...Нещодавно я пояснив знайомому полякові значення й етимологію слова «заробітчанин». Він покрутив головою і сказав: «Припиніть називати власних емігрантів „заробітчанами“ — і вам тоді легше буде зрозуміти, чому вони не хочуть повертатися». Безвіз не розширив значною мірою кількість охочих подорожувати українців, безвіз лише спростив поїздки тим, котрі подорожують. Хто ним скористався найбільше.

Рівно рік тому на прикордонному пункті в польській Медиці відкривався безвіз [2] з Україною. Доти я ніколи не бачив польських прикордонників такими щасливими і... людськими. Тоді українські редактори допитували про технічні аспекти в’їзду до ЄС, а від журналістів, котрі приїхали з польського боку з Німеччини, Швейцарії чи місцевих ЗМІ, лунало головне питання: а що буде далі?

В тему: 555 тисяч громадян України скористалися безвізом з ЄС за перший рік [3]

Рік потому я поїхав знову до Медики і глобальних змін не помітив. Досі шалені черги на автомобільному кордоні, досі ті самі похмурі прикордонники з чиновницькою новомовою, досі штурханина в пішій черзі. Під польськими консульствами в Україні черги теж не зникли. Безвіз як такий виглядав історією з третього плану.

Статистично мої спостереження підтверджує Польська прикордонна служба: за її даними, через чотири місяці після відкриття безвізу рух громадян України до Польщі збільшився на 9 відсотків у порівнянні з чотирма місяцями до безвізу. Проте це збільшення вписується в дотеперішню динаміку: рух українців на захід зростав і до введення «безвізу», а до цього треба додати літнє пожвавлення. Отже, з лютого до травня 2017 року до Польщі прибуло 3,36 млн. громадян України, а з червня до вересня — 3,65 млн. українців, у тому числі 644 тис., за безвізовим рухом.

Безвіз не розширив значною мірою кількість охочих подорожувати українців, безвіз лише спростив поїздки тим, котрі подорожують. Важливіший у безвізі не безвізовий рух, а символізм.

Символізм безвізу

Сучасна європейська історія — це руйнування мурів і будування мостів. Падіння Берлінської стіни [4], скасування візового режиму між заходом і сходом Європи, врешті відміна прикордонного контролю на значній території континенту — це важливі віхи історії Старого світу. Їм лише по кілька десятків років, але водночас свобода переміщення досить швидко і глибоко вкорінилася в європейську свідомість.

Фото Радіо Свобода [5]

Тому український безвіз — це історія про приєднання України до спільної європейської дійсності. Саме так вона протягом останнього року представлялася в пресі за західним кордоном України. Так, є паспортний контроль між ЄС і Україною, є економічні різниці — але це є і всередині самого ЄС. Безвіз — це позитивний символ того, що Україна і Європа є одним цілим [6].

Що цікаво — тему безвізу з Україною як небезпечного явища не вдалося розкрутити навіть польським націоналістичним середовищам, котрі вже лякають уряд небезпекою «українських ґетто» в польських містах чи загроз від мігрантів з України.

Так, нещодавно віце-спікер польського Сейму Станіслав Тишка з правого руху «Kukiz’15» лякав виборців, мовляв, вакантні позиції в польських лікарнях «заповнюються працівниками з України, часто менш кваліфікованими, а через це вмирають люди». Пізніше польське Міністерство охорони здоров’я заперечило, наголосивши, що медсестри з-за кордону мають усі необхідні кваліфікації, а загалом на всю Польщі працює 124 медсестри з країн поза ЄС.

Робочий безвіз

Зараз польський уряд реагує на міграцію з України чи не найактивніше з-поміж усіх урядів ЄС. Варшава — єдина столиця ЄС, котра дозволила громадянам України «працювати за безвізом», для цього роботодавцеві потрібно лише зареєструвати папірець про спрощене працевлаштування конкретного громадянина України. Громадянин України, у свою чергу, приїжджає з біометричним паспортом без візи і може протягом дозволених 90 днів офіційно працювати, маючи лише згаданий папірець. Після цього він має або виїхати з Польщі, або звернутися по посвідку на проживання.

Однак на практиці може бути так, що громадянин України приїде по безвізу, а папери не готові. У столичному воєводстві Польщі, де мігрантів найбільше, видача документу може тривати навіть два місяці. У такому випадку громадянину України, котрий приїхав попрацювати три місяці, просто нема сенсу оформлятися, і працедавець охоче може закрити на це очі. Українська міграція до Польщі — переважно сезонна і короткотермінова, тому мігранти не зацікавлені платити податки в Польщі.

Фото Львівського порталу

Польський уряд, вводячи процедуру «праці на безвізі», одним пострілом хотів вбити двох зайців: і запросити якнайбільше громадян України, і змусити їх усіх платили податки. Тим часом з-посеред мільйона (або може навіть і двох) громадян України, котрі так чи інакше працювали в Польщі, соціальне страхування наприкінці 2017 року платили лише 316 тис. людей. У варшавському сленґу слово «ukrainka», писане, на відміну від національності з малої літери, уже давно означає звичайну домогосподарку: няньку, прибиральницю, кухарку. Таких людей оподаткувати найважче, так само як і сезонних працівників на зборі овочів.

Поки в Польщі добра економічна кон’юнктура й низьке безробіття, а мігранти не конкурують з місцевими мешканцями за робочі місця — на «неоподаткованих» українців не звертають великої уваги. Загалом бізнес отримує від міграції позитивні користі, тому всіляко їй сприяє.

Проте що буде, коли кон’юнктура погіршиться?

Якщо бізнес і далі буде зацікавлений у мігрантах, то найбідніші поляки будуть змушені конкурувати з ними на ринку праці. І, ймовірно, їм програвати. І не тільки сезонним, але й тим громадянам України, котрі запустили коріння в Польщі [7].

Просто ті з мігрантів, котрі вирішують залишитися в новій країні перебування, це зазвичай люди, що краще від інших порадили собі в житті.

Історії успіхів і розчарувань

Щоб зрозуміти історії успіхів, важливо відділити сезонну міграцію від несезонної. Представники першої нерідко потрапляють в халепи, представники другої — це кожне у своєму роді досягнення. Серед українських мігрантів, що вирішили залишитися в Польщі, уже сьогодні є знані громадські активісти, успішний бізнес, інформатики, люди з кар’єрами в міжнародних корпораціях. Але також працівниця м’ясної фабрики, що придбала собі квартиру у Варшаві, чи таксист, котрий купив автівку і збирається перевезти до нової країни сім’ю, щоб купити дім. Це теж на свою міру success stories, адже такі люди скажуть, що в Україні у своєму середовищі не могли собі дозволити таких речей.

Цих історій успіху чимало в польській пресі — так, нещодавно однією з кандидаток на людину року в категорії «Громадянське суспільство» за версією видання «Gazeta Wyborcza» була українка Уляна Воробець, котра займається допомогою мігрантам, що потрапили в халепу. Історій українських мігрантів з вражаючими прикладами невдач теж не бракує, проте вони використовуються — і передусім на батьківщині самих мігрантів — для того, щоб поставити під сумнів саму сутність явища міграції.

Відмовитися від «заробітчан» і прийняти «мігрантів»

Фрази типу «повернемо заробітчан» звучали, звучать і ще не раз прозвучать з вуст українських політиків і бізнесу, котрий тепер конкурує за робочу силу з Польщею, а невдовзі робитиме це з Німеччиною, Скандинавією чи країнами Балтії, де теж оцінили переваги українських працівників. Що сталося завдяки безвізу — не тому, що стрибнула кількість українців, а тому що про них в контексті безвізу стали більше писати в економічних виданнях.

В тему: Українці у Польщі заробляють не менше поляків, їі готові платити ще більше — дослідження [8]

У цій конкуренції український уряд на самому старті програв і далі програє, а тому з його вуст фрази про важкі вибори мігрантів, про «гроші — це не все», про аварії й обдурювання громадян України на Заході звучатимуть усе голосніше. При цьому історії обдурювання українських працівників у власній країні не викликатимуть такого резонансу, як такі ж історії з інших держав. Ставлення української влади до власних громадян як до заручників, котрих треба соромити за еміграцію — це пряме заперечення євроінтеграції, котра є свободою руху товарів, послуг, капіталу, але також переміщення робочої сили. Україна, що євроінтегрується, варто говорити про те, як конкурувати за робочу силу, а не як її втримати.

фото Вголос

А Київ програє в битві за власних робітників не тільки тому, що тут найнижчі в усій Європі зарплати («гроші — це не все»). Україна програє передусім тому, що має одну із найбільших діаспор (Світовий конґрес українців рахує її на 20 мільйонів людей), що масова міграція українців триває щонайменше від моменту ліквідації Запорозького війська та утворення Задунайської Січі в Туреччині, що відтоді усі хвилі української міграції, політичної чи економічної, йшли нога в ногу з міграцією інших європейських народів — а в України і українській мові досі немає половини понять, пов’язаних із діаспорою, що існують в польській чи німецькій мовах. Годі говорити про політику щодо діаспори, коли навіть мова її не добре не пізнала.

Зате в мові існує слово «заробітчанин», яке важко перекласти на будь-яку мову з усіма його відтінками. Це слово багато в чому пояснює фаталістичне ставлення українців з «континенту» до «заробітчан». Сама мова нав’язує українцям те, що міграція [9] є запроданством, а отже зрадою, і в ній не може бути нічого доброго. Кошт заробітчанства, говорить українська мова, значно більший від зароблених грошей, а тому там не треба шукати історій успіху, треба рятувати людей і повертати їх додому.

...Нещодавно я пояснив знайомому полякові значення й етимологію слова «заробітчанин». Він покрутив головою і сказав: «Припиніть називати власних емігрантів „заробітчанами“ — і вам тоді легше буде зрозуміти, чому вони не хочуть повертатися».

—

Ігор Ісаєв, головний редактор порталу українців Польщі PROstir.pl [10]; опубліковано у виданні INSIDER [11]

---

В тему:

• МЗС анонсував безвіз в 4 країни Латинської Америки [12]
• Київ поставив під загрозу безвіз, добре усвідомлюючи наслідки — посол Франції [13]
• Заробітчани переказали з Польщі в Україну майже 4% ВВП, — МЗС [14]
• У Польщі створили інформаційну лінію для громадян України [15]
• Понад 70% українців отримують дозвіл на працевлаштування у Польщі, щоб працювати в інших країнах ЄС [16]