Розсекречені архіви: Олег Кандиба (Ольжич) – один із лідерів Проводу українських націоналістів, якого мріяли вбити чекісти

1.00

Нет

Список діячів українського національно-визвольного руху, яких наприкінці Другої світової війни планували ліквідувати за вказівкою з кремля сталінські спецслужби, поповнився ще однією особою.

До Андрія Мельника, Степана Бандери і Миколи Капустянського, про плани стосовно убивства яких нещодавно стало відомо з архівних документів розвідки, нині долучився Олег Кандиба (псевдонім – Ольжич) – один із лідерів Проводу українських націоналістів, громадсько-політичний діяч, поет, археолог. Розсекречені документи Галузевого державного архіву СЗР України проливають світло на те, як це відбувалося.

У поле зору органів ОДПУ СРСР Олег Ольжич потрапив орієнтовно у 1933 році. Принаймні, один із перших документів зі справи-формуляра на нього датований 7 грудня 1933 року. Це повідомлення із закордонної резидентури радянської розвідки під назвою «Склад керуючих органів ОУН». У ньому наводиться список «верхнього керування» на чолі з Євгеном Коновальцем і «помічні сили», серед яких – О. Кандиба з Праги. Наприкінці повідомлення є примітка, в якій зазначається: «Кандиба – син відом. укр. письменника Олеся» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 4417. – Арк. 32–33).

Читайте також: Розсекречені архіви: «Прометеївські народи мають вийти з боротьби із росією переможцями» [2]

В іншому документі Іноземного відділу НКВС УРСР під назвою «Про терориста ОУН Кандибу Олега», датованому 2 липня 1936 року, наводяться уже докладніші відомості про нього, хоч і далеко не точні, – навчання, виїзд за кордон, мешкання разом з батьками у Празі. Крім цього зазначається: «Кандиба О. ще студентом приєднався до укр. націоналістів і відтоді він особисто звʼязаний з укр. націоналістами Коновальцем, Галаганом, поетом Самчуком, Данильчуком, інж. Гордакі Олександром, Барановським Ярославом, Забавським, Хмелевським, Мельником і Мартинцем» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 4417. – Арк. 59).

Вочевидь «терористом» Олега Кандибу, як і багатьох інших так званих ворогів радянської влади, назвали в документі через отримання НКВС інформації про те, що він зустрічався з Євгеном Коновальцем та іншими діячами ОУН і під час зустрічі нібито обговорювалося питання про можливість ліквідації наркома закордонних справ СРСР Максима Литвинова. Але жодних підтверджень в інших архівних матеріалах про його участь у плануванні цього та інших подібних заходів немає.

Натомість у справі-формулярі йдеться про те, що в середині 1930-х років Олег Кандиба займався науковою діяльністю в галузях археології, історії, історії мистецтва, етнографії, заявив про себе як самобутній і оригінальний поет. Один із закордонних агентів так його характеризував: «О Кандиба – людина позитивна, серйозна, здебільшого зайнята наукою, чим іншими справами, крім того займається журналістикою і поезією, за прикладом свого батька.

Політично О. Кандиба ще в університеті долучився до укр. націоналістів, але швидше ідейно, ніж практично…

У 1933–34 рр. Кандиба взяв було на себе «головування» в нац. укр. Червоному Хресті, заснованому для допомоги голодуючим в Україні і політ. вʼязням у Польщі, але невдовзі відмовився, оскільки боявся «політичного характеру» Червоного Хреста…

…Про свою участь в ОУН казав, що працює з ОУН лише ідеологічно, беручи участь в її пресі» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 4417. – Арк. 52).

Читайте також: Що писала світова преса про підле вторгнення СРСР у Польщу [3]

Насправді він уже тоді дбав про конспірацію і не всім розповідав про те, чим займається. На доручення полковника Є. Коновальця очолив культурно-освітню референтуру Проводу українських націоналістів, яка налагодила випуск легальних і нелегальних видань та об’єднала довкола себе чимало відомих діячів культури і мистецтва. І вже цього було достатньо, щоб взяти його в активну оперативну розробку нарівні з іншими провідними діячами ОУН.

Але, попри всі намагання, якоїсь більшої інформації органам НКВС у той період так і не вдалося здобути. Лише відомості про його участь у 1933, 1934 і 1935 роках у міжнародних студентських зʼїздах у Софії, де він виступав разом із членом Проводу ОУН Романом Сушком від імені українського студентства.

Із 1936 по 1939 рік, як зазначається в одній із довідок, розробка Олега Кандиби-Ольжича була законсервована, жодних нових відомостей про його місцезнаходження і діяльність із-за кордону не надходило. Упродовж двох наступних років чекісти збирали інформацію на його близьких родичів. Зокрема, в Сумах відшукали й почали вивчати рідних сестер його батька.

Новий етап оперативної розробки розпочався у 1941 році і був повʼязаний з імʼям Павла Судоплатова, який на той час уже «відзначився» убивством Євгена Коновальця і обіймав посаду заступника начальника 5 відділу (зовнішня розвідка) ГУДБ НКВС СРСР. У листі за його підписом від 22 лютого 1941 року на імʼя начальника 5 відділу УДБ НКВС УРСР Сергія Савченка під назвою «За справою Кандиби» міститься така цікава інформація: «Син Олеся – Кандиба Олег Олександрович є активним українським націоналістом, до 1939 р. мешкав у Празі разом із батьком і розроблявся нами на предмет вербування. Прохання терміново встановити всіх родичів Кандиби, під якимось приводом зʼясувати у них все, що вони знають про Олеся і його сина Олега й визначити, хто з них може бути здатним у справі вербування Кандиби Олега. Встановлення Кандиби у Празі нами здійснюється» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 4417. – Арк. 91).

Читайте також: Перша білорусько-українська війна: як у битві під Лоєвом козаки дорогою ціною зупинили наступ білорусів [4]

Тож лише нині стала відома засекречена десятиліттями інформація про велике бажання НКВД спробувати завербувати Олега Ольжича. Зрештою, уже не є таємницею, що подібні плани розроблялися і стосовно інших активних діячів української еміграції – Романа Смаль-Стоцького, Всеволода Змієнка, Василя Вишиваного, Миколи Капустянського та інших. Тактика кремля в усі часи полягала в тому, щоб спершу спробувати завербувати особу і у такий спосіб дізнаватися всю необхідну інформацію з перших рук, якщо не вдавалося – дискредитувати з використанням цілого арсеналу перевірених засобів, якщо й це не приносило результату – ліквідувати.

Стосовно Олега Ольжича ситуація, як свідчать архівні документи, розгорталася таким чином. Наприкінці березня 1941 року Судоплатов отримав із Києва відповідь, що всі близькі родичі Олега Ольжича на території УРСР встановлені і проводиться робота з їх ретельного вивчення і визначення, кого з них можна залучити до співпраці для здійснення заходів щодо головного фігуранта справи. Але на заваді цим планам стала німецько-радянська війна.

У перші тижні війни органи НКВС зазнали реорганізації, і це дало змогу Олегу Ольжичу на певний період зникнути з їхнього поля зору. Відтак серед архівних документів немає відомостей ні про його керівництво Революційним Трибуналом ОУН упродовж 1939–1941 років, ні про діяльність в окупованому Києві.

Тоді, одразу на початку війни, Олег Ольжич на чолі перших похідних груп ОУН вирушив в Україну й очолив націоналістичне підпілля в столиці України. Невдовзі за дорученням проводу ОУН він організовував багатолюдне вшанування вояків Другого зимового походу, які у 1921 році були розстріляні більшовиками поблизу села Базар, що на Житомирщині. Після цього гітлерівці заарештували понад дві сотні місцевих активістів ОУН. Потім почалися арешти побратимів у Києві. Зокрема, заарештовано, а згодом страчено у Бабиному Яру Олену та Михайла Теліг, Івана Рогача, Петра Кошика, Ореста Чимеринського та інших провідних діячів ОУН.

На той час Олег Ольжич як заступник голови мельниківського крила ОУН фактично керував усією роботою націоналістичного підпілля в Україні. Відтак змушений був виїхати з Києва і постійно переховуватися від окупантів. Зрештою, оселився у Львові, де продовжував свою діяльність до 1944 року.

Читайте також: Розсекречені архіви: УПА. «За свободу поневолених народів!» [5]

У той період, із 1941 по 1944 рік, оперативної інформації про нього органи НКДБ не мали. Черговий документ датований 29 серпня 1944 року. Це витяг із доповіді агента «Західний», який повідомляв таке:

«Кандиба – років 38–40, високого зросту, дужого атлетичного складу тіла. Обличчя овальне, виразне, очі великі, сірі з відтінком інтелігентності і щедрості. Волосся русяве, кучеряве, ніс прямий. Вираз обличчя свідчить про рішучість.

До 1941 року Кандиба мені відомий як письменник і журналіст націоналістичної спрямованості під псевдонімом Ольжич».

Далі агент повідомляв, що він зустрічався з Ольжичем у січні 1942 року. Із розмови з ним зрозумів, що той знаходився на нелегальному становищі і керував роботою ОУН на всій території України. «Від нього я отримав завдання, – зазначав «Західний», – звʼязатися з Дніпропетровськом, Миколаєвом, Херсоном і Запоріжжям, звідки встановлювати звʼязки на Одесу і Крим… Однак я більше з ним не зустрічався» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 4417. – Арк. 124).

Наступний документ – від 11 листопада 1944 року. У ньому повідомлялося, що «наприкінці 1941 року з початком арешту в Києві українських націоналістів Кандиба залишив Київ і переїхав до Львова, звідки на початку 1944 року виїхав у м. Прагу». А в останньому абзаці документу зазначено: «Відрядженому за кордон агенту «Західний» доручено встановити Кандибу й організувати спецзахід стосовно нього» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 4417. – Арк. 120).

У цьому контексті «спецзахід» означав ліквідацію. Адже саме цією датою, 11 листопада 1944 року, були підписані тими самими співробітниками 4 управління НКДБ УРСР окремі плани спеціальних заходів із убивства в Берліні Андрія Мельника і Степана Бандери. Але ситуація з Олегом Ольжичем була іншою. Наявна відкрита інформація свідчить, що ще 25 травня 1944 року його заарештувало гестапо у Львові. Його увʼязнили у бараці Целленбау – окремому блоці для особливо важливих вʼязнів на території концентраційного табору Заксенгаузен. Помер він від тортур під час чергового допиту в ніч проти 10 червня 1944 року.

Тож НКДБ попри те, що не мав жодної інформації про місцеперебування Олега Ольжича й узагалі не знав, чи він живий, все ж розробляв плани із його вбивства. І це свідчить про те, що подібні заходи ставилися на потік і всіляко заохочувалися, а також про цілеспрямовану політику сталінських спецслужб, спрямовану на фізичне знищення якомога більшої кількості активних діячів українського національно-визвольного руху, намагання зробити це саме під час війни і цим самим уникнути звинувачень світової громадськості у політиці державного тероризму.

Читайте також: Розсекречені архіви: Українська повстанська армія. Боротьба друкованим словом [6]

Про обставини арешту гітлерівцями Олега Ольжича нинішніми дослідниками наводиться низка версій. Водночас у матеріалах архівної справи-формуляра про це інформації немає. Лише у додатку до оперативних документів долучено примірник українського громадського, літературно-художнього та науково-популярного журналу «Промінь» (число № 3–4 від 19 серпня 1946 року) з публікацією під назвою «Олег Кандиба-Ольжич». У ній редакція зазначає, що друкує «спогади про життя, боротьбу й смерть славного сина українського народу – Ольжича».

—

Джерело: Служба зовнішньої розвідки України [7]

В тему: