Що треба знати про кризу, чи вже навіть катастрофу у відносинах України та Польщі

1.00

Нет

Навесні 2022 року президенти Зеленський і Дуда говорили про те, що польсько-український кордон став формальністю, а згодом його й узагалі не буде.

В лютому 2024 року кордон не лише існує, — його блокують, пише видання ZN.ua [2].

Польсько-українська катастрофа. Що далі?

Я вірю, що, як пророчо говорив Володимир Зеленський, між Польщею та Україною в майбутньому не буде кордону...

Анджей Дуда (3 травня 2022 року)

Ми провалили цей екзамен. Один з найважливіших і водночас, здавалося б, найлегших екзаменів, які постали перед нами після 24 лютого 2022 року. Найлегших — адже після безпрецедентної солідарності, яку виявили поляки щодо українців і України в перші місяці повномасштабної війни, складалося враження, що тепер вирішення всіх наших двосторонніх проблем — річ самоочевидна.

З’явилися навіть ілюзії щодо створення контурів балтійсько-чорноморського союзу, про який так люблять час від часу говорити українські експерти й навіть експрезиденти [3]. Й, вочевидь, це правильно — не треба бути геополітиком, достатньо лише подивитися на мапу й згадати історію, щоб зауважити, що більш-менш довготривала та стабільна державність на наших теренах була лише в рамках великого об’єднання від Балтійського до Чорного моря — говоримо ми про Київську Русь чи про Велике князівство Литовське.

Натомість щойно починалися міжусобиці, ми відразу ставали частиною великих, чужих нам імперій — чи то зі Сходу, чи з Заходу. Втім, красиві й історично значущі декларації розбиваються об прозу буденного життя, яке вимагає компромісів, готовності вислухати іншу точку зору, піти на поступки, можливо, навіть втратити гроші й зрештою змінитися.

Навесні 2022 року президенти Зеленський і Дуда говорили про те, що польсько-український кордон став формальністю, а згодом його й узагалі не буде. В лютому 2024 року кордон не лише існує, — його блокують, на ньому демонстративно висипають на асфальт українське зерно та їздить тракторист зі зверненням до Путіна «навести лад». Інакше, ніж катастрофою, це назвати важко.

Читайте також: Проти польського фермера, який виїхав на протест з прапором СРСР і закликом до Путіна покінчити з Україною, порушили справу [4]

Що призвело до цієї катастрофи й чи можна було її уникнути? Про відмінності між агроринками Польщі та України, великими українськими латифундистами й дрібними польськими фермерами, транзит зерна, яке «дивним чином» почало потрапляти на польський ринок, — про все це в українському інформаційному просторі говорили вже багато. Втім, це можна вважати причиною економічної суперечки, але не суспільної та політичної напруги, що триває вже понад півроку.

Погодьтеся, що далеко не кожна економічна суперечка переростає в таку довготривалу кризу. Зрештою, чи могли б окремі групи фермерів чи перевізників заблокувати польсько-український кордон, скажімо, в березні 2022 року? В ті дні, коли поляки масово зустрічали українців на вокзалах своїх міст, селили в своїх квартирах та виявляли, мабуть, найбільшу солідарність із часів створення однойменної профспілки 1980 року.

Навряд чи тоді блокада кордону була б можливою. Чому ж те саме суспільство тепер або мовчить, або займає позицію «не все так однозначно» щодо блокади кордону? Отже, причина глибша й глобальніша, ніж саме лише зіткнення економічних інтересів. Україна втратила довіру й прихильність польського суспільства, — і саме це уможливило той факт, що блокада кордону стала елементом внутрішньополітичної польської гри, а польські уряди (як Моравецького, так і Туска) залишаються разюче пасивними щодо цієї проблеми.

Як так сталося? Як за два роки ми дійшли від безпрецедентної солідарності поляків із українцями до недовіри такого рівня, що уможливлює блокаду кордону під час війни? Щоб спробувати це зрозуміти, варто пройтися траєкторією польсько-українських відносин протягом останніх двох років. Траєкторією, яка, на жаль, стала спіраллю катастрофи.

Читайте також: Пошкоджено 160 тонн українського зерна на польській залізничній станції [5]

Період перший. Позитивний

Повномасштабне російське вторгнення на певний час нівелювало всі багаторічні суперечки між Польщею та Україною. Перед лицем екзистенційної катастрофи просто недоречно продовжувати спори про різне бачення окремих історичних персонажів. Тому ця тема тоді зникла з двостороннього порядку денного.

Натомість з’явився величезних масштабів волонтерський рух із підтримки українців, які тікали до Польщі від війни. Нещодавно мені довелося побувати на студентській конференції, тематично ніяк не пов’язаній із Україною.

І один з лекторів запитав у аудиторії — молодих поляків із різних регіонів країни, — хто з них був залучений до допомоги українцям два роки тому. Руки підняли всі. Й це чудова (а головне — досить типова) ілюстрація масштабів волонтерської діяльності поляків навесні 2022 року. Дехто називає це «другим дивом польської солідарності» (перше — 1980-ті роки й події, пов’язані з профспілкою «Солідарність»).

15 березня прем’єр Матеуш Моравецький та лідер ПіС Ярослав Качинський разом із прем’єром Словенії Янезом Яншею та прем’єром Чехії Петером Фіалою стали першими європейськими політиками топрівня, котрі здійснили візит до Києва після початку повномасштабного вторгнення.

Тоді ж Качинський став першим і єдиним західним політиком, який запропонував ввести в Україну миротворчу місію НАТО. В квітні Анджей Дуда разом із президентами країн Балтії став першим президентом, який приїхав до Києва після 24 лютого 2022 року.

А візит Дуди до Києва 22 травня, коли він виступив у Верховній Раді з пропозицією нової добросусідської угоди та фінансування повоєнної відбудови України коштом заморожених російських грошей, польська преса змалювала як історичний, а багато експертів називали це довгоочікуваним позитивним переломом у польсько-українських відносинах.

Читайте також: Чому польська поліція не розганяє протести фермерів на кордоні з Україною. Чому ми піддаємося на провокації [6]

Той період був чудовим вікном можливостей, щоб раз і назавжди закрити всі історичні суперечки, що розділяють поляків і українців. Почасти поляки чекали на певний жест від української сторони 11 липня — в день пам’яті жертв Волинської трагедії.

Такий жест справді був — саме в цей день Володимир Зеленський підписав закон про розширення прав громадян Польщі в Україні (цей закон віддзеркалював раніше ухвалений польський закон щодо громадян України). Втім, це не був жест, що міг остаточно закрити тему Волині, лише напівнатяк на бажання.

Безпосередньо про Волинську трагедію українська влада вирішила промовчати. Та й ухвалення цього закону стало радше дипломатичною формальністю, ніж реальною підтримкою, — бо скільки поляків реально бажали отримати посвідку на проживання в Україні 2022 року?

Перелом

Переломним моментом, коли почала зменшуватися довіра до України серед польських еліт і суспільства, часто називають інцидент із падінням ракети в Пшеводуві (зокрема про це пише, посилаючись на джерела в оточенні тогочасного уряду Польщі, журналіст Збіґнєв Парафіянович у книзі «Польща на війні»). Точніше, не сам інцидент, а реакція на нього української влади.

Категоричне заперечення самої можливості того, що це була ракета української ППО, не лише суперечила офіційній позиції Польщі, а й унеможливила формування певної спільної польсько-української позиції щодо цього інциденту. Адже тодішній міністр оборони Польщі Маріуш Блащак з огляду на цей інцидент висунув пропозицію, аби запропоновані в той період Польщі німецькі ЗРК «Петріот» були передані Україні й виставлені вздовж польсько-українського кордону.

Якби українська сторона тоді підтримала цю пропозицію, можна було б сформувати спільний східноєвропейський (немає сумнівів, що ті ж країни Балтії долучилися б до такої польсько-української ініціативи) дипломатичний голос, який був би потужним інструментом тиску на західні уряди для прискорення постачання зброї Україні. Але Київ пішов на конфронтацію з Варшавою, від якої не виграв ніхто. Польська прокуратура призупинила слідство щодо падіння ракети в Пшеводуві в січні 2024 року. В офіційній заяві сказано, що слідство призупинене через... відсутність співпраці з українською стороною.

[7]

Недоречний символізм

Інцидент у Пшеводуві став початком зміни тенденції в двосторонніх відносинах, але ще далеко було до сьогоднішнього катастрофічного браку довіри. Протягом 2023 року відбулося кілька надзвичайно недоречних з погляду символізму та медійного розголосу кроків, які цю тенденцію значно прискорили.

В травні тодішній речник польського МЗС Лукаш Ясіна в одному з інтерв’ю на запитання журналістки «Чи повинен Зеленський вибачитися за Волинь?» (нагадаю, що 2023 року випала кругла, 80-та річниця початку Волинської трагедії) відповів, що «президент Зеленський має взяти на себе більшу відповідальність».

І навряд чи на це інтерв’ю хтось звернув би серйозну увагу, якби не непропорційно жорстка реакція посла України в Польщі Василя Зварича, який наступного дня не лише звинуватив [8] Ясіну в спробі нав’язувати президенту України, що той має робити, а й підкреслив безальтернативність формули «прощаємо й просимо пробачення» (яка взагалі-то є не польсько-українською, а німецько-польською і з’явилася геть у іншому контексті) в питанні польсько-українського історичного примирення.

Дійшло до медійного скандалу, більшість польських ЗМІ опублікувала вислів українського посла, й напередодні круглої річниці було створено атмосферу, яка точно не сприяла остаточному примиренню.

Пізніше був непоганий і багатообіцяльний виступ у Сеймі спікера ВРУ Руслана Стефанчука, який говорив про необхідність наповнити вищезгадану формулу реальним сенсом, а далі... нічого. 11 липня в Луцьку відбулись урочистості за участю Дуди та Зеленського, але жодної нової формули примирення або чогось, що могло б поставити крапку в двосторонніх спорах щодо історії, запропоновано не було. Ба більше, в соцмережах Дуди постфактум було сказано, що в Луцьку вшановували пам’ять «загиблих поляків», а в соцмережах Зеленського — «жертв Волині».

Невдовзі дійшло до чергового медійного скандалу, який майже повторив травневий скандал Ясіни—Зварича. Цього разу вже йшлося про протести фермерів. У одному з інтерв’ю тодішній голова офісу міжнародної політики канцелярії президента Польщі Мартін Пшидач сказав, що «варто було б, аби Україна почала цінувати ту роль, яку для неї протягом останніх місяців відіграє Польща».

Знов-таки, саме це інтерв’ю навряд чи набрало б суспільного розголосу, якби наступного дня для роз’яснень цих слів до МЗС України не викликали посла Польщі. Того самого посла, Бартоша Чіхоцького, який був єдиним послом країни ЄС, що не покинув Україну перед 24 лютого 2022 року.

Мало того — виклик посла Польщі до МЗС стався 1 серпня — в день пам’яті Варшавського повстання 1944 року. В день, коли у Варшаві традиційно відбуваються масові патріотичні акції. Чи варто говорити, як це вплинуло на суспільну думку про Україну в Польщі? І скільки було спекуляцій у соцмережах про те, що Україна так «привітала» варшав’ян із річницею...

Далі обопільні публічні спроби «вкусити» одне одного стали регулярними. З польського боку це можна пояснити кампанією напередодні виборів до Сейму. ПіС намагалася змобілізувати консервативно-націоналістичний електорат, і їм важливо було показати, що польський інтерес для них важливіший, ніж «українське питання».

Читайте також: “Російська онуча” стала голосом протесту польських фермерів проти України [9]

Загалом польські політичні еліти в передвиборчий період проявили себе як європейці — в гіршому сенсі цього слова. Коли британські, французькі чи німецькі політики використовують тему війни в Україні у власній внутрішній політичній боротьбі — це хоч і цинічно, але можна зрозуміти. Війна від них далеко, й для їхніх суспільств це радше є абстракцією з телевізору. Але коли представники польського політикуму не спромоглися поставити питання війни й підтримки України над політичними поділами, — це викликає питання.

На риторичному рівні всі (крім хіба що ультраправої «Конфедерації») визнають екзистенційну важливість перемоги України для майбутнього Польщі. Але коли доходить до конкретних справ, виявляється, що підтримку України в цій війні можна поставити «в довгу чергу» перед боротьбою за ту чи ту частину електорату. Така поведінка стала помітною ще під час виборчої кампанії та ще очевиднішою — під час блокади кордону, але про це згодом.

З українського боку... важко пояснити деякі дії вітчизняних чиновників. Скажімо, навіщо торговий представник України Тарас Качка 18 вересня (в день, коли Україна подала до СОТ позов проти Польщі) опублікував у Твіттері пост польською: «Дбаю про ваше і наше сільське господарство»?

Таке відсилання до фрази «За нашу і вашу свободу» (яка з’явилася під час Листопадового повстання 1831 року) сприйняли просто як зневагу до польської історії та спробу покепкувати з поляків. А вже наступного дня президент Зеленський з трибуни ООН мало не звинуватив Польщу в роботі на РФ. Анджей Дуда відповідає не менш недоречним порівнянням України з потопельником (пам’ятаємо про розпал передвиборчої кампанії в Польщі). Вже тоді можна було сказати, що від солідарності перших місяців повномасштабної війни не залишилось і сліду.

Згодом черговий скандал спричинив польський Інститут національної пам’яті (ІНП), який у грудні заморозив розслідування у справі акції «Вісла» з абсурдним поясненням, що це був «превентивний» захід, що не мав репресійного характеру. Цілком імовірно, що це «екстравагантне» (насправді скандальне й ані історично, ані політично не виправдане) рішення було спробою нинішнього консервативного керівництва ІНП гучно «гримнути дверима» (а заодно й підіграти виборцям ПіС) на тлі чуток про намір нової влади достроково змінити керівництво або навіть ліквідувати ІНП.

І знову жертвою внутрішньополітичних процесів у Польщі став польсько-український діалог. Якщо раніше можна було стверджувати, що за всіх проблем із Волинською трагедією питання акції «Вісла» в двосторонніх відносинах остаточно закрито (адже польський Сенат засудив її як злочин комуністичного режиму ПНР іще 1990 року), то цим рішенням польський ІНП знову створив проблему — буквально на рівному місці.

Кордон

Паралельно до всіх згаданих вище скандалів розвивалася зернова криза й протест перевізників. Блокада кордону розпочалася восени, коли атмосферу в двосторонніх стосунках і обопільну довіру (як на політичному, так і на суспільному рівні) вже було підірвано. До того ж у Польщі відбувався процес транзиту влади, на який багато українських публіцистів і спостерігачів покладали особливі надії.

«Проєвропейський» Дональд Туск, на їхню думку, мав зайняти жорстку позицію щодо перевізників і швидко розблокувати кордон. Цього не сталося. Блокада кордону стала елементом внутрішньополітичної боротьби в Польщі.

ПіС намагається використати ситуацію на кордоні, щоб іще більше дестабілізувати ситуацію в країні й довести до виборів, а коаліційний уряд (із «Польською селянською партією» в складі) намагається здобути прихильність у відповідного електорату, який підтримує вимоги протестувальників. Розчароване Україною польське суспільство залишається доволі пасивним, тим паче, що фермери та перевізники почасти мають рацію, тому навіть ті, хто засуджує їхні методи, визнають саме право на протест.

Україна захищає Польщу?

Останнім і, здавалося б, залізобетонним аргументом, який використовують українські публіцисти й політики в цій темі, є те, що Україна ціною героїчної боротьби захищає Польщу від російської навали. Й у цій ситуації блокування кордону є просто аморальним, незалежно від будь-яких економічних інтересів. Але, на жаль, цей аргумент дедалі менше діє на польську владу та суспільство.

По-перше, є усвідомлення [10], що безпека Польщі сьогодні значно більшою мірою залежить від єдності та спроможності до оборони НАТО й західного світу загалом, ніж від успішності оборони України.

По-друге, майже 40-мільйонне суспільство не може зберігати протягом двох років такий самий ентузіазм і запал у підтримці Україні, як у перші кілька місяців повномасштабної війни. Довга війна вимагає стратегічного й системного мислення, зокрема й у дипломатичних відносинах із сусідами.

Українська ж дипломатія є реакційною. Українські чиновники реагують на ті чи ті події постфактум, коли вони вже сталися. Часто реагують занадто емоційно й недоречно, намагаючись не досягнути компромісу, а гнути власну лінію без огляду на можливі наслідки.

Читайте також: Вплив на управління країною мають купа невідомих суспільству людей, корупціонерів та аванюристів [11]

Водночас в ситуації з Польщею протягом останніх двох років узагалі не враховується специфіка польської політичної культури, очікування польського суспільства, чутливі для цієї країни теми. Складається враження, що в українському МЗС і офісі президента польським напрямом займаються люди, які або відверто не люблять цієї країни, або ніколи не були в Польщі й жодного разу не розмовляли з живим поляком. Саме брак відчуття Польщі в поєднанні з браком стратегії України щодо Польщі й призвів до того, що польське суспільство припинило бути чутливим до української війни.

Крім того, неефективною виявилася тактика невизнання права протестувальників на переговори з українською стороною. Українські дипломати якщо й з’являлися протягом останніх місяців на кордоні, то лише для спілкування з поліцією або українськими водіями, які застрягли в чергах.

Паралельно у Варшаві були спроби розмовляти з урядовцями. Із самими протестувальниками переговорів не було, лише натяки (або навіть прямі звинувачення) на те, що своїми діями вони підтримують РФ, і очікування, що ситуацію залагодить польський уряд або чиновники ЄС. Натомість претензії протестувальників (як перевізників, так і фермерів) безпосередньо стосувалися України.

Читайте також: Зернова диверсія польських москвофілів [12]

Ба більше, протести фермерів — це не вузька двостороння тема, а загальноєвропейський тренд [13]. Тому хочуть наші дипломати чи ні, а справу з фермерами доведеться мати й шукати з ними компромісів. Інакше такі протести супроводжуватимуть усю й без того нелегку дорогу України до членства в ЄС.

Утім, небажання спілкуватися з протестувальниками свідчить ще про один симптом, характерний для українського (пострадянського) стилю дипломатії, — він не визнає суспільство за сторону діалогу.

Тому українські дипломати фактично не працюють із суспільствами інших країн. Звідси й численні проблеми з невдалими висловлюваннями, нездатністю знайти прийнятну формулу примирення щодо історичних питань, недоречною символікою, зрештою — з протестувальниками на кордоні. Далеко не все можна вирішити через владу, особливо в демократичних країнах, де будь-який політик кожен свій крок робить лише з огляду на рейтинги.

Російський слід

Чи є в усій цій історії російській слід? Очевидно і безумовно. Треба бути дуже наївною людиною, щоб вважати, що росіяни не скористаються таким зручним приводом внести розбрат між поляками та українцями. Ознакою російського втручання може виступати й гаряча підтримка блокади відверто антиукраїнськими політичними угрупуваннями, але передусім про російський слід свідчать скандальні події останніх тижнів.

Акції з розсипанням зерна на дорогах не мають ніякого практичного сенсу для самих протестувальників, натомість завдають неймовірної шкоди сприйняттю Польщі в Україні. Це відверта провокація, мета якої далека від захисту прав польських фермерів. І цілком можна припускати, що ідея цієї провокації з’явилася не в Польщі.

Другою, ще більш грубою у виконанні провокацією, став тракторист [14] із закликом до Путіна «навести порядок» з Україною, Брюсселем та польським урядом. Добре, що цим суб’єктом уже зайнялася [15] польська прокуратура. Чим більше триватиме блокада, тим більше може бути подібних провокацій.

Втім, розуміючи це, варто уникати спокуси звинувачувати взагалі всіх протестувальників в роботі на РФ. Один з лідерів протесту — Міхал Колодзейчак спочатку був обраний в Сейм від «Громадянської коаліції», а в грудні (вже коли блокада тривала) — став заступником міністра сільського господарства Польщі.

Тому, якщо ми будемо узагальнювати, то швидко дійдемо до того, що й Дональд Туск — агент РФ. А це точно дорога в нікуди. Російський вплив існує, але він не виключає самої проблеми, яку варто вирішувати. Не буде проблеми — не буде й можливості для РФ влаштовувати чергові провокації.

Що далі?

Передусім треба загасити полум’я. Припинити блокаду. Пропозиція президента Зеленського провести зустріч на найвищому рівні безпосередньо на кордоні могла б стати непоганим кроком у цьому напрямку. Як і пропозиція прем’єра Туска визнати КПП на кордоні за критичну інфраструктуру, що унеможливить на законодавчому рівні проведення там акцій протесту й блокад.

Утім, Туск відхилив пропозицію Зеленського, — і тут варто звернути увагу на аргументацію. «Українська сторона також розуміє, що краще проводити ці перемовини на технічному рівні, щоб урядова зустріч мала не символічну цінність — адже нам не треба символізму у відносинах.

Увесь світ бачить, наскільки ми рішуче налаштовані допомагати Україні, й немає потреби в подальших яскравих жестах солідарності». Що ж, іще після прохолодного (за погодою й атмосферою) січневого візиту

Туска можна було зауважити, а після цих слів можна з упевненістю стверджувати, що романтичний період у польсько-українських відносинах закінчився навіть на рівні політичної риторики. Якщо українська сторона це зрозуміє й почне трактувати відносини з Польщею з позиції прагматизму й договороспроможності — це може піти в плюс.

Але що однозначно здивувало в словах Туска, то це запропонована дата урядової зустрічі у Варшаві — 28 березня. Тобто польський прем’єр пропонує, щоб іще понад місяць проблема блокади кордону залишалася неврегульованою. І це під час повномасштабної війни.

У відповідь на цю заяву українські урядовці вирішили... приїхати на кордон, зробити фото й заявити, що зустріч не відбулася, бо поляки не приїхали. Для кого й навіщо був зроблений цей демарш, а головне, що він дасть для вирішення проблеми, — питання, вочевидь, риторичні.

Українській дипломатії треба подорослішати. Припинити намагання створювати шоу, припинити грати в цинізм, припинити спроби «заламати руки» партнерам (особливо партнерам, від яких значною мірою залежить постачання зброї). Треба навчитися мислити стратегічно, бути готовими до діалогу та компромісів, працювати не лише з елітами, а й із суспільствами.

Читайте також: Експерти про блокування українсько-польського кордону: «Час говорити правду» [16]

Та головне — Україна має сама відповісти собі на запитання: чого ми хочемо від Польщі? Як Україна бачить польсько-українські відносини за п’ять, десять, двадцять років? Яке стратегічне бачення майбутнього Україна пропонує Польщі? Й від цього відштовхуватися.

Передбачуваність — одна з основних рис, обов’язкових для налагодження успішного двостороннього партнерства. Без зрозумілої стратегії чергові кризи, приправлені недалекоглядними висловлюваннями політиків із обох боків, є лише справою часу.

—

Олександр Шевченко, політолог-міжнародник (Варшава); опубліковано у виданні ZN.ua [17]

Читайте також: