Розсекречені архіви про Винниченка. Спецоперація КДБ навколо «Заповіту борцям за визволення»

1.00

Нет

В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України зберігається справа-формуляр на одного з провідних діячів Центральної Ради, першого голову українського уряду (Генерального секретаріату) та Директорії УНР Володимира Винниченка.

Зібрані в ній матеріали свідчать про те, що кремлівське керівництво й органи гпу/нквд/кгб постійно тримали його у полі зору й намагалися використати зміну політичних поглядів, помилки й амбіції у своїх цілях, зокрема для дискредитації та остаточного поховання ідеї відновлення незалежності України. Про те, як це робилося за життя відомого політика й письменника і навіть після його смерті, – свідчать розсекречені документи.

«Твори В. Винниченка становлять історичну і культурну цінність»

28 червня 1990 року у будівлю кгб усср на вулиці Володимирській, 33 запросили прийти на 16.00 директора Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка Академії наук усср академіка АН усср Ігоря Дзеверіна, заступника директора Інституту члена-кореспондента АН усср Миколу Жулинського, головного наукового співробітника Інституту академіка АН усср Леоніда Новиченка, завідувача відділу Інституту академіка АН усср Дмитра Затонського, вченого хранителя фондів Інституту Сергія Гальченка, директора музею М. Т. Рильського Богдана Рильського. Та подія неабияк сколихнула науково-літературну громадськість Києва. Відлуння дійшло і до москви.

Про те, що відбувалося за дверима кгб усср, повідомили провідні українські республіканські газети і навіть деякі московські, великий сюжет вийшов у «Актуальній камері» на УТ-1 і 20-хвилинна передача на Українському радіо. На відміну від подій початку 1970-х, коли у приміщення кгб в Києві і Львові привозили письменників і літературознавців Івана Світличного, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка, Ірину Калинець, Івана Дзюбу та інших для допитів і арештів, цього разу привід був інший. Поважних академіків і представників ЗМІ запросили, аби в урочистій обстановці передати до відділу рукописів Інституту літератури листи й окремі праці Володимира Винниченка.

Читайте також: Зародки українського культурного життя в Бахмуті початку XX століття [2]

То був один із перших подібного роду публічних заходів, коли кгб усср намагався продемонструвати певну відкритість у роботі з громадськістю, в доступі до архівних документів, у реабілітації жертв сталінського режиму. Провести ту прес-конференцію доручили першому заступнику голови кгб усср Євгену Марчуку, якого представники літературного середовища сприймали краще, ніж інших керівників республіканського комітету. У своєму виступі він говорив про Володимира Винниченка як про талановитого письменника, твори якого становлять історичну і культурну цінність. Зазначав, що матеріали, які десятиліттями зберігалися в архіві кгб, мають стати доступними дослідникам, літературознавцям і широкій громадськості.

Серед переданих за актом документів були матеріали нагляду за В. Винниченком жандармського управління російської імперії, біографічні довідки, листування з видавництвами усср та окремими діячами (близько 200 оригіналів і копій листів), фотокопія машинописного тексту на 140 аркушах «Заповіту борцям за визволення» тощо. Усе це займало два томи архівної справи.

На прес-конференції обходили питання про роль і місце В. Винниченка в українській історії і намагалися не давати оцінок його політичним поглядам. Для цього були певні підстави, зокрема й документи, які зберігалися у першому томі справи-формуляра і з яких іще не було знято гриф таємності. З тими повідомленнями, довідками, висновками гпу, нквд, кгб усср організатори заходу ознайомилися заздалегідь. І після цього прийняли рішення взагалі не говорити про них. Чого вартий лише заключний абзац в узагальненій довідці про В. Винниченка, датованій серпнем 1969 року. У ньому йдеться про таке:

«Характеризуючи Винниченка, Українська радянська енциклопедія зазначає, що він «у своїх політичних поглядах стояв на націоналістичних позиціях, проповідував угодництво, шукав компроміс між класами і зрештою скотився у контрреволюцію… Вся його політична діяльність була спрямована на відрив українського народу від російського. У своїх закордонних писаннях хоч і вдавався іноді до критики деяких груп українських буржуазних націоналістів, але все ж залишався на позиціях українського буржуазного націоналізму» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 6760. – Т. 1. – Арк. 189).

Такі характеристики не давали змогу говорити, навіть у 1990 році, з трибуни кгб про В. Винниченка як визначну постать української історії. А що крилося в інших документах, які залишилися на зберіганні в архіві? Яким поставав В. Винниченко під кутом зору тогочасних радянських спецслужб?

Читайте також: Оксана Забужко: «Нема способу «оживити» національного класика, не читаючи його» [3]

«За самостійну Україну з соціалістичним або комуністичним урядом»

Перший том справи, який не показали на прес-конференції, починається документами, датованими червнем-липнем 1934 року. У них начальник іноземного відділу гпу усср Володимир Карелін інформував московське керівництво про отримання від закордонної агентури відомостей про підвищення активності В. Виниченка. При цьому зазначалося, що загалом діяльність цього «відомого українського письменника, який очолював свого часу Центральну Раду на Україні», його оточення і зв’язки становлять для гпу значний інтерес.

В гпу добре знали про всі минулі спроби В. Винниченка знайти порозуміння з радянською владою. Зокрема, про його таємні переговори з більшовиками задля повалення гетьмана Павла Скоропадського і висування умови українізації в обмін на радянську владу в Україні. Мали інформацію про його спроби в еміграції створити в 1919 році нову партію, соціальна програма якої наслідувала б більшовиків, однак була б більш українською. У той період він організував у Відні Закордонну групу українських комуністів.

«Після перемоги Радянської влади на Україні, – йдеться в одному з документів, – Винниченко наприкінці 1919 року емігрував за кордон, де продовжує активну політичну діяльність. Від імені лівих соціалістів за кордоном він намагався вести переговори з радянським урядом про визнання ним так зв. «Української радянської самостійності» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 6760. – Т. 1. – Арк. 183).

Пам’ятали в гпу і про спробу повернення на батьківщину у 1920 році. Тоді він разом із дружиною приїхав до москви, де дістав пропозицію зайняти пост заступника голови совнаркому усср із портфелем народного комісара закордонних справ та можливістю входження до складу цк кп(б)у. Але невдовзі зрозумів, що хочуть скористатися лише його минулим авторитетом і не дадуть змогу вести свою лінію. Тому він відмовився від одержаних пропозицій і знову виїхав за кордон.

Політичну діяльність В. Винниченко продовжував в Австрії, Чехо-Словаччині, Німеччині та Франції. Здебільшого займався літературною діяльністю. Його твори друкували в усср, зокрема великим накладом вийшов роман «Сонячна машина». За це він отримував немалі гонорари. Однак після того, як у 1933-му він виступив із відкритим листом до політбюро цк кп(б)у зі звинуваченнями на адресу сталіна і постишева, його оголосили ворогом радянської влади, почали вилучати з продажу книги і перестали виплачувати гонорари.

Повного тексту цього листа у матеріалах справи немає. Натомість наводяться уривки з нього із опублікованої у Парижі у квітні 1934 року брошури під назвою «За яку Україну». Чекісти недарма присвятили цій брошурі неабияку увагу. Відповідь знаходимо в одному зі спецповідомлень. У ньому зазначається, що В. Винниченко в брошурі докладно зупиняється на своєму ставленні до радянської влади, ставленні цієї влади до нього і сам дає відповідь на запитання «за яку ж Україну треба боротися, яку Україну відстоювати».

Читайте також: Розстріляні у Сандармоху українці і вихідці з України (СПИСОК) [4]

«Ви, товариші, які тримають в своїх руках керівництво всієї політики Союзу, – цитується лист, – у більшості своїй чи то за походженням, чи то за сприйняттям – росіяни. Ви з дитинства звикли до певного ставлення до національного питання в росії під кутом панування російської культури і національності… У російських революціонерів завжди було це підсвідоме сприйняття національних стосунків, відображене в свідомості зневажливим і ворожим тлумаченням національних проблем, як буржуазних…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 6760. – Т. 1. – Арк. 9).

У брошурі В. Винниченко вважає себе «жертвою великодержавного шовінізму» і заявляє, що радянські партійні керівники не скористалися його бажанням повернутися в ссср і взяти участь у побудові соціалізму. Він категорично протестує проти спроб зробити з нього ворога соціалізму й агента імперіалістичних держав.

У спецповідомленні зазначається що В. Винниченко, вказуючи уряду ссср на небезпеку великодержавного шовінізму і російського націоналізму, «рішуче заявляв: «Для духовного відродження українських трудящих мас вигіднішою є радянська соціалістична Україна, навіть із російським націоналізмом на ланцюгу». А на питання, за яку ж Україну він стоїть, наводяться такі слова з брошури: «За Україну радянську, соціалістичну, у найтіснішому союзі з іншими радянськими республіками».

І далі наводиться його звернення до всіх трудящих України: «Стійте всіма силами за Україну трудящих, за Україну «без холопа і без пана», тобто за Україну без класів, без класової соціальної, національної чи якоїсь іншої експлуатації і панування одних людей над іншими; за Україну, яка в муках і в болях у союзі з іншими братерськими країнами трудящих творить нове, своє життя, за Україну радянську, соціалістичну. Не шкодуйте нічого, будуйте її з шаленою наполегливістю і захищайте її від ворогів іноземних і «своїх» – національних і класових, усіма засобами і способами, усією своєю кров’ю, здоров’ям і життям» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 6760. – Т. 1. – Арк. 10).

Така «совєтофільська» позиція неоднозначно сприймалася в колах української еміграції. В одному з архівних документів зазначається, що під час приїзду В. Винниченка на початку 1937 року до Праги і виступу перед українською громадою представники ОУН вигуками намагалися зірвати промову і влаштували скандал. Тоді він готувався до поїздки у США і апробовував нові ідеї. Зокрема, як ідеться в одному зі спецповідомлень гпу, він озвучував тези «про мирне вирішення українського питання в ссср» і про «доцільність створення самостійної України, відокремленої від ссср, з комуністичним або соціалістичним урядом для того, щоб Україна стала буферною державою між ссср і капіталістичними країнами».

Один із керівників уряду УНР Іссак Мазепа рішуче критикував В. Винниченка за такі його погляди. Серед архівних документів збереглося листування між ними з цього приводу. На виправдання своєї позиції В. Винниченко писав таке:

«Пояснюю: у 1926 р., коли я писав брошуру «Повернення на Україну», були одні обставини і умови. Тоді, як вам відомо, українська стихія на Україні почала здійснювати натиск на московщину, боротьбу можна було вести і можна було продуктивно служити інтересам колективу. Тому я закликав їхати на Україну і допомагати цій боротьбі… Але, на жаль, московський націоналізм, наляканий успіхами національних колективів, зібрав усі сили, пішов у атаку і розбив українську стихію (не остаточно, звісно ж). Умови почали змінюватися і тепер стає зрозумілим, що боротися далі тими самими способами, що і в 1926–32 рр., неможливо. Потрібно шукати інші. Я це й роблю. Але заявляю, що якби москва знову змінила свою національну політику, якби вона справді захотіла здійснити свої декларації, тобто якби вона гарантувала Україні справжню незалежність, справжній союз рівних державних організмів, я не робив би для себе ідола з опозиції москві і подумав би над тим, чи не корисніше для українського колективу співчутливо прийняти таку зміну політики» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 6760. – Т. 1. – Арк. 68).

Як і в 1917–1918 роках, В. Винниченко не відкидав думку про те, що з москвою можна домовитися про вирішення українського питання. Він знову й знову після тимчасових незначних поступок і загравань сталінського режиму вірив у можливість домовлятися. І це при тому, що ще на початковому етапі Української революції після безрезультатного завершення чергових переговорів із російськими більшовиками у Петрограді сам виголосив фразу, яка стала крилатою, про те, що «російська демократія закінчується там, де починається українське питання».

А для гпу у тій ситуації було важливо остаточно з’ясувати, яку ж позицію В. Винниченко зайняв, як у подальшому по ньому працювати, грати на певних слабких моментах чи відмовитися від усіляких підігрувань. Відтак після виходу брошури «За яку Україну» зробили висновок, що попри його хитання з ним необхідно вести непримиренну боротьбу, так само, як і з іншими антирадянськими елементами.

Читайте також: «Слава Україні!» Хто і коли вигадав гасло [5]

Портрет роботи Миколи Глущенка

Як свідчать архівні документи, вести оперативну розробку В. Винниченка було непросто, особливо коли він виїхав з Парижа. У спецповідомленні паризької резидентури нквд від 5 жовтня 1934 року зазначалося таке:

«Винниченко купив собі на півдні Франції, в районі Канн, будиночок і кілька гектарів землі, вирішив остаточно залишити Париж і зайнятися господарством.

Винниченко ображений на політбюро цк кп(б)у, яке не відповіло в пресі на його брошуру «За яку Україну».

«В ноги кланятися не буду, – заявляє Винниченко, – я вирішив піти від політичної роботи» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 6760. – Т. 1. – Арк. 2).

Організувати стеження за ним у сільській місцевості було неможливо. Впровадити агентуру до його близького оточення також не мали змоги. Лише у протоколах допиту осіб, заарештованих у 1933–1934 роках за сфабрикованими нквд справами, фігурує його прізвище в контексті того, що він веде за кордоном якусь антирадянську діяльність.

Докладнішу інформацію отримали, коли у Парижі залучили до співпраці успішного художника Миколу Глущенка. Паризька резидентура у 1933 році документально оформила співпрацю з ним як із закордонним агентом радянської розвідки під псевдо «Художник». На той час М. Глущенко і В. Винниченко вже мали давні приятельські стосунки. Вони зародилися ще в 1921 році. Тоді В. Винниченко очолив новостворений комітет допомоги українському студентству в Берліні. Серед тих, кому він разом із впливовими представниками української еміграції гетьманом Павлом Скоропадським і професором Романом Смаль-Стоцьким допоміг у здобутті освіти, був і М. Глущенко. Той спочатку закінчив приватну художню школу, а потім художню академію.

Упродовж наступних років вони, як свідчать щоденникові записи В. Винниченка та інші джерела, постійно приятелювали, дружили сім’ями, разом проводили вільний час, відвідували виставки, відпочивали на природі. М. Глущенко давав своєму старшому товаришу уроки малювання, долучався до ілюстрування художніх творів, писав його портрети.

У Києві працівники нквд усср, які вели справу на В. Винниченка, дізналися про ці близькі контакти лише після того, як М. Глущенко повернувся до ссср у 1935 році. Причому дізналися не одразу, а в травні 1936 року під час чергового приїзду художника з москви до Києва. Центральний апарат радянської розвідки не вважав за потрібне інформувати українських колег про свої напрацювання.

За підсумками першої зустрічі, яка відбулася на Володимирській гірці, оперативний працівник зробив такі записи у довідці:

«З Винниченком у нього були дружні стосунки і він часто бував у нього вдома, коли той жив у Берліні. Деталізуючи питання про його взаємовідносини з Винниченком, з’ясував, що «Художник» завдяки роботі над ним Винниченка усвідомив себе українцем. Оскільки питання про близькі стосунки «Художника» з Винниченком раніше у його матеріалах не мали відображення, я продовжив з’ясовувати роль Винниченка в укр. еміграції і його орг. зв’язки з Україною. «Художник» мені заявив таке: «Коли я вже переїхав у 1925 р. до Парижа, Винниченко вже там жив, я загалом до від’їзду в Союз проживав у нього в квартирі тричі. Мав доступ до віх ділових паперів і був обізнаний у його листуванні. Винниченко мені неодноразово говорив, що на Україні має групу своїх людей, які ведуть певну (к.-р. – моя примітка) роботу і через підставну адресу в Парижі він, Винниченко, з ними зв’язаний (адреса у «Художника» десь записана, обіцяв її нам дати)» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 6760. – Т. 1. – Арк. 37).

Зі зв’язків В. Винниченка М. Глущенко назвав професора Романа Смаль-Стоцького, колишнього директора «моснарбанку» в Парижі Полоцького, деяких адвокатів, журналістів і художників та інших, які повернулися із-за кордону в ссср або приїздили у відрядження до Франції і приходили в гості. У подальшому працівники нквд ссср збирали про них всіляку інформацію, щоб мати змогу використати когось із них для роботи по В. Винниченку. Але з цього, як свідчать архівні документи, нічого не вийшло.

Читайте також: Чому девіз “Схід і Захід разом” не спрацював у 1919-му [6]

На запит до москви з проханням дізнатися, яку інформацію «Художник» надавав стосовно В. Винниченка ще у Парижі, керівники нквд усср отримали коротку відповідь. З одного боку вона їх дещо розчарувала, а з іншого – дала підстави ще раз пересвідчитися в необхідності продовжувати оперативну розробку. Начальник іноземного відділу нквд ссср Абрам Слуцький і його підлеглий Петро Зубов, який підтримував контакти з М. Глущенком у Франції, повідомляли таке:

«Нам було відомо, що «Художник» протягом низки років був у доволі близьких, дружніх стосунках з Винниченком. Враховуючи цю обставину, наша резидентура використовувала «Художника» для розробки Винниченка, даючи йому відповідні завдання. «Художник» повідомляв, що Винниченко неймовірно озлоблений проти більшовиків і шукатиме контактів з ворожими групами, з якими, вочевидь, зв'язок підтримував… Винниченко називав себе комуністом, але фактично був шовіністом. Основні його наміри полягали в тому, щоб за прикладом минулих років продовжувати видавати свої книги в союзі і на отримані кошти забезпечувати подальше перебування за кордоном, а на Україні створювати собі авторитет працями «Сонячна машина» та ін. Однак про конкретні зв’язки Винниченка на Україні, про які ви згадуєте, нам невідомо» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 1942. – Арк. 158).

У свою чергу В. Винниченко, як свідчать його щоденникові записи, що є у відкритому доступі, мав певні підозри стосовно співпраці свого товариша з радянськими спецслужбами. Зважаючи на це він навіть вдавався до певних перевірок. Зокрема, він надіслав М. Глущенкові анонімного листа нібито з метою вберегти його від підозр із боку співробітників радянського посольства у Парижі, щоб спілкування з діячами української еміграції не стало на заваді його поверненню до ссср. Ось його текст:

«Громадянине Глущенко!

Я давно симпатизую Вам, щиро радію кожному Вашому творчому здобутку. Ваш непересічний талант належить українському народові, до якого Ви невдовзі повернетесь. Тому вважаю за обов’язок звернути увагу на слідуюче.

Ви приятелюєте з відомим емігрантом В. Винниченком. Про стосунки з ним у Лаванду, Марселі й тепер у Парижі відомо радвладі. Поки не пізно, я хочу порадити Вам негайно припинити контакти з Винниченком, звичайно, якщо Ви дійсно зацікавлені в поверненні до Радянського Союзу. І чим швидше припиниться це приятелювання, тим краще буде для здійснення Вашого задуму. Про цього листа нікому не розповідайте, окрім дружини. Ваш щирий доброзичливець».

Після цього В. Винниченко у щоденниках описує, як він очікував, що М. Глущенко під час зустрічей щось скаже про цього листа, але не дочекався. Водночас їхні стосунки стали дещо прохолоднішими. Особливо після переїзду Винниченків із Парижа до Муженів. Тоді було констатовано пропажу двох щоденників письменника. З приводу цього В. Винниченко записав: «Підозріння впало на Глущенка. Ніхто, крім нього, не міг цього зробити, ні одна душа до згаданих книжок не могла підступитися. Він під час перевозу меблів був у кабінеті, одчинив стола і вкрав. Для чого? Щоб дати гпу?» Невдовзі щоденники знайшли, але підозри не зникли.

Попри це, в розсекречених документах з архівних фондів розвідки не виявлено інших матеріалів, які давали б підстави говорити про те, що М. Глущенко за завданням гпу, а потім нквд цілеспрямовано намагався вивідувати інформацію про В. Винниченка, його плани, задуми, контакти, провокувати його на якісь розмови, впливати на політичні погляди. Навпаки, як свідчать інші джерела, до яких мали доступ дослідники, М. Глущенко навіть намагався сперечатися з працівниками нквд та захищати В. Винниченка, наголошував на тому, що той не веде роботу проти ссср і мріє повернутися на батьківщину. Напевне, певний відбиток на його позицію наклали товариські стосунки, які склалися між ними ще в Берліні, і він не хотів їх затьмарювати.

Читайте також: Як Москва видала бажане за дійсне, обдуривши українських більшовиків [7]

Спецоперація кгб навколо «Заповіту борцям за визволення»

Оперативна розробка В. Винниченка тривала, хоч і без особливих успіхів, до останніх днів його життя. Він помер 6 березня 1951 року. Після цього всі заходи, пов’язані з його діяльністю, згорнули і поступово про нього почали забувати. Аж раптом на початку 1955 року на ім’я голови кгб при совєтє міністрів усср Віталія Нікітченка надійшов товстий пакет від уповноваженого кгб при совєтє міністрів ссср у Німецькій Демократичні Республіці Євгенія Пітовранова. У ньому містився лист і додаток на 153 аркушах. У листі зазначалося:

«За агентурними даними відомо, що невдовзі після смерті Винниченка дружина передала для поширення кілька примірників його «Заповіту» деяким лідерам закордонних націоналістичних центрів. Однак, незважаючи на антирадянський зміст «Заповіту», ніхто з них досі не опублікував його, оскільки в ньому містяться факти, які розвінчують С. Петлюру, А. Лівицького, Д. Донцова та нинішніх лідерів українських націоналістів, як агентуру імперіалізму і ворогів українського народу.

Відомо також, що після смерті Винниченка лідери ОУН під погрозою розправи заборонили дружині Винниченка, яка живе у Франції, будь-яким чином оприлюднювати цей документ. У зв’язку з цим вона через французький суд наклала вето на авторське право «Заповіту».

Копія «Заповіту» нами здобута агентурним шляхом.

Нами намічено з метою розкладання української еміграції оперативно використати «Заповіт»…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 6760. – Т. 1. – Арк. 109–110).

Одночасно Є. Пітовранов надіслав такого самого листа і копію «Заповіту» голові кгб при см ссср Івану Сєрову. Відтоді постать В. Винниченка і всі зібрані на нього матеріали знову опинилися в центрі уваги чекістів. Цього разу вони вирішили зіграти на певних протиріччях його політичних поглядів, непослідовності, амбіціях, розбіжностях з іншими діячами українського національно-визвольного руху, зокрема з Симоном Петлюрою.

У Києві копію «Заповіту борцям за визволення» (він мав таку повну назву) одразу надіслали до цк компартії України, щоб отримати партійні настанови, що з цим робити. Доки текст вивчали й аналізували, з москви надійшли конкретні вказівки. У листі констатували, що «Заповіт» має антисовєтське спрямування, тому повністю опублікувати й поширити його не можна. Але окремі положення рекомендували використати для компрометації діячів української еміграції і самої ідеї незалежності України, «загострення протиріч між «галичанами» і «східняками», уніатами і православними – вихідцями зі східних областей України».

Зрештою знайшли форму подачі та інформаційний привід. У черговому листі з москви зазначали, що це має бути брошура під назвою «Винниченко про Петлюру». Її рекомендували написати до 30-річчя від дня убивства С. Петлюри, тобто до 25 травня 1956 року. І в той час, коли українська еміграція вшановуватиме Головного Отамана Армії УНР і другого голову Директорії УНР, висловлюваннями першого голови Директорії В. Винниченка спробувати його дискредитувати і применшити роль в українській історії. Частину накладу мали виготовити на тонкому папері невеликого формату, щоб зручно було розсилати в конвертах поштою в різні українські емігрантські осередки. Це планували робити під егідою «Комітету за повернення на батьківщину».

Серед архівних документів зберігається і лист директору «Укрполітвидаву», в якому висловлюється прохання терміново надрукувати цю брошуру накладом 3 тисячі примірників розміром 11 на 16 сантиметрів. Замовником і одержувачем зазначався кгб при см усср.

Читайте також: Питання Симона Петлюри [8]

До пам’ятної дати виготовити брошуру ледве встигли. Але чи то дуже поспішали, чи не мали часу все вивірити й узгодити, реакція з москви була незадовільною. Працівників кгб при см усср, відповідальних за підготовку тексту, розкритикували за поверховий підхід. Зазначалося, що такі діячі, як С. Петлюра, І. Мазепа, А. Лівицький та П. Скоропадський вже «не становлять авторитету для сучасної української націоналістичної еміграції». Відтак на них не варто було акцентувати стільки уваги. Більше треба було зосередитися на дискредитації таких «сучасних лідерів українських націоналістів, як Бандера, Мельник, Витвицький, Багряний». А про них у брошурі взагалі не згадується.

Або така цитата з документа: «Цілком даремно наводиться витяг із книги Винниченка про те, що після переговорів «москва» окупувала Україну». Ішлося про події 1919 року. При цьому наголошувалося на тому, що не треба взагалі говорити про якусь окупацію москвою України. Відтак пропонувалося подати у пресі інформацію про те, що це лише перша подібного роду брошура, готуються інші.

Для підготовки нових текстів на підставі ретельнішого опрацювання і використання Винниченкового «Заповіту» кгб при см усср залучив істориків і письменників. У листі до москви з цього приводу завіряли: «Нині цю роботу доручено добре відомому за кордоном українському письменнику Юрію Смоличу, нещодавно введеному до складу «Комітету за повернення на батьківщину». План брошури, яка готується, надішлемо вам для погодження» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 6760. – Т. 1. – Арк. 141).

Невдовзі підготували нову брошуру під назвою «З народом чи проти народу». Її так само поширили за кордоном від імені «Комітету за повернення на батьківщину». Перед закордонними резидентурами кгб у США, Канаді, Австралії та країнах Європи ставили завдання збирати позитивні відгуки від представників української еміграції на неї, а також знайти авторитетних діячів, яких вдалося б схилити до повернення в ссср нібито під впливом прочитання цих брошур і у такий спосіб досягти потрібного пропагандистського ефекту. Але інформації про те, чи вдалося здійснити такий задум, серед архівних документів не виявлено.

Відтак постать Володимира Винниченка стала яскравим прикладом того, як москва в усі часи прагнула через органи гпу/нквд/кгб зводити рахунки з визначними діячами українського національно-визвольного руху, граючи на певних протиріччях, помилках, хитаннях, різниці у поглядах, міжособистісних стосунках. Це робили і за їхнього життя, і після смерті. І продовжують так чинити нині.

—

Джерело: Служба зовнішньої розвідки України [9]

В тему: