Семен Калниш: “Була команда – зробити так, щоб люди страждали й помирали”

1.00

Нет

Історія свідка Голодомору та його родини, зокрема, показує, як люди на місцях опинялися перед складним екзистенційним вибором: стати співучасником злочину, щоб вижити, або залишитися людиною попри все. Адже режим змушував сусідів ставати ворогами та доносити одне на одного, а деякі “активісти” завдавали шкоди навіть більше, ніж було наказано згори.

В історії їх згадують узагальнено – як виконавців.

У 2006 році Верховна Рада України ухвалила закон, який закріпив за Голодомором 1932–1933 років статус геноциду. Це рішення випливало з Конвенції ООН від 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. А у 2010 році Апеляційний суд міста Києва ухвалив вирок у справі вчинення геноциду вищим керівництвом комуністичного тоталітарного режиму, визнавши винними Йосифа Сталіна, В’ячеслава Молотова, Лазаря Кагановича, Павла Постишева, Станіслава Косіора, Власа Чубаря і Менделя Хатаєвича. Ці семеро осіб штучно створили умови для винищення голодом [2] частини української нації.

На цю тему: Голодомор: как убивали украинцев [3]

Тоді як керманичі ухвалювали злочинні та смертоносні рішення, люди на місцях – аж до голів колгоспів та активістів – поставали перед складним екзистенційним вибором: підкоритися, стати співучасником, але, вочевидь, вижити; або ослухатися, допомогти й бути покараним. Історія переважно замовчує імена цих людей, адже їх надто багато, тому їх заведено називати узагальнено – виконавці.

Родина Калнишів пережила Голодомор, геноцид української нації, на Дніпропетровщині. Завдяки винахідливості тата, а також його частковій співпраці з комуністичним режимом, у їхній родині ніхто не помер, а подекуди їм вдавалося навіть допомагати сусідам. Семен Калниш, якому тоді було лише шість років, добре пам’ятає, як відбирали й знищували останній у селі млин – їхній, як “безбожники” зносили церкву та били дзвони, як з відчаю сусід доносив на сусіда.

Свідок Голодомору – Калниш Семен Панфилович. Фото: Музей Голодомору

“В Обухівці сім млинів було, наш – сьомий”

Калниші проживали в смт Обухівка Дніпровського району Дніпропетровської області. Тут 15 лютого 1927 року й народився Семен Панфилович. Він став третьою, передостанньою дитиною в родині заможних селян.

Своє прізвище Калниш отримав від діда Василя, який був литовцем та приїхав до Дніпра разом із трьома братами, щоб влаштуватися на завод. На відміну від братів робітником Василь так і не став, а, взявши за дружину місцеву сільську дівчину, пішов господарювати на землі.

Вітряк с. Смолянинове Старобільського повіту Харківської губернії. Фото: С. Таранушенко

Мати ж Семена Панфиловича – Наталя – була з багатодітної родини, в якій було 10 дітей. Її батько, дід Семен, під час совєцької окупації був визнаний “куркулем”. На щастя, його не було депортовано до Сибіру [4] або на Соловки [5].

“У діда воли були, п’ятеро чи шестеро коней, декілька корів, штук 50 овець, кози… Солідне господарство по тих мірках. І земля була: 11 гектарів у степу і присадибна ділянка два з половиною гектари. Він усе це здав у колгосп. Точніше, тоді СОЗ був – спільний обробіток землі”, – описує Семен Калниш (тут і далі збережено оригінальну мову свідка).

ТСОЗи (товариства спільного обробітку землі) були ранніми формами колективізації і передбачали колективну власність на оброблювану землю. Водночас реманент і худоба перебували в приватній власності членів товариства, хоча й використовувалися спільно. Реманент, придбаний спільно, був колективною власністю. Попри потужну агітацію з боку керівництва СРСР ідея спільного користування землею та реманентом переважно не була підтримана українцями. Хоча в совєцькій пропаганді постійно наголошувалося на зростанні кількості ТСОЗів, насправді менш ніж 5% господарств входили до їхнього складу. Більшість українців хотіла залишатися одноосібниками – господарями на власній землі. Саме тому наприкінці 1920-х комуністичний тоталітарний режим відмовився від ТСОЗів та розпочав насильницьку суцільну колективізацію, змушуючи людей вступати до колгоспів. У незгодних відбирали майно, проголошуючи їх “куркулями”, та часто депортували за межі України без права повернення.

Пан Семен згадує, що, хоч обоє батьків походили з небідних сімей, спершу подружжю Наталі та Порфирія жилося складно:

“Спершу жили бідненько. Потім, при НЕПі (нова економічна політика 1920-х років. – Ред.), коли приватна власність була дозволена, батько вирішив побудувати вітряний млин. Їх сім в Обухівці було. Наш – сьомий. І зажили ми в матеріальному плані добре. Батько був дуже вправним, винахідливий був він дядько”.

У господарстві родини Калнишів швидко з’явилися коні, корови, вівці та різноманітна птиця. Це все стало можливим завдяки родинному млину.

Вітряк с. Лагодівка Хорольського повіту Полтавської губернії. Фото: С. Таранушенко

“Це згори була команда – ходити по хатах. І всі знали про результат”

“Батько був партійним діячем, – каже Семен Порфирійович. – Він два скликання був засідателем народного суду (нижча ланка судової системи. – Ред.). Коли вирішили в Україні ліквідувати безграмотність (лікнеп, ліквідація неписьменності – урядова освітня кампанія 1920-х років з метою масового поширення писемності серед населення, частина політики “українізації”. – Ред.), батько був учителем. Значить, і совєцьку владу він прийняв нормально. Хоча в колгосп так і не пішов”.

Фанатизм та потрапляння в тенета більшовицької пропаганди, надія на поліпшення матеріального становища, спроба вберегти себе та близьких, ставши на бік окупаційного режиму, відсутність розуміння повної картини становища та можливих наслідків – це лише кілька причин, які спонукали людей на місцях до співпраці з комуністичним тоталітарним режимом. І кожен випадок, кожна історія, доля та вибір кожної людини в цьому разі є індивідуальними. Участь у партійному активі батька Семена не вберегла Калнишів від пограбування з боку таких самих партійців, але, мабуть, саме це врятувало всю родину під час Голодомору.

“Приїхав голова сільської ради до нас додому. Тракторов його прізвище, він не наш був, не обухівець. А батько якраз хворів, лежав. І Тракторов сказав: “Панфіл Васильович, прийшло і до твого млина врєм’я”. Оце вони приїхали, завалили його і нічого не взяли. Інші млини валили й забирали все – і камені (жорнові. – Ред.) теж. Тут був закон такий. Тут не винен Тракторов. Тут була зверху команда. Ми з млина наробили камінців невеликих. Крупорушок так званих. В Обухівці сім млинів було. Наш останнім розвалили”, – згадує пан Семен.

Святкування Дня врожаю в колгоспі “Перемога” Васильківського р-ну Дніпропетровської обл., 1933 р. ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Масова націоналізація млинів, а потім і їхнє знищення були частиною механізму вчинення Голодомору-геноциду. Так режим отримував тотальний контроль над централізованим переробленням (обмолотом) зерна. Своє збіжжя селяни привозили до млинів, яких могло бути декілька на село, щоб перемолоти його в мельника на борошно. Під час виконання Україною непосильного хлібозаготівельного плану 1932 року поява селянина з мішком зерна біля млина означала, що він ще має запаси продовольства. За цим неминуче йшли обшуки господарства та вилучення їжі “в рахунок” плану. Тому люди були змушені користуватися домашніми ручними жорнами, що було важкою працею. Однак за “законом про п’ять колосків” навіть такий помел зерна вважався кримінальним злочином. Для запобігання цьому “активісти” під час обшуків хат часто вилучали й розбивали домашні жорна.

“Активісти” проводили також інші види “партійної роботи”, зокрема під час Голодомору вони були залучені до виконання плану хлібозаготівель. Іншими словами – до обшуків по хатах. Ось що розповідає про це Семен Калниш:

“Хлібозаготівлі проводили представники від селищної ради. Місцеві. Добровольці. Їм не платили нічого. Офіційно. Це були добровольці, активісти. І роботу вони виконували добровільно. В одній бригаді могло бути двоє, троє, четверо людей. У них були такі щупи (довгі палиці з металевим наконечником. – Ред.) і щити. Вони шукали оце і забирали. Забирали максимум зерна. А ще забирали все інше продовольство”.

Декого з активістів Семен упізнавав, адже це були його односельці.

“От, наприклад, Ванюша – син найбагатшого чоловіка в Обухівці. Але він був найбіднішим з родини, хоча батько його і забезпечував, корову давав. І при совєцькій владі почав Ванюша ходити з ними. Хоча жодну оплату вони не отримували. Мабуть, зацікавили вони людей. Я думаю, що це згори була команда – ходити по хатах. Можливо, з області наказ. Можливо, від керівництва району. І вони всі знали про результат”.

До родини Калнишів, стверджує пан Семен, “активісти” після випадку з млином з обшуками не приходили. Можливо, через те, що тато свідка входив до лав партії. Та що далі, то напруженішою ставала ситуація в селі – ворога від друга було складно відрізнити.

“Був такий Цапко Фома, і було в нього вісім синів і дві дочки – всього десять. Він ще двох хлопців-сиріт узяв, годував їх. Так він закопав у садку вночі 8 пудів (1 пуд = 16 кг. – Ред.) проса. А сусід його побачив і доніс на нього. І до нього прийшли з цими щупами. Кажуть: признавайся. Той не признався. Найшли зерно і забрали. А його відправили в Сибір. Він відбув там 25 років, а коли повернувся, йому не дозволили поселитися ні у своїй хаті, ні навіть в Обухівці. І він оселився в Калинівці, за 25 кілометрів звідси. Але пізніше йому дозволили все ж повернутися”, – розповідає Калниш.

Святкування дня колективізації в с. Велика Димерка Броварського району Київського округу. 1929 р. ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Часто активісти ходили “за наводкою”, тобто за доносами односельців, як у попередньому випадку. Ці аморальні вчинки провокував та заохочував злочинний режим, який спершу відбирав усю їжу, а потім обіцяв її ж в обмін на інформацію. Однак свого слова дотримувався далеко не завжди. Розділити та налаштувати людей одне проти одного – це був метод комуністів.

“Усе зерно забрали в 1933-му. Нічого колгоспникам не дали, ні грама. Було прийняте рішення – здавати. А люди закопували, ховали. І оці зі шпиками добровільно ходили шукали – по доносах. Хто був більш авторитетний, міг за себе постояти – до того не йшли. А цей дядько скромніший, і ще й донесли, що в нього щось закопано, то йшли до того. Я так вважаю, з розповідей людей, батьків, дідів моїх і бабусь, що місцеві тут страшне творили”.

Певна річ, селяни чинили спротив репресивним заходам:

“Люди збиралися по декілька сімей і гнали оцих у шию. Ті йшли, але зі злості підкріплення ще більше приходило. Тобто ті свою роботу робили”.

У сусідньому селі – Зачепилівці – проти “активістів” виступила група жінок. Зібралася значна частина жіночого населення півторатисячного села. Повстанки були озброєні вилами та кийками. Їм вдалося розібрати посівне зерно з колгоспної комори. Щоб придушити цей масовий спротив, з Києва викликали червоноармійців, які вдалися до найжорстокіших заходів і заарештували багатьох людей.

“Це ініціатива місцевого керівництва була. Такої команди не було – розвалить церкви”

Однак жахливі накази не завжди надходили згори. Подекуди місцеві “активісти” виявляли власну ініціативу.

“Я от чому дивуюсь. У нас церква була найкраща в області: така тільки в Новомосковську і Обухівці була – без жодного цвяха. Але церкву розвалили. І це ініціатива місцевого керівництва була. Такої команди не було – розвалить церкви. Тобто щоб вислужитись, відзвітувати, доповісти вищестоячим”, – згадує Семен Калниш.

Під час антирелігійної кампанії в районі знищили майже всі церкви. Їх розбирали, а матеріали використовували для сараїв, корівників, інших господарських споруд.

Свято-Троїцька церква в м. Новомосковськ Дніпропетровської обл. Один з небагатьох дерев’яних храмів, що вціліли в 1930-ті роки. Сучасне фото

“Люди не давали церкву розбирать. За третім разом лише зруйнували. Тоді вже міліція була – підговорена, значить. Казали, що не годиться церква, що це опіум. Активісти, прихильники розвалу церков, лізли нагору, спилювали все і потім розбирали. Від нашої церкви тільки основа й огорожка залишились”.

Коштовності, які були в церкві, від розграбування “активістами” вберіг місцевий староста Ворошило. Він забрав до себе ікони та інші реліквії, переховував їх, а після Другої світової війни повернув до недобудованої хати, в якій місцева громада таємно від окупаційної влади організувала підпільну церкву.

Священнику церкви в Обухівці вдалось уникнути репресій, оскільки він не був місцевим, а щотижня приїздив з міста. Після зруйнування церкви “активісти”, за словами пана Семена, насильно обстригли попу бороду й пригрозили розправою, якщо той ще раз з’явиться в селі. Більше його не бачили.

Покровська церква в с. Гаврилівка Гадяцького повіту. Зовнішній вигляд з південного заходу. Світлина П. Жолтовського, 1932 р.

“Осакії забрали собаку Юхима, забили й з’їли. Так вони на все життя ворогами й залишились”

Батько Семена Калниша хоч і був партійним, але відмовився вступати до колгоспу. Млин приносив досить доходу, а додатково він ще й займався полюванням та риболовлею. Масові обшуки та розкуркулення не зачепили господарства Калнишів. А під час Голодомору-геноциду їм навіть вдавалося допомагати сусідам та родичам:

“Сусідом хата в хату в нас був дід Асакій. У них була родина: дід, баба і троє дітей – два сина й одна дочка. Вони пухлі (від голоду. – Ред.) були. І батько помагав їм, помагав іншим, своїм братам і сестрам. Наприклад, Явтихій, це найменший із сусідських, він прибігав: “Тітка Наталка, дайте шо-небудь! Тітка Наталка, дайте шо-небудь!” Це до матері моєї. Я ж кажу, в нас запасік був. Тому особисто моя сім’я від голоду не дуже страждала”.

Калниш згадує, що загалом ситуація в селі була дуже тяжкою. Найбільше люди рятувалися від голоду через “мишаки” – зерно, яке польові миші заготовлювали собі на зиму, накриваючи купками землі. Селяни ходили полями, збирали ці купи землі, а вдома провіювали, вишукуючи в пилі зернинки. Це робили навіть узимку 1933 року, коли раптом на 10 днів різко потеплішало й зійшов сніг. Семен Калниш згадує:

“Був один випадок. Від нас за кілометр жили Цапи – так їх називали. Мати і троє дочок. Узимку пішли вони за мишаками, а мати не дійшла – вмерла по дорозі, бо надто пухлі вони були. Кукуріки (так називали їх) теж пухлі були. Ткачі пухлі були”.

Окрім полів, обухівці ходили на озера, яких в околиці було аж вісім. Там під кригою задихалася риба, яку вони вирубували з льоду та їли.

Дніпровські пороги. Фото кінця XIX століття

Семен Калниш розповідає, що селяни у відчаї від голоду не гидували нічим. Так, коли в колгоспі здихав кінь, його вивозили в поле та розбирали на шматки. Їли також котів та собак.

“Наприклад, Осакії жили по сусідству, а поруч з ними – Юхим. Він більш-менш жив, на заводі працював. У нього був великий собака і кіт. Тож батько Осакіїв, його Євтихій і Ананій пішли втрьох і забрали цього собаку. Привели до себе, убили і з’їли. А кота повернули. Так Юхим і Осакії на все життя ворогами залишились”.

Навесні 1933-го з’явилося багато ховрахів. Семен з батьком часто ходили по них на лови.

“Батько казав мені: “Сєня, бери відро і підсаку (риболовна сітка, що має форму косого мішка. – Ред.)”. Ми йшли. Сонце світить, а вони біля норок. По два, по одному. Підходиш, у норку воду заливаєш, і вони вискакують – і в підсаку. Я вам скажу, що смачнішого м’яса я у своєму житті не їв, як оці ховрашки”.

З цього стає очевидно, що попри запевнення свідка, якому на той момент було всього шість років і якому, можливо, просто не розповідали всього, навіть родині Калнишів у 1933 році доводилося сутужно. Це доводить також трагічна історія дядька Семена:

“У моєї матері був рідний брат – Нил. У нього дуже красива жінка була з Полтави й п’ятирічний син. Дідусь мій поміг йому – дав мішок жита. Вони його розділили, рахували кожну зернину. Жменя зерна (скільки там зернин? 50? 70?) – отака була норма в них. Коли залишалось у них кілограм 10, то Нил пішов невідомо куди, зерно жінці й сину залишив. І вони вижили. А він умер. Моя мати й найменша їхня сестра, Харитина, взяли тачку і привезли його тіло. І похоронили його тут. Сподинець Нил Свиридович його звали”.

Поховання жертв Голодомору. Харківська область, 1933 р. Фото: Александр Вінербергер

“Об’їждчики йшли ловити людей на полях. Але вони ж могли “не помітить”?! Могли”

“1921 рік. В Обухівці теж сильний голод був, – згадує оповіді мами й тата Семен. – Мої батьки й ще сусіди – Самсін і Родеон – конячку, бричку, кожухи, валянки, рядна, шо було, зібрали й поїхали в Полтавську область. Там більш-менш був урожай. І привезли звідти по 10–15 пудів зерна”.

Масові штучні голоди 1921–1923 та 1946–1947 років мали різний привід, але схема їхнього втілення комуністичним тоталітарним режимом була завжди однаковою – накласти непосильні зобов’язання на селян-українців, а на додачу ще й відібрати худобу та продукти як штрафи й додаткові збори. Семен Калниш каже, що люди вже винайшли певні способи виживання, наприклад обмін товарами з містом:

“У 1947-му брали саночки й рюкзачки і йшли подалі барахло своє міняти на продукти. У 1932–1933-му певно, що теж міняли! Тут уже досвід 1921 року спрацьовував. Тоді багато людей померло, це мені бабуся розповідала. Мій рідний дядько Штафій, найстарший брат мого батька, помер з голоду. Цілими вулицями вимирали. Звозили їх у ліс, і там під деревами цілі сім’ї лежали, розкладалися”.

Семен Калниш пам’ятає, що під час масового штучного голоду 1946–1947 років так само жорстоко карали за збирання колосків на полі – адже “закон про п’ять колосків”, ухвалений у серпні 1932 року, не втрачав своєї сили аж до 1947-го.

“У 1947 році зібрали урожай. І один чоловік із сином-підлітком збирали колоски на скошеному полі. Їх піймав бригадир. А чоловік цей дуже гоноровий був, він не признавав совєцьку владу, хоч у колгоспі робив. І дали батьку та сину по вісім років! У сусідньому селі теж ганяли з прибраних полів. Місцева влада, об’їждчики – це спеціально виділені люди з активу, з колгоспу, з правління, які йшли й ловили. Але вони ж могли “не помітить”?! Могли. Або ще: у Калинівці бригадир одних піймав і наполіг, щоб їх судили. Хоч і необов’язково було помітити їх. Необов’язково…”

Семен і сам збирав колоски, хоча людей ганяли з полів. Але вони перечікували проїзд об’їждчика в лісі й знову виходили на збори. Ввечері зерно обмолочували – виходило приблизно 3 кг зерна. За тиждень виходило півтора відра.

“Калниш, у мене в парткомі 1200 комуністів, мені потрібен просто один заступник керівника виробництва”

Семен Калниш, син активіста партії, переживши Голодомор та масовий штучний голод 1946–1947 років, так ніколи і не вступив до комуністичної партії. Він вивчився на інженера та протягом десятиліть працював на Дніпровському машинобудівному заводі, який виготовляв обладнання для об’єктів протиповітряної та протиракетної оборони. Складно уявити, як у тогочасній ситуації безпартійному Калнишу дозволили керувати більш ніж 10 тисячами інженерів і техніків військового заводу.

“Запропонували мені посаду заступника керівника виробництва. Мою кандидатуру треба було обов’язково в парткомі узгодити. А я безпартійний. Я прийшов у кабінет, закрився і думаю: “А шо ж це за партія, шо по рознарядкє?” Тоді вирішив – буду рядовим інженером, а в партію не вступлю. Так і сказав директору. А той мені каже: “Калниш, у мене в парткомі 1200 комуністів, мені потрібен просто один заступник керівника виробництва”.

За свою працю Калниш отримав два ордени. Каже, що нагород мало бути п’ять, але через свою безпартійність решту він так і не отримав. Однак Семен Панфилович стверджує, що зовсім про це не шкодує.

Семен Калниш. Фото: Музей Голодомору

На цю тему: «Голодный кредит» как «дар милосердия» [6]

На запитання, хто винен у тому, що його дитячі спогади назавжди затьмарені Голодомором, Семен Калниш відповідає, що тоді він не міг знати цього напевно, але вважає, що Москва мала вплив і доклалася до цього. Адже чому тоді голод був і на Кубані, і на Уралі, і в Україні.

“Про Голодомор як геноцид [7] я от що думаю: раз ішла команда оцьому Ванюшці, щоб він ішов із щупом, значить, це спеціально потрібно було кудись відправити ці продукти, зерно. Зробити так, щоб оці люди, щоб вони страждали й щоб вони помирали. От”.

Семен Калниш сподівається, що про Голодомор [8] у майбутньому говоритимуть ще більше, і вважає, що історія нашої країни варта того, щоб про неї знали й пам’ятали її:

“Я вважаю, яка б не була історія (історія царського режиму, Совєцького Союзу, незалежної України) – це історія. Позитивна чи негативна вона, але ж люди жили в цьому! І історія має залишитися нащадкам. От така моя позиція”.

Ми маємо знати історію своєї нації, щоб подібні злочини геноциду більше ніколи не повторювалися.

Проєкт “Голодомор: мозаїка історії. Невідомі сторінки” реалізується за підтримки Українського культурного фонду

Юлія Білоус, опубліковано на сайті Центра прав людини ZMINA [9]

На цю тему: