І усе-таки Путін програє. На власному полі

2.00

Нет

Чому масштабна війна можлива, але її вірогідність радикально знизилася.

LB.ua [2] опублікувало з цього приводу думки двох визначних експертів.

Нет, Сталин не умер. Считает он смерть поправимостью.

Мы вынесли из мавзолея его.

Но как из наследников Сталина

Путина вынести?

Євген Євтушенко, виправлений авторами статті

Ми живемо в умовах інформаційного перевантаження та потужної інформаційної та гібридної війни – усе, що відбувається, має викликати тривогу, хаос і призвести до паніки. Тому відразу попереджаємо: усе, зазначене нижче, не є заспокійливим текстом. Навпаки, якщо ми бажаємо відстояти майбутнє України, ми мусимо активно діяти та активно готуватися до зустрічі ворога. Водночас головна мета наведених нижче аргументів – примусити пересічного громадянина мислити критично, усупереч паніці, діяти спокійно та осмислено.

Фото: ЕРА/UPG

На сході України – чергове й глибоке загострення [3]. Путін наказав на відстані атакувати з окупованих територій. Останні кілька днів у районі проведення операції ООС бойовики російсько-терористичних угруповань десятки разів порушують режим припинення вогню, при цьому зухвало застосовують заборонені Мінськими домовленостями озброєння. Зокрема, артилерію калібру 122 мм, міномети калібру 120 мм та інші потужні озброєння. Унаслідок вогневих атак уже загинули українські воїни, є поранені. Можна очікувати, що наступні дні будуть ще менш приємними, не виключені великі провокації та поява диверсійно-розвідувальних груп і навіть наступ.

Але що може означати така раптова зміна ситуації і тактики Кремля, з переходом від майже повної тиші до різкого підвищення інтенсивності війни?

За його ж методикою

Саме з початком нового загострення та вогневих атак на сході аналітики заговорили про зміну фокусу уваги та фактичний програш Путіна Вашингтону і Лондону. Та про те, що загострення на сході – це випуск своєї люті. Через безсилля та необхідність зберегти хорошу міну за поганої гри. Дві провідні західні столиці прийняли «велику гру» московського кадебіста та неочікувано для нього почали підвищувати ставки: активно готуватися до великомасштабної війни, а головне – готувати до такого сценарію країни Центральної та Східної Європи і саму Україну.

Фото: ЕРА/UPG

Кремль точно не очікував такої масованої й шаленої підтримки України з боку західного світу. Фактично безперервно в Україну прибували і прибувають вантажі зі зброєю та з боєприпасами. І хоча очолили процес США та Великобританія, надзвичайно важливою виявилася демонстрація консолідованих зусиль. Постачання летальної зброї та боєприпасів підхопили Канада, країни Балтії, Польща, Чехія, Словаччина. Навіть маленька Албанія рішуче зробила свій внесок – розуміння, що в разі захоплення України Кремль може піти далі на країни Альянсу, поширилося всією Європою.

Рішуча міжнародна підтримка не може не впливати на психіку Путіна. Недарма 58-ма Мюнхенська безпекова конференція була майже повністю присвячена Україні, а Росії там не було невипадково. Якщо прем'єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон у своїй промові на конференції закликав Захід згуртуватися та не дати президенту РФ Путіну вторгнутися в Україну, фактично можна казати про початок створення антипутінської коаліції.

На цю тему: Ми востаннє звертаємося до Будапештського меморандуму - промова Президента України у Мюнхені [4]

Фото: EPA/UPG

Показово, що навіть традиційно стриманий Китай заявив про підтримку суверенітету та територіальної цілісності України. Зокрема, міністр закордонних справ Китаю Ван І у своїй промові зробив навіть особливий акцент. «Суверенітет, незалежність і територіальна цілісність кожної країни мають бути захищені, бо це основна норма міжнародних відносин. Україна не виняток. У документі, який китайський уряд випустив минулого тижня, повторюється, що ми підтримуємо суверенітет і територіальну цілісність усіх країн. Якщо хтось хоче поставити під сумнів таку позицію Китаю, це означатиме роздмухування ситуації та спотворення позиції Китаю», – зазначив він.

Так поки що стосовно України досить стриманою залишається позиція ФРН, хоча глава МЗС Німеччини Анналена Бербок підтвердила, що в разі російського вторгнення в Україну газопровід «Північний потік-2» може потрапити під санкції Заходу [5]. «Може» – це не обов’язково потрапить. Така позиція природна хоча б тому, що Німеччина є найбільшим покупцем російського газу в Європі. А бізнес німців і росіян за фактом впливає на політику.

Так чи інакше, є ознаки того, що Путін суттєво збентежений – адже через запроваджену ним самим ситуацію з «керованим хаосом» гра на підвищення ставок дійшла такого піку, що нерви почали здавати у російських американофобів. Так, жорсткий імперськи налаштований генерал Леонід Івашов від імені Загальноросійського офіцерського зібрання написав гостре звернення до президента і громадян Російської Федерації та взагалі закликав Путіна піти.

Не безпідставно виникло й питання від кишенькових комуністів про «приєднання» окупованих територій Донбасу. Цим питанням Путін намагається підняти рівень шантажу, але не наважується прийняти рішення, сам же й руйнує вигідні для Москви Мінські домовленості.

Фото: EPA/UPG

Здається, хазяїн Кремля біситься. 20 лютого він оголосив про рішення тримати війська напоготові й далі – тобто Росія і Білорусь продовжать військові навчання, які мали закінчитися. Демонстративно посадивши біля себе слухняного Лукашенка, Путін розпочав показові ядерні навчання. А також підписав указ про призов на військові збори росіян, які перебувають у запасі. А ще підтягнув до кордонів з Україною шпиталі, логістику, паливно-мастильні матеріали. Водночас зробив це публічно, навмисно випинаючи, як у виставі в театрі.

Здається, що йому стало зрозуміло: в разі нападу будуть значні втрати, а на міжнародній арені він отримає досить потужний удар. Фактично йдеться вже про критичний ризик, за яким реальна можливість руйнування його влади. Готовність України до опору є безпрецедентною, готовність США та Британії до підтримки України вперше за вісім років війни можна назвати піковою. А ще ж є й сумнівне бажання російських військових йти на війну Путіна, якого багато хто вже відверто називає божевільним. Путін ще хоче «з прибутком» війти з авантюри, в яку він сам втягнув Росію й себе. Він начебто має й формальні результати цієї гібридної війни: ціна нафти піднялася з 44 до 100 доларів за барель, лідери світових держав літають до Путіна на перемовини, і це має його тішити.

На цю тему: Тероборона: 12 ответов на интересующие вас вопросы [6]

Не можна сказати, що ця гра в геополітичний покер – із картами наступів РФ, оцінками розгортання та проведення десантно-штурмових операцій – чисті фейки. Зовсім ні – Кремль підготував справжню війну [7]. Але все це не тільки народжувалося зусиллями кремлівських фахівців у галузі гібридних війн, але й, цілком можливо, свідомо «зливалося» через відомі Кремлю розвідувальні канали. Сила гри адміністрації Байдена в тому, що Білий дім пішов не на стримування і умовляння Путіна, а навпаки – на підбурювання його до наступних дій.

Фото: EPA/UPG

Рішенням підняти поріг авантюри до ризикованої межі Вашингтон намацав слабке місце Путіна. Звісно, одним із найважливіших аспектів цієї гри стало те, що Байдену вдалося мобілізувати євроатлантичних партнерів – саме на тлі щирої віри у війну. Самому Байдену після ганебних подій в Афганістані [8] надзвичайно потрібна реабілітація рейтингів усередині держави, але ще більше – відновлення лідерства США в НАТО. Хоча до подолання визнаної в Мюнхені «кризи ідентичності» Заходу ще далеко, і саме відсутність єдності дозволяє Путіну гратися у війни.

Здається, дуже вдало під час одного з ефірів окреслила нинішню ситуацію російська письменниця та оглядачка Юлія Латиніна [9]: «Путін загрався і підірвався на власній гранаті. Путін не звик нападати серед білого дня. Він воліє це робити або тоді, коли Захід не встигає зреагувати (як у момент, коли анексував Крим), або воліє гібридну війну. Тож я думаю, що справа обмежиться якимись провокаціями, щоб зовсім не йти в кущі».

На цю тему: Тимоти Снайдер: Если Россия получит то, чего хочет, ожидайте еще большего в ближайшие годы [10]

Дійсно, у справжній війні можна ж і програти.

Коли війна? Український внесок у справу миру

Чи може бути велика, масштабна війна РФ проти України? Відповідь проста: не тільки може, але й обов’язково буде – якщо ми не будемо ставитися до неї серйозно та припинимо удосконалення підготовки сил оборони та й населення до самої війни. Недарма союзники під час Мюнхенської конференції розмірковували про оперативну допомогу. «Те, що викликає найбільше занепокоєння в останні тижні – це розміщення не танків, а розміщення так званих допоміжних підрозділів, це бойова артилерія підтримки, дозаправки, госпіталі. Польові госпіталі не потрібні для навчань, вони необхідні для вторгнення», – зазначив у Мюнхені колишній директор ЦРУ Петреус.

Колишній директор ЦРУ Девід Петреус

Колишній директор ЦРУ Девід Петреус. Фото: pinchukfund.org

Справді, згідно з заявою постійного представника США при ОБСЄ Майкла Карпентера, станом на 19 лютого Росія зосередила біля кордону з Україною та на тимчасово окупованих українських територіях до 190 тис. військовослужбовців. Це дуже потужна сила, яка все ж не є мотивованою. А саме готовність та підготовка України зіграли та продовжують відігравати вирішальну роль у протистоянні з путінським Кремлем. Саме масовість підготовки всіх сил і засобів – від ЗСУ до Сил територіальної оборони – примушує російський Генштаб визнати, що рівень втрат може бути критичним.

Варто прислухатися до думки професійного військового з великим практичним досвідом цієї війни: колишній перший заступник начальника Генштабу ЗСУ генерал-полковник Ігор Колесник вважає, що ХХІ століття дуже змінило суспільства і сприйняття рівня втрат; і якщо раніше було необхідно досягти 30% втрат противника, то сьогодні 5-6% втрат у військах РФ створюють серйозні проблеми для військово-політичного керівництва Росії. Тобто це 9,5-11,4 тис. російських вояків. Для мотивованих українських сил оборони, які будуть підсилені новою конструкцією національного спротиву, це більш ніж реально. Тож нині ми кажемо: масштабна війна можлива, але її вірогідність знизилася до 10% проти 90%: наша готовність до оборони змушує Путіна міркувати не стільки про глобальну війну, скільки про пристойний вихід з гри.

Фото: facebook.com/pressjfo.news

Тож зміна фокусу уваги на цьому етапі війни – від глобального вторгнення з кількох сторін до локального наступу з боку окупованих територій – це, скоріш за все, усвідомлення Путіна, що сьогодні невдалий час для випробовування на міцність України. Нині підвищення інтенсивності війни створює для Путіна майже такі самі умови, як у Грузії 2008 року. Активізація в поширюванні фейків, як про обстріли Ростовської області, або нагнітання ситуації з залякуванням втрат тисяч мирних жителів і сотень тисяч біженців – це, звісно, звичний для Кремля шантаж. Хоча за певних умов ланцюгова реакція може перетворити ситуацію на спалах інтенсивної локальної війни. Та й спроб РФ захопити нові території. Мусимо погодитися з уже оприлюдненими висновками експертних організацій про ймовірність терактів на самих окупованих Росією територіях Донецької та Луганської областей – з метою звинуватити українську сторону. На користь такої версії – організація майже примусової евакуації та власне той факт, що це і є почерк Путіна.

Досить потужною була спроба президента Зеленського закликати Захід до санкцій уже зараз, коли РФ розпочала вогневі атаки на сході України [11]. Тут зрозумілою є й реакція країн НАТО, які спільними зусиллями компенсували збройові недоробки української влади – масовими постачаннями зброї. З цього українська влада мусила б отримати вагомий урок: сили оборони, у першу чергу ЗСУ, потребують системного потужного переозброєння. Йдеться про високотехнологічні озброєння тактичного рівня, які дозволяють вести успішні операції автономним підрозділам. Засоби захищеного зв’язку, розвідки та потужні мобільні засоби ураження з використанням їх з відстані 2-30 км можуть завдавати безпрецедентної шкоди противнику, який здійснює лінійний, фронтальний наступ. Ще десяток років тому такої зброї не було або нею володіли наддержави. Сьогодні відбулися кардинальні зміни в характері та способах ведення сучасної війни. Тож важливо рухатися в ногу з часом.

Фото: president.gov.ua

На цю тему: Концентрація військ РФ закінчилося, йде підготовка до наступу - CIT [12]

Ще один вагомий нюанс: усі оперативні постачання зброї України стосуються саме тактичної ланки. Якщо ми кажемо про потужну зброю стримування – ракети, засоби ППО-ПРО, великі ударні системи, наприклад, безпілотні, – цього немає і, скоріш за все, не буде. Щит і меч стримування ми маємо зробити самі. І в нас є такі можливості.

І останнє, але не менш важливе. Чи може Путін «вирости» до Гітлера? Для цього має бути ланцюг безкарних справ, внутрішня деструктивність і значний ресурс. Якщо перше і друге в Путіна є, то з третім, у разі об’єднання Західного світу, велике питання. Досить часто можна чути про вагомий козир Путіна – непередбачуваність. Але чи такий він уже непередбачуваний? Коли на початку лютого 2018 року в Сирії під час наступу під Хашамом кілька штурмових загонів ПВК «Вагнер» США високоточними ударами з повітря знищили до сотні російських бойовиків, російська сторона розповідала про «сирійських ополченців». До речі, з того часу за два роки жодних спроб тестувати на міцність противника не було. Так само Путін проковтнув і знищення Су-24 ПКС РФ у районі сирійсько-турецького кордону в листопаді 2015 року. А Крим він захоплював через мовчання – і Заходу, і самої України. Тож психологічний портрет кремлівського очільника не змінився, і сила залишається тим єдиним важелем, який впливає на нього. А його справжнє обличчя – скоріше на чисельних фото, де 44-річний розчарований у службі розвідник носить чемодан свого шефа – мера Санкт-Петербурга Анатолія Собчака.

Фото: foto-history.livejournal.com

—

Володимир Горбулін, Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння; опубликовано в издании LB.ua [2]

На цю тему: