Прихід же освічених українців у Московію призвів до радикальних змін у церковному житті цієї держави, , зазначає РІСУ [2]. Маються на увазі реформи Патріарха Московського Никона (в миру – Микита Минич; 1605–1681), який займав патріарший престол у 1652–1666 рр. Очоливши Православну Церкву на Московії, він, починаючи з 1653 р. розпочав реалізовувати реформи щодо уніфікації московських та грецьких церковних книг та обрядів, ініціював збір старовинних рукописів.

У той час до Москви зі Сходу було привезено багато грецьких рукописних книг Х-ХVII ст., звезені давні рукописи з Кирило-Білозерського, Троїце-Сергієвого, Волоколамського та інших монастирів. Така реформаторська діяльність була спрямована на те, щоб зробити Московську Церкву, зокрема в обрядовому плані, подібною до інших Православних Церков, оскільки в той час через довготривалий ізоляціонізм московське православ’я помітно відійшло від «канонічних зразків». На Афоні книги московського друку почали трактувати як єретичні і навіть дійшло до їхнього спалення. Згадуваний Патріарх Єрусалимський Паїсій, який у 1649 р. відвідав Москву, вважав, що ці книги потребують виправлення.

Читайте також: Як українське духовенство вигадувало Росію [3]

Реформи Никона мали підтримку з боку царя Олексія Михайловича. Цей монарх амбіційно розглядав свою державу як наступника Ромейської (Візантійської) імперії, себе ж він трактував як захисника православ’я. А для цього потрібно було очистити Московську Церкву від «єресей», уподібнити її за книгами та обрядами до грецьких Православних Церков. Тому цей цар у переписці зі східними патріархами виявляв бажання привести свою церкву в єдність з ними.

Однак щоб здійснити виправлення московських книг, привести їх у відповідність із грецькими зразками, потрібні були кваліфіковані спеціалісти, котрі б добре знали як грецьку, так і старослов’янську мови. Таких у Московії не було. Через те з України були запрошені книжники, котрі й здійснювали виправлення московських книг. Такими були Епіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський та Дамаскин Птицький.

Цікавою фігурою був Епіфаній Славинецький (1609-1675), котрий відомий як прекрасний філолог, оратор і богослов [1]. Він є автором перекладу українською книжною мовою одного з найвидатніших медичних творів того часу «Про будову людського тіла» Андраса Вензалія. Йому належить понад 150 ориґінальних і перекладних праць, які стосуються питань освіти, науки й теології. Славинецький уклав «Лексикон латинський» — найбільший староукраїнський словник. Про ранні роки його життя ми не маємо достовірної інформації. Відомо, що він став ченцем Києво-Печерського монастиря. Славинецький міг навчатися за кордоном, оскільки чудово знав грецьку й латинську мови. Останню він викладав у Київському колегіумі, організованому Петром Могилою.

На запрошення царя Олексія Михайловича Славинецький прибув до Москви в 1649 р. разом із Арсенієм Сатановським. Ними опікувався знатний боярин Федір Ртіщев, який побудував для київських вчених Андріївський монастир у своєму маєтку на Воробйових горах, де вони організували школу, у якій вивчалися грецька й латинська мови. У 1651 р. Славинецький перейшов на постійне проживання до Чудова монастиря в Кремлі.

Читайте також: Російський «православний джихад». Чому Ватикан ігнорує доктрину РПЦ й Кремля проти України та Заходу? [4]

1653 р. Патріарх Никон залучив його до виправлення богослужбових книг. Також доручив зробити переклад діянь Константинопольського собору 1593 р., на якому східні патріархи дали згоду на створення Московського Патріархату. У документах цього собору вказувалося, що згода була дана за умови дотримання Московською Церквою всіх догматів православ'я. Никон це розумів не лише як узгодження в питаннях богословських, а й обрядових. Славинецький підтримував у цьому Патріарха. Останній перед великим постом 1653 р. зобов’язав здійснювати хресне знамення трьома перстами, що суперечило актам Московського помісного стоглавого собору 1551 р., який закріпив двоперстне знамення.

Московський помісний собор 1654 р. ухвалив виправити друковані богослужбові книги за старими грецькими зразками. Насправді виправлення велося по нових, венеціанських грецьких виданнях. До наступного Московського помісного собору 1655 р. Славинецький підготував програму відповідних змін і новий текст Служебника, фактично скориставшись грецьким служебником, виданим у Венеції в 1602 р. Саме цей Служебник передбачав здійснення хрещення трьома перстами, «трегубую» алилую, чотириконечний хрест замість восьмиконечного на просфорах та інші зміни.

Це викликало несприйняття ревнителями старого московського православ’я. Видання Служебника призвело до розколу в Московському Патріархаті. І одним з «винуватців» цього був українець Славинецький. На Московському помісному соборі 1656 р. всіх, хто хрестився двома перстами, оголосили єретиками й піддали анафемі.

Читайте також: Чому московити вирішили спалити український Батурин - гетьманську столицю [5]

Попри те, що Патріарх Никон ввійшов у конфлікт із московським царем Олексієм Михайловичем, а в 1658 р. демонстративно покинув патріарший престол, все ж реформування Московського Патріархату продовжувалося. На Московському соборі 1666-1667 рр. Никон був позбавлений патріаршества, однак собор схвалив його реформи. Одним із головних інтелектуальних провідників цих реформ тоді в Московії став Симеон Полоцький, що походив із білоруських земель, але навчався у Києво-Могилянській академії, був учнем українця Лазаря Барановича, з яким підтримував тісні стосунки.

Славинецький також багато зробив і для поширення у Московії потрібної для церкви релігійної лектури. У Москві в 1663 р. він перевидав Острозьку Біблію. У тексті видання Славинецький, щоправда, зробив незначні корективи і написав до нього передмову. Ця книга, котра отримала назву «пєрвопєчатной Біблії», стала яскравим виявом українського культуртрегерства в Московії.

Майже через сто років після видання цієї Біблії, у 1751 р., в Російській імперії було здійснене уже виправлене видання, котре отримало назву Єлизаветівської Біблії (від імені імператриці Єлизавети). Зроблене воно було також на основі Біблії Острозької. Готували до друку Єлизаветівську Біблію префект Києво-Могилянської академії Варлаам Лящевський та викладач філософії цього ж навчального Гедеон Слонімський. Так що Єлизаветську Біблію можна трактувати як українську за походженням.

Українське культуртрегерство в Московії в другій половині XVII – першій половині XVIII століть набуло особливо широких масштабів. Власне, вихідці з України визначали культурне життя в Московії, про що детальніше буде вестися мова далі. Завдячуючи їм там реформувалося церковне життя, організовувалося шкільництво. Українці в той час, як правило, займали високі церковні посади. Реально керівництво Московської Церкви опинилося в їхніх руках. При їхній допомозі московські царі (передусім це стосується Петра І) здійснили реформування Московії й перетворення її у Російську імперію, яка отримала європейський вектор розвитку.

Виникнення Російської імперії – це «розворот» зі Сходу на Захід московських правителів. І в цьому «розвороті» український чинник відіграв одну з головних ролей – особливо це стосувалося культурної сфери.

У результаті Північної війни 1700-1721 рр. Московія захопила Естонію, частину Латвії та землі по річці Неві. Це дало їй змогу вийти до Балтійського моря, стати важливим гравцем у балтійській торгівлі. Навіть столицю держави з Москви, яка колись була підвладна Улусу Джучі, було перенесено в 1712 р. до Санкт-Петербурга, заснованого в 1703 р. на берегах Фінської затоки. До речі, це місто споруджувалося також руками українських козаків, а в ньому помітну частину мешканців становили українці.

Перенесення столиці до Санкт-Петербурга мало не лише геополітичне значення (вихід на Балтику), а й символічне. Це ніби був розрив зі старим золотоординським спадком. Держава, очолювана тоді Петром І, відмовлялася від Сходу й спрямовувала свій погляд на Захід. Нова столиця мала не фінську, не татарську й навіть не слов’янську назву, а німецьку – «місто святого Петра». Від неї до деяких міст «латинської Європи» було ближче, ніж до Москви.

Читайте також: Людожерство по-російськи: Чому Геродот вважав мешканців Залісся справжніми дикунами [6]

Московське царство офіційно стало імперією в 1721 р. Назва цієї держави виглядала цілком по-європейськи. Адже Росією по-грецьки іменували Русь.

За Петра І відбулася докорінна перебудова державного устрою країни: ліквідовано боярську думу, прикази, на місці яких створено сенат, колегії. Країну поділили на губернії. Особливе значення мала церковна реформа, унаслідок якої ліквідовувався інститут патріаршества, що міг становити конкуренцію імператору. 1721 р. прийнятий законодавчий документ «Духовний регламент», який регламентував діяльність Православної Церкви в імперії. Її керівництво здійснював Священний синод, що підпорядковувався імператору. Церква стала частиною державного апарату. При проведенні церковної реформи провідна роль належала українцям, зокрема Феофану Прокоповичу.

При допомозі вчених українців виникли різні типи шкіл, спрощена абетка, фактично впроваджувалася державна мова на основі української книжної мови, було запроваджене літочислення від Різдва Христового (перед тим велося літочислення від початку світу), з’явилася Академія наук.

Костянтин Харлампович у спеціальному дослідженні «Малоросійський вплив на великоруське церковне життя» вказував, що перші праці з граматики старослов’янської мови, словники, твори історичного характеру та інші зразки літератури прийшли в Москву з України. Московити користувалися книгами, друкованими на українських землях. Чимало діячів Російської імперії, які діяли за часів Петра І та його наступників, або походили з цих земель, або перебували під впливом «київської шкільної науки» [2].

Не даремно ідеолог російського євразійства князь Микола Трубєцкой, якого важко запідозрити в симпатіях до українства, писав таке: «Цар Петро поставив завдання європеїзувати руську культуру. Ясно, що для виконання цього завдання годилася лише західноруська, українська редакція руської культури, яка вже мала в собі деякі елементи європейської культури... і виявляла тенденцію до дальшої еволюції в цьому напрямі. Навпаки великоруська редакція руської культури з виразним європофобством і тенденцією до самовдоволення не тільки не годилася для цілей Петра, але прямо заважала здійсненню цих цілей.

Тому Петро цю великоросійську редакцію руської культури постарався зовсім викорінити й знищити, і єдиною редакцією руської культури для дальшого розвитку зробив українську редакцію. У такий спосіб, стара великоруська, московська культура в часи царювання Петра вмерла; Та культура, яка з часів Петра живе і розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської, української культури». На його думку, на межі XVII і XVIII століть відбулася українізація великоруської духовної культури. «З часів Петра українська культура стала для Росії столичною», – зазначав він [3].

Читайте також: Як гетьман Іван Мазепа залюднив Курщину [7]

Незважаючи на певні зміщення акцентів Трубєцкім, він мав рацію. Справді, саме українці, окультуривши в XVII-XVIII століттях Московію й провівши реформи в церковній сфері, створили ранньомодерну та модерну російську культуру.

Примітки:

1. Ротар И. Епифаний Славинецкий, литературный деятель XVII в. Киевская старина. Киев, 1900. Т. 7 С. 1-38.

2. Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Казань, 1914.

3. Трубецкой Н. К украинской проблеме. Евразийский современник. Париж, 1927. Кн. 5. С. 166.

— 

Петро Кралюк [8], опубліковано у виданні РІСУ [9]

Читайте також: 

• Чому 355 років тому почалося Переяславське антимосковське повстання [10]
• Нація народжена війною [11]
•  Наше минуле багатьом видається шерегом катастроф, пошуків себе й боротьби проти імперій. Де українцям шукати власних традицій? [12]
• Злочини московитів на території Гетьманщини  [13]
• Чому з Москвою домовлятися не можна: мирні переговори зі сволотою - від Богдана Хмельницького і донині [14]
• Геополітика у православ'ї: як Константинополь протистоїть рпц [15]