Наше минуле багатьом видається шерегом катастроф, пошуків себе й боротьби проти імперій. Де українцям шукати власних традицій?

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:  Фрагмент картини «Гонта і Залізняк» Миколи Стороженка (1928-2015)

Коли мова заходить про консерватизм, то перше питання загалу, не надто обізнаного з відповідними ідеями, — а що саме пропонують «консервувати»? Традиції? Але які саме?

Якщо, наприклад, англійці можуть провести фактично неперервну лінію від Великої хартії вольностей крізь Славетну революцію 1688 року та еволюційні зміни ХІХ і ХХ століть аж до сьогодення, то про які традиції казати нам, українцям? Наше минуле багатьом видається шерегом катастроф, пошуків себе й боротьби проти імперій — де тут узятись отій тяглості, про значення якої так полюбляють казати консерватори? Та й що таке ота традиція — народні звичаї, фольклор? Зрештою, у нашому минулому було багато всього. Наприклад, декілька поколінь українців відзначали річницю «Великого Жовтня», то невже й це треба зарахувати до наших традицій?.. Усі ці запитання слушні й потребують відповідей, які шукали  у виданні ТИЖДЕНЬ.

Звісно ж, традицією не є сума всього, що було колись. Коли йдеться про традицію в контексті консерватизму, ідеться про те, що визначає обличчя й сутність спільноти, а також спосіб її існування. Якщо нація — це союз між «мертвими, живими і ненародженими», то традиція — те, що наповнює цю єдність конкретним змістом. І силу традицій (не уявних, а реальних) не варто недооцінювати.

Так, у минулому український соціум неодноразово зазнавав страшних катастроф і протягом століть був затиснутий у лабети чужинних імперських систем. Проте, як свідчить історія, українці постійно тяжіли до відтворення певних принципів співжиття, щоразу повертаючись до них за найменшої історичної нагоди. І саме ці принципи є основою того, що можна визначити як українську традицію.

Читайте також:  В українців відсутні власні еліти. Чому

Права й вольності

Переяславська рада 1654 року залишається однією з найбільш неоднозначних подій української історії. У цьому контексті важлива не сама угода між Гетьманщиною та Московським царством та її трагічні наслідки для України, а менш помітний, проте вкрай важливий епізод. Тоді Москва поставила умову: скласти присягу на вірність цареві.

Це сподобалося далеко не всім представникам козацької старшини й українського духовенства, проте більшість усе ж виконала вимогу. Але важливо те, що Гетьманщина висунула зустрічну вимогу: щоб московські посланці від імені царя присягнули шанувати козацькі вольності та привілеї. Цю вимогу московити категорично відкинули: очільник посольства боярин Васілій Бутурлін заявив, що цар не присягає своїм підданим.

Портрет Богдана Хмельницького з колекції Василя Тарновського.

Цей ніби не надто важливий епізод яскраво демонструє прірву, що пролягала між політичною культурою козацької України та Московії. З останньою все доволі просто й очевидно, адже відтоді мало що змінилося по суті. Російський цар (імператор, генсек, президент) є повновладним господарем своїх підданих (байдуже, що в певний час вони стали називатися громадянами).

На цю тему: Почему Мазепа — архитектор европейской Украины¹

Кожен із них був і є «рабом государєвим», незалежно від власного статусу чи прав, прописаних у конституції. Натомість політична культура козацтва ґрунтувалася на зовсім інших засадах. По-перше, на січових традиціях виборності старшини, а по-друге — на традиціях шляхетської демократії Речі Посполитої, прищеплених до козацького первня українською шляхтою.

Якщо своєрідний козацький демократизм з усіма його перевагами й вадами більш-менш відомий широкому загалу, то вплив шляхетської культури (та й весь річпосполитський період нашої історії) почали переосмислювати відносно нещодавно. Шляхта в Речі Посполитій була своєрідним ранньомодерним аналогом громадянського суспільства — активною та впливовою групою, що прямо впливала на державні справи й була свідома власних привілеїв, які затято боронила. Виборні (з 1573 року) королі, навіть якщо їм це не надто подобалося, були радше «першими поміж рівних» і мали обмежені можливості впливати на шляхетську корпорацію.

Відносини між королями та шляхтою мали характер суспільного договору, який скріплювався взаємною присягою. Шляхта присягала королю лише за умови присяги останнього, у якій він гарантував дотримання шляхетських привілеїв і свобод та чинного ще від початку XVI століття принципу «нічого про нас без нас», що унеможливлював суттєві зміни в державі без згоди представників шляхти. Окремі спроби королів знехтувати думкою шляхти зустрічали рішучий опір, аж до збройних виступів — так званих рокошів. Зрештою, назва держави — Річ Посполита — означала не що інше, як «спільна справа», і походила від латинського res publica.

Читайте також: Російські ракети зробили у 2022-му те, чого до кінця не зробили у 2014-му російські танки - поцілили в бездумну прив’язаність до Росії

Утім, ішлося не лише про стосунки шляхи чи козацької корпорації з володарем. Невіддільним елементом української політичної традиції було місцеве самоврядування, таке несхоже на одвічний московський централізм. Віча часів Русі, козацькі ради, шляхетські сеймики, міське самоврядування згідно з магдебурзьким правом — усе це історично є питомою часткою звичного укладу життя українців. Ці механізми реалізовували (а з іншого боку — оберігали й формували) здатність спільнот до самоорганізування та протистояння надмірній концентрації влади в одних руках.

Недаремно влада руських князів, королів Речі Посполитої чи гетьманів ніколи не мала абсолютного характеру ані за формою, ані за змістом. Лідери визвольних змагань 1917–1922 років не дійшли згоди щодо того, якою має бути Україна — соціалістичною (УНР) чи консервативною (Гетьманат), проте обидва проєкти не передбачали встановлення диктатури.

Саме в такому ширшому контексті можна адекватно зрозуміти події нашої новітньої історії. Усі ті драматичні й часом суперечливі процеси, що почалися з 1991 року, не є спробами «молодої нації» вибудувати свою державу з чистого аркуша, довільно обираючи свій шлях. Насправді йдеться про прагнення (часом цілком неусвідомлене) українців повернутися до власної цивілізаційної нормальності. Наше громадянське суспільство, наш опір спробам встановити авторитаризм, наше прагнення самоврядності, утілене натепер у децентралізації, — усе це є ознаками повернення до української традиції в її новочасних історичних формах.

Інстинкт власника

Згадані раніше разючі відмінності в політичній культурі українців та московитів у XVII столітті були наслідком різниць не тільки власне політичних, а й соціально-майнових. Одна з головних відмінностей російського деспотизму від європейських монархій, зокрема абсолютистських, полягала в тому, що навіть автору вислову «Держава — це я» Людовіку XIV ніколи не снилася та повнота контролю над усім й усіма в державі, яку мали московські царі чи їхні наступники.

Французьким, англійським, іспанським та іншим монархам доводилося зважати на земельну аристократію чи економічно незалежні міські корпорації. А ще була церква, якій у Середньовіччі вдалося вибороти суттєву незалежність від світської влади (що також разюче відрізняється від церкви російської).

Тож європейські монархи навіть у добу абсолютизму XVIII століття не були власниками й розпорядниками майна своїх підданих. Натомість у російській традиції, ще починаючи з Московського князівства, правителі знищили противаги своїй владі. І навіть політичні й економічні еліти, їхній статус і майно, зрештою, були власністю государя, яка могла бути надана, але й будь-якої миті забрана волею деспота. Саме тому в жодній європейській державі, зокрема в Речі Посполитій, просто не могло трапитися такого явища, як влаштована Іваном IV «опричнина».

Читайте також: Культурний геноцид як складова частина міжнародного злочину Росії в Україні

Костянтин Василь Острозький (1526-1608) – один з найвпливовіших руських магнатів Речі Посполитої.

Україна, попри всі трагічні кульбіти долі, однозначно належала до європейської цивілізаційної матриці. Усупереч уявленням, сформованим істориками «народницького» спрямування в ХІХ й на початку ХХ століття, відповідно до яких українці були народом без еліти, саме аристократія стала драйвером нашого державництва. Так ще в часи Речі Посполитої шляхта шести українських воєводств — Белзького, Руського, Подільського, Волинського, Київського та Брацлавського (а згодом і Чернігівського) — оберігала усвідомлення власної окремішності від «коронярів» (представників власне польських частин держави) та «литвинів».

У випадку еліт Волині, Київщини та Брацлавщини добрим прикладом є наявність окремих привілеїв, здобутих ними на Люблінському сеймі 1569 року, де йшлося про збереження руської мови в судочинстві, відмінного від решти польської частини держави законодавства, право обіймати урядові посади лише місцевій шляхті тощо. І це окреме право, окрему традицію тамтешня шляхта (незалежно, до речі, від конфесійної приналежності) тривалий час пильно стерегла. Це відчуття суб’єктності мало під собою економічне підґрунтя — земельну власність, що дозволяла українській аристократії не лише вправлятись у меценатстві, а й бути суб’єктом державного життя.

Читайте також: Про смерть в українській історії. Як українці здавна ставилися до смерті?

Потяг до набування приватної власності й досягнення хоча б відносної економічної самодостатності був характерний також іншим верствам. Прагнення бути самому собі господарем є одним із чинників появи козацтва — спочатку запорозького, а потім і слобідського. Не варто забувати, що основною формою економічного устрою січового козацтва були індивідуальні господарства, наприклад зимівники чи хутори. А вже з появою Гетьманщини приватне козацьке землеволодіння стало основою соціально-економічного устрою козацької держави.

Після скасування кріпацтва в Російській імперії, попри всі проблеми й обмеження, чимало селян змогло реалізувати свої прагнення. Тому на початку ХХ століття в Україні був достатньо численний прошарок селян — приватних власників, які рівною мірою відчували чужими як російські уявлення про «общину», так і соціалістичні концепції колективного господарювання.

Звичайно, усе це не скасовує факту, що великий прошарок малоземельних селян виявився вразливим до соціалістичного популізму, який ретранслювала частина української інтелігенції, що перебувала під впливом народництва, а також більшовиків й анархістів. Проте реальним мотивом, який штовхав селян іти за гаслом «Відняти й поділити», була не віра в колективізм, а зневіра в здатності тодішньої влади нарешті розв’язати перезріле земельне питання.

Причому індивідуалістська приватновласницька психологія українського селянина виявилася настільки сильною, що навіть більшовицька влада була змушена зробити тактичний відступ. Масові селянські антибільшовицькі виступи 1919–1921 років значною мірою були боротьбою за право на власний, не колективістський спосіб життя й господарювання. Накинути українському селу колгоспну систему (що її, до речі, цілком спокійно сприйняли в російських «дєрєвнях») удалося лише після масової терористичної кампанії, апогеєм якої став геноцид 1932–1933 років.

Радянській системі вдалося знищити в 1930-х прошарок приватних власників, що стало однією з найглибших ран, завданих більшовиками українській нації. Але знищити інтуїтивно вкорінений у традиції український потяг до приватної власності їй не вдалося. Щойно СРСР розпався, ми почали реалізовувати його з подиву гідним ентузіазмом.

Читайте також: Що таке Росія?

Щоправда, часто це відбувалося в досить потворних формах, заданих дисфункційною системою, що постала на руїнах радянського ладу. А втім, навіть той прошарок малих, середніх та великих власників, який сформувався в результаті, виявився здатним чинити опір новітнім спробам узурпації влади й монополізації економічних ресурсів країни кланом Віктора Януковича.

Не менш промовистим фактом є фіаско лівого руху, якому, попри всі економічні негаразди, не вдалося досягти в Україні суттєвого впливу. Звичайно, теперішні умови (навіть без урахування війни) годі вважати оптимальними для реалізації українського господарського інстинкту.

Проте запит на боротьбу з олігархією, на побудову реальної ринкової економіки та інші реформи значною мірою визначається саме глибинною потребою повернутися до нашої цивілізаційної нормальності. До нормальності, у якій приватна власність недоторканна, а особиста підприємницька ініціатива обмежена лише здоровим глуздом і національними інтересами.

Співжиття з іншими

Ще одна лінія розмежування, яка дає змогу визначити нашу цивілізаційну приналежність, пов’язана зі здатністю співжити з іншими. Це можна простежити в багатьох сферах, зокрема в релігійній. Каталізатором розвитку української культури в найширшому значенні цього терміну було, безперечно, християнство. Усупереч популярним нині стереотипам, саме із церквою, зокрема монастирями, була пов’язана більшість культурних процесів середньовічної Європи, зокрема й на Русі.

Зі зміцненням влади Великого князівства Литовського, а особливо Королівства Польського вже в межах Речі Посполитої, на наших теренах поступово зростали впливи католицької церкви, що почала здобувати помітну перевагу над православною відразу в низці сфер. Але дійсність була набагато складнішою та цікавішою, ніж популярний псевдоісторичний наратив про «страшні утиски» православних й «окатоличення» зрадницьких еліт.

Читайте також: Куди бігти за сіллю, або Хто такі сусіди

Костел Святого Олександра у Києві, 1870 рік.

Так звана відкладена Контрреформація з виразним домінуванням католицизму й дискримінацією інших конфесій розпочалась у Речі Посполитій лише в другій половині XVII століття. До того часу відносини між католицизмом, православ’ям і протестантизмом можна було схарактеризувати як досить мирну конкуренцію, зокрема тому, що релігійна свобода була одним із фундаментів шляхетських привілеїв: ані король, ані папа, ані будь-хто інший не мав права й не міг змусити шляхтича змінити віросповідання.

Та й самі конфесійні лінії поділу часто мали менше значення, ніж це нині уявляється. Так чимало шляхтичів-католиків і протестантів підтримали православну українську еліту в боротьбі за відновлення прав православної церкви після Берестейського собору, адже вважали дії короля й католицьких ієрархів такими, що порушують засади, на яких мала ґрунтуватися Річ Посполита. Можливо, саме завдяки цьому, на відміну від більшості країн тогочасної Європи, Річ Посполита не стала місцем кривавих релігійних війн, як і не стала учасницею ґрунтованої переважно на релігійних поділах руйнівної Тридцятирічної війни.

Релігійні конверсії, звісно ж, відбувалися, але впродовж XVI й початку XVII століть вони мали переважно добровільний характер. До них спонукав сильний контраст між становищем католицької церкви й православної Київської митрополії. Тоді протестанти й католики затято змагалися між собою, хто створить більше навчальних закладів та успішніше пропагуватиме свої ідеї за допомогою революційного винаходу Йоганна Ґуттенберґа — друкарського верстата.

Одним із продуктів цієї конкуренції став Орден єзуїтів. Його головним завданням було творити колегіуми, високий рівень яких демонструватиме привабливість і вищість католицької культури. Про насильницьке навертання в католицизм не йшлося — зрештою, навіть Богдан Хмельницький навчався в єзуїтському колегіумі у Львові, проте католиком не став.

 

На цю тему: Станіслав Кульчицький: Чи поглине Україну «русское море»?

Тим часом православна Київська митрополія аж до реформ Петра Могили в 1630–1640-х перебувала в глибокій кризі, зокрема інтелектуальній та освітній. Причин занепаду було чимало, і не всі вони залежали від київських владик. Серед головних була прив’язаність до візантійської традиції, яка, попри свої безсумнівні переваги в Х–ХІ століттях, у наступні віки стала радше тягарем, що сковував українську культуру.

За словами історика Ярослава Грицака, «освічений русин читав на межі XVI–XVII століть церковнослов’янською мовою майже ті самі книжки, що були доступні і його руському предкові в Х–ХІІІ століттях». Якщо за перші 150 років книгодрукування в західнохристиянському світі (католиками та протестантами) видали близько 200 мільйонів книжок, то в східнохристиянському (православному) — щонайбільше 60 тисяч. Цифри кажуть самі за себе.

Проте саме конкуренція з боку католиків, яка, зокрема, загрожувала залишити православну церкву без власної шляхти, змусила православних ієрархів нарешті вдатися до змін. Особливу роль у цьому зіграв Петро Могила: заснована ним Київська Академія, згодом знана як Києво-Могилянська колегія, одразу стала гідним конкурентом єзуїтським колегіумам, водночас розвинувши раніші починання православних братських шкіл чи Острозької академії. І тут знову показовий момент: один із секретів (не єдиний) успіху Академії — запозичення з єзуїтської моделі, адаптовані до українських православних реалій.

Читайте також:  Московити гірше орди

Річпосполитські традиції збереглися й у козацькій державі. Після трагічної хвилі насильства на початку повстання Хмельницького, зокрема щодо євреїв, надалі Гетьманщина стала добрим зразком для наслідування. Практики системних конфесійних та етнічних утисків й асиміляції прийшли на наші терени разом з російським пануванням, хоча й після того українці, оберігаючи автентичний життєвий уклад, намагалися чинити опір.

Наприклад, саме гетьман Данило Апостол і старшина виступали проти намірів російської влади виселити євреїв з Лівобережжя. Та, попри все, поховати місцеву традицію московитам не вдалося. Здобувши незалежність, Україна стала повертатися до своєї історичної нормальності. Сьогодні в лавах російської армії воюють буряти, чеченці, татари й представники багатьох інших народів. Але це стандартна практика імперій, що використовують упокорені народи як ресурс для реалізації своїх амбіцій.

Натомість представники різних віросповідань, культур й етносів стоять пліч-о-пліч в лавах ЗСУ, тому що Україна стала їхнім спільним домом, у якому вони є повноправними громадянами. Мистецтву співжиття з іншими заледве можна навчитися на тренінгах толерантності: останні справляють ефект лише там, де новітня прогресивна фразеологія апелює до давньої традиції.

Читайте також: Українська ідентичність. Травма і мрія про трансформацію

***

Усі предмети відкидають тіні. Так само й наші традиції мають несвітлий бік. Козацька любов до свобод і вольностей неодноразово спонукала січовиків заступати за межу, де закінчується демократія і починаються анархія та безоглядне руїнництво. Так само зацикленість шляхти на власних привілеях і свавільне надуживання правом liberum veto не раз призводили до криз, які в поєднанні із зовнішніми обставинами згубили Річ Посполиту.

Прагнення реалізувати свій приватновласницький інстинкт часом спонукає нехтувати інтересами громади, а наша толерантність неодноразово ставала в пригоді тим, хто зазіхав на нашу ідентичність. Але без опори на традиції збудувати життєздатну державу неможливо. Її архітектори повинні добре знати властивості матеріалів, з якими доводиться працювати, добираючи надійні запобіжники й оптимальні комбінації. Спокуса почати все з чистого аркуша велика та неуникна, проте піддатися їй значить почати будівництво без фундаменту.

РОМАН ЛЕХНЮК, опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ


Читайте також: 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

10:02
Юрій Бутусов: Влада демонструє слабкість, цим користується ворог
08:00
14-й пакет санкцій ЄС проти РФ (ДЕТАЛІ)
21:39
Президент нарешті замінив командувача Об’єднаних сил ЗСУ генерал-лейтенанта Содоля на бригадного генерала Гнатова
20:00
У вівторок в Україні майже без опадів, буде спекотно
19:34
Україна підписала кредитну угоду з ЄС на 27 мільярдів євро за програмою Ukraine Facility
18:04
Засуджений в Україні до позбавлення волі митрополит УПЦ МП опинився в Білорусі (фото, відео)
16:10
Немає ані лісу, ні лопат, ні РЕБ, ні екскаваторів, нема людей: проблема будівництва фортифікацій має системний характер
14:06
Як працює система трансплантації органів в Україні: інтерв’ю з «батьком» цього напрямку в МОЗ Василем Стрілкою
12:05
Юрій Бутусов: Про війну - відповіді на питання
10:01
Начальник штабу "Азову" Кротевич написав до ДБР заяву на генерала Содоля, "який вбив більше українських військових, ніж будь-який російський генерал"

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]