Після майже п’яти років виснажливої великої війни суспільна свідомість в Україні переживає глибоку внутрішню трансформацію. Епоха наївного романтизму перших років вторгнення, коли кожен західний політик із синьо-жовтим прапорцем на лацкані сприймався як непохитний лицар правди, остаточно відійшла в минуле.

На зміну піднесеним ілюзіям прийшов тверезий, подекуди холодний прагматизм, загартований блекаутами, ракетними обстрілами та відчуттям того, що міжнародна політика — це насамперед жорсткий торг національних егоїзмів.

Особливо виразно цей злам проявився восени 2026 року, коли зовнішній тиск на Київ сягнув безпрецедентного рівня. Спроби Білого дому нав'язати так звану «дизельну угоду» з Москвою, кулуарні вимоги зупинити прицільні удари українських далекобійних дронів по російських нафтопереробних заводах і раптові збої у військовій співпраці створили токсичне тло, в якому довіра до союзницьких обіцянок зазнала жорстокого краш-тесту. Українці на власні очі побачили, як легко стратегічне партнерство може стати розмінною монетою у внутрішньополітичних іграх великих держав.

На цьому драматичному тлі соціологи зафіксували тектонічний розрив у тому, як українське суспільство оцінює своїх ключових західних партнерів. Як свідчать результати свіжого всеукраїнського дослідження, яке провів Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) [2] у другій половині жовтня 2026 року, єдиного поняття «колективний Захід» в українській оптиці більше не існує. Громадяни проводять чітку розмежувальну лінію між континентальною Європою, яка залишається надійним тилом, та Сполученими Штатами, чия політика викликає дедалі більшу тривогу та розчарування.

Опитування охопило понад тисячу респондентів у всіх підконтрольних регіонах країни, дозволивши зафіксувати суспільні настрої в динаміці. Соціологи окремо вимірювали сприйняття дій європейських столиць та Білого дому, а також перевіряли гіпотетичну довіру громадян до майбутніх гарантій безпеки. Отримані цифри демонструють не просто статистичні коливання — вони відображають глибинні зміни в морально-психологічному стані нації, яка втомилася від порожніх обіцянок і навчилася оцінювати партнерів виключно за їхніми реальними діями.

Сьогодні ці суспільні настрої стають визначальним фактором внутрішньої стійкості держави. Коли люди бачать, що за їхніми спинами розгортаються спроби заморозити війну на невигідних умовах, вони реагують не панікою, а наростаючим скепсисом до дипломатичних запевнень. Розглянемо детальніше, чому європейський вектор залишається головною опорою українського оптимізму, що саме зламалося у ставленні до заокеанського гіганта та чому привид Будапештського меморандуму знову нависає над будь-якими планами перемир'я.

Читайте також: Градус стійкості: як змінилися настрої українців на п'ятому році великої війни [3]

Чому українці дедалі більше довіряють Брюсселю, а не Вашингтону

А з яким твердженням щодо підтримки Європою України Ви згодні в більшій мірі?

Головним відкриттям жовтневого заміру громадської думки стала дивовижна стійкість віри українців у європейську солідарність. Попри те, що російська пропаганда роками намагається просувати наративи про «втому Європи» від витрат на підтримку Києва, ці інформаційні операції розбиваються об реальність. Абсолютна більшість громадян — 69% опитаних — твердо переконана, що європейські держави продовжують у міру власних сил надавати серйозну підтримку та щиро прагнуть завершення бойових дій на справедливих і прийнятних для України умовах. Порівняно з весняними показниками цей рівень довіри навіть зріс на п'ять відсоткових пунктів.

Частка тих, хто вважає, що Європа втомилася від тягаря війни й схиляє українську владу до невиправданих поступок агресору, залишається в меншості — лише 25%. Показово, що протягом усього польового етапу дослідження цей баланс залишався практично монолітним. Ні чергові хвилі повітряного терору реактивними дронами, ні складні новини з міжнародних енергетичних ринків не похитнули переконання українців у тому, що сусіди по континенту усвідомлюють екзистенційну загрозу з боку Кремля для себе особисто.

Ця довіра до Європи ґрунтується на розумінні географічного детермінізму. Для Варшави, Гельсінкі, Вільнюса чи Парижа перемога Росії в Україні не є абстрактною зовнішньополітичною кризою на іншому кінці планети. Європейці фізично відчувають подих війни біля власних кордонів, коли на їхні території залітають «шахеди», біля підводних газових платформ у Чорному морі баражують дрони, а російські диверсанти підпалюють логістичні склади та інфраструктурні об'єкти в серці Європейського Союзу. Українське суспільство бачить, що європейські інвестиції в українську армію — це насамперед інвестиції у власне виживання Європи.

Як зазначає у своєму коментарі виконавчий директор інституту Антон Грушецький, відчуття надійного європейського плеча є одним із фундаментальних стовпів, на яких сьогодні тримається моральний дух воюючої країни. Коли нація перебуває під щоденним пресом обстрілів і загрози важкої зими, усвідомлення того, що найближчі сусіди не зрадять заради миттєвої вигоди, додає наснаги тримати оборону. Європа поступово перетворилася для українців із формального бюрократичного клубу на щирого соратника у боротьбі за спільну свободу.

Водночас наявність чверті громадян, які все ж піддаються песимістичним настроям щодо європейської позиції, свідчить про збереження ризиків. Інформаційна війна триває безперервно, і будь-яка затримка у фінансуванні чи суперечки довкола євроінтеграційних реформ миттєво використовуються деструктивними силами для розхитування єдності. Проте поточний рівень довіри до Європи залишається на історичному максимумі, демонструючи, що цивілізаційний вибір України став непохитною суспільною аксіомою.

Читайте також: Злість замість капітуляції: 77% українців готові сидіти без тепла й світла, аби не бачити русню [4]

Американські гойдалки - від шантажу дизелем і Starshield до тимчасової відлиги

А з яким твердженням щодо підтримки США України Ви згодні в більшій мірі?

Кардинально іншу картину соціологи зафіксували у ставленні українців до Сполучених Штатів Америки. Держава, яка довгі десятиліття сприймалася як головний флагман вільного світу та наріжний камінь трансатлантичної оборони, сьогодні викликає у більшості українських громадян відкриту підозру. Згідно з дослідженням, 61% респондентів переконані, що США втомилися від допомоги, послаблюють власні зусилля та тиснуть на Київ із вимогою піти на капітулянтські поступки перед Москвою. Лише 30% опитаних продовжують сприймати Вашингтон як надійного та послідовного союзника.

Цей глибокий обвал довіри має абсолютно конкретне фактологічне підґрунтя і не є наслідком сліпої невдячності. Осінь 2026 року принесла серію кроків Білого дому, які шокували українське суспільство своєю неприкритою цинічністю. Спроби адміністрації укласти сепаратну дизельну оборудку з Кремлем, щоб штучно збити внутрішні ціни на американських заправках перед виборами, викликали хвилю обурення. Дозвіл на імпорт російських нафтопродуктів у той самий момент, коли російські ракети методично трощили трансформатори в українських містах, сприймався не інакше як удар у спину.

Ще більшого удару по репутації Вашингтона завдали спроби шантажу у військовій сфері. Коли в інформаційний простір потрапили відомості про те, що американські посадовці вимагають від Києва зупинити удари по російських заводах, погрожуючи блокуванням супутникових систем розвідки та раннього попередження про балістичні запуски, українці відчули реальну загрозу власному існуванню. А штучне обмеження функціоналу терміналів Starshield, яке трагічно збіглося з наймасованішими комбінованими ударами по Києву та Харкову, остаточно позбавило багатьох людей залишків пієтету перед заокеанським лідером.

Прикметно, як чутливо українська громадська думка реагувала на динаміку цих подій безпосередньо під час збору даних соціологами. У першій половині польового етапу опитування, коли дипломатичний конфлікт був у самому розпалі, частка тих, хто вважав США втомленими та схильними до тиску на Україну, досягала загрозливих 67%. Проте наприкінці жовтня, щойно з'явилися сигнали про відновлення повноцінного обміну розвідданими та деескалацію напруги у стосунках лідерів, цей показник відкотився назад до 56%. Це демонструє, що суспільство миттєво вловлює найменші зміни у тональності взаємин.

Утім, навіть короткострокове потепління не здатне швидко загоїти завдані репутаційні рани. Більшість українців дедалі виразніше бачить у керівництві США гравця, який діє за законами кримінального торгу, де слабших союзників можна залякувати заради заспокоєння ядерного тирана. Сполучені Штати під керівництвом чинної адміністрації постають в очах нашого суспільства ненадійним маятником, чия лояльність залежить від примх чергового твіта або передвиборчих опитувань, а не від непорушних принципів міжнародного права.

Читайте також: Якими українці бачать відносини з Росією та які асоціації викликають ця країна-агресор та прості росіяни [5]

Привид Будапешта 

Уявіть, що оголошується перемир'я за нинішньою лінією фронту і США та Європа при цьому дають Україні гарантії безпеки. А якщо все-таки Росія нападе знову на Україну, то як Ви думаєте, Європа надасть чи ні необхідну підтримку, щоб відбити напад?» / «А як щодо США?

Найбільш показовим і важливим для розуміння перспектив завершення війни став блок запитань щодо довіри до потенційних гарантій безпеки. Соціологи змоделювали сценарій, про який дедалі частіше говорять у західних кулуарах: лінія фронту заморожується, оголошується перемир'я, а Вашингтон і європейські столиці надають Україні офіційні гарантії безпеки. Респондентам запропонували чесно відповісти, чи вірять вони в те, що союзники реально вступлять у бій або нададуть усе необхідне для відбиття нового удару, якщо Росія знову наважиться перейти кордон.

Результати виявилися нищівними для традиційної західної дипломатії. У випадку Сполучених Штатів абсолютна більшість громадян — 54% — прямо заявила, що Америка не виконає своїх зобов'язань і залишить Україну сам на сам з агресором, попри будь-які підписані папери. Лише третина опитаних (32%) зберегла віру в американську допомогу в разі повторної війни. Це вирок ідеї американської парасольки: суспільство, яке пройшло крізь затримки допомоги та блокування зв'язку, більше не вірить у юридичні клятви Вашингтона.

До європейських гарантій ставлення дещо інше, проте й тут панує глибока пересторога. Понад половина респондентів (56%) сподівається, що Європа дотримається слова та підставить плече для захисту. Однак майже чотири десятки відсотків громадян — 38% — відверто сумніваються у спроможності європейських армій реально захистити Україну від нової хвилі вторгнення. З огляду на повільні темпи розгортання європейського ВПК та відсутність власних орбітальних систем раннього попередження, ці побоювання важко назвати безпідставними.

Цей глибокий скепсис є прямим поясненням того, чому українці так рішуче відкидають будь-які пропозиції територіальних компромісів. Попередні соціологічні заміри КМІС чітко показували, що абсолютна більшість населення вважає категорично неприйнятною вимогу виведення українських військ із Донбасу в обмін на обіцянки перемир'я. Люди не готові розмінювати фізично укріплені фортифікації та природні рубежі оборони на чергові красиві декларації, за якими не стоїть реальний військовий механізм негайної відсічі.

У пам'яті суспільства занадто міцно закарбувалася трагедія Будапештського меморандуму 1994 року, коли відмова від третього у світі ядерного арсеналу завершилася порожніми консультаціями та безпорадним спостереженням за окупацією Криму. Будь-який новий договір, що не містить обов'язку прямої участі західних армій у війні на боці України з перших хвилин агресії, сприймається як смертельна пастка. Українці чудово усвідомлюють: перемир'я без залізного стримування стане для Москви лише перепочинком для накопичення сил перед остаточним знищенням нашої державності.

Читайте також: Суспільний зріз на межі 2026 року: за якою формулою українці бачать завершення війни [6]

Дорослішання через цинізм 

Трансформація суспільних настроїв свідчить про остаточний вихід України зі стану геополітичного дитинства. Ми перейшли від захопленого очікування дива до тверезого, місцями цинічного аналізу реальності. Українці більше не вірять у магічну силу міжнародних трибуналів, статутів ООН чи дипломатичних меморандумів. Вони розуміють, що єдиними надійними гарантами суверенітету залишаються власна армія, технології, далекобійна зброя вітчизняного виробництва та ті партнери, чия безпека безпосередньо залежить від стійкості нашого фронту.

Цей здоровий цинізм змінює вимоги до будь-яких потенційних мирних переговорів. Якщо раніше західним посередникам здавалося, що українське керівництво можна легко примусити до компромісів через кулуарний тиск, то нинішні дослідження доводять зворотне: українське суспільство має залізну волю до опору і не пробачить зради національних інтересів. Влада спирається на консолідовану позицію громадян, які готові терпіти труднощі, але вимагають залізобетонних гарантій неповторення війни, а не тимчасового затишшя на умовах ворога.

Якими мають бути ці гарантії, щоб переконати виснажену, але непокірну націю? Експерти одностайні: мова має йти не про формулювання на папері, а про фізичну присутність. Це передові військові бази європейських союзників безпосередньо вздовж лінії зіткнення, безперервний потік сучасного озброєння включно з важкою авіацією та балістикою, та повна інтеграція в єдиний оборонний контур континенту ще до будь-яких розмов про делімітацію кордонів. Лише реальна загроза негайної ескалації з боку об'єднаної Європи здатна втримати кремлівського тирана від нової спроби наступу.

Поточні результати опитування — це не просто дзеркало суспільних тривог, це чіткий дороговказ для наших партнерів по той бік океану та в європейських столицях. Україна залишається надійним щитом вільного світу, але вона більше не погоджується бути його сліпим заручником. Довіра відновлюється не пафосними промовами на форумах, а своєчасними постачаннями ракет, відмовою від ганебних угод з агресором і готовністю захищати спільні цінності не на словах, а силою зброї.

Український народ продемонстрував історичну зрілість, навчившись відрізняти справжніх друзів від тих, хто лише шукає комфортного виходу за чужий рахунок. З цим новим суспільним консенсусом доведеться рахуватися всім — і ворогам у Кремлі, і скептикам у Вашингтоні, і соратникам у Брюсселі. Бо нація, яка навчилася бачити світ без рожевих окулярів, має значно більше шансів зберегти власну державу та вибороти справедливий мир.

—

Світлана Гринько для «Аргумент»

Читайте також: 

• Настрої українського суспільства: дії влади нервують українців, але немає «капітулянтських» настроїв [7]
• Два фронти виснаження: корупція у владі стала для українців таким самим викликом, як ракетні удари [8]
• Для 84% українців територіальні поступки неприпустимі (ОПИТУВАННЯ) [9]
• 55% українців проти будь-яких територіальних поступок рф задля досягнення миру (ОПИТУВАННЯ) [10]
• Про прихильність до ПЦУ заявили 44% українців, до РПЦ - 15% [11]
• 89% українців бачать кінець війні тільки після повернення Криму та Донбасу [12]