Культурний геноцид як складова частина міжнародного злочину Росії в Україні

Версия для печати

Україна зіткнулась із безпрецедентним для ХХІ ст. запереченням права на власну національну культурну самобутність та історичну пам’ять. 

 Відповідно до концепції культурного геноциду Рафаеля Лемкіна проаналізовано акти знищення Російською Федерацією культури та ідентичності Українського народу.  В Національному інституті стратегічних досліджень окреслили етапи здійснення актів культурного геноциду до і під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Наведено концептуальні зв’язки між культурним і фізичним/біологічним знищенням української нації.

Акти культурного геноциду, котрі РФ здійснює в Україні, розглядаються як системні кроки щодо знищення національної культури та ідентичності Українського народу, що передували актам фізичного/біологічного знищення та супроводжували їх і тривають під час повномасштабного вторгнення, яке розпочалося в лютому 2022 р.

Механізмами знищення культури та ідентичності українців як національної групи зазначено, зокрема: привласнення або знищення культурної спадщини та історичної пам’яті, цільове переслідування проукраїнських активістів, упровадження на тимчасово окупованих територіях системи освіти за освітніми стандартами РФ та сегрегація мешканців окупованих територій від інформаційного простору України.

Аргументовано необхідність урахування актів культурного геноциду для подальшої кваліфікації злочинів РФ в Україні як геноциду та притягнення до відповідальності за злочини культурного геноциду в системі міжнародного та національного права. Наголошується на необхідності подальшої імплементації визнання злочинів культурного геноциду в системі міжнародного права.

Читайте також: Російська культура від засраних вбиралень до золотих куполів

Україна зіткнулась із безпрецедентним для ХХІ ст. запереченням права на власну національну культурну самобутність та історичну пам’ять. Здійснення РФ масштабних невиправданих дій щодо знищення, тортур, незаконного переміщення цивільного населення України, а також руйнувань об’єктів культурної спадщини України актуалізувало проблему визначення дій РФ актом геноциду Українського народу.

В умовах повномасштабного вторгнення РФ в Україну Верховна Рада України ухвалила постанову «Про Заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», у якій визначила дії, вчинені ЗС РФ та її політичним і військовим керівництвом на українській території, геноцидом Українського народу. Серед положень документа варто виокремити ті, що стосуються саме культурного геноциду й не охоплені визначенням геноциду, закріпленим у Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього. Зокрема, йдеться про багатовікову політику Росії, спрямовану на «деукраїнізацію», «поглинання української нації шляхом перекручування та привласнення фактів з її історії, здобутків у сферах науки, культури й мистецтва», а також «вчинені на тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях України дії щодо заборони використання української мови та україномовних книг, знищення таких книг, невідкладного запровадження освіти російською мовою та з російським ідеологічним спрямуванням»[1].

Окрім політичного визнання здійснення РФ геноциду в Україні у сфері національної культури та ідентичності, значущими є науково обґрунтовані дослідження концептуальних основ взаємозв’язку між геноцидом і культурним геноцидом. Це важливо для вироблення чіткої позиції держави в обстоюванні національних інтересів та покарання РФ за вчинені злочини щодо України. Вироблення ефективної державної політики стосовно захисту від системних спроб знищення української культури та ідентичності з боку Росії зумовлює необхідність аналізу механізмів здійснення політики культурного геноциду РФ в Україні.

У сучасному науковому дискурсі питання культурного геноциду розглядаються в межах політики колоніальних держав стосовно корінних народів, зокрема в Канаді, США, Австралії, Індонезії (Західне Папуа), Ірані Палестині та Іраку (Е. Хадсон, Дж. Бахман, Х. Шрайбер, М. Хіберт, С. Тоттен, К. Андерсон, Т. Вільямс, С. Баклі-Зістел, Б. Харфф і Т. Гурр); знищення культури та культурної спадщини на підставі аналізу актів культурного геноциду під час сучасних воєнних конфліктів (Davidavičiūtė, 2020; Luck, 2018).

Дослідники, зокрема, звертаються до проблематики необхідності посилення міжнародно-правого захисту в протидії культурному геноциду (Ш. Мако, Л. Білскі, Р. Клагсбрун, Е. Нович). Попри відсутність у міжнародному праві та експертному середовищі узгодженого поняття «культурний геноцид», практика застосування цього поняття є актуальною для аналізу історичного минулого поневолених народів, проблем знищення культури й культурної спадщини в умовах збройних конфліктів, необхідності посилення механізмів міжнародно-правового захисту національних груп від актів знищення їхньої культурної спадщини.

Читайте також: Культурний код "русского мира": Такого нормальні люди не їдять

У вітчизняній науці дослідження щодо класифікації культурного геноциду в політиці РФ на тимчасово окупованій території АР Крим здійснювала К. Рашевська. Повномасштабне вторгнення в Україну дозволяє свідчити про системність політики культурного геноциду РФ як невід’ємного складника фізичного/біологічного знищення українців як національної групи.

Метою статті є окреслення етапів і механізмів здійснення РФ культурного геноциду в межах воєнної агресії щодо України.

Поняття «геноцид» в обіг увів польський юрист Рафаель Лемкін. Він же розробив концепцію культурного геноциду. Свою концепцію Лемкін використовував для аналізу німецької окупаційної політики у Європі під час Другої світової війни як засобу нефізичного/небіологічного знищення національних груп. Культурний геноцид національної групи був невід’ємним складником його теорії про природу геноциду як міжнародного злочину. Оскільки поняття «культурний геноцид» не увійшло до Конвенції про попередження злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 р., питання нефізичного/небіологічного знищення національних груп досі є актуальним.

Обґрунтовуючи концептуальні основи самого поняття «геноцид», Р. Лемкін виокремлював політичну, соціальну, культурну, релігійну, моральну, економічну, біологічну та фізичну компоненти його здійснення. Описуючи напади нацистів на національність, Лемкін акцентує намір знищення національних моделей культури поневолених народів і саме нагадування про модель власної культури.

Спираючись на концепцію Р. Лемкіна, Е. Нович подає визначення культурного геноциду як «систематичного знищення традицій, цінностей, мови та інших елементів, які відрізняють одну групу людей від іншої» (Novic, 2016). Підкреслимо, проте, що культурний геноцид не зводиться лише до культурного знищення. Механізми руйнування культури також завдають удару самому матеріальному існуванню групи, порушуючи можливості групового становлення (Hiebert et al., 2019) та відтворення себе як національно-культурної спільноти.

Р. Лемкін у праці «Правління Вісі в окупованій Європі» (Lemkin, 1944) визначав дві фази культурного геноциду: перша ‒ знищення національного зразка пригнобленої групи; друга ‒ нав’язування національного зразка гнобителя.

Аналіз першої фази культурного геноциду РФ щодо України доцільно провести крізь призму політики русифікації українського суспільства, яке передувало повномасштабному вторгненню РФ в Україну.

Читайте також: Оксана Забужко: Захід прогледів російський фашизм

Становлення української державності з часу проголошення незалежності в 1991 р. супроводжувалося подоланням наслідків колоніальної політики Радянського Союзу щодо України, яку Р. Лемкін ще в 1944 р. означував як геноцид (Лемкін, 2009). Те, що геноцид Радянського Союзу щодо України не був визнаний і засуджений міжнародною спільнотою, зумовило системні реваншистські намагання РФ зберегти колоніальні претензії на українську націю – її культуру, ідентичність, історичне минуле й територію. РФ розглядала Україну як зону свого впливу та активно протистояла заходам української сторони щодо утвердження й розвитку власної національної культури та ідентичності в усіх сферах суспільного життя.

Це протистояння здійснювалось відповідно до концепції «руского міра» – неліберальної моделі впливу «м’якої» сили РФ (Ларюэль, 2021), яка ґрунтувалася на інструментальному підході щодо досягнення власних цілей РФ і полягала в збереженні її панівного впливу на пострадянському просторі, маючи за мету відновлення Радянського Союзу. Застосування культурного впливу РФ фактично мало на меті створення сприятливих умов для повномасштабної окупації. Заходи русифікації України використовуються РФ для підготовки подальшого її територіального завоювання, подібно до того як це було здійснено на сході України та у Криму (Fox, 2021).

Читайте також: Як Пушкін став зброєю путінського рейху

З моменту встановлення Російською Федерацією контролю над тимчасово окупованою територією АР Крим напад на українську культуру та ідентичність здійснювався через інструменти політики етноциду (Рашевська, 2022), зокрема: насильницьку зміну демографічного складу населення, спрямовану на заміщення та асиміляцію українців Криму; витіснення, що полягає у виокремленні цільових груп нелояльного населення та застосуванні до них репресій; обмеження функціонування української мови, зокрема в системі шкільної та позашкільної освіти, а також захоплення 14 тис. культурних монументів, 54 музеїв, 300 тис. музейних об’єктів, 6 історичних і культурних заповідників, розташованих на території Кримського півострова станом на лютий 2014 р.

Оголошення керівництвом та ідеологами РФ курсу на «денацифікацію» України перед повномасштабним вторгненням стало продовженням політики русифікації та деукраїнізації. На цьому етапі «м’яка» сила зовнішньої політики РФ перетворилася на насильницьке нав’язування власної культури, що супроводжувалося радикальним і масштабним культурним знищенням.

Свого часу у викоріненні національної культури для німецької окупаційної влади багато важили заходи зі знищення національних пам’яток, бібліотечних фондів, національних архівів, музеїв, художних цінностей. Аналогічними є сьогоднішні дії РФ на території України. За даними Міністерства культури та інформаційної політики України станом на 14 травня 2022 р., з часу повномасштабного вторгнення в Україну задокументовано 331 епізод злочинів РФ проти культурної спадщини України (МКІП, 2022 ).

Дії РФ щодо знищення об’єктів культурної спадщини України, за Р. Лемкіним, можна визначити як акти вандалізму ‒ знищення культури й творів мистецтва, що є порушенням закону націй: «Атака, націлена на колектив, може також мати форму систематичного та організованого знищення мистецтва та культурної спадщини, в якому виявляється унікальний геній і досягнення колективу у сферах науки, мистецтва та літератури» (Lemkin, 1933).

Читайте також:  Историки объяснили, зачем Россия похищает детей из Украины

Варто також підкреслити, що внесок будь-якого народу у світову культуру, виявляючи унікальні характеристики, формує багатство людства загалом. У цьому контексті знищення культурної спадщини України є атакою не лише проти Українського народу, а й проти світової культурної спадщини. Водночас необхідність вироблення ефективних міжнародних механізмів щодо захисту культурної спадщини в умовах сучасних збройних конфліктів досі є актуальною в міжнародному праві (Weiss, Connelly, 2017).

Збереження культурної спадщини в протистоянні агресії РФ має й інший вимір як проблема привласнення культурних здобутків і пам’яток Українського народу. Так, об’єкт світової культурної спадщини ЮНЕСКО – Національний заповідник «Херсонес Таврійський», розташований на тимчасово окупованій території АРК, з часу незаконної анексії розглядається агресором як невід’ємний складник історії та культури Російської Федерації.

Привласнення культурної спадщини доцільно розглядати в контексті тверджень про «один народ», які заперечують право українців на власне, відокремлене від Росії минуле. Таке заперечення виявляється, зокрема, у знищенні бібліотечних фондів на новоокупованих територіях України. Так, згідно з даними Головного управління розвідки Міністерства оборони України під час тимчасової окупації Луганської, Донецької, Чернігівської та Сумської областей з місцевих бібліотек вилучалася українська історична та художня література, яка не збігається з російською панівною ідеологією, зокрема шкільні підручники історії України, наукова й популярна історична література, історія українських майданів, АТО/ООС, книжкова продукція з історії українських визвольних змагань (ГУР МО України, 2022).

Положення концепції культурного геноциду, розробленої Р. Лемкіним, найбільш повно відображені в міжнародному праві щодо примусового переміщення дітей з однієї групи до іншої. Дітей забирали від батьків і родин до спеціальних інтернатних шкіл з метою переривання національно-культурної спадковості та зміни ідентичності (Hudson, 2021). Цей аспект культурного геноциду РФ в Україні доцільно розглядати передусім щодо дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, із тимчасово окупованих територій України.

Р. Лемкін також ілюструє механізм позбавлення дітей їхньої ідентичності через систему освіти окупаційної влади без їх вилучення з родинного кола. Аналіз відповідних процесів у тимчасово окупованій АР Крим дозволяє стверджувати, що через інтеграцію дітей до російського освітньо-виховного процесу РФ здійснює політику заміни ідентичності неповнолітніх. Така політика, з одного боку, передбачає русифікацію освітнього процесу, а з другого – зміну свідомості неповнолітніх через пропаганду російської ідеології. Як і в разі застосування практик культурного геноциду під час Другої світової війни, коли функцією шкіл було збереження й зміцнення нацизму (Lemkin, 1945), РФ на тимчасово окупованих територіях півдня та сходу України використовує систему освіти для зміцнення свого режиму.

Читайте також: Унікальні архівні записи українських дисидентів попереджають про сьогоднішню Росію 

За даними Освітнього омбудсмена України, на тимчасово окупованих 2022 р. українських територіях РФ вживає заходів організації освітнього процесу російською мовою за освітніми стандартами та навчальними планами т. зв. «ЛНР/ДНР». Зокрема, з освітнього процесу вилучено навчальні дисципліни, визначені державними стандартами України в галузі освіти, як-от: українську мову, українську літературу, історію України. За проукраїнську позицію, небажання працювати на окупаційну владу та відмову розпочати навчальний процес російською мовою за російськими освітніми стандартами українські педагоги зазнають переслідувань, аж до викрадення (Освітній омбудсмен України, 2022).

Актом культурного геноциду РФ щодо заміщення ідентичності доцільно також вважати інформаційну сегрегацію місцевого населення на тимчасово окупованих територіях. За даними Інституту масової інформації, під час повномасштабного вторгнення в Україну РФ вживає системних заходів щодо інформаційної сегрегації населення окупованих територій від українського мовлення й переслідує українських журналістів та інших представників поширення думки (ІМІ, 2022).

Таку ж практику РФ застосовувала й щодо тимчасово окупованих у 2014 р. територій АР Крим та сходу України. Вилучення населення з інформаційного простору України та його тотальна окупація російськими медіа є не лише порушенням прав на свободу слова та доступ до інформації, а й засобом впливу на ідентичність населення тимчасово окупованих територій у спосіб переміщення їх у закритий інформаційний простір панівної ідеології РФ. Таким чином, можна прослідкувати ще один концептуальний взаємозв’язок практик культурного геноциду та поняття геноциду, що полягає у заподіянні психічної шкоди групі як національній спільноті, через яку група не здатна відтворювати свою культуру та ідентичність.

У концепції культурного геноциду Р. Лемкіна окремо звертається увага на встановлення контролю за діяльністю митців і переслідування з боку окупаційної влади провідних членів громад, зокрема інтелігенції та духівництва, тобто як творців національної культури, так і її носіїв. Атаки на інтелігенцію як соціальну групу, за Лемкіним, здійснюються з метою ослаблення національних і духовних ресурсів, здатних організовувати опір. Дослідниця культурного геноциду Р. Давидавичютє зазначає, що культурна деструкція в таких практиках «тривіально випливає із руйнування її джерела, тобто людей, які створюють і підтримують зазначені культури, оскільки беруть у них участь» (Davidavičiūtė, 2020).

Саме як акт знищення носіїв української культури та ідентичності можна визначити практику РФ щодо переслідування й викрадення проукраїнських активістів з часу окупації АР Крим і на новоокупованих українських територіях від початку повномасштабного вторгнення. Атаками на носіїв української ідентичності варто також вважати і «фільтрацію» на предмет «лояльності до РФ», якій піддається мирне населення під час примусового переміщення на територію РФ. Такі практики культурного геноциду мають тісний взаємозв’язок із геноцидом як фізичним/біологічним знищенням національної групи.

Захист від культурного геноциду й урахування актів культурного геноциду в судових процесах за злочини геноциду досі залишається вкрай уразливим питанням у міжнародному праві. Водночас відсутність законодавчо закріпленого поняття культурного геноциду може полегшити його перегляд та адаптацію під завдання культурного захисту (Luck, 2018) та сприяти подальшому розвитку міжнародного й національного права щодо захисту від культурного геноциду.

Рух за права корінних народів, а також практики культурного геноциду під час збройних конфліктів упродовж ХХ ст. спричинили переосмислення й актуалізацію проблем міжнародного захисту національних груп від культурного знищення. Так, доведення актів культурного геноциду вже було використане в міжнародних судових процесах як підтвердження наміру здійснити геноцид групи. Судові переслідування за злочини геноциду в колишній Югославії створили міжнародний судовий прецедент. За висновками Міжнародного трибуналу, культурне знищення, або культурний геноцид, може розглядатися як «свідчення наміру фізично знищити групу» (Mako, 2012).

Окремо варто згадати наявність судових практик урахування актів культурного геноциду на рівні національних трибуналів, зокрема Верховного національного трибуналу Польщі (Lemkin, 1946). Розгляд судом актів культурного геноциду над нацистськими злочинцями, які діяли в Польщі під час окупації, стало можливим через включення свідчень експертів, що стало значним процедурним відходом від Нюрнберзького процесу (Bilsky, Klagsbrun, 2018). Широке трактування геноциду саме як «культурного геноциду» сприяло боротьбі за єврейську культурну реституцію 1940-х років, а згодом і рухові за права корінних народів. Апелювання до культурного геноциду стало основою боротьби за реституцію груп жертв та під час розгляду питань щодо компенсації за шкоду постраждалим від культурного геноциду.

На можливості кваліфікації злочинів РФ як геноциду на рівні національного законодавства України у спосіб застосовування розширеного тлумачення геноциду йшлося під час експертних консультацій Асоціації правників України та Центру Дністрянського (Кінах, 2022). Подальші наукові та експертні дослідження актів культурного геноциду з боку РФ щодо Українського народу сприятимуть створенню міжнародного прецеденту врахування актів знищення української культури та ідентичності в кваліфікації злочинів РФ як геноциду.

Висновки

Застосування українською стороною широкого підходу до поняття геноциду, що включає знищення культури та ідентичності, сприятиме доведенню на міжнародному правовому рівні наміру РФ вчинити геноцид Українського народу. Використання концепції культурного геноциду для кваліфікування дій РФ в Україні відкриває також можливості актуалізації питань реституції культурних цінностей, виплати компенсації за шкоду, завдану українській культурі та ідентичності. Наявні також можливості притягнення РФ до відповідальності за привласнення та знищення культурної спадщини на рівні національних трибуналів.

Питання протидії культурному геноциду РФ щодо України вимагає вироблення механізмів ефективного збереження національної культури та ідентичності в умовах тривалих загроз з боку РФ. Зокрема, йдеться про збереження культурної спадщини в умовах збройного конфлікту, який триває, та посилення механізмів міжнародного захисту стосовно культурної спадщини України, вироблення тактичних і стратегічних рішень щодо створення умов сталого відновлення й розвитку національної культури та ідентичності як невід’ємного складника процесу відтворення української нації.

Подальші дослідження механізмів здійснення з боку РФ культурного геноциду проти Україні та можливостей притягнення російської сторони до правової відповідальності на національному й міжнародному рівнях за здійснені злочини щодо знищення культури та ідентичності українського народу сприятимуть:

• розвитку теоретичного і концептуального підґрунтя аналізу методів культурного (не біологічного/фізичного) знищення національних груп;
• імплементації поняття «культурний геноцид» у систему міжнародного й національного права;
• вироблення дієвих механізмів попередження, протидії та притягнення до відповідальності за здійснення культурного геноциду.

 —

Владислава Бакальчук, головний консультант відділу гуманітарної політики та розвитку громадянського суспільства центру суспільних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень,кандидат філософських наук,  опубліковано на сайті НІСД 

Список використаних джерел

ГУР МО України. (2022, 24 березня). Окупаційні війська вилучають та знищують українську літературу та підручники історії. Головне управління розвідки М-ва оборони України : офіц. сайт. URL: https://gur.gov.ua/content/okupatsiini-viiska-vyluchaiut-ta-znyshchuiut-ukrainsku-literaturu-ta-pidruchnyky-istorii.html

ІМІ. (2022, 25 квітня). 243 злочини проти журналістів та медіа скоїла Росія в Україні за два місяці. Дані моніторингу ІМІ. Ін-т масової інформації : офіц. сайт. URL: https://imi.org.ua/monitorings/243-zlochyny-proty-zhurnalistiv-ta-media-skoyila-rosiya-v-ukrayini-za-dva-misyatsi-vijny-i45175

Кінах, М. (2022, 05 травня). Російські злочини в Україні: проблеми їх кваліфікації як геноциду. Юридична Газета. URL: https://yur-gazeta.com/golovna/rosiyski-zlochini-v-ukrayini-problemi-yih-kvalifikaciyi-yak-genocidu.html

Ларюэль, М. (2021, aпрель). Мягкая сила России: источники, цели и каналы влияния. Russie.NEI.Visions, 122, 34 с. ИФРИ. https://www.ifri.org/sites/default/files/atoms/files/laruelle_russia_so…

Лемкін, Рафаель. (2009). Радянський геноцид в Україні / ред. Р. Сербин, упорядн. О. Стасюк. Київ : Майстерня книги. 208 с. URL: https://holodomormuseum.org.ua/publikacija/radyanskiy-genocid-v-ukraini/

МКІП. (2022,14 травня) МКІП продовжує фіксувати воєнні злочини росіян проти культурної спадщини. М-во культури та інформ. політики України : офіц. сайт. URL: https://mkip.gov.ua/news/7142.html

Освітній омбудсмен України. (2022, 06 квітня). Освітяни на тимчасово окупованих територіях потребують підтримки держави. Освітній омбудсмен України : офіц. сайт. URL: https://eo.gov.ua/osvitiany-na-tymchasovo-okupovanykh-terytoriiakh-potrebuiut-pidtrymky-derzhavy/2022/04/06/

Рашевська, К. (2022, 02 травня). Етноцид та культурний геноцид у Криму: вигадки чи об’єктивна реальність? Культура. Голос Криму. URL: https://culture.voicecrimea.com.ua/uk/etnotsyd-ta-kulturnyj-henotsyd-u-krymu-vyhadky-chy-ob-iektyvna-realnist/

Bilsky, L. & Klagsbrun, R. (2018, May). The Return of Cultural Genocide? European Journal of International Law. Vol. 29, Issue 2, рр. 73–396. https://doi.org/10.1093/ejil/chy025

Davidavičiūtė, R. (2020, August). Cultural Heritage, Genocide, and Normative Agency. Journal of Applied Philosophy. Vol. 38, No. 4. https://www.researchgate.net/publication/346147357_Cultural_Heritage_Genocide_and_Normative_Agency

Fox, A. (2021). Russo-Ukrainian Patterns of Genocide in the Twentieth Century. Journal of Strategic Security, Vol. 14, No. 4, pp. 56–71. https://digitalcommons.usf.edu/jss/vol14/iss4/4

Hiebert, M., Totten, S., Anderson, K., Bachman, J., Williams, T., Buckley-Zistel, S., Harff, B., & Gurr, T. (2019). Cultural Genocide Law, Politics, and Global Manifestations. Edited by Jeffrey S. Bachman. Canada, University of British Columbia in Kelowna. https://library.oapen.org/bitstream/id/78091ce3-9084-4246-ae65-785f5d3ab315/9781351214094.pdf

Hudson, E. (2021, May 8). The Cultural Genocide of the Indigenous People of North America. Native American Genocides. https://www.academia.edu/48889198/Indigenous_Cultural_Genocide

Lemkin, R. (1933). Acts Constituting a General (Transnational) Danger Considered as Offences Against the Law of Nations. Additional explications to the Special Report presented to the 5th Conference for the Unification of Penal Law in Madrid. October 14–20. http://www.preventgenocide.org/lemkin/madrid1933-english.htm

Lemkin, R. (1944). Axis Rule in Occupied Europe: Laws of Occupation. Analysis of Government – Proposals for Redress. Washington, D.C.: Carnegie Endowment for International Peace, pp. 79–95. http://www.preventgenocide.org/lemkin/AxisRule1944-1.htm

Lemkin, R. (1945, April). Genocide – A Modern Crime. Free World. Vol. 4, pр. 39–43. http://www.preventgenocide.org/lemkin/freeworld1945.htm

Lemkin, R. (1946, April). Genocide. American Scholar. Vol. 15, No. 2, pp. 227–230. http://www.preventgenocide.org/lemkin/americanscholar1946.htm

Luck, E. C. (2018). Cultural Genocide and the Protection of Cultural Heritage. Los Angeles. Published by Getty Publications, No. 2. https://www.getty.edu/publications/occasional-papers-2/

Mako, Sh. (2012, June 18). Cultural Genocide and Key International Instruments: Framing the Indigenous Experience. International Journal on Minority and Group Rights. https://ssrn.com/abstract=2087175

Novic, E. (2016). The concept of cultural genocide: an international law perspective. Oxford : Oxford University Press (Cultural Heritage Law and Policy). http://hdl.handle.net/1814/43864

Weiss, T. G., & Connelly, N. (2017). Mass Atrocities Protecting Cultural Heritage in Armed Conflict Zones. Los Angeles J. Paul Getty Trust. No. 1. https://www.getty.edu/publications/pdfs/CulturalCleansing_Weiss_Connelly.pdf

В тему:

• Спроби «відбілити звичайного росіянина» буде мати наслідком лише наступні війни
• Чому кенселінг російської культури сьогодні — надважлива місія кожного з нас
• Нема в Києві «дому Булгакова». І не було ніколи
• Пушкін проти Шевченка: росія й досі валяється в ногах тирана і скиглить, а Україна гордо стоїть
• Імперський, російського ґатунку, сенс тхне від дати 9 травня, починаючи від появи саме цієї дати
• Этот злобный и дикий "русский мир"... даже в Швеции
• Операция «Русская хромосома». Что делать с россией после
•  Московити гірше орди
• Орки – это самоназвание россиян
• Оргия русского садизма на территории Украины
• Нелюдські злочини сучасних московитів кличуть про кару
•  Митрополит Олександр Драбинко: "Доки не позбудемося москальщини, не буде нічого людського"