Історія слова і назви «Україна»: від Київського літопису до Богдана Хмельницького

1.00

Нет

Питання походження слова і назви «Україна» не є та й не має бути ключовим для української історії. Воно не є політичним, як це намагається представити російська пропаганда, а належить до сфери історії та мовознавства.

Якою не була б відповідь, історія слова «Україна» не має та й не може серйозно впливати на нашу з вами ідентичність, пише видання Історична правда [2].

Перші згадки

В українській історичній науці ще на початку ХХ століття міцно вкоренився стереотип, що перша згадка слова "Україна" - це 1187 рік. Але дане уявлення є абсолютно хибним.

Так, слово Україна кількаразово згадується у Київському та Галицько-Волинському літописах. Так, у Київському літописі за 1187 рік згадується про смерть переяславського князя Володимира Глібовича і пишеться, що по ньому плакали всі переяславці і "о нем же Оукраина много постона".

Проте важливо знати і пам'ятати, що джерелом для цитування всіх цих хронік є списки, що були укладені та написані значно пізніше. Провести текстологічне порівняння пізніших списків з протографами не можна, тому що оригінальні літописи просто не дійшли до наших днів.

На цю тему: Радник Єрмака запропонував перейменувати Україну: "Ми працюємо над цим" [3]

І хоча сам факт згадки слова "Україна" у даних списках дає серйозні підстави вважати що воно вживалося ще в XI-XII століттях, говорити про це як доконаний факт все ж не варто.

Цитата "о нем же Оукраина много постона" з Хлєбніковського списку Іпатіївського літопису

Найдавнішим з-поміж списків, що дійшли до наших днів, є Іпатіївський. Аналіз паперу і почерків показав, що книгу було переписано близько 1425 року. Відповідно, саме цю дату слід вважати за старт грандіозної кар'єри слова "Україна".

Під 1187 роком у Іпатіївському літописі згадується про смерть переяславського князя Володимира Глібовича і пишеться, що "... плакашасѧ по немь вси Переӕславци . бѣ бо любѧ дроужиноу [.....] бѣ бо кнѧзь добръ . и крѣпокъ на рати . и моужьствомъ крѣпкомъ показаӕсѧ и всѧкими добродѣтелми наполненъ Ѡ нем же Оукраина много постони...".

Дана згадка є, мабуть, найвідомішою згадкою слова Україна. До неї апелюють як і прихильники версії первісного вживання слова Україна у значенні "окраїна", так і їх противники, які вважають що слово Україна вживалося у значенні "земля", "країна".

На думку перших, у даному випадку під "Оукраиною" мається на увазі Переяславщина як кордон руської цивілізації з половецьким степом або мова йде абстрактно про усе степове порубіжжя. На думку других – Переяславське князівство як князівство, земля.

А Сергій Шелухін припускав, що, враховуючи заслуги переяславського князя у відбитті нападів половців, "Оукраина" охоплює навіть Київщину та Чернігівщину.

Аналогічна ситуація з наступною згадкою у Іпатіївському літописі за 1189 рік, що з'явилася у зв'язку з походом Ростислава Берладника, а саме: "И еха и Смоленьска в борзѣ и приѣхавшю же емоу ко Оукраинѣ Галичькои". "Оукраину Галицку" трактують і як галицьку землю, Галицьке князівство, і як галицьке Пониззя, тобто галицьку межівну землю.

Під 1213 роком у Іпатіївському літописі згадується: "Данилоу же возвратившоусѧ к домови . и ѣха с братомъ . и приӕ Берестии . и Оугровескъ . и Верещинъ и Ст҃олпъ и Комовъ и всю Оукраиноу".

Зазвичай прихильники теорії первісного значення слова Україна оминають цю згадку, а от прихильники пояснення слова "Україна" як прикордоння трактують Україну у даному уривку як "пограничну волинську волость що було захопив краківський князь Лєшек Білий".

Цікавою і вартою уваги є згадка за 1268 рік, коли відбувся польський військовий наступ на Галицько-Волинське князівство, про який встигли попередити холмщаків "ляхове україняни" і ті встигли приготуватися до відсічі – "...и зане вѣсть бѧхоуть подали имъ Лѧхове Оукраинѧнѣ..."

Перші згадки топоніма Україна

ЛІКБЕЗ. ІСТОРИЧНИЙ ФРОНТ, ДМИТРО ВОРТМАН

Остання згадка слова "Україна" у Іпатіївському списку датується 1280 роком: "Посем же Левъ восхотѣ собѣ части в землѣ Лѧдьскои города на Въкраини...". Тут ми знову маємо проблеми з трактуванням: згадку можна пояснювати і як прагнення князя Лева Даниловича захопити польські прикордонні міста, і як намагання приєднати до складу Галицько-Волинської держави Люблінську землю.

У 1282 році польський князь Лєшек ІІ Чорний "...пославъ Люблинѣць взѧлъ бѧшеть оу него село на Въкраиници именемь Воинь". "Вкраїниця" скоріш за все є окремим словом, хоч і похідним від терміну "Україна".

Поселення Воїнь лежало на тодішнім пограниччі Русі з Польщею. Тож нескладно припустити, що під "Вкраїницею" мається на увазі прикордонна територія. Хоча сказати, що достеменно малося на увазі, складно.

Велике князівство литовське

Після кількох згадок у Київському та Галицько-Волинському літописах назва "Україна" з'являється знову. Цього разу – в офіційній документації, дипломатичному листуванні Великого князівства Литовського та Руського з іншими державами, різноманітних грамотах та привілеях.

Водночас у 1500 році великий князь литовський у листі до кримського хана Менглі-Гірея називає "нашими українами" Київську, Волинську та Подільську землі. Тобто тут поняття "україна" охоплює велику територію та поширюється на весь південь Великого Князівства Литовського.

А у привілеї 1539 року на спорудження замку на Київському Поліссі, (яке знаходилося доволі далеко від кордонів ВКЛ) його видання пояснюється корисністю таких замків на Україні.

У 1545 році було проведено грунтовну ревізію стану замків і населення на Волині, Східному Поділлі та Київщині. Реєстр склав окрему книгу "Литовської метрики" і отримав назву "Реєстр українських замків". І у "Ревізії Кременецького замку", що є частиною цього реєстру, також згадується слово "Україна".

"А со даваньи подвод и стацєм повєдають вси, ижь перед тьімь з віку Яко послы и гонцы на замокь Крємяницким нє хоживали, такь и подвод и Стацій жадєм з нихь ни с которьіх имінєм зємянскихь нє даивали, бо тєжь Колькодєсять літь, повідили, тая украина впустє лежала".

Тут під "україною" мається на увазі "земля", "занедбаний маєток". А у "Ревізії Брацлавського замку" 1545 року можна знайти такий вислів: "І ми, деї, будучи українні слуги государські...".

Того ж таки року у внесеному до "Литовської Метрики" "Листі государському Жигимонта" писалося: "Били нам чолом князі і панове земляни і вся шляхта, кияни та житомирці, котрі мають маєтності в Київському повіті, біля замку нашого Житомира... А на замок наш аби єси сторожу наймовал з корчемних пенезей яко в Черкасах і Каневі і по іншим замках українним."

Протягом 1556-1561 років сином протопопа М. Василевичем та архімандритом Пречистенського монастиря Григорієм у селі Двірці та місті Пересопниці було здійснено переклад Євангелія на замовлення княгині Анастасії Заславської. Нині воно добре відоме багатьом людям як Пересопницьке Євангеліє.

Пересопницьке Євангеліє

Для нас воно цікаве тим, що там слово Україна згадується паралельно у різних значеннях. Вперше увагу на згадки слова звернув Сергій Шелухин у своїй книзі. Також він зробив таблицю, де порівняв згадки слова Україна в Пересопницькому Євангелії з перекладами ідентичних фрагментів грецькою, латинською, чеською та церковнослов'янською мовами.

У фрагменті Євангелія від Марка "и ходиль по всей украини іорданскои проповедуючи крєщєнїє" під "україною" маються на увазі навколишні йорданські землі. У наступній згадці "и переехали до украины Гадаринскои" "україна" вживається у значенні "країна".

"Тогды тым, которыи бы били в земли жидовскои нехай утекают на горы а которыи в середині его (Єрусалиму) выидут, а которыи на украинах – нехай до него не входят".

Тут під "україною" маються на увазі околиці Єрусалиму, які виразно протиставляються центральній частині міста. Ось так завдяки Пересопницькому Євангелію можна побачити усю неоднозначність та неоднорідність терміну "Україна".

Уривок із Пересопницького Євангелія (1556) в якому трапляється слово "україна": "пришол в україни иудейския". У цьому фрагменті слово "україна" — край, межа, область (грецький варіант ‛όρια, латинський fines, слов'янський предЂлы)

Цікавою і навіть унікальною згадкою є запис 1567 року у Сорбонні Адріана Загорікуса як студента "нації рутенської з України".

У 1568 році видатний руський князь Василь-Костянтин Острозький писав до урядників Київського повіту, що "Його Милість за наказом і листами нашими приповідними двісті коней на Україні хай ховає".

А на початку квітня 1569 року султан Османської імперії пише до Сигізмунда-Августа чергового листа, у якому зазначається: "...щоб на Україні своїм перебуваючим державцям суворо наказували..."

Річ Посполита Обох народів

У 1569 році, внаслідок укладення Люблінської унії на теренах Європи постала нова могутня держава – Річ Посполита. Корона Польська і Велике князівство Литовське стали "спільною Річчю Посполитою", що зрослась і об'єдналась в один народ.

Ця унія відкрила нову сторінку в історії тогочасної української еліти – руської шляхти, яка спромоглася вибороти широку автономію для українських воєводств – збереження у судочинстві свого права – ІІ Литовського статуту, руської мови як мови суду й адміністрації, визнання рівності вірних православної та католицької Церков та ще чимало чого.

Люблінська Унія

Вже 16–18 червня 1569 року у Володимирі на вірність Короні Польській присягнули усі тогочасні стани — "дигнітарії, княжата, панята, земські урядники, старости і підстарости, рицарські люди, бурмістри, радці і інші міські урядники, обивателі Волинської землі, Володимирського повіту".

У тексті реєстру присяги відзначалося, що "князь Михайло і князь Дмитро Ружинські при учиненні приязні говорили, що наш брат князь Григорій служить Його Королівській Милості на Україні близько скільки десять миль в Речиці і про зложіння тієї присяги [цього] року не відає...".

Іншим важливим наслідком Люблінської унії для України є інкорпорація Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлавщини до складу Корони Польської. Даний факт має велике значення і для нашого дослідження. Адже до 1596 року слово Україна в Короні Польській було практично невідомим.

Проте буквально через 10 років після укладення Люблінської унії назва "Україна" міцно закріпилася в офіційному діловодстві та листуванню Корони Польської. Цілком можливо що подібні разючі зміни пов'язані зі створенням для обслуговування новоприєднаних територій Руської Канцелярії.

Відповідно, слово "Україна" продовжувало активно виринати і у листуванні з турецьким султаном, і у привілеях, виданих королем на землі та маєтності українських воєводств чи за вірну службу та оборони східних прикордонних земель.

На початку червня 1570 року Султан Османської імперії Сулейман І Пишний писав до польського короля Сигізмунда ІІ Августа, що "деяких купців у тих краях розшарпано і скарби їх побрано і то ж на Україні вашій будучих деяких".

Султан Сулейман Пишний

А 21 липня 1570 року на варшавському сеймі король Сигізмунд ІІ Август як "король Польський, великий князь Литовський, Руський, Мазовецький, Жомойтський, Інфлянтський і інних" видав підтвердження листа луцького, брацлавського і вінницького старости князя Богуша Корецького про надання у ленне володіння селище Ометинці з прилеглою пасікою брацлавському підстарості Єрмолі Мелешку: "…Запевнюючи його бути гідним і добрим чоловіком на тій Україні нашій при замку нашому Брацлавському".

При цьому назва "Україна" не просто стала фігурувати в документах Королівства Польського, а й почала позначати ті руські землі, що перебували у складі Корони задовго до 1569 року. Так, наступний король Речі Посполитої, колишній трансильванський воєвода, Стефан Баторій у своїх універсалах згадує про Руську, Київську, Волинську, Подільську і Брацлавську Україну.

Стефан Баторій

15 жовтня 1584 року помер князь Михайло Вишневецький, каштелян київський, черкаський, канівський та староста любецький, сенатор Речі Посполитої. У січні 1585 року після смерті князя, вірний слуга склав жалобну поему "Epicedion". Того ж року її було видано у Кракові, в друкарні Мацея Вєжбєнти.

Поему написано польською мовою, проте численні українізми упевнено дозволяють нам зарахувати твір до полономовного пласту української літератури.

А місце написання, безпосередньо назване в авторській посвяті, — село Нижня Білка під Кременцем, дозволило історикам висловити припущення стосовно особи автора. Найімовірніше, це Ждан Білицький, волинський шляхтич та вірний княжий слуга, який і проживав у вищеназваному поселенні.

У поемі оспівується Україна, а якщо точніше – то її захисники, до яких невідомий автор зараховує і Михайла Вишневецького. Про князя автор неодноразово згадує як про вірного захисника України, говорить, що "Україна над Дніпром стала сиротою // Вже заступника свого згадує з журбою" і що князь "надійним був щитом цілій Україні". Проте при всій повазі до князя автор не може не згадати і існування інших захисників України:

Рідко хто, було, з нужди, вибереться швидко,

Як жорстокий бусурман обдере до нитки

На Поділлі лихо те й на Волині знають,

Наддніпрянці од татар часто потерпають

Дякувати долі є на Дніпрі потужні

України оборонці, сміливі і мужні.

Цікавими є згадки слова "Україна" у працях Йосипа Верещинського – шляхтича руського походження, київського католицького єпископа та сенатора Речі Посполитої, який народився 1533 року на Холмщині. Верещинський був автором цілої низки публіцистичних трактатів та сміливих проєктів.

У листі київського католицького єпископа Йосифа Верещинського до канцлера Яна Замойського, писаного в Новому Верещині (зараз – місто Фастів Київської області) 29 серпня 1593 року, є вираз:

"…А ще добре було б, щоб Україна їхня була міцна" та згадується про старост українних. А в Кракові у 1594 році був виданий його трактат "Оголошення про створення рицарської школи для синів коронних на Україні..." ("Publika...tak ze stronyfundowania szkoly rycerskiej synom Korronnym na Ukrainie...")

У "Способі осади Нового Києва", писаному 1595 року на майбутній краківський сейм, Верещинський розповідає про відновлення двох порожніх старосвітських замків аби вони "були обернені на осади двох міст" та про те, що люди, які будуть їх населяти "...вільними були до тридцяти років, поскільки міста будуть за щит всій Україні...".

Трохи нижче в трактаті пишеться: "А коли б для осадження міста Києва виявилися зайві люди, тоді його Королівської Милості піддані мають посилатися на осаду інших порожніх місць королівських, яких є, ах жаль, немало на Україні."

11 травня 1602 року було написано лист гетьманом Війська Запорозького Іваном Куцковичем галицькому старості Юрію Струсю. Там слово "Україна" згадувалася сім раз. Найцікавішою, проте, для на є ця згадка:

"…За учтиві послуги наші видати нам сказав на додаток і на очікуваний учтиво заслужений жолд наш, почавши від Могилева усю Україну аж до гирла Дніпрового".

1608 року у краківській друкарні було видано книгу "Ukraina od tatar utrapiona, xiązat i panów pogranicznych o ratunek żałosnym lamentem pros." - "Україна, татарами терзана, князів та панів прикордонних про порятунок із жалісним лементом просить." Автором поеми був Мартин Пашковський, шляхтич середньої заможності з дому Задора.

Україна у творі показана матір'ю, вітчизною та навіть виступає як синонім слова "Русь". З одного боку Україна для автора є географічним терміном, прикордонною територією, проте з іншого боку – для нього Україна – велична земля з давньою історією. Так, в поемі Україна, скаржачись на свою лиху долю, водночас перелічує руські шляхетські роди, які активно захищали прикордонні землі:

"Вас є немало, синочків моторних,

В ліс заженете розбійників чорних.

Сім воєвод є самих українців,

Досить князів, що долають чужинців.

Старости стануть при тому потужно,

Здавна уміють змагатись оружно.

Є пани Гульські, Потоцькі, Течинські,

З мужнім Острозьким князі є Рожинські,

Із Чарторию з князями Збаразькі,

Із Вишневецьким могутні Заславські,

З Струсом, Претвйчем є мужні Гербрути..."

1613 роком датується одна із перших (якщо не перша) згадок назви Україна на європейських мапах. Це докладна та доволі непогана карта 1613 року Великого князівства Литовського, видана в Амстердамі Віллемом Янссоном Блау, що залишалася основним джерелом географічних знань про цей регіон протягом кількох десятиліть.

Magni Ducatus Lithuaniae Caeterarumque Regionum Illi Adjacentium Anno 1613, Hessel Gerittzs/Willem Blaeu (Amsterdam, 1613, 1640) Карта Радзивіла – перше картографічне джерело, де використана назва "Україна". Перше видання карти було здійснене Віллемом Блау у 1613 р. Мапа залишалася основним джерелом географічних знань про регіон наступні 150 років. Карта містить величезну кількість назв міст, сіл, річок, озер, територій України.

Фундаментальну роботу над нею розпочав литовський князь Миколай Криштоф Радзивіл ще у 1586 році, щойно отримав княжий стіл, відправивши експедицію на чолі з Мацеєм Струбічем та Томашем Маковським дослідити князівство і навколишні землі.

В розробці брали участь український князь Костянтин Василь Острозький (1526–1608), церковний та суспільно-політичний діяч Йосиф Верещинський (близько 1530–1598), математик Якуб Босґрейв (близько 1548–1623). Можливо, були залучені українські вчені Острозької школи, яка тоді була досить потужна.

Є дані, що вперше дана мапа була видана у 1603 році, в Аусбурзі або Гданську. Проте примірники того видання не дійшли до наших днів (якщо воно звісно було).

А оригінал видання 1613 року дійшов до нас в єдиному екземплярі, який зберігається в головному приміщені музею Carolina Repiva бібліотеки Uppsala University Library (Швеція) – розміром 920х1120 мм, на тканині.

У цьому примірнику є цікавий напис "Volynia Vlterior quae tum Vkraina tum NIS ab aliis vocitatur". Перекладається він як "Волинь тогобічна, що тепер зветься Україною, а часом, іншими людьми, Низ".

Дана назва охоплювала території на правому березі Дніпра від Києва на півночі до Канева на півдні. За Каневом, якщо вірити картографові, були дикі степи, позначені як campi deserti citra Boristenem ("пустельні рівнини на цьому боці Борисфена"). Тож назва Україна позначала на карті східний фронтир.

Учені вважають, що матеріал для української частини мапи надав князь Василь-Костянтин Острозький. Як пише у своїй книзі "Брама Європи" Сергій Плохій, "Імовірно, термін "Україна" потрапив на карту Маковського також завдяки князю або його оточенню...".

Скоріш за все, саме тому землі від Києва до Канева на карті були названі також Волинню – вона "підкреслювала зв'язок між новою "Україною" та старою Волинню, батьківщиною Острозьких".

У 1615 році, в Добромилі з'явилася на світ книга "Діалог про оборону України і побудка з осторогою" Войцеха Кіцького. У своїй прозовій промові за 8 вересня 1618 року Кіцький пише, що "Україна, Поділля та Покуття від плачу вельми довго не відітхнуть...".

Потім йде "oracione soluta" Шляхтича, де він каже й таке: "Тому прецінь шкода занехаювати оборони тієї України, а взагалі ще б ліпше доглянути...". Після виступу Шляхтича йде діалог України з Жовніром, у якому Україна скаржиться Жовніру на свої лиха й незгоди.

"Ох нещасною я є

Надто, Україна,

Милих-бо нема синів

Котрі поганина

Мужньо шаблею з моїх

персів відганяли,

Горсткою мужів страшне

військо побивали..."

Як бачите, Україна у творі Кіцького, як раніше в "Україні, татарами терзаній" Пашковського є персоніфікацією та виступає землею, що потерпає від ворога і потребує захисту.

Назва Україна згадується і у знаменитих "Віршах..." Касіяна Саковича, виданих 1622 року в Києві.

"О войску запорозком кождый может знати,

Якъ оно ойчизнЂ єсть потребно, уважати.

Украина тымъ войском въцале зоставаєт.

А где запорозцов нЂт, татарин впадаєт.

СвЂдками того суть (ох) мЂста подолскіи

И краи подгорскіи, аж тыж и белзскіє,

Где много поганин кръве христіянской розлял,

А живо позосталых тых въ неволю забрал..."

Один із провідників козацького повстання 1637 року, Карпо Скидан 24 жовтня 1637 року в Чигирині видав універсал. У ньому він називає себе полковником Війська й. К. М. Запорозького, поставленим для всієї України та зокрема попереджає повсталих про "рішучі наміри жовнірів прямувати до нас, на Україну...".

У своєму наступному універсалі за 4 листопада з закликом вирушати черні та Війську Запорізькому до Мошен Скидан титулується як "полковник і опікун всієї України Війська й. К. М. Запорозького".

А в листі до Адама Киселя за 6 листопада він підписується як "полковник Війська й. К. М. Запорозького на всій Україні". Це свідчить про відсутність у полковника якоїсь усталеної титулатури, проте водночас сама основа лишалася незмінною.

Чернець домініканського ордену Симеон Окольський як військовий капелан супроводжував польську армію під час її походів проти козаків у 1637 і 1638 роках і склав щоденники цих походів, які видав двома окремими випусками.

Там також неодноразово згадується Україна, причому Окольський її чітко відрізняв і від Запорожжя ("та Павлюк...замислив сам з України виїхати на Запорожжя...") і від Задніпров'я ("Про наступ ворога запевняють численні листи, отримані як з України, так і з Задніпров'я...").

В 1644 році у Львові була видана книга "Rozmowa Vkrainy z Żołnierzem..." Криштофа Порадовського. Своїм змістом, сюжетом та ідеєю він напрочуд подібним до Кіцького. Україна так само виступає персоніфікацією, розповідає Жовніру про себе, свої негаразди та ворогів.

Висновки

Всі згадки слова "Україна" у Іпатіївському літописі при бажанні можна інтерпретувати як "прикордонна територія", а згадки під 1213, 1262, 1280 та 1282 роками важко трактувати як "земля" і значно легше пояснювати як "прикордоння".

Посереднім доказом того, що термін "Україна" не був однозначним з терміном "земля", є той факт, що в літописах ні разу не вжито словосполучення "Руськая україна", а натомість скрізь послідовно використовується термін "Руськая земля". Та й взагалі слово "Оукраина" вживається у Іпатіївському списку доволі рідко.

Згодом воно виринає у Великому князівстві Литовському. Завдяки згадкам слова "Україна" у ревізіях та листуванні з турецьким султаном, можна зробити твердий висновок, що за часів ВКЛ слово "Україна" позначало насамперед східні землі Великого Князівства Литовського та Руського і охоплювало Київщину, Брацлавщину та можливо й Волинь.

У вужчому розумінні Україна позначала східні кордони держави, у ширшому – південно-східні землі ВКЛ. Можливо, слово "Україна" вживається і у значенні земля, але спорадично.

Що ж до прикметника "українний", який, беззаперечно, є похідним від слова Україна, то він використовується і використовуватиметься, як ми це побачимо згодом, виключно у значенні "порубіжний", "прикордонний".

Після Люблінської унії 1569 року слово Україна зазнало певної еволюції. Слово Україна міцно закріпилося в офіційній документації Королівства Польського. Імовірно, причиною цього стала діяльність Руської Канцелярії. Воно стало позначати не тільки ті руські землі, що увійшли в Корону Польську в 1569 році, а й ті, що були частиною Корони Польської задовго до унії.

Також термін Україна вперше з'явився на географічних мапах. Було видано низку творів, темою яких був захист України та східних земель Речі Посполитої. Потреба захисту східних земель Речі Посполитої та постійні конфлікти з татарами надали цій назві емоційного забарвлення і призвели до того, що подекуди слово Україна стало синонімом Вітчизни, рідної землі.

А з розвитком козацтва, слово Україна стало вживатися в козацьких листах та універсалах. В подальшому це спричинило ще більшу еволюцію назви Україна.

Термін "Україна" не мав лише одне чітко визначене значення. Слово Україна з самого початку вживалося у значенні "фронтир". Фронтир – це водночас і кордон, і територія, подекуди дуже значна за обсягами. Вживалося слово "Україна" і у значенні частини цілості, землі, але зрідка. Можливо, дане значення виникло на основі першого.

Також слід враховувати й контекст: хто, де і коли вживає цей термін. Так, для короля Стефана Баторія Україною були Руське, Волинське, Київське, Подільське та Брацлавське воєводства, для авторів карти Великого князівства Литовського 1613 року – це землі на правому березі Дніпра від Києва до Канева.

На цю тему: «Іноді краще жувати, ніж говорити»: Разумков розкритикував ідею Арестовича про «Русь-Україну» [4]

Для гетьмана Івана Куцковича Україна – це землі від Могилева до гирла Дніпра. Як влучно підмітила Наталя Яковенко, Україна "...могла дробитися на низку "Україн"...". Робилося це для більш точної локалізації. Проте все таки слід відмітити, що абсолютна більшість згадок слова Україна стосується саме східних руських земель Речі Посполитої а до того – Великого князівства Литовського.

Ніхто не називав Україною західні прикордонні землі Речі Посполитої поблизу Гданська чи Познаня. Через це Україна [5] поступово ставала назвою історико-географічного краю, регіональною назвою на кшталт Брацлавщини, Волині чи Поділля.

Все змінило повстання Хмельницького [6], завдяки якому перед цією назвою відкрилися величезні перспективи. Україна стала охоплювати руські землі аж до Вісли, це слово міцно вкоренилося в думах і народних піснях, а завдяки праці та картам Боплана воно стало широко знаним і за кордоном. Тож з другої половини XVII століття ми вже маємо Україну саме як "країну".

—

Данило Стаценко, історик; опубліковано у виданні Історична правда [2]

На цю тему: