Російська культура — це троянський кінь, усередині якого танки, бомби та ракети

1.00

Острая тема

«Постріли любові» — так називається дослідження [2], яке засновниця й екскерівниця Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Любов Цибульська зі своєю командою зробили на замовлення Українського інституту. У ньому міститься аналіз того, як Кремль використовує російську культуру для поширення вигідних для себе наративів та уявлень про Росію серед закордонних аудиторій.

«Імперія використовує культуру як зброю. Спочатку завойовує серця, потім — підкорює землі», — розповідала Цибульська, представляючи результати дослідження на Міжнародному форумі культурної дипломатії [3], який нещодавно відбувся у Києві. Журналісти видання«Детектор медіа» [4] розпитали експертку про стратегії та механізми дії російської «м’якої сили» у світі, знищення окупантами української ідентичності на захоплених територіях та про те, як цьому має протидіяти Україна.

— Любове, яка мета вашого дослідження?

— Ми хотіли дослідити й показати, як Росія інструменталізує культуру на користь агресії, використовує її як зброю, спочатку завойовуючи серця, а потім — підкорюючи землі. Багато кому здається, що це природній, спорадичний процес, який відбувається сам по собі. І світ щиро захоплюється російською культурою, любить російську музику, літературу та балет лише тому, що вони такі чудові. Насправді це не так. Якщо тут і йдеться про неперевершене мистецтво, то це мистецтво запаковувати війну в привабливі культурні обгортки. Кремль дуже добре розуміє, як за допомогою культурних заходів, шляхом просування російської культури можна відбілити імідж агресора [5] на міжнародній арені. І як можна змінити погляд людей, зокрема, на Україну та події, що в ній відбуваються.

Читайте також: Чому культура під час війни перестає бути «м’якою силою» [6]

Сучасна доктрина «русского міра» як особливої цивілізації, особливого світу, в основі якого російська мова, культура, православна віра, церква, спільна історія й історична пам’ять, — була сформована у 2006 році. Звісно, вона з’явилася не на порожньому місці. Євразійство як «особливий шлях» Росії, самостійної цивілізації, що посідає унікальне місце на стику Європи й Азії, — давній російський концепт, народження якого пов’язують з ім’ям етнографа й історика Лева Гумільова.

Але саме у 2006 році словосполучення «русский мір» уперше прозвучало з вуст Путіна, коли він виступав на зустрічі з творчою інтелігенцією в Будинку Державіна в Петербурзі напередодні Року російської мови. «Русский мір може і повинен об’єднати всіх, кому дороге російське слово і російська культура, де б вони не жили, в Росії чи за її межами», — сказав тоді російський диктатор і закликав «інтелігентів» частіше вживати це словосполучення.

Потім у 2007 році була путінська промова на конференції з безпеки в Мюнхені, де теж ішлося про це. І багато хто тоді не надав великого значення цьому «русскому міру», який, між тим, відтоді став базисом експансіоністської зовнішньої політики путінської Росії. У 2008 році відбувся напад Росії на Грузію, а у 2014-му — на Україну.

— Яким чином можна довести зв’язок між зовнішньою агресією путінської Росії та російською культурою?

— Ми проаналізували зміни, які протягом останніх десяти років уносили до державних стратегічних документів Росії — конституції країни-агресорки, її стратегії нацбезпеки, воєнної доктрини, концепцій зовнішньої, інформаційної та гуманітарної політики, стратегії державної культурної політики. Щонайменше, половина цих змін стосується саме гуманітарної сфери та культури, зокрема.

Так, до прикладу у концепції зовнішньої політики Росії серед шляхів досягнення її стратегічних цілей — «посилення значущості Росії у світовому гуманітарному просторі, зміцнення позицій російської мови у світі, сприяння збереженню за кордоном історичної правди та пам’яті про роль Росії у світовій історії». Також у документі йдеться про «розвиток зв’язків зі співвітчизниками, які проживають за кордоном, і надання їм усебічної підтримки у здійсненні їхніх прав, забезпеченні захисту їхніх інтересів і збереженні загальноросійської культурної ідентичності».

Багатомільйонну російську діаспору Кремль розглядає як партнера у справі розширення і зміцнення простору російської мови та культури. Про це прямим текстом мовиться в одному з пунктів основних напрямків політики Росії у сфері міжнародного культурно-гуманітарного співробітництва.

Якщо узагальнити, то в усіх цих документах російська культура представлена як інструмент зовнішньої політики, важіль впливу, ба навіть експансії. По-перше, Росія використовує просування своєї мови та культури за кордоном для впливу на міжнародну політику, створюючи проросійські настрої та підтримку серед співвітчизників. По-друге, концепція «русского міра» є не культурною ініціативою, а політичним проєктом, спрямованим на створення цивілізаційного простору Росії та втручання у внутрішні справи інших держав. По-третє, російська держава розглядає своїх співвітчизників («соотечественников») за кордоном як політичний ресурс, використовуючи їх для формування «п’ятої колони» та просування власних інтересів у світі.

Резюмуючи, можна стверджувати, що «русский мір» — це товар на експорт, концепція, яка дозволяє обґрунтовувати зовнішню експансію.

Читайте також: Чи потрібні нам російськомовні автори, чи можливий компроміс, і чи потрібен він? [7]

— Маються на увазі представники російських діаспор за кордоном та жителі інших країн із російським громадянством?

— Не лише. Йдеться про прихильників і симпатиків російської культури у різних куточках світу, незалежно від їхньої національності та громадянства. Власне, це коло чітко описав колишній керівник однієї з інституцій російської культурної дипломатії під назвою «Росспівробітництво» Костянтин Косачев: «Наша мрія — ініціювати союз, консолідований “русский мір”, центром якого будуть росіяни, потім, віддаляючись від центру, він буде включати тих, хто навчався у Росії, одружився з росіянами, створював сім’ї, має бізнес-інтереси в Росії, якось пов’язані (з Росією) професійно або особисто. Потім ще один пласт людей, які просто цікавляться Росією, її літературою, балетом, космосом».

— Чому, по-вашому, навіть після 24 лютого 2022 року, попри геноцидну риторику російських лідерів і злочинні дії російських військових, культурна сфера й досі розглядається багатьма західними людьми як «аполітична», а російська культура має на Заході впливових адвокатів в особі лідерів думок, серед яких політики, актори, письменники, історики, журналісти?

— Тому що вони продовжують вважати, що Путін і Пушкін не мають нічого спільного, а російська культура і російська агресія проти України належать до різних реальностей. До того ж, коли на Заході говорять про любов до Чайковського, Достоєвського чи Плісецької, то аргументують своє ставлення до них тим, що це все минуле. Ми ж не кенселимо німецьких композиторів і письменників, які творили до Другої світової війни, аргументують свою позицію ті, хто не бажає бачити причинно-наслідковий зв’язок між російським культурним фундаментом і воєнними злочинами російської армії.

Любов Цибульська пояснює аргументацію тих, хто не бажає бачити причинно-наслідковий зв’язок між російським культурним фундаментом і воєнними злочинами російської армії

Такі люди не розуміють, що Росія інструменталізує свою класичну культуру дорадянського періоду. Що той же Чайковський — це шматочок хліба на гачку, за допомогою якого Росія ловить своїх прихильників.

Бо танки ніколи не заходять першими: спочатку йдуть балет, Пушкін і Чайковський, потім російська мова, а вже за ними — заходять танки. Спочатку в театрах танцюють російські балерини, а потім летять бомби та ракети.

Саме тому ми сьогодні говоримо, що російська культура — це троянський кінь [8]. Блискучий, красивий, привабливий, але всередині нього танки, «Гради», «Кинджали», викрадення, катування, вбивства і масове мародерство.

— Ви згадали про «Росспівробітництво». Але це не єдина інституція, якою послуговується Кремль для поширення впливу на іноземні країни. Про які ще організації, що займаються просуванням російського продукту в світі, йдеться у вашому дослідженні?

— Формально «Россотрудничество» [9] виникло у 2008 році, але фактично воно наслідує традиції Всесоюзного товариства культурного зв’язку з закордоном, яке більшовики створили у 1925 році для відбілювання образу Радянського Союзу та більшовицької влади. Від свого радянського попередника «Россотрудничество» успадкувало мережу представництв за кордоном — так званих «Русскіх домов», які діють у 71 країні світу.

Довгий час воно продовжувало свою роботу в Україні, навіть після 2014 року. Фінансується з державного бюджету та з коштів, отриманих від дозволених видів діяльності.

Читайте також: Російська література як добриво для росту злочинного суспільства: геноцид, сексуальне насильство і ностальгія за кріпацтвом [10]

Міжнародна мережа «Русскіх домов» «Россотрудничества» та центрів фонду «Русскій мир». Слайд із дослідження

Ще одна подібна структура — фонд «Русскій мір». Хоч він і був створений як неурядова організація, але фінансується майже винятково з федерального бюджету Росії та перебуває у суворому підпорядкуванні російській владі. Керівництво фонду призначається указом президента Росії, а до його керівних органів входять представники владної вертикалі Росії. На початок 2022 року фонд підтримував мережу з так званих «центрів» і «кабінетів» у понад 50 країнах світу.

Фонд підтримки публічної дипломатії імені Горчакова був створений у 2010 році як «неурядова організація», але фактично підпорядкований Міністерству закордонних справ Росії. Бюджет фонду на понад третину формується з асигнувань федерального бюджету, а решта — з надходжень від неназваних приватних осіб.

Усі три структури повністю підпорядковані вертикалі президентської адміністрації, що підкреслює злиття їхніх політичних і культурних функцій. Якщо подивитися на людей, які намагаються визначати ідеологію «русского міра», картина теж дуже показова. Наприклад, «Росспівробітництвом» керує онук члена колишнього керівника Служби зовнішньої розвідки й уряду Росії Примакова, його повний тезка Євген Примаков. А головою правління фонду «Русскій мір» є онук сталінського наркома іноземних справ Молотова — В’ячеслав Ніконов. Керівником європейських програм цього ж фонду донедавна був онук радянського міністра закордонних справ Олексій Громико, директор Інституту Європи РАН.

Таким чином, напевно, демонструється спадкоємство між нинішньою російською так званою елітою і радянською номенклатурою.

З липня 2022 року всі три організації включені в санкційний список ЄС за поширення кремлівської та антиукраїнської пропаганди.

— Чи відомо, які бюджети у цих інституцій культурної дипломатії?

— Ми розуміємо, що це шалені ресурси, але знайти конкретні суми не вдалося. Джерела недержавного фінансування невідомі — фонди не публікують інформацію про донорів. Скоріш за все, серед них — великий бізнес, олігархи, які входять до опікунських рад, більшість яких, до речі, після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну опинилася під санкціями Європейського Союзу, США й інших країн.

Любов Цибульська говорить, що всі три інституції російської культурної дипломатії повністю підпорядковані вертикалі президентської адміністрації Росії, що підкреслює злиття їхніх політичних і культурних функцій

Після запровадження проти цих структур європейських санкцій вони закрили представництва у багатьох країнах, але відкрили свої нові осередки [11] в інших країнах. Зараз вони фокусуються на країнах Глобального Півдня. Тобто грошей для активної діяльності російських інституцій культурної дипломатії у Кремлі не шкодують.

Про масштаби їхнього фінансування можна судити за якимись окремими сумами [12], які були оприлюднені раніше. Так, наприклад, у 2015 році на просування російської мови за кордоном міністерству освіти та науки Росії планувалося надати 3,75 мільярда рублів. Саме з цього приводу виконавчий директор фонду «Русскій мір» Володимир Кочин тоді сказав свою відому фразу: «Якби ми засвоїли такі кошти, у нас повсюди вже був би російський прапор».

Читайте також: Геть від Росії та її "культури": Український погляд на російську літературу [13]

— Значна частина вашого дослідження присвячена обличчям «русского міра». Хто ці люди?

— Коли ви подивитеся на всіх тих «зірок», які беруть участь у просуванні російської культури за межами Росії, а потім проаналізуєте їхні стосунки з російською владою, то побачите, що ці люди отримують державні нагороди, призначаються радниками російського президента, мають доступ до державних програм розвитку своїх творчих колективів та інші преференції від Кремля.

Скажімо, широко відомий за кордоном російський піаніст-віртуоз Денис Мацуєв був довіреною особою Путіна під час президентських виборів 2012 року. У 2014 році він підписався під відкритим листом на підтримку анексії Криму, після цього неодноразово схвально відгукувався про політику кремлівського диктатора, входив до ініціативної групи з висунення його кандидатом в президенти 2018 року та робочої групи з підготовки поправок до Конституції Росії, яка «обнулила» всі президентські терміни Путіна. У 2024 році він виступав у Анапі перед сім’ями учасників російсько-української війни.

Підтримала російську агресію проти України й прима-балерина «Большого театра» Світлана Захарова, яка народилась у Луцьку та навчалась у Київському хореографічному училищі [14]. Тепер вона — народна артистка Росії, членкиня партії «Єдиная Россия», входить до ради з культури та мистецтв при президентові Росії.

Зірка російського балету Світлана Захарова, яка народилась і виросла в Україні, отримує нагороду з рук Володимира Путіна, 2019 рік. Фото: «Московский комсомолец»

У цьому ж ряду й генеральний директор «Большого театра», російський диригент Валерій Гергієв, оперна співачка Анна Нетребко, кінорежисер Микита Михалков та інші.

Читайте також: "Велика російська культура" виявилася такою ж недолугою субстанцією, як і "друга армія світу" [15]

— Ви також дослідили, як ворог насаджує «русскій мір» на окупованих територіях. Розкажіть про це докладніше, будь ласка.

— Так, значну увагу у дослідженні ми приділили тому, що загарбники роблять у сфері освіти та культури на окупованій частині України. Це саме те, що ми маємо пояснювати нашим міжнародним партнерам. Мова перш за все про знищення національних пам’яток України (за інформацією Мінкульту, зруйновано або пошкоджено понад 1000 таких об’єктів [16]), відновлення радянських або російських культурних пам’яток, насильницьку зміну навчальних програм у школах і так далі.

Треба розуміти, що окупанти привозять на захоплені території не просто російські підручники, а підручники саме для школярів, які там живуть. У них дітям нав’язується думка про те, що їхні міста та села — «исконно русская земля», яку повернули до складу Росії. Якщо у них є такі підручники для школярів Куп’янська, то уявіть, що в них було б для школярів Києва?

Особливо мене вразило вивезення та знищення українських архівів. У червні 2022 року окупаційна влада Херсона вкрала з Державного архіву Херсонської області 15 коробок з документами, включаючи списки виборців. А на початку листопада 2022 року російські окупанти викрали майже 1500 фондів та основні облікові документи, які вивезли у Крим. Вивозили навіть документи з переписом населення і книги, у яких фіксувалися народження та смерті. Тобто фактично це стирання пам’яті, а отже — знищення ідентичності.

Одночасно росіяни створюють на окупованих територіях свій культурний фон [17]: повертають комуністичні топоніми, вкладають колосальні гроші в будівництво нових об’єктів культурної інфраструктури — часто таких, які середньостатистичний житель Росії ніколи не бачив у своєму місті чи селищі.

В окупованому Мелітополі, наприклад, у дуже стислі терміни побудували мультимедійний історичний парк «Россия — моя история». Частиною виставки є мапа Росії включно з окупованими територіями, а також описами порту Бердянська, Дніпровської ГЕС і Запорізької АЕС.

Мультимедійний історичний парк «Россия — моя история», який росіяни побудували в окупованому Мелітополі. Фото: росЗМІ

У Севастополі завершується будівництво археологічного музею-заповідника «Херсонес Таврійський». Він має площу 15 тисяч квадратних метрів і складається з амфітеатру на 1200 місць, музеїв «Античності, Візантії та християнства», а також молодіжних і дитячих центрів.

Зведення культурних осередків на загарбаних територіях вони називають «спецстроительством», а їхнім будівництвом займається «Военно-строительный комплекс Минобороны России». Тобто росіяни буквально воюють музеями, закладами освіти та культурними інституціями. Їм важливо закріпити ідеї «русского міра» в головах жителів окупованих територій, показати, що з Росією нібито приходить не руйнування, а цивілізація. Хоча насправді все це відбувається на тлі й у тісному зв’язку з геноцидними практиками — депортацією, примусовим позбавленням ідентичності, репресіями проти тих людей, які чинять спротив окупантам.

— Чому, на ваш погляд, світові так важко дається переосмислення російської культури як інструменту російського імперіалізму, загарбницької політики Росії? Навіть зараз, коли це стало таким очевидним?

— Тому що дуже довго багато хто у різних країнах світу жив під впливом наративів, які формував наш ворог. Я не люблю узагальнень, і є чимало країн, як, наприклад, країни Скандинавії чи Велика Британія, у яких не було такого аж великого захоплення Росією. Але є і Німеччина з сильним проросійським лобі та явними симпатіями у її політичних колах до Росії.

Ви ж розумієте, що Росія роками й десятиліттями працювала з елітами та певними групами населення різних країн. Це напрацьовані контакти та зв’язки, певні закріплені стереотипи. Це все так швидко й просто не зруйнувати. Особливо коли йдеться про мистецтво і культуру, які мало хто може пов’язати з війною й агресією.

Ми проаналізували, у яких європейських країнах, згідно з даними соціологічного опитування Євробарометру [18], найменша підтримка санкцій проти Росії. Виявилося, що це країни чи частини країн, у яких або багато хто знає російську мову, або дуже велика присутність Росії — в політиці, економіці, культурі. Це Сербія, Північна Македонія, Кіпр, Молдова, східна Німеччина, Болгарія, Туреччина, Словенія, Угорщина. Так от щодо східної Німеччини. Ми подивилися, скільки людей там знають російську мову. Виявилося, що у західній Німеччині, де не підтримують антиросійські санкції 18% населення, російську мову знають 3% німців, а у східній, у якій непідтримання санкцій сягає 45%, російською володіють 8%. Це ілюстрація до того, що «мова не має значення».

Рівень підтримки санкцій проти Росії серед жителів східної Німеччини нижче, ніж серед жителів західної Німеччини. Дослідники пов’язують це з розповсюдженням російської мови серед них. Слайд із дослідження

— Україна повинна займатися культурною експансією, бо лише культурної оборони недостатньо, сказала [19] якось професорка кафедри глобальної та національної безпеки КНУ імені Шевченка Рена Марутян. Що для цього необхідно?

— Якщо про нас не знають, якщо ми не розповідаємо свою історію самі, то Росія розповідає її за нас. У нас має бути довготривала програма, стратегія, яка б не мінялася разом зі змінами команд, які приходять у державні структури, що відповідають за цю сферу, і кожного разу починають робити щось своє. Адже у чому сила російської політики культурної дипломатії? У тому, що вони діють дуже системно, послідовно та протягом тривалого часу, постійно повторюючи одні й ті ж наративи. Якщо мільйон разів сказати, що «Севастополь русскій город», то люди починають думати, що Севастополь дійсно не український.

Натомість Україні бракує гранд-наративів. Хто ми? Яке наше позиціювання у світі? Однак важливо не лише визначити ці наративи, а ще й мати стратегічний план їхнього просування. Не на три-шість місяців чи на одну каденцію якогось міністра, а на роки — попри зміни у владних кабінетах.

Читайте також: Русская культура всю свою историю лелеяла чмо — и оно выросло, расцвело [20]

Любов Цибульська переконана, що російська культура — елемент експансії не лише культурного простору, через неї відбувається поширення пропагандистських наративів, які підривають національну ідентичність та викривляють історичну пам’ять

Звісно, в нас, на відміну від ворога, є електоральні цикли, ми демократична держава, але це повинно бути нашою перевагою, а не перепоною на шляху до успіху. Потрібно пам’ятати, що культурна дипломатія — довготривалий процес, і не має використовуватися для реалізації ситуативних політичних завдань. Наше завдання — переконати коло, яке є ширшим за наших однодумців, у тому, що немає російської культури, а є російська пропаганда. Що російська культура — елемент експансії не лише культурного простору. Через неї відбувається поширення пропагандистських наративів, які підривають національну ідентичність і викривляють історичну пам’ять. Що вона є складовою гібридної війни Росії, спрямованої на підрив суверенітету інших держав і подальші військові інтервенції. Хто, як не ми, українці, які все це пережили на власному досвіді, мають пояснювати усім іншим, як працює цей механізм?

— А поки що ми змушені терпіти сусідство російських видавництв [21] на книжкових ярмарках, як це сталося нещодавно у Франкфурті?

— Це ще один приклад, як Росія обходить санкції, міжнародну ізоляцію. Формально там немає державного російського стенда, проте представлене одне з найбільших російських видавництв, яке відоме своїми антиукраїнськими публікаціями. Якщо хтось думає, що це випадковість, то ця людина просто геть не знає Росію та її режим. Власне, це є дуже ілюстративний приклад, як західні інституції не розуміють, що ці речі в Росії не можуть існувати окремо — книговидавництво та російська влада. В країні, де саджають за ґрати за пост і репост у соцмережах, можливий вільний книговидавничий бізнес? Прикро, що люди досі не розібрались.

—

Ольга Чорна [22], опубліковано у виданні [4]«Детектор медіа» [4]

Читайте також: