Довгий час оцінки ментального здоров’я українців коливалися між полярними крайнощами: від панічних заяв про ледь не поголовний розлад до заспокійливих міркувань про феноменальну національну стійкість. 

Коли мова заходить про ціну повномасштабного вторгнення, суспільна увага природно фокусується на речах матеріальних: кілометрах деокупованих територій, зруйнованих мостах, вибитих енергоблоках чи астрономічних сумах західної допомоги.

Утім, за цими видимими маркерами ховається інший вимір виснаження, який неможливо залатати швидким ремонтом чи бюджетними траншами. Йдеться про колосальний пласт психологічної травматизації цивільного населення, яке понад десятиліття живе в реаліях російської агресії, а останні роки — під щоденною загрозою ракетних обстрілів і невизначеності.

Довгий час оцінки ментального здоров’я українців коливалися між полярними крайнощами: від панічних заяв про ледь не поголовний розлад до заспокійливих міркувань про феноменальну національну стійкість. Крапку в цих спекуляціях ставить масштабне рецензоване дослідження міжнародної групи науковців, яке оприлюднило наукове видання European Journal of Psychotraumatology [2].

Автори роботи проаналізували дані репрезентативної національної вибірки з 2504 цивільних дорослих, опитаних методом телефонного інтерв'ю (CATI) фахівцями Київського міжнародного інституту соціології на замовлення дослідницької мережі KonKoop.

Результати дослідження дають тверезий і жорсткий зріз дійсності: майже кожен третій дорослий мешканець підконтрольних уряду територій — 31,2% — відповідає діагностичним критеріям класичного посттравматичного стресового розладу (ПТСР) або комплексного ПТСР (КПТСР) за міжнародним класифікатором хвороб МКХ-11 (ICD-11). При цьому левова частка припадає саме на звичайний ПТСР (25,2%), тоді як важчий комплексний розлад діагностовано у 6% респондентів. Це перше настільки ґрунтовне загальнонаціональне дослідження, яке охопило всі доступні регіони, виключивши перекоси попередніх локальних вибірок.

Отримані висновки не просто фіксують медичну статистику — вони ламають усталені західні уявлення про психотравму мирного часу. Українське суспільство функціонує в умовах активної незавершеної війни, де поняття «пост» втрачає первинний сенс. Люди змушені адаптуватися до хронічної загрози тут і зараз, що вимагає фундаментального перегляду не лише методів психологічної допомоги, але й державної політики у сфері охорони здоров’я.

Читайте також: Сексуальне насильство під час війни: як досвід Боснії і Герцеговини допоможе Україні [3]

Масштаб ураження та руйнування ветеранського міфу

Головний стереотип, який остаточно спростовує це дослідження, полягає в переконанні, ніби ПТСР є суто армійською проблемою або долею людей, які перебували безпосередньо в зоні активних піхотних боїв. Серед опитаних цивільних лише 4,1% мали особистий досвід служби в Збройних силах, а 3,4% — у підрозділах територіальної оборони.

Попри це, рівень зіткнення з травматичними факторами війни серед пересічних громадян виявився майже абсолютним: 92,9% респондентів стикалися щонайменше з однією тяжкою подією в дорослому віці, а 45,2% переживали травми ще в дитинстві.

Повсякдення цивільного українця перенасичене прямими воєнними стресорами. Більше половини опитаних (51,1%) мають близьких родичів, які безпосередньо тримають лінію фронту. Понад 70% громадян особисто пережили обстріли власних житлових кварталів, а 65% на власні очі бачили руйнування будівель та інфраструктури.

Кожен другий респондент зазначив, що його рідні стали вимушеними переселенцями або зникли безвісти, 45,3% пережили поранення або загибель близьких, а понад третина (34,7%) має родичів, які залишаються під російською окупацією.

Найбільш поширеними травмами протягом життя стали пожежі та вибухи (54,7%), споглядання тяжких людських страждань (51,7%), дорожньо-транспортні пригоди (43,3%) та смертельно небезпечні поранення чи хвороби (40,8%). Безпосереднє перебування в зоні бойових дій задекларували 39% учасників. Ця статистика наочно демонструє, що тилові міста під ударами крилатих ракет, балістики та дронів відчувають психологічний тиск, цілком співмірний із прифронтовими районами.

Цікаво, що різниця в кількості пережитих травм до 2022 року та після початку великого вторгнення становить лише два відсоткові пункти (77% проти 79%). Це підтверджує наукову тезу про кумулятивний характер травми: повномасштабне вторгнення впало не на чистий аркуш, а нашарувалося на десятиліття гібридної війни, окупації Криму й Донбасу та глибоку історичну пам’ять попередніх репресивних епох.

Читайте також: «От повернуться хлопці з фронту і наведуть лад» замість «хто, якщо не я, і коли, якщо не тепер?» [4]

Демографічні розломи: хто опинився в групі найвищого ризику

Ймовірність розвитку розладів травматичного спектра розподілена в суспільстві нерівномірно. Регресійний аналіз, скоригований за віком та статтю, чітко окреслив соціальні групи, по яких війна б'є найболючіше. Жінки виявилися значно вразливішими до розвитку комбінованого статусу ПТСР/КПТСР порівняно з чоловіками: скориговане співвідношення шансів становить 1,85 (95% CI 1.23–2.86). Показник імовірного ПТСР серед жінок сягнув 30,8%, тоді як серед чоловіків він становить 18,6%.

Другим вагомим чинником ризику є вік. Кожен додатковий рік збільшує шанси отримати діагноз (aOR = 1.01). Майже третина вибірки (29,8%) — це люди старші за 60 років, яким значно важче дається адаптація до втрати житла чи побутових потрясінь. Сюди ж додається освітній ценз: громадяни з середньою освітою чи нижче значно частіше демонструють симптоми розладів порівняно з тими, хто має вищу освіту (aOR = 1.28). Свою роль відіграє і військовий бекграунд: минула служба підвищує ризик розвитку клінічних симптомів майже в 1,8 раза.

Статус вимушено переміщеної особи (ВПО) виступає потужним тригером хронізації стресу. Третина всієї вибірки (33,3%) була змушена покинути свої домівки через війну. Для таких людей шанси опинитися в категорії ПТСР зростають у півтора раза (aOR = 1.51). Втрата коріння, житла, звичного соціального кола та необхідність виживати на новому місці позбавляють людину базового почуття безпеки, перетворюючи внутрішнє переміщення на тривалий травматичний процес.

Натомість мова заповнення анкети (українська чи російська) та декларована національність респондента не виявили жодного статистично значущого зв’язку з рівнем ПТСР. Травма не обирає мовних уподобань — удари КАБів чи сирени однаково деструктивно впливають на людину незалежно від її етнічної ідентичності чи регіону походження.

Читайте також: Чому важливо проживати горювання тут і тепер, не чекаючи закінчення війни? [5]

Аномалія низького показника КПТСР

Однією з найцікавіших наукових інтриг публікації став порівняно низький рівень комплексного ПТСР — лише 6% проти чверті випадків звичайного ПТСР. Раніше окремі дослідження українських вибірок, які спиралися на опитування студентів чи матерів із маленькими дітьми, оцінювали ймовірний КПТСР на рівні від 11% до майже 43%. Проте широка репрезентативна вибірка показала зовсім іншу структуру захворюваності.

Клінічна різниця між цими діагнозами принципова. Якщо класичний ПТСР виражається тріадою симптомів — нав'язливими спогадами (флешбеками), униканням тригерів і постійною гіперзбудженістю нервової системи, — то КПТСР додатково руйнує особистість. Він включає порушення афективної регуляції, глибоке відчуття власної неповноцінності та хронічну нездатність будувати міжособистісні стосунки. Цей стан зазвичай формується внаслідок тривалого персонального полону, сексуального насильства чи постійних знущань у дитинстві.

Автори припускають, що низький відсоток КПТСР у масштабах країни відображає унікальну природу протистояння. Більшість цивільних, хоч і переживають ракетний терор та стрес втрат, стикаються з травмою дискретно, а не у форматі замкненого міжособистісного насильства. Проте є ще одне, значно глибше теоретичне пояснення: у країні, де війна триває просто зараз, західні моделі мирного часу дають збій.

У класичній психіатрії гіперзбудженість і тривога вважаються дезадаптивною «хибною тривогою» мозку, який реагує на минуле. Але для українця в Києві, Харкові чи Запоріжжі чуйний сон і миттєве реагування на звук реактивного двигуна в небі — це не психічна патологія, а життєво необхідна функція виживання. Організм мобілізує ресурси для опору, тому захисні реакції психіки зливаються з адаптивними механізмами, не дозволяючи травмі перерости в розпад самосприйняття до моменту, поки загроза не зникне повністю.

Єдиним соціально-демографічним чинником, який виявив прямий специфічний зв'язок саме з комплексним ПТСР, став статус одинака. Люди, які не перебувають у стосунках чи шлюбі, мають у 2,63 раза вищі шанси отримати діагноз КПТСР порівняно зі звичайним посттравматичним розладом. Наявність партнера, родини та мікрогромади виступає потужним природним щитом, який бере на себе частину стресового навантаження.

Читайте також: Більше ніж граніт: як Україна ламає радянські шаблони та створює живу культуру пам’яті про війну [6]

Соціальний клей і межі стійкості

Отримані дані окреслюють контури прийдешньої соціальної кризи, яку система охорони здоров’я не зможе проігнорувати. Якщо понад 30% дорослих потребують спеціалізованої психотерапевтичної або психіатричної підтримки, класична модель індивідуальних кабінетних консультацій зазнає краху. В Україні банально немає такої кількості сертифікованих терапевтів, а підготовка нових кадрів вимагає років системного навчання, на які суспільство не має часу.

Як прямо стверджують дослідники, сліпе копіювання західних методик раннього втручання, де людям нав'язують розбір пережитого одразу після прильоту, у воєнних умовах часто виявляється клінічно неефективним. Коли травматизація є безперервною, першочерговим завданням стає не перелопачування минулого болю, а підтримка повсякденної дієздатності людини та її соціальних зв’язків. Робота з гіперзбудженістю, відновлення сну, підтримка базового функціонування в громаді мають передувати глибинній терапії.

Порятунок полягає у зміщенні фокусу на рівень локальних громад і трансдіагностичних групових інтервенцій. Навчання парапрофесіоналів, соціальних працівників, інтеграція психосоціальної допомоги в первинну ланку медицини та створення безбар’єрних центрів життєстійкості здатні дати значно більший ефект у масштабах популяції. Сильні горизонтальні зв'язки та волонтерська взаємовиручка, які тримають український тил усі ці роки, є не просто соціологічним феноменом, а головним психотерапевтичним інструментом нації.

Попереду в дослідників лежить вивчення ще одного критичного питання — як пережита травма трансформує політичні інститути, громадянську активність і довіру до держави. Зрозуміло одне: психічне здоров'я суспільства перестало бути приватною справою окремого громадянина. Це фундаментальний елемент національної безпеки. Перемога у війні на виснаження втратить будь-який сенс, якщо нація зустріне мир із випаленою, розбитою на друзки колективною свідомістю, позбавленою внутрішнього ресурсу жити далі.

—

Джерело: European Journal of Psychotraumatology [7]

Читайте також: 

• Парадокс стійкості: чому українці почуваються щасливими попри п'ятий рік великої війни [8]
• Геополітичні симпатії під час випробувань: як змінилися погляди українців на світових лідерів та сусідні держави [9]
• Шоста воєнна зима близько. Чому Україна змушена в авральному порядку переформатовувати енергосистему [10]
• Довіра в умовах виснаження: як змінилися настрої українців наприкінці 2025 року [11]
• Як змінилась інформаційна війна за останні роки та чи має успіхи Україна [12]
• Про смерть в українській історії. Як українці здавна ставилися до смерті? [13]
• Atlantic Council: Як не дати Путіну вирвати перемогу з пащі поразки в Україні [14]