Одним із яскравих прикладів ідейного запроданства серед українців є фігура відомого радянського шпигуна-терориста Павла Судоплатова, який, до речі, народився в Україні, Мелітополі. Він займав високі посади в радянських спецслужбах, дослужився до генеральського звання, працював під безпосереднім керівництвом Лаврентія Берії, зустрічався з Йосифом Сталіним і виконував його доручення.

Саме під керівництвом Судоплатова було здійснена низка резонансних терористичних актів, зокрема, вбивства керівника ОУН Євгена Коновальця, одного з провідників українізації у 20-их роках ХХ ст. Олександра Шумського, керівника УПА Романа Шухевича тощо, зазначає видання РІСУ [2].

Сам же Судоплатов в сталінські часи міг стати репресованим, проте тоді йому пощастило. Однак після того, як у 1953 році арештували Берію, ця чаша не минула і його. Близько п’ятнадцяти років Судоплатов звідав «чарівність» радянських в’язниць, ставши інвалідом. Він бачив, як функціонує репресивна система в СРСР. Навіть у нього зустрічається розуміння того, що вона має свої корені в історії Росії – ще з часів Івана Грозного.

Однак до останніх днів цей чоловік лишався радянською російською людиною, вважаючи, що Захід – це смертельна загроза для Росії. Однак у останні роки життя він написав мемуари «Розвідка й Кремль», де розповів чимало «чекістських таємниць». Цікаво, що ця книга вперше, в 1994 році, була опублікована на Заході англійською мовою, а вже пізніше – в Росії російською.

Читайте також: Террорист №1 Советского Союза [3]

Судоплатов був українцем, добре володів українською мовою. Бо ж якою мовою спілкувався з Євгеном Коновальцем, якого вбив? Зрештою, ідентифікував себе як українця. Навіть виявляв своєрідну українську радянську свідомість. Вважав, що Україна за радянських часів «розцвіла», стала сильною республікою, вона начебто мала значну «самостійність». Зокрема, з гордістю писав, що єдиною серед компартійних організацій у СРСР лише українська мала своє політбюро. А й справді, чим не предмет для гордості?

Загалом же мало хто наніс стільки шкоди українському рухові, як Судоплатов. Власне, боротьба з цим рухом була одним з найважливіших епізодів у його бурхливій діяльності.

Чи не муляло Судоплатова те, що він, українець, знищує українців? Виявлялося, муляло. Але він знайшов для цього виправдання. У згаданих мемуарах Судоплатов дає зрозуміти, що боровся із «несправжніми» українцями, які перебувають під західним впливом і зорієнтовані на Європу – і культурно, й політично. Справжній українець, на його думку, має бути зорієнтований на Росію, вірою та правдою служити радянській владі.

Та все ж вкінці життя Судоплатов зробив добру справу. Й для українського руху – зокрема. Мається на увазі публікація його мемуарів «Розвідка й Кремль». Тут він не лише показав жорстокість російської влади, вдягненої в комуністичну тогу, а й те, як функціонують її спецслужби. Ця інформація залишається актуальною і багато чого пояснює в нинішній російсько-українській війні.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: За ліквідацію Коновальця – трикімнатна квартира і 1 000 рублів на меблі [4]

Також у книзі «Розвідка й Кремль» є й чимало цікавої інформації щодо церковних питань. Зокрема, говориться про те, як радянські спецслужби використовували Російську Православну Церкву (РПЦ).

Судоплатов чесно признається, що «серед церковнослужителів було немало агентів НКВД». Він розповідає про операцію «Послушники», до якої був причетний єпископ РПЦ Василь (Ратміров). «Він працював під контролем Зої Рибкіної в Калініні, коли місто знаходилося в руках німців, – читаємо в Судоплатова. – При сприянні єпископа Ратмирова і митрополита Сергія нам вдалося впровадити двох молодих офіцерів НКВД в коло церковників, що співробітничали з німцями на окупованій території. Після звільнення міста єпископ переїхав у Куйбишев. Від його імені ми спрямували їх з Куйбишева під виглядом послушників у Псковський монастир з інформацією до настоятеля, який співробітничав із німецькими окупантами».

Тут варто дещо пояснити. Митрополит Сергій (Страгородський) – на той час місцеблюститель патріаршого престолу, який у вересні 1943 року став Московським Патріархом. Із слів Судоплатова зрозуміло, що цей єрарх теж співробітничав із радянськими спецслужбами.

Тепер щодо послушників. Згадувана Зоя Рибкіна писала, що вона запросила єпископа Василя (Ратмірова) до себе додому й «кілька годин переконувала взяти під опіку двох розвідників, яких він «прикриє» своїм саном. Більше всього святого отця турбувало, чи не осквернять його «підручні» храм Божий своїм кровопролиттям. Наступного дня в моїй квартирі почалося навчання двох кадрових розвідників, «Васька» й «Михася», богослужінню: молитвам, обрядам…». Цими двома розвідниками були підполковники Василь Іванов («Васько) та Іван Міхеєв («Михась»). До речі, після Другої світової війни, за свідченням Судоплатова, єпископа Василя (Ратмірова) нагородили золотим годинником (на той час у СРСР це був предмет розкоші) та медаллю.

Читайте також: «Бывших националистов не бывает»: тайная политика времен хрущевской «оттепели» [5]

Показові свідчення – чи не так? Із них випливає, що впровадження працівників НКВД у ряди священнослужителів РПЦ було звичайною практикою. А єрархи цієї Церкви співпрацювали з радянськими спецслужбами. Звісно, було б перебільшенням вважати, що всі священнослужителі РПЦ були працівниками цих спецслужб. Але те, що серед них був немалий відсоток таких (особливо на керівних посадах), можна не сумніватися.

Чи щось змінилося в цьому плані відтоді? Схоже, ні. «Чекістські» традиції в Росії живучі. Просто російські господарі РПЦ змінили тогу комуністичного інтернаціоналізму та облачіння відвертих імперців.

По-своєму цікаві міркування подає Судоплатов щодо відновлення патріаршества в РПЦ у вересні 1943 р. Загалом він не розумів всіх аспектів значення цієї «спецоперації», здійсненої під безпосереднім керівництвом Сталіна. Однак наведені ним міркування свідчать: єрархи РПЦ цілком залежали від радянського керівництва і виконували його волю. Судоплатов писав:

«Підготовлені нами матеріали про патріотичну позицію російської православної церкви (саме так з малої літери – П. К.), її консолідуючу роль у антифашистському русі слов'янських народів на Балканах, що набирав силу, і неофіційні зондажні прохання Рузвельта поліпшити політичне і правове становище православної церкви, передані через Гаррімана Сталіну, очевидно, переконали проводити по відношенню до церкви менш жорстку політику. Сталін зробив несподіваний крок: дозволив провести вибори патріарха Російської православної церкви.

Посада патріарха була скасована ще Петром Першим, щойно церковні єрархи почали виступати проти його реформ. Такий стан зберігався майже двісті років, до 1917 року. Після повалення монархії у Росії Тимчасовий уряд дозволив православній церкві провести вибори патріарха. Ним став Тихон. Після його смерті радянський уряд не дозволив вибори нового патріарха, і лише під час Великої Вітчизняної Війни, коли Сталін усвідомив значення церкви для згуртування народу, 1943 року патріарх всієї Русі був обраний. Ми з дружиною були присутні на церемонії інтронізації».

Читайте також: Розсекречені архіви: Невідомий план ліквідації Степана Бандери [6]

Показова остання фраза. Ні Судоплатов, ні його дружина не були віруючими людьми. До церкви не ходили, не молилися. І взагалі були далекими від церковного життя. Однак вони присутні на церемонії інтронізації Московського Патріарха. Чому? А тому, що і Судоплатов, і його дружина працювали в радянських спецорганах. Й, очевидно, на церемонії інтронізації були присутніми багато таких нецерковних людей.

Приділяє Судоплатов певну увагу питанням ліквідації на теренах Західної України Греко-Католицької Церкви. Зокрема, писав, що після Ялтинської конференції (лютий 1945 р.) був арештований за наказом Микити Хрущова архиєпископ Йосиф (Сліпий) і відправлений у ГУЛАГ. Справді, цього єрарха арештували у квітні 1945 р. І в його арешті Хрущов міг зіграти не останню роль. Адже на той час Йосип (Сліпий) був предстоятелем УГКЦ, яку радянське керівництво хотіло приєднати до РПЦ. Однак цей єрарх противився цьому. Тому Хрущов санкціонував його арешт.

Читайте також: Декаґебізація в дії: Вєдєнєєва нарешті звільнили з посади заступника голови Інституту українознавства [7]

Судоплатов у загальних рисах говорить про Українську Греко-Католицьку Церкву. Судячи з усього, він брав участь у «приєднанні» греко-католиків до РПЦ, хоча в своїх свідченнях допускає деякі неточності. Зокрема, Судоплатов писав:

«1944 року Шептицький був уже старим і перебував при смерті. Дбаючи про долю української уніатської церкви, він, виявив мудрість, направив до Москви місію, що включала його молодшого брата, архиєпископа Йосипа Сліпого та архиєпископа Гавриїла Костельника. Вони через Президію Верховної Ради попросили, аби їх прийняв Патріарх Російської православної церкви, яка ніколи не була у добрих стосунках з уніатами. Президія Верховної Ради, однак, направила делегацію до НКВД, щоб прояснити питання щодо співпраці керівництва уніатської церкви з німцями. Мені й генералу Мамулову, начальнику секретаріату НКВС, було наказано прийняти українську церковну делегацію. На їхній подив, я на західноукраїнському діалекті виклав їм дані про співпрацю керівництва уніатської церкви з німцями і, як мені було наказано, запевнив їх, що, якщо вони покаються і з'ясується, що єрархи церкви самі особисто не вчинили військових злочинів, переслідувати їх не будуть.

Наступні події розвивалися трагічно. Після смерті митрополита Олександра Шептицького (в миру ім’я цього єрарха було Роман Марія Олександр – П. К.), у 1945 році серед уніатських священнослужителів розгорівся запеклий конфлікт. Справа в тому, що всередині уніатській церкві давно існував сильний рух за об'єднання з православною церквою. Ті священики, серед них Олександр Шептицький, які протистояли такому союзу, виявилися серйозно скомпрометованими своєю співпрацею з німцями. Архиєпископ Гавриїл Костельник, який висловлювався протягом майже трьох десятиліть за об'єднання з православною церквою, став на чолі цього руху.

Доводилося часто чути, що він є агентом НКВД, але це твердження не має під собою жодних підстав. Насправді двоє його синів були залучені до руху бандерівців, і обидва загинули в боях із частинами НКВД. 1946 року Костельник зібрав конгрегацію уніатських священнослужителів, які проголосували за возз'єднання з православною церквою. Архиєпископ Гавриїл (насправді Йосиф – П. К.) Сліпий був заарештований та засланий. Возз'єднання завдало вирішального удару по українському партизанський націоналістичний рух під керівництвом Бандери – адже більшість їхніх командирів була з сімей уніатських священиків».

Справді, в середовищі українських греко-католиків були т. зв. «восточники», зорієнтовані на збереження східнохристиянського (візантійського) обряду. Однак твердити, що вони були за возз’єднання з православними, це перебільшення. До них належав і Гавриїл Костельник, який очолив т. зв. «ініціативну групу», що під опікою радянських спецслужб займалася організацією Львівського «об’єднавчого» собору. Однак Костельник не був архиєпископом, як пише Судоплатов. Не були його сини також пов’язані з бандерівцями, а вступили в ряди дивізії СС «Галичина». Цим, до речі, «чекісти» шантажували Костельника.

Більш точну інформацію подає Судоплатов про ліквідацію Греко-Католицької Церкви на теренах Закарпатської області. Він брав безпосередню участь у вбивстві Мукачівського греко-католицького єпископа Теодора Ромжі. Річ у тім, що рішення Львівського псевдособору 1946 р., який «возз’єднав» греко-католиків з РПЦ, не поширювалися на Закарпаття. Тут і далі зберігалася Греко-Католицька Церква, очолювана Мукачівським єпископом.

Читайте також: Смерть Националиста. В честь полковника Евгения Коновальца [8]

Це не подобалося радянським керівникам і вони здійснили низку кроків для ліквідації цієї єпархії та Теодора Ромжі. Ось як про це пише Судоплатов:

«Хрущов (на той час перший секретар ЦК КПУ – П. К.) звернувся до Сталіна із проханням дозволити йому таємно ліквідувати всю уніатську церковну верхівку у колишньому угорському місті Ужгороді. У листі, надісланому на дві адреси – Станіну та Абакумову – Хрущов та Савченко, міністр держбезпеки України, стверджували, що архиєпископ української уніатської церкви Ромжа активно співпрацює з ватажками бандерівського руху та підтримує зв'язок із таємними емісарами Ватикану, які ведуть активну боротьбу з радянською владою і надають усіляке сприяння бандерівцям. Вони писали також, що Ромжа та його група становлять серйозну загрозу для політичної стабільності у регіоні, який нещодавно увійшов до складу Радянського Союзу.

Крім того, Хрущов знав, що Ромжа має інформацію про становище в керівних колах України і заходи щодо придушення українського націоналістичного руху. Відомості надходили від чернець-уніаток, які перебували у тісному контакті з дружиною Турениці, першого секретаря обкому партії та голови облвиконкому (маються на увазі Закарпатський обком КПУ та облвиконком – П. К.)…

Інформація про ситуацію в українському керівництві через Ромжу просочувалася за кордон, а звідти бумерангом до Москви. Усе це створювало реальну небезпеку для Хрущова. Не впоравшись із ситуацією, Хрущов став ініціатором таємної фізичної розправи з Ромжею.

Міністр держбезпеки СРСР Абакумов показав мені листа Хрущова та Савченка і попередив: не надавати українським органам держбезпеки жодного сприяння в цій акції до отримання прямої вказівки Сталіна.

Сталін погодився із пропозицією Хрущова, що настав час знищити «терористичне гніздо» Ватикану в Ужгороді.

Проте напад на Ромжу було підготовлено погано: внаслідок автомобільної аварії, організованої Савченком та його людьми, Ромжу було лише поранено та доставлено до однієї з лікарень Ужгорода. Хрущов запанікував і знову звернувся по допомогу до Сталіна. Він стверджував, що Ромжа готувався до зустрічі з високопоставленими представниками Ватикану.

Я виїхав до Ужгорода зі своєю групою, щоб виявити зв'язки та контакти Ромжі, бо особисто знав усе керівництво українських націоналістів із того часу, коли був запроваджений до штаб-квартири ОУН.

В Ужгороді я провів майже два тижні. У цей час мені зателефонував Абакумов і сказав, що за тиждень до Ужгорода приїжджають Савченко та Майрановський, начальник токсикологічної лабораторії, з наказом ліквідувати Ромжу. Савченко та Майрановський розповіли мені, що у Києві на вокзалі, у своєму залізничному вагоні, їх прийняв Хрущов, дав чіткі вказівки та побажав успіху. Через два дні Савченко доповів Хрущову по телефону, що до виконання операції все готово, і Хрущов віддав наказ про проведення акції. Майрановський передав ампулу з отрутою курарі агенту місцевих органів безпеки – це була медсестра у лікарні, де лежав Ромжа. Вона й зробила смертельний укол».

Звісно, як і в багатьох мемуарах, є тут неточності й тенденційні зміщення акцентів. Зокрема, проблемно говорити про якісь серйозні зв’язки Теодора Ромжі й бандерівського підпілля, як це подавав Хрущов. Все ж на теренах Закарпатської області діяльність УПА не мала такого розмаху, як на Галичині чи Волині. Зрештою, Теодор Ромжа заявляв про невтручання в політичні процеси, що відбувалися на теренах Закарпатської області.

Щодо зв’язків Теодора Ромжі із Ватиканом, то тут нічого дивного немає. Адже греко-католики Закарпаття належали до Католицької Церкви. Проте радянські очільники розглядали такі зв’язки як недопустимі. Сам же Ватикан трактувався ними як ворожий щодо Радянського Союзу центр.

Читайте також: Убийство Ярослава Галана: кому это было выгодно [9]

Показове свідчення Судоплатова про те, що ліквідацією Теодора Ромжі займався керівник токсикологічної лабораторії в системі НКВД-МГБ Григорій Майрановский. Власне, ця установа була призначена для вбивств з допомогою отрут. І справді, не одне вбивство відомих людей, наприклад Степана Бандери, «чекісти» здійснили саме таким способом. Як бачимо, жертвою чекістських токсикологів став Теодор Ромжа. Варто відзначити, що чекістсько-токсикологічні традиції продовжуються і в нинішній Росії. Так, резонансним стало нещодавні отруєння Сергія Скрипаля та його дочки Юлії в Англії, а також російського опозиціонера Олексія Навального.

Після смерті єпископа, яка настала 1 листопада 1947 р., представники радянської влади та її спецслужб почали здійснювати тиск на греко-католицьке духовенство Закарпатської області, що, зрештою, привело до ліквідації тут Греко-Католицької Церкви. Вважається, що це сталося 1949 року, однак і після цього греко-католики в краї проводили підпільні богослужіння.

Загалом же свідчення Судоплатова говорять про те, що, попри декларування «відокремлення церкви від держави» в Радянському Союзі, радянська влада активно втручалася в церковне життя. Вона підпорядкувала собі Російську Православну Церкву, використовуючи її як знаряддя свого впливу як всередині країни, так і за її межами. Щодо «неугодних церков», як, наприклад, Греко-Католицької, то був взятий курс на її ліквідацію.

— 

Петро Кралюк [10], опубліковано у виданні РІСУ [2]

Читайте також: 

• Особенности индивидуального террора СССР [11]
• Боротьба проти промосковських священників: давні події зі свіжою назвою [12]
• Лавровий стусан московським попам в Україні [13]
•  Він вижив під кулями НКВДистів. Спогади про розстріли в Луцькій тюрмі [14]
• КДБ “воювало” з митрополитом Шептицьким до самого розвалу СРСР [15]
• Несвяті отці або символ Z на церкві московського патріархату [16]