Початок травня. Ворзель, що на Київщині, потроху оговтується від окупації. Двори затягуються зеленню, вибиті вибухами вікна — плівкою. Одним будинкам бракує стін, іншим — дахів. На тих, яким пощастило, лише подряпини від уламків і вирви у дворах.

Київська обласна психоневрологічна лікарня стоїть тут дещо осторонь житлових районів. Навколо неї — ліс, обабіч — траса, а всередині, як говорить охоронець, — "сліди життєдіяльності орків". Пацієнтів встигли евакуювати, а сама лікарня вимушено стала лігвом окупантів. Тепер вона розграбована й обстріляна. А пацієнти тим часом хочуть повернутися до стін, які звикли називати домом, зазначає видання "Рубрика [2]".

Сьогодні тут небайдужі — Благодійний фонд BGV Геннадія Буткевича. Волонтери фонду передають продукти для пацієнтів, адже внаслідок окупації тепер лікарня не може самостійно придбати все необхідне. Комп'ютери знищені, система управління заблокована, гроші йдуть на те, що горить найбільше.

Читайте також: Два тижні в окупації під Києвом у приміщенні могилянського гуртожитку в містечку Ворзель [3]

"А отам, за бетонним парканом…"

"Харчоблок вцілів, винесли тільки один черпак. Ми його аж у полі знайшли. А отам, за бетонним парканом, окопи пориті. 30 окопів під танки. Там вони окопалися і там жили. Після них дуже довго вивозили снаряди й міни. Днів сім. І такі машини йшли важкі…"

Тетяна Пономаренко очолює лікарню вже два роки. Вона водить нас територією на майже 8 гектарів і показує принесений агресорами "рускій мір". Конкретно тут він виявився у викраденому апараті УЗД, розстріляних дверях, знищеній системі опалення, понівечених палатах, розібраних комп'ютерах і в тому, що умови тут більше не придатні для утримання пацієнтів. 

Читайте также: Русские военные преступники: войска путина применяют запрещенное оружие против мирных граждан Украины – доказательства [4]

"Але нічого, ми все відновимо. У нас скоро все запрацює. Я вже почала завозити продукти і сподіваюсь, що скоро ми заберемо пацієнтів. Нам треба дочекатися тепла на вулиці. У нас постріляли батареї і витекла вся вода з системи. Щоб це полагодити, ще місяці два треба. А пацієнти вже хочуть додому", — впевнено проказує Тетяна Вікторівна.

Зараз на території лікарні вже прибрано. Хоча й під час нашого візиту дехто з персоналу продовжує вибирати біля порослих травою стін дрібні уламки снарядів. Працівники приходять сюди через день на прибирання. Всі готуються до повернення пацієнтів. Лікарню поступово заповнює рутина нормального життя. Але спершу — про те, як вона зникала… 

"Підвал у нас холодний і сумний"

23-го лютого о 12-ій дня в лікарні ще було 267 пацієнтів. Проте після листа від департаменту, у якому медзакладу заборонили проводити планові госпіталізації та порадили не набирати нікого на лікування, лікарі почали повідомляти рідних своїх підопічних про небезпеку. Хворих почали забирати. 24-те лютого в лікарні зустріли вже 62 пацієнти, з яких 12 були діти. Лише 26-го лютого всіх, хто залишився, вдалося вивезти.

Саме ці люди були чи не першими, хто відчув на собі війну. За кілька кілометрів від установи — Гостомельський аеропорт, по якому били довго і прицільно.

"Хто зміг — 23-го числа швидко приїхав і забрав рідних, а хто — вже боявся. Знаєте, як люди думають — це лікарня, тут всі в безпеці, ніхто ж не буде чіпати лікарню. Але, виявилося, ми воюємо не з тими, хто не чіпає хворих. 

Ми чули, як скидали бомби на аеродром. Тут так все задрижало, що я вилетіла з-за столу в коридор. Секретарка впала під стіл, каже: "Вікторівна, а куди мені бігти?". В бомбосховище бігти. Ми всіх навчили", — пригадує лікарка. 

До можливої повномасштабної війни пацієнтів готували. Тож із першими вибухами ті швидко виходили в коридор, де не було вікон, поки персонал збирав дітей і найтяжчих пацієнтів. Тоді всі разом спускалися до підвалу. 

"Підвал у нас холодний і сумний. Ми поставили там лавки, води наносили, але дуже за добу всі замерзли. І якби ми тут залишилися, нас би просто ніхто не витягнув. Сюди просто не змогли б доїхати.

Якби ми залишилися і потрапили в блокаду, ми б тут були в холоді і голоді. У нас було багато діток, багато дівчаток. Якби їх почали кривдити, що б ми робили?

Якби було тепло і було що їсти, можна було б там сидіти, аби тільки не ображали. А так… холод і голод, бо світло майже одразу зникло, а плити — електричні. Три доби отак ті дітки бідні… Ці діти плачуть, навколо все вибухає, а вони плачуть, плачуть…" — говорить пані Тетяна, обриваючи себе на пів слові. 

Ввечері 24-го числа до очільниці лікарні прийшов один із місцевих — пан Олександр, власник магазину неподалік медзакладу. Він віддав Тетяні Вікторівні ключі від магазину і сказав, що вони можуть брати там все необхідне, бо де сам чоловік буде завтра, він не знає. У магазині медперсонал взяв трохи печива для дітей, решту не чіпали. 

Зранку 25-го, поки було світло, кухарі ще зварили борщ. Потім електрики й води не стало, тож на вечерю була холодна гречка з тушонкою. Про це, каже лікарка, непокоїлися особливо, адже пацієнти приймають нейролептики, через що їм не можна їсти мало або їсти рідко. 

Пані Тетяна зверталася до міських рад округу, аби їм привезли генератор і польову кухню. Проте на жоден з цих листів вже ніхто не відповів. 

Читайте також:  Ірпінь, Буча і Ворзель захоплені нелюдами-орками [5]

Ввечері керівництво лікарні ухвалює рішення про евакуацію. Пані Тетяна домовляється з Бородянським психоневрологічним інтернатом, де у 2008-му році працювала сама. Жінка говорить — там теплий підвал і вже тільки цього факту виявляється достатньо.

"Вікторівна, не хвилюйтеся…"

"Ми беремо наші дві швидкі, матраци, подушки, постільну білизну, Одягаємо тепло пацієнтів і готуємось в дорогу…"

Питаю про самих пацієнтів і їхні реакції, адже напередодні пані Тетяна пояснює — люди з психічними недугами дуже прив'язуються до медперсоналу, який з ним працює, і до лікарень, де проводять багато часу або й взагалі живуть. Проте, як каже лікарка, це й допомогло, адже всі вказівки медсестер і лікарів пацієнти виконували швидко й без пручань. Звісно, запитання були. Але й відповіді на них знаходили швидко.

"Коли ми спускалися у підвал, пацієнти прив'язували до пояса подушку, на плечі накидали ковдру і так йшли ховатися. А коли ми евакуйовувалися, взагалі показали, які вони молодці! 

Пацієнти були зведені у два відділення і третє дитяче. З цих двох відділень одні пацієнти виходили з одного боку, інші — з другого. Між ними виходили діти, а ще деякі пацієнти йшли за ними, щоб дітей тримати всередині. Щоб захистити їх. Це повністю зробили самі пацієнти! Після цього я ними пишаюся особливо сильно", — розповідає очільниця лікарні. 

Усіх 62 пацієнтів перевезли за дві ходки. Третю зробили, аби взяти для них матраци і постіль. За ними, навідавши батька, мала їхати й Тетяна Вікторівна, але не встигла вибратися — росіяни випередили. 

Дісталися загарбники й до Бородянки. І так пацієнти, що рятувалися від окупації, у неї все ж потрапили. 

"Через той будинок-інтернат пройшли російські військові. Вони заходили, рахували пацієнтів. Там було 12 чоловік мого персоналу, вони десь вилазили на якусь башню і передзвонювали: "Вікторівна, не хвилюйтеся, у нас все добре, їсти є що, у нас тепло і нас не ображають". 

А потім через тиждень зник зв'язок. Взагалі. Молилися кожен день за те, щоб вони там вижили. Але їх не чіпали. Їх потім евакуювали за допомогою департаменту соціального захисту в Житомирську психіатричну лікарню і в будинки-інтернати Житомирської області. Вони там до цього часу перебувають. 

Четверо пацієнтів померли. Не від куль. Вони були дуже важкими і вже лежачими.

Було так само тих 12 діток. Ми їх забезпечили гуманітаркою і всім необхідним, їх завезли в інтернат на Житомирщині. Але це ж дітки, вони хочуть додому, вони вже скучили за той місяць. Тому ми з лікарями вирішили самі скинутися, найняли їм машину і доставили кожну дитинку під будинок. Так ми відвезли рідним дев'ятьох дітей, інших трьох забрали самі родичі", — каже пані Тетяна. 

"Енцефалограф лишився, вони, мабуть, не знали, що з ним робити"

Поки ми ходимо територією, від пані Тетяни не відходить Ніна — її молодша донька. Дівчинка поводиться вкрай тихо, аж доки не знаходить мурашок, які швиденько переповзають на малу. Мама вправно заспокоює Ніну і проганяє мурах. 

— А що ти робиш у мами на роботі? Працюєш разом з нею? — питаю у дитини і та вмить розпливається у посмішці.

— Я допомагаю мамі, — сором'язливо відповідає дівчинка. 

— Доню, а розкажи, чим ти тут у нас завжди займалася? — говорить пані Тетяна.

— До війни, мам?

Та про війну у цьому місці знають давно. Саме в цій лікарні знаходиться єдине на всю Київщину відділення, що допомагає ветеранам війни впоратися з посттравматичним стресовим розладом, наслідками закритих черепно-мозкових травм, інсомнією та іншими неврологічними і психічними наслідками бойових дій. 

Пані Тетяна розповідає, що вищезгадане відділення завжди переповнене, щоденно до ескалації там перебувало 40 пацієнтів. Хтось виписувався, хтось звертався по допомогу. Відновити цей напрямок роботи в лікарні хочуть особливо. Адже чим більші масштаби війни, тим більше травм вона завдає людям.

Керівниця лікарні каже — коли Ворзель нарешті звільнили, багато що було заміноване. Два тижні вона щодня приїжджала до воріт лікарні, щоб почути, що на території триває розмінування, і їхала назад. А коли нарешті потрапила всередину, побачила суцільний безлад. У величезній лікарні ворожі військові прожили весь період окупації — місяць. 

"Вони жили у нас у гаражах, позаносивши туди весь м'який інвентар — матраци, які залишилися, постіль біленьку нашу, посуд. Там вони спали, їли, готували їжу. Всюди розкидані їхні пайки. 

Побили нам весь автотранспорт. Дев'ять машин. Оце єдина швидка, яку мій чоловік притягнув і завів. А таку ж другу з пробитими колесами і вирваним рулем взагалі вкрали. Вже в деокупації. То це був хтось із наших.

Вікна повибивало вибуховою хвилею. Постраждали 134 вікна. Дещо засклили склом, яке у нас було в запасі, дещо позабивали плівкою. У мене в кабінеті на столі стояло фото, то саме в мене вистрілили. Моє сімейне фото… Мої нагороди всі і десять томів медичної енциклопедії попалили на гаражах…

Я сюди приїжджаю і не знаю, за що братися. Де замки вішати? На що їх вішати? Все вирване, зламане… Вони просто ходили і стріляли в двері. У старших сестер в кабінетах металеві двері, бо там у сейфах зберігалися наркотичні речовини. Вони їх всі постріляли. А наркотики, знеболювальні і ліки від тиску всі вкрали. Новий апарат УЗД вкрали. Нащо він їм? Портативний електрокардіограф винесли. Правда, енцефалограф лишився, вони, мабуть, не знали, що з ним робити", — розповідає лікарка.

"Зараз у нас є потреба абсолютно в усьому"

… так Тетяна Вікторівна відповідає представниці благодійного фонду, що питає про потреби закладу. Анна привезла машину продуктів від BGV Charity Fund [6] — українського благодійного фонду, команда якого із початком війни почала шукати партнерів за кордоном, аби об'єднувати зусилля і доставляти гуманітарний вантаж у потерпілі міста та села. 

Цього разу благодійний фонд BGV привезли гуманітарний вантаж спільно з Союзом Українок Америки, із Огайо. Коли спілкуюся з їхньою представницею Галиною Яремою, вона говорить — дізналася про повномасштабний наступ від сина, який забіг в кімнату з криками "Мамо, вони бомблять Київ!". 

"Ми передаємо допомогу через людей, яких знаємо особисто. Це можуть бути наші родичі, друзі, знайомі, яким наша організація повністю довіряє. Для нас важливо, щоб це була допомога у відповідь на реальні потреби. Тому перед тим, як виділити фінансування чи передати товари, завжди радимося з українськими партнерами. В основному нам замовляють спеціальний одяг, взуття, кровоспинні джгути, медичні аптечки, прилади нічного бачення, тактичні рукавиці, окуляри, наколінники і продукти. Раді, що наша спрівпраця з фондом BGV Charity Fund допомогла вихованцям психологічного диспансеру у Ворзелі, які так сильно постраждали від війни", — говорить пані Галина.

Читайте також: Від рук окупантів на Київщині загинуло понад 1222 людини - Венедіктова [7]

Благодійний фонд BGV та Союз Українок Америки привезли у психоневрологічну лікарню майже 500 кілограм тушонки і круп. У день нашого візиту в закладі ще чекають п'ять тонн картоплі від волонтерів з Білої Церкви і розфасовують вже отримані продукти від небайдужих із селища Бабинці. 

Але потреб у закладу, за словами пані Тетяни, ще багато. Через те, що окупанти прострелили кожен монітор у кожному кабінеті й розібрали блоки живлення комп'ютерів, електронну систему управління лікарнею заблоковано. Через це неможливо придбати жодні продукти, інвентар, будматеріали чи ліки через Prozorro, як цього вимагає закон. Уся надія на благодійників. 

Наостанок знову починаємо говорити з пані Тетяною про збитки. Жінка каже, що всі палати й коридори окупанти залили піною із вогнегасників, меблі перевернули, більшу частину стільців вивезли, усі двері обстріляли та вивели з ладу систему електро- й водопостачання. На асфальті — сліди від БТРів, охоронці безперестанно знаходять нові уламки від снарядів, а постільної білизни просто не залишилося. 

Попри це лікарня готується найближчим часом все відновити і повернути своїх пацієнтів. Запитую, чи лишилося бодай одне приміщення, яке не постраждало.

"Ні. Відносно вцілів харчоблок, але і звідти черпак винесли", — сміється пані Тетяна. 

І так кортить, аби усміхалася вона нарешті від радості через можливість знову повноцінно працювати. 

—

Марія Смик [8], опубліковано у виданні Рубрика [9]

В тему:   

• Чому синдром того, хто вижив, має йти вслід за російським кораблем [10]
• О приоритетах украинской армии и причинах неудач российской [11]
• Осажденный Николаев: "Я на войне в Боснии был, такого зверства не было". 18+ (полная версия) [12]
• «Русские били по вокзалу, откуда уезжали беженцы». Рассказ украинки, которая на последнем поезде уехала из Ирпеня [13]
• Професор Ярослав Грицак: Таке суспільство неможливо перемогти [14]
• После этой войны действительно будет денацификация. Только ее пройдет не Украина [15]