Розсекречені архіви радянських спецслужб: Микола Величківський. Між нквс і гестапо

1.00

Нет

11 січня 1889 року народився український політичний та громадський діяч, науковець, професор, голова Української Національної Ради в Києві (1941р.) Микола Величківський. Саме головування в УНРаді стало приводом для заведення на нього органами нквс урср справи, здійснення оперативно-розшукових заходів та складання планів з компрометації.

Про це йдеться в розсекречених документах з архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України.

«Цілком таємно

Народному комісару держбезпеки урср

тов. Савченку

м. Київ

У період окупації німцями м. Києва там мешкав визначний український націоналіст професор Микола Величківський, голова розігнаної німцями Київської Української Національної Ради.

Нам відомо, що Величківський заарештовувався німцями, але невдовзі був звільнений і працював у комендатурі м. Києва.

Просимо повідомити, які відомості Ви маєте про місцеперебування у даний час Величківського, а також що Вам відомо про діяльність розігнаної німцями Української Національної Ради (коли і ким вона була створена, коли розігнана, її склад і політичне обличчя).

Начальник 4 управління нкдб срср Судоплатов»

(ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 10369. – Арк. 35).

Цей документ датований 25 грудня 1943 року. Щойно був звільнений Київ, як органи нкдб одразу почали з’ясовувати, чим займалися на окупованій території різноманітні українські організації, партії, товариства, розшукувати і заарештовувати активних діячів і піддавати їх репресіям за антирадянську націоналістичну діяльність. Тож М. Величківський невипадково потрапив до такого списку.

Читайте також: Чи писав Леонтович “Щедрика” у Покровську та що поєднує Залужного і Петлюру: дослідження [2]

У відповіді до москви йшлося про те, що жовтень, листопад і грудень 1941 року характеризувалися великим напливом до Києва оунівців, здебільшого мельниківського крила. Вони групувалися з місцевими українськими націоналістами, колишніми членами міфічної Спілки визволення України, прихильниками Михайла Грушевського і «значно активізували свою діяльність із поширення ідей створення самостійної України». Для втілення своїх планів вирішили створити загальний керівний орган, який би займався об’єднанням усіх сил українського руху. Таким органом стала Українська Національна Рада на чолі з М. Величківським.

Фактичним же керівником УНРади, як стверджувалося в документі, «був не М. Величківський, а Кандиба – визначний оунівець, син українського націоналіста поета Олеся, який приїхав до Києва із західних областей України». Повідомлялося, що УНРада провела кілька засідань і була розігнана німцями, а її керівники, зокрема й М. Величківський, заарештовані, але невдовзі звільнені й продовжували свою націоналістичну роботу на інших посадах.

На О. Кандибу – Олега Ольжича в мдб урср невдовзі завели окрему справу, в якій відображено, як його розшукували і навіть наприкінці війни планували заходи з фізичного знищення. Справа ж на М. Величківського поступово наповнювалася новими відомостями про його життя, роботу, політичні погляди. Відшукали й слідчі справи на нього за 1920–1930 роки. В узагальненій довідці, складеній на підставі цих матеріалів, ішлося про те, що він народився у 1882 році в Житомирі в родині служителя релігійного культу. У 1917–1918 роках працював у Міністерстві земельних справ за Центральної Ради на посаді віцедиректора одного з департаментів. За гетьмана Павла Скоропадського – у кооперативному комітеті. Під час Директорії УНР знову повернувся до Міністерства земельних справ.

«Нарівні з цим, – зазначалося в довідці мдб урср, – Величківський брав активну участь в українському націоналістичному русі. Зокрема він був членом так зв. «Української культурно-освітньої громади», яка існувала в Наркомземі… В 1920 р. Величківський перейшов на педагогічну роботу і з Києва переїхав на мешкання до Білої Церкви, де тоді перебувала його сім’я. Працюючи педагогом, Величківський вів пропаганду українсько-націоналістичних ідей серед учнів… У 1926 році взяв активну участь у створенні в Білій Церкві підпільної антирадянської групи у складі українських націоналістів…» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10369. – Арк. 73–74).

За таку діяльність у травні 1927 року Білоцерківським відділом дпу він був заарештований, а через три дні звільнений. Про наступні арешти і звинувачення у довідці повідомляється таке: «У 1938 році Величківський був знову заарештований, 8.03.1939 р. відбулося слухання у Київському обласному суді за ст. 54-10 КК урср, судом виправданий… 13.08.1939 р. Величківський за звинуваченням у скоєнні злочинів, передбачених ст. ст. 54-2, 54-10, 54-11 КК урср, був заарештований ЕКУ нквс урср і до 29 січня 1940 року утримувався під вартою у внутрішній тюрмі нквс урср… Під час слідства достатніх доказів для засудження Величківського не було здобуто, і на підставі цього Величківський з-під варти був звільнений» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10369. – Арк. 75).

Спецперевірки за обліками можливого перебування в агентурному апараті органів дпу/нквс позитивних результатів не дали. Відтак ті, хто займалися справою у 1943 році і готували відповідь П. Судоплатову до москви, з’ясували для себе, що раніше М. Величківсьий не був завербований. А засудити до тривалого терміну ув’язнення його не змогли, бо не зібрали для цього достатніх доказів.

Відтак чекісти зосередилися на збиранні матеріалів про діяльність УНРади в окупованому Києві. При цьому акцент робили на пошук таких відомостей, які б відображали її роботу здебільшого з негативного боку. Тож у довідках цей орган змальовували як антирадянський і такий, що тісно співпрацював з німецькою окупаційною владою і в усьому її підтримував. Насправді ж УНРада мала іншу мету і завдання. Вона була створена 5 жовтня 1941 року за ініціативою ОУН мельниківського крила за аналогією і структурою, подібною до Центральної Ради часів Української Народної Республіки. Це мало символізувати спадкоємність державницьких традицій. На чолі стала президія. А Миколу Величківського обрали головою як позапартійну особу, яка влаштовувала всі сторони.

У одній із довідок переповідається брошура «ОУН у війні», видана Проводом українських націоналістів за кордоном, у частині створення Ради. Йдеться про те, що до складу УНРади увійшли провідні українські діячі – представники Києва, Дніпропетровська, Житомира, Полтави, Кременчука, Миколаєва, Вінниці, Умані, Рівного, Кам’янця-Подільського, Чернігова, Львова, Буковини, Кубані, Карпатської України, які та той час жили й діяли в Україні.

Серед архівних документів зберігається звернення УНРади, адресоване Голові ПУН Андрію Мельнику і датоване 5 жовтня 1941 року. Це своєрідне вітання з нагоди створення. В ньому висловлювалася впевненість, що український народ об’єднається навколо ідеї боротьби за вільну самостійну соборну Українську Державу і візьме участь у побудові своєї власної держави. Але це жодним чином не співвідносилося з планами гітлерівців.

«Окупаційна влада спочатку запропонувала, – зазначається в довідці, – перетворити Українську Національну Раду в Український Громадський Комітет, а після відхилення цієї пропозиції наказом від 17 листопада 1941 року німецька влада заборонила УНРаду, і вона перейшла у підпілля» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10369. – Арк. 63).

За гітлерівської окупації з кінця 1941 до початку 1942 року М. Величківський був ректором Київського політехнічного інституту, який, проте, фактично не діяв. Одночасно працював директором Інституту економіки, статистики та географії при Українській Академії наук у Києві. Про ректорство в КПІ збереглися агентурні свідчення. У них йдеться про те, що орієнтовно у листопаді 1941 року колективу представили М. Величківського «як професора й щирого українця і сказали, що він призначений директором політехнічного інституту».

Але організація інституту затягувалася, як зазначається у повідомленні, і німці не дали дозволу на набір студентів. Відтак викладачі поділилися на виробничі групи й почали займатися виготовленням свічок, соди і монтажем електроприладів. Коли німці про це дізналися, вони нібито приїхали до інституту і забрали продукцію, яка давала працівникам хоча б якийсь дохід для існування. У цьому ж агентурному повідомленні зазначається, що М. Величківський був заарештований гестапо у березні (за іншими відомостями – у січні чи лютому) 1942 року.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: «Мовознавчі» дослідження органів нквс/кдб проти Юрія Шевельова [3]

Під арештом він перебував недовго. Про звинувачення, які йому пред’являли, і обставини звільнення в архівних документах не йдеться. Лише повідомляється, що «після звільнення продовжував свою націоналістичну діяльність у «Вукоопспілці», де він читав лекції на короткотермінових курсах і закликав до боротьби за самостійну Україну». Крім цього, згадується, що наприкінці війни він очолив у Львові оновлену УНРаду і діяв спільно з Павлом Шандруком.

Після цього чекісти загубили його сліди. І лише в травні 1949 року в мдб урср склали постанову про те, що М. Величківський живе в Мюнхені, входить до складу Центрального Проводу ОУН-мельниківців і підлягає взяттю в активну агентурну розробку. Одночасно в розробку взяли його брата і сестер, які жили на території урср. Але усе це не дало змоги здобути хоча б якусь оперативно значиму інформацію. Тож невдовзі, у 1955 році, справу закрили і здали в архів.

А через п’ять років до рук чекістів потрапила брошура М. Величківського «Наші справи». З неї дізналися, що він живе в США і нібито є директором університету українознавства при Науковому товаристві імені Тараса Шевченка (НТШ). А ще отримали інформацію, що він часто виступає на різноманітних конференціях, зібраннях і у пресі з «антирадянськими наклепницькими статтями про економічне життя в урср». В одній із довідок наводяться назви таких статей, зокрема: «Де ж найкраще?», «Чи за семирічку імперія дожене Америку?», «Вартість московсько-комуністичної пропаганди», «Знищення сільськогосподарських науковців у Кам’янці-Подільському» та інші.

У той період М. Величківський справді, як свідчать відкриті джерела, включився в активне інтелектуальне життя НТШ та Української вільної академії наук, не полишав економічних досліджень. На світовому конгресі української науки 1961 року в Нью-Йорку він виголосив цікаву доповідь на тему «Радянський експеримент з аґромістами». Невдовзі видав книгу, присвячену знищенню сільського господарства радянською владою. Крім того, у різні періоди редагував у США часописи «Український господарник» та «Український квартальник», домагався зближення поміж різними фракціями українського визвольного руху.

«Оскільки Величківський прикривається образом вченого, – зазначалося в довідці кдб урср, датованій 30 грудня 1965 року, – певна частина української еміграції сприймає на віру його антирадянські дослідження про становище в срср. У зв’язку з цим доцільно розвінчати справжню сутність Величківського як зрадника українського народу і скомпрометувати його перед еміграцією і американською владою. З цією метою можна підготувати і надрукувати в газеті «Вісті з України» статтю…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. 10369. – Арк. 192).

У вересні 1966 року з подачі кдб така стаття з’явилася в газеті під назвою «Чужі своєму народові». З-поміж інших у ній ішлося й про М. Величківського як зрадника, американського запроданця та агента. У тексті дорікали навіть за те, що на посаді ректора КПІ під час війни нібито наживався на торгівлі содою і свічками, хоча матеріали справи свідчать геть про інше. І лише з відновленням незалежності України у 1991 році його діяльність на українській ниві отримала визнання і пошанування.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: Отець Василь Кушнір - перший президент Комітету українців Канади [4]

—

Джерело: Служба зовнішньої розвідки України [5]

Читайте також: