Свято Івана Купала у календарному циклі вважають симетричним Різдву [4]. У найдовшу ніч року святкували Коляду, в найкоротшу — Купала. Ці свята оповиті схожими вірування про магічний час, коли людині відкриваються небачені знання й можливість зазирнути у майбутнє, коли природа здатна на дивовижні перетворення, а межа між світами руйнується.

Історично свято Купала збігалося з днем літнього сонцестояння. Цьогоріч багато хто почне перехід на новоюліанський календар саме зі святкування Купала 24 червня, а не 7 липня. Так українці символічно доєднаються до мідсоммерівських святкувань, які проходять по всьому світу у найкоротші ночі.

Святкування Купала [5] є найяскравішим прикладом народної релігійності, коли язичницькі й християнські вірування накладаються й доповнюють одне одного. 

"Українська ніч" Констянтин Трутовський, приблизно 1917 рік. Фото: wikipedia.org

Тварини розмовляють, вода перетворюється на вино, проявляються скарби, цвіте квітка папороті, яка в реальності цвісти не може — це магічний час, коли людині стають доступними таємниці природи.

Існують численні повір’я, що папороть зацвітає на коротку мить лише на Купала. За легендами, цвіт схожий на вогонь, який треба заховати буквально собі всередину: через поріз на тілі. А далі не озираючись бігти додому. До речі, у східних слов’ян є схожі вірування про горобину й ліщину. Всі ці рослини не квітнуть в реальному житті, але якщо вхопити їхній цвіт, то вони наділятимуть людину надзвичайними здібностями.

Існує декілька версій стосовно назви свята. Найочевидніша пов’язана з водною стихією: йдеться про народну інтерпретацію імені Іоанна Хрестителя — βαπτιστής. Цього дня церква відзначає Різдво Івана Предтечі, який хрестив Ісуса Христа. Вважається, що ім’я Іван злилося зі старою назвою свята у XV—XVI столяттях.

Водночас є гіпотези, що "Купало" походить від "купіти", тобто горіти, що підтверджується важливою роллю багать у цю ніч. Інша гіпотеза виводить корінь "куп" від "купно", "у купі". Так само польський і західноукраїнський варіант назви Собітку деякі дослідники виводять від "собитно", тобто "бути разом", а не від дня тижня.

Ключовими у народній традиції були ритуали довкола води: пускання по воді вінків як ворожіння на судженого, купання або просто ходіння до річок, утоплення опудал Марени й/або Купайла, качання по ранковій росі, щоб бути здоровими.

Звичай "топити Купала" пов’язаний з викликанням дощів. Це помітно і в купальських піснях з зачином: "Купавсь Іван, да в воду впав". 

Таке ж значення мало знищення, биття й утоплення ляльки Марени, яка є реліктовим уособленням водної стихії й смерті. Марена відома на Лівобережжі, особливо на Полтавщині, Сумщині й Харківщині.

Вінки — обов’язковий атрибут купальських ігрищ. На кінцевому етапі обряду їх найчастіше знищували: спалювали в багатті, кидали у воду, у колодязь, закидали на дерево, відносили на цвинтар тощо. Частину купальських вінків зберігали, використовуючи для лікування, захисту полів від градобиття, залишали на городі для захисту врожаю проти хробаків. На Поліссі вінки одягали на роги коровам, щоб захистити від відьом.

Також вінок був важливим елементом дівочих ворожінь: їх кидали в річку і за їхнім рухом на воді намагалися дізнатися долю, залишали вінки протягом доби на подвір'ї (чий вінок зав'яне, тому загрожує нещастя), підкладали проти ночі під подушку, щоб побачити віщий сон, закидали вінок на дерева — вірили, що той, що зачепився з першого разу, віщує швидке заміжжя. 

У більшості регіонів України кульмінаційною частиною обряду є купальські багаття. Інколи це звичайна ватра, довкола якої водили танки й співали пісні. Також спалювали антропоморфне опудало або купальське деревце, яке перед тим могли декорувати й носити по всьому селу з піснями. У західних регіонах парубки робили величезні колеса, які запалювали й скочували з пагорбів. Зараз це часто роблять з тракторними чи автомобільними шинами, що осуджують через шкоду довкіллю. 

Різновидом купальського деревця вважається висока жердина, на яку могли прикріплювати колеса з сіном, бочки з дьогтем, купи соломи або зелені гілки дерев. На півдні Житомирщини й на Поділлі ці жердини знищували не через спалення, а розорення. На Чернігівщині й загалом на Лівобережжі вогнища могли замінювати "букетами" з кропиви, реп’яшника й квітів, через які треба було перестрибувати й теж потім розорювати.