Уроки історії. 356-та річниця розгрому московитів у Гайвороні на Чернігівщині

1.00

Нет

20 жовтня 1668 року союзне військо кримських татар та українських козаків на чолі з наказним гетьманом Григорієм Дорошенком вщент розгромило великий загін московитів, захопивши трофеї та багато полонених, включно з командувачем – родовитим князем Андрієм Ромодановським.

Битва відбулась поблизу села Гайворон [2] (нині Ніжинського району Чернігівської області). Через понад 350 років у цих же місцях українці зупинили бронетанкові колони московитів, що наступали на Київ, зазначає видання НОВИНАРНЯ [3].

Бій під Гайвороном 1668 року – один із багатьох епізодів московсько-українських війн XVII століття, що нині практично повністю стерті з національної пам’яті. Відроджена впродовж останніх десятиліть хіба що пам’ять про Конотопську битву 1659 року – найбільшу перемогу українців (і кримських татар) над “північним сусідом” у добу Гетьманщини.

Проте військові конфлікти між Чигирином (Гадячем/Батурином) і Москвою не були “казусом”: з московитами наші предки стикалися на полі бою не рідше, ніж з поляками, турками або згаданими кримцями. Варто пригадати хоч Глухів, який у середині XVII століття витримав чотири облоги московськими військами (поміж ними – одну військом Речі Посполитої).

А вже за дев’ять років після знаменитої звитяги гетьмана Івана Виговського під Конотопом на тому самому місці, в урочищі Пуста Торговиця, відбулася ще одна масштабна битва з майже тим самим складом учасників, хоч і не такими яскравими наслідками. Конотопська битва-2 розгорнулася за кілька днів після побоїща московитів під Гайвороном.

Війна з Москвою: від тріумфу до трагедії

Війна між Московією та лівобережною Гетьманщиною розпочалася 19 січня 1668 року. Того дня лівобережний гетьман Іван Брюховецький скликав старшинську раду у своїй резиденції в Гадячі. Тодішній аналог РНБО постановив відмовитися від протекції московського царя Олексія Михайловича та розпочати перемовини про альянс з правобережним гетьманом Петром Дорошенком і османським султаном Мехмедом IV.

Пам’ятний камінь в селі Андрусово (Смоленська область, РФ), де було укладене Андрусівське перемир’я

Фактично, Гадяч оголосив Москві війну. Для останньої це не було несподіванкою: воєводи – очільники московських гарнізонів, розміщених у 15 містах Гетьманщини – доповідали про обурення козаків Андрусівським сепаратним миром, укладеним між Московією та Річчю Посполитою у 1667 році.

Угода закріплювала поділ України по Дніпру та брутально порушувала умови Переяславського трактату з гетьманом Богданом Хмельницьким. Андрусове також каталізувало невдоволення козацького лицарського стану через зазіхання московських воєвод на козацьке самоврядування у великих містах. Починаючи з кінця 1667 року московські залоги в Україні почали готуватися до можливих бойових дій.

Читайте також: Професор Новак: Хмельницький штовхнув козацтво в обійми Москви, а Богун не хотів підкорюватися нікому [4]

У лютому 1668 року лівобережні козацькі полки разом із союзними запорозькими полками (Запоріжжя на той час було окремим державним суб’єктом) розпочали масштабну військову операцію, взявшу в облогу московські гарнізони одразу у 14 містах. Десять залог були знищені або роззброєні, проте чотири – у Переяславі, Чернігові, Ніжині та Острі – встояли, створивши українцям проблеми на наступних етапах війни, адже відволікали і без того не безмежні сили на своє блокування.

Сердюк другої половини XVII століття. Реконструкція Сергія Шаменкова

Паралельно союзники гетьмана Брюховецького взяли під контроль низку фортець Слобідської України. 11 березня цар Олексій Михайлович оголосив мобілізацію помісного війська для “походу на черкас” (“черкасами” московити називали українців до початку XVIII століття). Були сформовані три армії вторгнення: найбільша, так званий “Большой полк”, мала прямувати на Ніжин, Чернігів і Переяслав, деблокуючи московські гарнізони. На півночі діяв “Смоленський полк”, що наступав на Київ через Стародубщину. На півдні – “Бєлгородський”, перед яким стояло завдання захопити гетьманську столицю – Гадяч.

Тодішня “спеціальна воєнна операція” розпочалась наприкінці березня і одразу пішла не за планом. Всі три московські армії загрузли у боях за прикордонні фортеці – Глухів, Почеп (нині – захоплений росіянами, адміністративний центр Почепського району Брянської області РФ) і Котельву. Стійкість оборонців цих міст дала час Брюховецькому та його правобережному новоспеченому союзнику Петрові Дорошенку зібрати докупи власні сили та дочекатися підмоги від кримських татар.

Читайте також: Чому 355 років тому почалося Переяславське антимосковське повстання [5]

Знатний кримськотатарський воїн. Реконструкція Олега Федорова

На початку червня Дорошенко та кримськотатарський командувач Алша-мурза переправилися через Дніпро. 18-го числа поблизу Диканьки союзники з’єдналися з лівобережними козацькими полками, які привів Брюховецький. На спільній козацькій раді лівобережного гетьмана вбили прибічники Дорошенка, проголосивши останнього правителем над “обома сторонами Дніпра”. Вже 22 червня об’єднане військо зняло облогу з Котельви і пошарпало “Бєлгородський полк” московитів у боях під Хухрою – неподалік Охтирки. До початку липня загарбників витіснили за межі Гетьманщини по всьому периметру кордону.

На короткий час козацька держава знову стала незалежною та об’єднаною, як востаннє до того у часи Виговського. Та за лічені дні тріумф обернувся катастрофою.

Гетьман Петро Дорошенко на австрійській гравюрі 1670-х років

У середині липня кримськотатарські союзники захопилися грабунком московського прикордоння та біля Севська наштовхнулися на переважаючі сили противника – “Большой полк”, який щойно піймав облизня під Глуховом.

Читайте також: Петро Дорошенко - найтрагічніший гетьман України [6]

Зазнавши розгрому, військо Алша-мурзи поспішно повернуло до Криму. Тим часом на Правобережжі, скориставшись відсутністю Дорошенка, активізувались поляки, з якими гетьман перебував у стані війни. Військо Речі Посполитої обложило в Кальнику Дорошенкового брата Григорія. Гетьман негайно рушив на підмогу, залишивши на Лівобережжі лише “сіверські” полки – Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Глухівський і Новгород-Сіверський – під орудою свого намісника, наказного гетьмана Дем’яна Ігнатовича.

Московське командування не гає часу: сили “Большого” і “Бєлгородського” полків з’єднують в один потужний 40-тисячний корпус, який очолює досвідчений і вправний, хоча часом надміру обережний полководець князь Григорій Ромодановський, який раніше невдало облягав Котельву та ледве уник розгрому під Хухрою.

Читайте також: Як Росія використовує тимчасовий союз 370-річної давнини, аби легітимізувати війну [7]

6 вересня московити переходять у повторний наступ, перетнувши кордон Гетьманщини неподалік від Путивля.

9 вересня на підмогу Ромодановскому приходить окремий загін на чолі з його сином Андрієм, у складі якого – два рейтарських полки та підрозділи “городових дворян”. Рейтари – скопійована у шведів “стріляюча кіннота”, озброєна великокаліберними пістолетами, – була однією з кращих частин тогочасного московського війська.

Рейтарський пістолет. З експозиції Музею історії Невташеля

Загалом, ворог володів не лише чисельною перевагою: після реформ середини XVII століття армія Московії –принаймні її частина, так звані полки “нового строю” – була організована за західноєвропейським зразком, європейські найманці також становили значну частину її офіцерського складу. Найліпшою частиною козацького війська, натомість, традиційно була піхота, загартована у боях, що тривали без упину ось уже 20 років.

Вогонь і меч проти Ніжина та Чернігова: кара за козацьке “упорство”

Уже 14 вересня московити без бою зайняли Ніжин. Наказний полковник Матвій Шендюх, зважаючи на тотальну перевагу ворога, вирішити відступити до Носівки. Одне з найбільших і найбагатших міст Гетьманщини було розграбоване та спалене загарбниками. Грабунку піддали і монастирі та церкви Ніжина (архієпископ Лазар Баранович згодом безуспішно намагався повернути вкрадені дзвони, книги та ікони, прохаючи допомоги у царя). Мешканці міста, які не встигли втекти, були вирізані або забрані в полон і переселені на територію Московії.

Місто Ніжин, наш час

Аналогічну долю Ромодановський приготував і Чернігову. 27 вересня московити підійшли до міста та зняли облогу з цитаделі, де сидів гарнізон московського воєводи Ржевського. Тепер в оточенні опинились козаки: чернігівський полковник Іван Самойлович, майбутній гетьман Лівобережної України, на відміну від свого побратима в Ніжині, не відступив, а зайняв оборону за міськими мурами.

28 вересня московське військо розпочало штурм “окольного граду”. Попри запеклий опір оборонців Чернігова, загарбникам вдалося прорватися через Любецьку браму, змусивши козаків відступити до Дитинця. Бій тривав усю ніч і продовжився наступного дня. Весь цей час не замовкала московська артилерія, що поливала місто розжареними ядрами, спричиняючи пожежі. Значних втрат зазнали і “штурмовики”: солдати “виборних” полків, московські стрільці та донські козаки. Від козацької кулі загинув і рейтарський полковник Йоганн фон Буденброк, що командував приступом.

Типова гармата XVII століття. Вартбурзький замок у Німеччині

Зрештою, Самойлович відступив до Третяка (місцевість, де нині височіє Катерининська церква), і там відбивав атаки московитів ще десять днів, так і не склавши перед ворогом зброї.

“За упорство і нєсклонность черкас” Ромодановський наказав піддати решту міста вогню та мечу.

Штурм Чернігова московитами. Сучасна російська карта-реконструкція

У цей час гетьман обох сторін Дніпра Петро Дорошенко стояв під Каневом, очікуючи підходу союзної орди, яку вів калґа-султан (спадкоємець ханського престолу) Кирим-Ґерай. Його намісник Ігнатович перебував у Седневі, маючи в своєму розпорядженні лише кілька козацьких полків.

2 жовтня наказний гетьман виступив у бік Чернігова, але наштовхнувся на потужний загін московитів на чолі з воєводським сином Андрієм. Козаки зазнали поразки та відступили. Ворог переслідував їх до мурів Седнева, розоривши навколишні села. Оточення Ігнатовича почало схиляти його до сепаратних перемовин з московитами – в обхід Дорошенка.

Наказний гетьман ще не знав, що його патрон таки дочекався допомоги від союзників і відправив на Лівобережжя 22-тисячне військо на чолі зі своїм братом Григорієм.

10 жовтня Дем’ян Ігнатович і московський воєвода Григорій Ромодановський зустрілися у Салтиковій Дівиці. Командувачі домовилися про припинення бойових дій і виведення з України московських залог, в обмін на що наказний гетьман пообіцяв повернутися під сюзеренітет царя.

Читайте також: Як Україну ділили по Дніпру: 360-річчя «війни берегів» [8]

Калґа-султан Кримського ханства Кирим-Ґерай. Австрійська гравюра 1670-х рр.

Московський князь був задоволений такою угодою, адже його розвідка почала приносити тривожні вісті. Поява на Лівобережжі потужного козацько-татарського корпусу могла різко змінити розклад сил, а обережний Ромодановський звик уникати бою, якщо не був певний у своїй перевазі. 15 жовтня він знімає облогу з Чернігова та починає відступ у бік Путивля.

Попереду себе відправляє кінний загін під командою сина Андрія із завданням розвідати розташування супротивника. Чисельність загону достеменно невідома. До нього входили щонайменше два рейтарські полки, що налічували, згідно з московськими звітами, понад 1200 рейтарів, кожного з яких супроводжувало по двоє озброєних “бойових холопів”. Решту підрозділу складала помісна кіннота – городові дворяни та “діти боярські”. Загалом під орудою Ромодановського-молодшого перебувала доволі потужна бойова сила – не менше 5 тисяч кінних воїнів.

Пізніші козацькі літописи приписували молодому князю великі амбіції (“сподіваючись сам здобути славу звитяжця татар, пішов на них з одним своїм корпусом”). Проте досвідчений Григорій Ромодановський переоцінив полководчий талант сина, повторивши помилку польського коронного гетьмана Миколая Потоцького у весняній кампанії 1648 року проти Богдана Хмельницького.

Московський рейтар другої половини XVII століття Художник Олег Федоров

Чорний день московських рейтарів

20 жовтня опівдні, рухаючись у напрямку на схід, московити перетнули переправу через не названу у джерелах річку поблизу села Гайворон (ймовірно, Басанку – праву притоку Ромена. 1 квітня 2022 року міст через цю річку у Гайвороні під час відступу розстріляв російський танк) і на лівому березі були атаковані татарами та козаками.

Як свідчив пізніше очевидець подій ніжинський протопіп Симеон Адамович – один із провідників, якого московитам надав наказний гетьман Ігнатович, військо Кирим-Ґерая і Григорія Дорошенка з’явилося на горизонті ще під час переправи.

Андрій Ромодановський спробував атакувати першим, проте його рейтари навіть не встигли вишикуватись у бойові порядки (“у той же час орда напала і рейтарам не дали в стрій прийти, зламали, і почали наші назад уступати, і мене протопопа рейтари між себе кіньми затерли”).

Відступ московитів і бої під Гайвороном і Конотопом у жовтні 1668 року

Частина московського загону кинулася тікати через село, проте кіннота не могла здолати рови та плоти, якими були оточені городи місцевих жителів. Щоб урятуватися, рейтари та московські дворяни кидали коней. Декотрим вдалося вирватись, проте більшість була затиснута між ровами та знищена або захоплена у полон. Більше пощастило московитам, які відступили до болота, так само покинувши коней.

Не бажаючи спішуватися, татари лише посипали їх стрілами, не заходячи у трясовину. Із настанням темряви близько тисячі московитів – все, що залишилося від великого загону, “нагі та босі піші” рушили болотом у північно-східному напрямку. Здолавши десять верст “по пояс у трясовині”, за дві години перед світанком наступного дня вони з’єдналися з основними силами Григорія Ромодановського – ймовірно, в районі села Великий Самбір.

Відступ через болото яскраво змалював у своїй чолобитній царю Адамович: “йшли болотом, де коліно, а де по пояс, один одного волочачи, і ледве живі від морозу та бруду прийшли”. Протопіп бідкався, що загубив у Гайвороні “трьох коней добрих з сідлами та опанчами”, 25 тисяч рублів і “рясу свою верхню на лисицях покинув для того, що тяжко було бігати по болоту”.

Невідомо, на якому етапі бою у полон до союзників потрапили командувачі московського загону – сам князь Андрій Ромодановський та його “заступники”, другі воєводи Олександр Скуратов і Михаїл Толстой, а також царський стряпчий Михаїл Головнін.

Читайте також: Наше минуле багатьом видається шерегом катастроф, пошуків себе й боротьби проти імперій. Де українцям шукати власних традицій? [9]

Подальша доля “багатообіцяючого” молодого полководця склалась незавидно: кримський хан запросив за князя Андрія викуп у 80 тисяч талерів, яких у його батька не було, а цар Олексій Михайлович таких грошей платити за свого раба не бажав. Ромодановський-молодший та інші московські воєводи провели в неволі понад 13 років, будучи звільненими лише у 1681 році за умовами Бахчисарайського миру між Московією та Кримським ханатом. Вже за кілька місяців після звільнення, у травні 1682-го, князя Андрія разом із його батьком Григорієм підняли на піки власні солдати під час стрілецького бунту в Москві.

Загалом у битві під Гайвороном татарам і козакам вдалося захопити щонайменше кількасот полонених. Здобиччю переможців також стало чимале кінське поголів’я – кілька тисяч бойових коней, покинутих московитами. Серед трофеїв були і рейтарські бойові прапори та раніше награбоване ворогом у Ніжині та Чернігові.

Не менше тисячі загарбників залишилися лежати на полі бою.

Вбитих московитів згодом поховали у кількох курганах, які проіснували принаймні до ХІХ століття. Архієпископ Чернігівський і Ніжинський Філарет Гумілевський у 1873 році у своєму “Історико-статистичному описі Чернігівської єпархії” залишив згадку про “курган-робленицю” за п’ять верст на схід від Гайворона, у місцевості Городок (згодом – однойменне село, перейменоване у 1951 році на “Восьме Березня”): “За пів версти від Городка ще донині знаходиться великий ліс, у якому є дуби двох століть.

На східному боці Городка дід нинішнього власника місцевості Мойсей Сологуб виорав бердиш з гербом московського царя, дві підкови цілком круглі у вигляді кренделя без шипів. При внукові Василеві Сологубові виорані тут також сокира з діркою, яка служила для прив’язування сокири до сідла, і дві підкови, також круглі, східні… Назва сусідньої Рубанки – також пам’ятник рубанки-битви, що відбувалась тут… Так кургани, що оточують Гайворон, приховують під собою московських воїнів, що полягли у 1668 році під Гайвороном. Народ пам’ятає цю битву”.

Історія, що повторюється

Пошук точного місця, де відбувся розгром московського війська, міг би стати завданням для місцевих ентузіастів-краєзнавців. Наразі, наскільки відомо авторові, ні в Гайвороні, ні в сусідньому селі Восьмого Березня немає жодного пам’ятного знака, що нагадував би про битву.

Більше того, практично в усіх краєзнавчих довідках з історії Гайворона згадується лише про “перемогу татар над російським військом у 1668 році”, проте немає й слова ні про участь у битві козаків Григорія Дорошенка, ані про контекст московсько-української війни 1668–1669 років.

Алея слави у селищі Дмитрівка Чернігівської області, серпень 2024 року

Увіковічувати події понад 350-річної давнини – тодішніх війн за незалежність від Московії – надзвичайно важливо зараз, під час сучасної війни за Незалежність, адже історія має властивість повторюватися.

Так, 28 серпня цього року у селищі Дмитрівка, що є центром Дмитрівської громади, до якої входить і село Гайворон, відкрили Алею слави на честь уродженців громади – героїв, що загинули, захищаючи Україну, починаючи з 2014 року.

Сучасна історія села не менш героїчна, ніж далека минувшина: у березні 2022 року Гайворон разом із сусідніми Рубанкою та Голінкою опинилися в тимчасовій окупації. Через село проходили багатокілометрові колони російської техніки, що наступали на Київ.

Картосхема наступу росіян на Київ з Сумського напрямку у лютому-квітні 2022 року

Місцеві тероборонівці чинили спротив так, як могли: закладали фугаси по шляху слідування колон, знищуючи техніку, захоплюючи трофеї та полонених.

26 березня поблизу села Шевченкового Дмитрівської ОТГ у бою з росіянами загинули бійці ДФТГ Олег Олійник і Микола Бабін, а Олександр Шевченко був поранений та згодом закатований у полоні.

Відступаючи з Чернігівщини наприкінці березня, окупанти вели хаотичний вогонь по Гайворону, Рубанці та сусідніх селах. 1 квітня у Гайвороні росіяни стратили двох цивільних чоловіків…

У жовтні 1668 року, як і на початку 2022-го, московити на Чернігівщині зазнали військової поразки.

Читайте також: Чому історія це також зброя [10]

24 жовтня основні сили Григорія Ромодановського були атаковані татарами та козаками неподалік від Конотопа, на переправі через річку Куколку біля Пустої Торговиці. Цього разу ворог втримав стрій і уник розгрому: незважаючи на втрати, Ромодановському вдалося відвести своє військо до Путивля. Проте, як і 1659 року, Москві вдалося обернути військову невдачу на політичний успіх: “сіверські” полки на чолі з Дем’яном Ігнатовичем були готові присягнути царю, а запорожці на противагу Дорошенку обрали своїм гетьманом Петра Суховія, якого підтримав кримський хан.

У грудні 1668 року на раді в Новгороді-Сіверському Ігнатовича обрали “сіверським гетьманом”. У березні наступного року він підписав Глухівський трактат із Московією, який, у порівнянні з попередніми аналогічними угодами, зміцнював права Війська Запорозького, зокрема обмежував перебування московських залог в Україні п’ятьма містами.

Однак завадити імплементації Андрусівського миру лівобережному гетьману не вдалося. До кінця 1670 року він вів війну з південними полками, вірними Дорошенку, а вийшовши зрештою на кордон із Запоріжжям, став шукати союзу з колишнім ворогом.

Як і його попередник Брюховецький, Ігнатович планував вибити з України московські залоги та прийняти протекцію османського султана. Проте цього разу Москва діяла на випередження, інспірувавши на початку 1672 року старшинський заколот, який усунув гетьмана від влади.

* * *

Переможні бої під Хухрою, Гайвороном і Конотопом, успішні штурми московських гарнізонів та оборони фортець під час війни 1668–1669 років – це епізоди, що мають увійти до скарбниці українських військових звитяг, відродитися у національній історичній пам’яті. Надто ж у час, коли Україна відбиває широкомасштабне вторгнення того самого ворога

Подвиги предків повинні надихати на нові звершення, а їхні помилки – застерігати від нового внутрішнього розбрату та віри в якісь домовленості з ворогом.

—

Максим Омельченко, Чернігівська область; опубліковано у виданні "Новинарня [3]"

Читайте також: