно компетентні фахові люди, без претензій на те, що хтось має монополію на істину. Треба намагатися разом шукати її, якщо на це є бажання і добра воля.

Ми стараємося розширити горизонти наших внутрішніх дискусій, поставити українську проблематику в ширший контекст, а найголовніше – деідеологізувати церковну історію як науку

— Чи могли би бути теми, де б зібралися історики, наприклад, УГКЦ і ПЦУ? Чи Ви бачите такі проєкти?

— Багато речей вже робиться. У згаданій мною конференції про Львівський псевдособор, як і в багатьох наших інших заходах, крім греко-католиків брали участь не лише представники ПЦУ, але й УПЦ (МП). А ще варто згадати цілу програму «Київського християнства», започатковану, на жаль, покійним уже Ігорем Скочилясом, яка також виросла з Інституту історії Церкви. Він тривалий час був нашим співпрацівником, в інституті вийшли його перші монографічні публікації, ми разом видавали кілька томів нашого збірника «Ковчег», він відредагував чимало інших інститутських видань. Тож все це стало певним підґрунтям, на якому він вже як декан Гуманітарного факультету УКУ розвинув нову дослідницько-видавничу серію «Київського християнства». Її провідною ідеєю було показати спільність святоволодимирівської спадщини та тяглість української церковної й культурно-релігійної традиції, незважаючи на конфесійні поділи. Важливо також, що від початку вона була спрямована на залучення дослідників не лише з нашого університету, але й із інших, переважно світських осередків та інституцій. Якщо подивитися на опубліковані томи, то більшість їхніх авторів не належать до греко-католицького середовища.

Олег Турій представляє видання ІІЦ кардиналу Вальтеру Касперу - фото 101755

Олег Турій представляє видання ІІЦ кардиналу Вальтеру Касперу

Ще одна тематика, яка на перший погляд має моноконфесійний характер, але також потребує залучення багатьох сторін та налагодження діалогу між ними, є історія католицьких Церков східного обряду. Адже навіть у нас в Україні маємо дві окремішні греко-католицькі юрисдикції: Києво-Галицьке Верховне Архиєпископство та Мукачівську греко-католицьку єпархію. А далі за західним кордоном динамічно розвиваються унійні церковні структури в Румунії, Польщі, Словаччині, Угорщині та на Балканах, в умовах постійних утисків існують громади в Білорусі та Росії, маємо величезну греко-католицьку діаспору в цілому світі. Отже, постає питання греко-католицької еклезіальної ідентичності, її поєднання з національною тожсамістю та державною приналежністю. І тут є простір для спільної праці, для пошуків того, щоб ми цей чинник перетворили на джерело порозуміння і зближення, а не на те, що хтось може використати для розпалювання конфліктів.

— Наскільки є зараз зацікавлення молоді церковною історією, скільки приходять сюди в Інститут і хочуть щось робити?

— Чесно скажу, що зацікавлення історією загалом, а церковною історією зокрема, тепер не в тренді. Цей бум, який спостерігався у 1990-х роках, коли багато хто хотів цим займатися, суттєво зменшився. Як і загалом інтерес до гуманітаристики. Чи не найкраще це видно по наборах абітурієнтів на історію та богослов’я в наш університет. З одного боку, я про це говорю трошки з жалем, але, з іншого – тішуся, бо це своєрідна «нормалізація» ситуації. Далеко не всі можуть і не мусять бути церковними істориками. Це одна з галузей науки, якою може серйозно займатися лише той, хто це любить і цього по-справжньому хоче. Дякувати Богу, таких людей маємо, зокрема й у нашому університеті. Практично на кожному курсі як Гуманітарного, так і Філософсько-богословського факультету є бодай кілька осіб, які обирають для спеціалізації чи своїх кваліфікаційних робіт теми з історії Церкви чи дослідження сучасного релігійного життя. Ми з колегами по Інституту намагаємося ідентифікувати їх та допомогти їм реалізувати своє зацікавлення.

Під час візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну. Діти тримають вишиту у час підпілля ікону - фото 101756

Під час візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну. Діти тримають вишиту у час підпілля ікону

— Свого часу існувала проблема підручника з історії Церкви. У якому напрямку ця проблема вирішується? Чи не вирішується?

— Я до того, що у нас називають «підручником», ставлюся досить скептично. Для мене – це залишок радянського способу думання. Звичайно, що підручники мусять бути, особливо в школі. Але, коли ми говоримо про вищу освіту, то підручник ― це пережиток минулого. Завдання університету полягає не в тому, щоб втовкмачити молодим людям «правильні» знання, а в тому, щоб навчити їх критично і творчо мислити. А це можливо тільки тоді, коли є свобода думання і пошуку істини. Звичайно, у цьому можуть допомагати різні посібники та інші методичні засоби, довідкові матеріали, яких не бракує (зокрема і в електронному форматі та мережі Інтернет). Але я категорично проти того, щоб хтось під виглядом підручника нав’язував студентам інструкцію про «правильну історію». Такої немає і не може бути.

Читайте також: Чому українська влада не зацікавлена ​​у ревізії церковних структур, особливо проросійських

Минуле неможливо відтворити в усій його повноті та правильності («як воно було насправді»), а історія є лише його осмисленням на основі наявних історичних джерел. Тому вивчаючи її, потрібно володіти певними фактами, але також вміти їх інтерпретувати, поставити у відповідний контекст, бути готовими до появи нових даних, що докорінно можуть змінити усталену точку зору. Ось така історія для мене є справжньою і набагато цікавішою ― не заскорузла та розфасована по поличках, а жива й динамічна, яка дозволяє бачити різні перспективи минулого та розуміти нашу сучасність.

Я категорично проти того, щоб хтось під виглядом підручника нав’язував студентам інструкцію про «правильну історію»

“Дослідження підпільної Церкви, ролі релігійного чинника в розвалі СРСР та утвердженні української незалежності дає нам певні ключі для розуміння майбутнього”, — Олег Турій - фото 101763

— Зараз відбуваються драматичні події, пов’язані з російською агресією проти України, є нові свідчення про переслідування віруючих. Чи Інститут має якийсь проєкт фіксації фактів сучасного релігійного житті, щоб це пізніше було послужило матеріалами для дослідників історії?

— Якщо ми говоримо про «усну історію» теперішньої війни, то тут є дуже багато ініціатив, але й чимало проблем, насамперед на методологічному рівні. Історія ― це все ж таки погляд на минуле з деякої перспективи. Не слід підміняти її журналістикою чи соціологією. А навіть нашим колегам робити інтерв’ю з людьми, які щойно втратили близьких чи врятували своє життя, які зранені та травмовані ― це дуже складна справа. Особливо – в етичному плані. Поки триває війна всі зусилля мають бути спрямовані на відсіч ворогові та фіксування військових злочинів. А історики мали би почати свою працю трохи згодом, після нашої перемоги. І ми розуміємо, що воєнна поразка Росії — це лише частина цієї перемоги, тому маємо працювати на дальшу перспективу. Я думаю, те, що ми досліджуємо підпільну Церкву, дисидентський рух, роль релігійного чинника в розвалі СРСР та утвердженні української незалежності, дає нам певні ключі для розуміння цього майбутнього.

І ми розуміємо, що воєнна поразка Росії — це лише частина цієї перемоги, тому маємо працювати на дальшу перспективу

— Які стратегічні плани в Інституту?

— Якісь далекосяжні плани зараз важко укладати, намагаємося бодай довершувати ті справи, які вже розпочали. Хочемо опублікувати досить об’ємний і докладний біографічний довідник про долю всіх греко-католицьких священників історичної Львівської архиєпархії від 1939 до 1989 року. Вже збираємо матеріали для подібного дослідження про духовенство колишньої Станиславівської єпархії. Також паралельно готуємо кілька документальних публікацій про механізми репресивної політики радянської влади та її спецслужб (і не лише щодо УГКЦ, але й інших релігійних спільнот) за матеріалами Галузевого державного архіву СБУ та інших державних архівів. Водночас плануємо опрацювати і підготувати до друку інші унікальні свідчення про опір та способи виживання церковних структур і віруючих людей в умовах переслідувань через їхні спогади, листування, щоденники тощо. Ще хочемо написати кілька аналітичних розвідок на цю тематику та опублікувати їх у вітчизняних і закордонних виданнях.

1989 р. Вихід УГКЦ з підпілля. Біля Преображенської церкви у Львові. Третій зліва єромонах-студит Йосиф Мілян, крайній справа Іван Гречко - фото 101758

1989 р. Вихід УГКЦ з підпілля. Біля Преображенської церкви у Львові. Третій зліва єромонах-студит Йосиф Мілян, крайній справа Іван Гречко

У співпраці з колегами із Нотр-Дамського університету в США та кількох інших католицьких університетів ми розпочали великий і довготривалий проєкт під назвою «Віра і свобода», у центрі уваги якого роль релігійного чинника у трансформаційних процесах в Центрально-Східній Європі в період краху комунізму та становлення демократії. Для нас, зокрема, цікаво було б фахово дослідити згаданий уже феномен міжконфесійних конфліктів. Уже цих планів вистачає на добрий десяток років, а там – поживемо-побачимо!

Світлини з архіву Інстититу історії Церкви та РІСУ

Автор: Тарас Антошевський,  опубліковано у виданні РІСУ


Читайте також: 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

14:04
Керівництво "слуг" зневажає український народ - авторитетні громадські організації вимагають від нардепів заборонити РПЦ в Україні
12:01
Україна уклала безпекову угоду з Бельгією
10:02
Кураж агентури ФСБ: митрополит Новокаховської єпархії упц (мп) отримав паспорт рф, а на Волині московитський піп не хотів виходити з авто, щоб вшанувати полеглих Героїв
08:00
ГЕНШТАБ ЗСУ: ситуація на фронті і втрати ворога на 28 травня
20:00
У вівторок в Україні сухо, ліше на півдні грози, вдень +19-29°
19:40
Судитимуть трьох експоліцейських-зрадників, які 16 діб катували неповнолітнього під час окупації Куп’янщини
19:14
У Польщі заборонили дипломатам рф вільно пересуватися країною
18:11
Юрій Бутусов: "У Володимира Зеленського в крові язик"
17:19
ТЦК зможе відмовити у відстрочці з будь-яких причин
16:08
Як захід позбавляється залежності від урану росії

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]