Розсекречені архіви радянських спецслужб: Хто Ви, мсьє Борщ(ш)ак? На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

1.00

Нет

Фото: Хто Ви, мсьє Борщ(ш)ак? На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Розсекречені документи органів одпу/нквс срср 1920–1930-х років із архіву Служби зовнішньої розвідки України свідчать про те, що в той період кремлівське керівництво докладало неабияких зусиль для того, щоб руками своїх спецслужб просувати радянську ідеологію по всьому світові, чинити необхідний вплив на робітничий рух за кордоном, настрої в середовищі еміграції і загалом світову громадську думку.

На роль виконавців таких планів і своєрідних агентів впливу нерідко обирали колишніх співвітчизників із непомірними амбіціями, осіб талановитих і авторитетних та водночас схильних до всіляких авантюр. Одним із таких у Франції став Ілько Борщак.

Хто Ви, мсьє Борщ(ш)ак?

У 1920-х роках, іще до встановлення дипломатичних стосунків між Францією і срср, у Парижі вже активно діяла агентура радянської розвідки. Невдовзі її спрямування у потрібне кремлівському керівництву русло забезпечувала резидентура одпу. Найбільше уваги зосереджувалося на білоемігрантському монархічному русі і фізичній ліквідації колишніх генералів російської імператорської армії. Нарівні з цим окрема лінія роботи відводилася для відстеження українських емігрантських організацій, зокрема діячів УНР на чолі з Симоном Петлюрою.

Ті з українців, які після поразки Визвольних змагань вимушено опинилися на еміграції у Франції, створили низку громадсько-політичних організацій, які виступали за відновлення незалежності Української держави і критикували радянський лад.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб. Юліан Ревай: «Нарід переболіє рану, збереже честь, нашу історію, нашу державу» [2]

У москві їх сприймали як антирадянські. Відтак через дипломатичні та інші установи, а надто через резидентуру одпу прагнули створити своєрідні паралельні структури, які б вносили розбрат в український національно-визвольний рух за кордоном, проводили мітинги на підтримку срср, агітували емігрантів до повернення на батьківщину, де всім нібито буде гарантоване щасливе життя, свобода та процвітання.

Однією з таких організацій став радянофільський Союз українських громадян у Франції (СУГУФ). У 1925 році його співзасновником і генеральним секретарем став Ілько Борщак. Серед архівних документів, які свого часу були переслані з паризької резидентури до москви, а потім до Києва для подальшої оперативної розробки І. Борщака, не збереглися відомості, коли саме він потрапив у поле зору чекістів. Водночас в узагальнених довідках згадується про те, що вже у першій половині 1920-х років він перебував на контакті у співробітників резидентури одпу.

Вивчення І. Борщака, як і інших об’єктів зацікавлення одпу, починалося зі збирання відомостей про його мешкання в срср до еміграції. Водночас на запити за місцем його народження та стосовно близьких родичів відповіді надходили із запізненням.

Невдовзі з’ясувалося, що причина – в різному написанні прізвища і по батькові. В одній із довідок, складених чекістами на підставі опитування закордонної агентури, зазначено, що він родом із містечка Бєльці Бессарабської губернії російської імперії (нині – Республіка Молдова), за національністю єврей, 1892 року народження (насправді – 19 липня 1894 року).

Батько його – Лев (Лейб-Герша) Михайлович Баршак. У восьмирічному віці Ілля був охрещений у православну віру і тоді ж йому змінили по батькові на Костянтинович. Це зробили нібито для того, щоб не мати проблем зі вступом до вищих навчальних закладів. Відтак йому вдалося без проблем вступити до Новоросійського університету в Одесі.

Водночас, як нині з’ясували дослідники життя і діяльності І. Борщака, зокрема професор історії Українського католицького університету Вадим Ададуров, у розповідях про себе за кордоном він вигадував багато небилиць. Оповідав про народження у православній вірі у Херсоні у 1891 чи 1892 році, наукове відрядження 1914 року до Європи, затримання німцями й повернення до росії через Норвегію, перебування на фронтах Першої світової війни з вересня 1914 року до лютого 1918 року, два поранення, нагородження хрестом святого Георгія та офіцерське звання. Насправді ж – не воював жодного дня.

Пізніше, в еміграції, він видавав себе за фахового науковця, не надаючи при цьому жодних підтверджень наукових ступенів. Пояснював, нібито вони згоріли у полум’ї революційних подій 1917–1920-х років. Тоді ж почав змінювати й написання свого прізвища.

Спершу підписувався як Борчак, із 1920 року – як Ілько Борщак (Borschak). Займався дослідженнями у французьких архівах, і на підставі знайдених документів, пов’язаних з українською історією, публікував цікаві за змістом, але з неабиякою долею вигадок і домислів, а іноді й узагалі фейкові, статті та книги про Івана Мазепу, Пилипа й Григора Орликів, запорозьких козаків, Наполеона й Україну тощо. Це дало підстави нинішнім дослідникам назвати його майстром історичних містифікацій.

А в радянському представництві на його діяльність дивилися під іншим кутом зору. В одній із довідок одпу йшлося про таке: «Наше консульство в Парижі характеризувало Борщака як великого українського письменника, який у 1922 році опублікував декларацію про визнання радянської влади і як найактивнішого співробітника нашого паризького «Вісника». При цьому зазначалося, що «в 1925 році Борщак І. К. разом з дружиною Борщак Софією Олександрівною (уроджена фон-дер Лаунець) порушили клопотання про прийняття до громадянства срср і в’їзд до України» і що рішенням президії цвк срср від 10 серпня 1927 року їм було надано громадянство срср. (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6738. – Арк. 85).

Читайте також: Тінь мюнхенської змови знову нависла над нами. Як це відбувалось 86 років тому: Мюнхенська угода і доля України [3]

Серед архівних документів зберігається власноруч написане клопотання І. Борщака про прийняття його в громадянство. У ньому він зазначав, що хоч і народився в Бессарабії, але все життя жив в Україні. Участі в революції 1917 року не брав, бо нібито працював у той час над однією науковою студією.

За Гетьманату служив в Українському кооперативному комітеті і в Міністерстві закордонних справ Української Держави. У січні 1919 року, за його словами, мав виїхати у складі дипломатичної місії до Америки, але місія дісталася лише до Копенгагена. Там він урядову службу полишив і поїхав спершу до Відня, а потім до Рима, де займався певними дослідженнями в тамтешніх бібліотеках, зокрема у Ватиканській. Невдовзі зробив спробу пробратися до Києва через фронт Добровольчої армії Антона Денікіна, але безуспішно. У лютому 1920 року опинився у Парижі.

«З березня по травень 1920 р., – писав він, – лічився в складі місії У.Н.Р. Пишу «лічився», бо хоч і одержував платню, участи в роботі місії не брав, а займався науковими студіями. Під час польського наступу на Україну я розірвав з У.Н.Р. і з того часу нічого спільного з нею не мав» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6738. – Арк. 84).

Такі заяви він робив для того, щоб усіляко відмежуватися він УНР і сподобатися працівникам радянського представництва у Франції. Зрештою, так і сталося. Крім цього, у клопотанні він повідомляв, що був одним із засновників та генеральним секретарем Українського дійового комітету у Парижі, і від імені цього комітету у 1922 році під час міжнародної конференції у Лозанні вийшов на контакт із представником радянської влади Християном Раковським, тодішнім головою раднаркому усрр. Тоді ж підготував декларацію про визнання і підтримку радянської влади, яку невдовзі було опубліковано в газеті французьких комуністів «Юманіте».

Серед архівних документів не знайдено інформації, про що він домовлявся з Х. Раковським, що від нього вимагали і що він обіцяв зробити взамін отримання громадянства. Натомість одразу після повернення з Лозанни до Парижа І. Борщак заснував Союз українських громадян у Франції і став його генеральним секретарем.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: Володимир Стахів. «Не шукати союзників за будь-яку ціну, навіть найвищу» [4]

На чолі Союзу українських громадян у Франції

В архівних фондах розвідки зберігається доповідна записка голови дпу усрр Всеволода Балицького генеральному секретарю цк кп(б)у Станіславу Косіору «Про Союз українських громадян у Франції «СУГУФ» і «Українські вісті», датована травнем 1929 року. У ній викладено деякі обставини і передумови створення цієї організації. Ідеться про те, що після завершення Першої світової війни до Франції, де спостерігався попит на робочу силу, спрямувався чималий потік емігрантів, зокрема з України.

Водночас ця еміграція була різношерстою. У Парижі здебільшого концентрувалися колишні діячі УНР, які групувалися навколо Симона Петлюри та інших лідерів національно-визвольного руху. У великих промислових регіонах осідали представники робітничих професій, які вливалися в місцеві пролетарські маси, серед яких поширювалися комуністичні ідеї.

«Звідси й бере початок, – зазначається в документі, – відхід від націоналістичної і шовіністичної діяльності, яку сповідували петлюрівські лідери і національна буржуазія на Західній Україні, й виникнення симпатій до радянської України. Все вище наведене створило сприятливі умови і необхідність виникнення Української радянської організації зі своїм друкованим органом. Така організація, названа Союзом українських громадян у Франції (СУГУФ), була створена постановою загальних зборів ініціативної групи 11 січня 1925 р.» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6738. – Арк. 266). Згідно зі статутом, ідеєю СУГУФа було об’єднання українців і українок, що визнають себе громадянами усрр.

Далі зазначається, що після подальшого втручання радянських представників центральна президія була реорганізована, з’явилися її філії у Бельгії й Люксембурзі і зрештою СУГУФ став найсильнішою радянською українською організацією за кордоном.

Ще більшої ваги Союз набув після виходу газети «Українські вісті», яку редагував І. Борщак. У документі наголошувалося на тому, що газета стала вагомим чинником «у справі совєтизації українських робітничих мас у Франції, а також у справі контрагітації проти петлюрівської пропаганди» і що її цитували і в Європі, і в Америці. На сторінках газети відкрито проголошувалося, що «Українські вісті» обстоюють Соборну Українську Радянську Республіку на всіх українських етнографічних землях». Тобто єдину Україну, але у складі срср.

В узагальнених довідках про І. Борщака з посиланням на листування між Іноземним відділом одпу срср та дпу усрр за 1928–1929 роки зазначається, що його діяльність у той період «певною мірою спрямовувалася або контролювалася безпосередньо з Харкова, через нашу резидентуру у Парижі. Відомо також, що Борщаку платили 250 ам. доларів (хто і за що платив – з матеріалів не видно), його статті друкувалися в українських газетах («Пролетарська правда», м. Харків) і йому надсилався гонорар» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6738. – Арк. 85).

В архівних документах знайдено й відомості про те, хто фінансував цю газету. Зокрема в листі з москви за підписом заступника начальника одпу Абрама Слуцького до начальника Іноземного відділу дпу усрр Володимира Кареліна, датованому 14 березня 1934 року, йдеться про те, що СУГУФ «видавав у Франції на наші кошти дві газети – «Українські вісті» (українською мовою) і «Юнкер Нувель» (французькою)». Тобто на кошти одпу або загалом радянські гроші. До цього листа ще додавалася копія документа, надісланого з секретаріату компартії Франції до секретаріату кп(б)у про СУГУФ. Але в матеріалах справи він відсутній. Водночас саме згадування про такий обмін інформацією свідчить, що в цей процес були інтегровані і радянські спецслужби, і комуністичні партії.

На сторінках «Українських вістей» І. Борщак активно виступав проти Симона Петлюри і його політики. Не дивно, що у 1926 році він став головою комітету з організації захисту Самуїла Шварцбарда – вбивці Головного отамана УНР. У матеріалах справи згадується, що за завданням І. Борщака в Україну з Франції їздив його знайомий на прізвище Лєкаш, який цілеспрямовано намагався збирати інформацію про нібито протиправні дії петлюрівців стосовно єврейського населення. Не виключено, що усі ці заходи спрямовувалися резидентурою одпу.

На контакті в Сюрте Женераль

Порушуючи клопотання про надання радянського громадянства, І. Борщак у той період не збирався повертатися до срср. Навіть у своєму зверненні він зазначав: «Прохаючи формально… прийняти мене в рад. громадянство, я маю намір і надалі залишатися у Франції і боротися пером і словом на здійснення вищезазначених ідей».

Але все пішло не так, як планував він і його куратори. У 1928 році французький уряд вирішив вислати з Франції керівництво СУГУФа через відверту прорадянську політику. Відтак І. Борщак опинився у Бельгії. На його захист виступив французький історик Рене Мартель, який домігся дозволу повернути свого знайомого до Парижу. Водночас, як свідчать архівні документи, ставлення до нього в резидентурі одпу вже було не таке, як раніше.

«Борщаку вдалося завдяки зв’язкам з проф. Рене Мартелем (пов'язаний з «Сюрте Женераль»), – йдеться в одному з документів, – уникнути виселення. Поведінка та інформація Борщака, за висновками нашої паризької резидентури, в той час мали провокаторський характер. Перевіркою з’ясовано, що Борщак І. К. зв’язаний з французькою розвідкою «Сюрте Женераль», що дало підстави всі контакти з ним розірвати» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6738. – Арк. 145–146).

Інформація про те, що І. Борщак був залучений до співпраці з французькими спецслужбами, зокрема з органами політичної поліції, фігурує в багатьох документах. Відтак радянське представництво відсторонило його від редагування газети «Українські вісті», а паризька резидентура взяла в оперативну розробку. Листування між Харковим, москвою і Парижем стосовно подальшої долі І. Борщака розтягнулося на кілька місяців. За ним надійно закріпилося клеймо агента Сюрте Женераль.

Рішення про те, як бути з ним надалі, прийняли в 1928 році. Тоді з москви на ім’я голови дпу усрр Всеволода Балицького надійшла директива такого змісту: «іно одпу не заперечує проти запропонованих Вами заходів з компрометації Борщака за кордоном і остаточного розриву з ним» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6738. – Арк. 60).

На виконання цієї вказівки дпу усрр невдовзі звітувало: «…Ми заборонили «Пролетарській правді» друкувати статті Борщака, нині цю заборону поширимо на всю українську пресу. Просимо термінової вказівки з таких питань: надсилання Борщаку листів, які компрометують його в очах «Сюрте» і розміщення їх в українських газетах, оскільки Борщак після того, як дізнається, що з ним остаточно розривають стосунки, може розпочати «викриття» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6738. – Арк. 73).

У довідках, датованих 1929 роком, йдеться про те, що одпу планувало надати йому дозвіл на виїзд до срср і заарештувати одразу по прибутті до москви. Дійшло до того, що в радянському консульстві вже готували необхідні документи до його відправлення. Але з Харкова, із дпу усрр, надійшла вказівка призупинити цей процес. Невдовзі пояснили, що арешт І. Борщака і процес над ним може негативно позначитися на настроях тих українських емігрантів, яких більшовики всіляко закликали повертатися на батьківщину, де вони насправді потрапляли в тенета сталінських спецслужб як неблагонадійні, а то й іноземні шпигуни.

У 1930-ті роки чекісти на певний період втратили І. Борщака зі свого поля зору. Тоді померла його дружина, і він дещо відійшов від політичної діяльності. Натомість, як йдеться в одному з агентурних повідомлень, створив хор, з яким упродовж трьох років роз’їжджав Францією і давав концерти у католицьких храмах. Крім цього, зосередився на пропагуванні української культури у Франції, став засновником кафедри українознавства у Національній школі живих східних мов у Парижі.

Не маючи змоги безпосередньо відстежувати діяльність І. Борщака, співробітники дпу взяли в оперативну розробку його близьких родичів, які мешкали в срср. У 1935 році розшукали в Одесі батька І. Борщака Лева Михайловича і викликали його на бесіду, під час якої ретельно розпитували про синів. У 1937 році під час повторного виклику на допит у батька стався інфаркт, що призвело до його смерті. Брата Дмитра за надуманими звинуваченнями засудили до тривалого терміну позбавлення волі. Він потрапив до ГУЛАГу, де й помер. До двох років виправно-трудових таборів засудили й одну із сестер.

Про ставлення самого І. Борщака до цих подій в архівних документах немає інформації. З іншого боку, репресії проти близьких родичів не зробили з нього і непримиренного критика радянської влади. Понад те, не змінилася і його думка про місце України в світоустрої. У повідомленні, датованому 1950 роком, зазначається, що після звільнення Франції від гітлерівців він опублікував статтю в одній із паризьких газет, в якій відстоював думку, що Україна ніколи не змогла б бути об’єднаною, якби не срср. Він заявляв, що виступає за Українську радянську республіку, але за таку, яка була в період розквіту українізації.

Про його другу спробу в той період отримати дозвіл на повернення до срср, в архівних документах відомостей не знайдено. Він нібито вже отримав паспорт і готувався до поїздки, але в останній момент передумав, як стверджується у відкритих джерелах, під впливом інформації про нужденне життя в срср і відновлення репресій. В одному з повідомлень із паризької резидентури згадується лише про його візит до радянського консульства у 1947 році без конкретизації мети.

Загалом, як свідчать документи, І. Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Тоді йому надавали всіляку підтримку в керівництві Союзом українських громадян у Франції, редагуванні газети «Українські вісті», сприяння в опублікуванні статей в газетах і журналах, що видавалися в срср, платили за його послуги.

Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь що. Коли хтось відходив від справ, змінював свої погляди й переконання чи відмовлявся від співпраці, на його заміну знаходили інших.

Оперативну справу на І. Борщака, згідно з рішенням колегії кдб срср від 31 липня 1959 року, залишили у провадженні ще на певний час. Хоча тоді він тяжко хворів, його розбив параліч та відняло мову. Зрештою, він уже й не був тією персоною, яку потрібно було за будь що нейтралізувати. Але про нього все ж намагалися збирати інформацію до останніх днів його життя. Єдине, зазначали, що для активної розробки не вистачало агентурних можливостей у його найближчому оточенні.

Помер Ілько Борщак 11 жовтня 1959 року. Після себе залишив чимало загадок, які й досі намагаються розгадувати дослідники його творчості й наукової діяльності.

—

Джерело: Служба зовнішньої розвідки України [5]

Читайте також: