«Усьому суспільству, від старого до малого, треба зайти у війну й чимшвидше»

1.00

Нет

Як живеться капеланам, чому їх бракує у війську, чи загрожує країні розкол суспільства після війни та як достукатись до серця солдата

Журналісти видання "Тиждень [2]" поспілкувались з одним з найдосвідченіших українських капеланів.

Отець Іван Гопко греко-католицький священник з Буковини. На війні від початку — уже десять років. Відбув чимало ротацій на фронті, волонтерив. Сьогодні капелан 94 батальйону Чернівецької 107 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Своїм батальйоном опікувався ще до того, як він повністю сформувався в Сторожинці. Спочатку регулярно їздив до хлопців як волонтер, а потім підписав контракт і прийшов капеланом.

— Що означає бути капеланом?

— Капелан — то священник в армії у квадраті. Тому що він на посаді й підлягає певним вимогам військовослужбовця, водночас має зберігати незалежність від будь-кого. Повинен судити об’єктивно й бути нейтральною стороною. Директиви про капеланську службу навіть забороняють свідчити в суді в тій чи іншій справі, яка розглядається стосовно будь-якого військовослужбовця. І це добре, бо то збереження Тайни сповіді та приватного спілкування. Будь-який військовослужбовець може підійти до капелана, поділитися з ним своїми думками й переживаннями, добрими чи злими, і ця розмова залишається приватною. Для капелана — це професійна таємниця.

Парафіяльний священник досить обмежений у спілкуванні на своїй парафії. Прийшов до церкви, відслужив, ще якісь поодинокі контакти. А капелан живе в середовищі. Живе між солдатами, офіцерами і він бачить усіх (різноконфесійність особового складу), і його так само всі бачать. З тим що він має якісь позитивні чи негативні риси. Але позитивні не завжди оцінять, а негативні завжди підкреслюватимуть. Це щось подібне до казармового положення. Ви не виходите за рамки, за межі підрозділу, навіть якщо десь їдете — завжди на виду. Ану вийдіть на вулицю й спитайтесь, де живе священник чи капелан, і всі покажуть — ото в цій хаті. Усі знають.

Читайте також: Боротьба проти промосковських священників: давні події зі свіжою назвою [3]

— А це допомагає вам достукатися до вояків, налагодити довірливі стосунки?

— Спілкування військовослужбовця й капелана не проста річ. Переважно ініціатива розмови є за капеланом. Зазвичай я перший звертаюся… Мені треба кожну людину налаштовувати до себе позитивно, з кожним привітатися, спитатися, як здоров’я, як ся маєте? Я ту людину перший або десятий раз бачу в житті, а проте маю її зацікавити, зачепити. Бо якщо не зачеплю, то я тут надарма.

А з військовослужбовцями ще тяжче. Дуже часто ті хлопці, які на нулі, бувають озлоблені. Їм досить важко знайти порозуміння навіть зі своїми товаришами по службі. Тому що він був більше на нулі, а той менше, він більше перетерпів чи більше мав поранень, а той узагалі не мав. Дуже часто є цей контраст між бойовими й тими, які виконують певні завдання в тилу. Ця різниця відчувається в тому, що вони дуже різко реагують на все. І от капеланові треба якось знайти підхід, якусь можливість, момент, нагоду, ключик, щоб відімкнути той замочок маленький. Просто щоб він став з тобою говорити. Наприклад, зачепити спільну тему.

Дуже часто капеланам доводиться слухати матюки, безпричинно. Не те що військовики хочуть когось образити, а просто в них такий спосіб спілкування, такий тип вираження своїх думок. Тому що радянщина ще не вийшла з нашої армії повною мірою. Матюки, жаргончики всякі, ті звороти — це все неправильно, гадаю. І капеланові направду тяжко. Бо якщо в капеланію йде священник з парафії, він докорінно змінює своє життя. Щоб зрозуміли, ви змінюєте спосіб, стиль життя, думання, свій графік. Ви змінюєте все.

Я думаю, що на сьогодні було б краще залишити ротаційний спосіб капеланства. Щоб два чи три священники були закріплені за підрозділом і могли змінювати один одного. Щоб капелан міг відновитись як священник — реколекції, духовні науки, спілкування з такими ж священниками як він. Бо ти постійно тут, у цьому, у тих усіх військових проблемах. Я за цей час, що є в капеланії, забув, коли книжку читав. Правду кажу. Прийшов, умив руки й ноги, упав. Якщо є інтернет і подивився новини — добре, якщо ні, то ні. І ніби здається — що таке робиш? Десь там пішов, десь там, а цілий день намотаєшся, набігаєшся.

Читайте також: Епіфаній: «Ворог розуміє мову сили» [4]

Але тут є інша проблема. На превеликий жаль, не всі священники хочуть цього. Ця війна показує, вибачте, навіть фальшивість нашого священства. Бо як ти хочеш служити народові своєму, Господу Богу й не хочеш заопікуватися військовими в такий тяжкий, скрутний час війни? Це ж уже навіть не АТО, не передвоєнний стан, це повномасштабна війна. І щоб у тебе, отче, не виникло бажання допомогти своїм дітям військовослужбовцям, дітям Божим, для них послужити. Тому я не знаю, яке це має бути священство — декларативне, фальшиве чи яке?

Це не означає, що всі священники мають піти, однак ті, які відчувають відповідальність… Бо я чую не раз «та я помолюся вдома». Помолитися вдома кожен може. А ті хлопці, які воюють, що? Я також можу помолитися й повоювати проти москалів удома… Ти прийди сюди й тут зроби все те, що треба. Ми всі молимося, читаємо часослов, правимо Літургію… Літургія, відправлена в зоні бойових дій чи на парафії, має однакову вартість. Але сам факт присутності священника поміж військовиків.

Ми були з вами в каплиці. Туди приходять місцеві люди, наші військовослужбовці. Одні йдуть десь на наряд, дехто — на позицію, ще інші вертаються із завдання й бачать, що капличка відкрита, священник там молиться, веде Службу Божу. Що вони думають? Тішаться цим. Бачать, що коло них є священник, тобто вони не полишені. Це дуже важливо.

Я думаю, навіть якщо священник чогось боїться, він може дуже гарно вписатися у військовий колектив, його завжди приймуть, підтримають. Ясно, що не панікера. Такого не треба. Але навіть поміркованого, який не дуже рветься десь на передок, але вміє добре працювати з людьми, добре ставитися до них.

Дуже важливо для капелана не бачити перед собою військовослужбовця, а бачити дитину Божу. Військовослужбовець — це для генерала, для полковника, майора. Капелан в жодному разі не може бути додатковим начальником для солдатів. Ніколи не начальником, а завжди товаришем. Чи вдається це? Це вже не капеланові судити, а людям, які біля нього.

Читайте також: Капелан ПЦУ про служіння в окопі та місію українців: Я представник Богообраного народу, який має покінчити з найбільшим злом [5]

— Коли йдеться про довіру між вами й солдатами, чи не ставлять в докір, що ви все одно не знаєте, як їм насправді? Ніби біля них, але все ж у спокійнішій ситуації.

— Я не раз був у неспокійній ситуації. Під час АТО попав під артилерійський обстріл градами в Дебальцевому на «Хресті», дістав контузію. Маю посічені ноги осколками… Перший раз попав під мінометний обстріл на шостому блокпосту під Слов’янськом, коли наші мали брати місто. У Широкиному, коли заїжджав, машину обстріляв снайпер. Їхав швидко, авто кинуло на борозні, підняло верх, і куля прошила радіатор, але нікого з нас не зачепила. Багато мав таких випадків, коли, ніби не беручи активну участь у бойових діях, наражався на якісь небезпеки. І це не означає, що я їх не розумію.

Врешті, не конче священникові бути під обстрілами, щоб він розумів хлопців. Не факт, що навіть товариш по службі може зрозуміти. Головне — щоб людина відчула: вона є кимось опікувана, нею хтось цікавиться. І це, ясна річ, не є правильно, коли військовослужбовець вимагатиме від священника, щоб той був у його шкірі.

Попали якось під обстріл, сидимо пів ночі, а вони гатять та й гатять. Уже добре змерзли, і я кажу: «Хлопці, помолімося». А один відповідає: «Та давно вже пора було, отче, а ви тільки тепер згадали». А я забув за все. Щось собі своє думаю. Нащо ти, Іване, сюди приїхав, де ти попав… А він каже, що давно треба було молитися. Різні курйозні моменти випадають. Навіть деколи треба священникові прийти до хлопців, сісти з ними, поспілкуватися про якісь звичайні справи, щоб вони відчули, що ти є свій, їхній, з ними разом. Бо тут йдеться про близькість.

В АТО була дуже добра практика співпраці психологів, священників, спеціалістів з тих професій, які мали дотичність до військових справ. Тому що одні в одних навчаються. Психологи дивляться, як священник працює, і роблять свої висновки. А той дивиться, як працюють психологи.

Фото: Роман Малко

Священник також може помилитися. Наприклад, коли він якогось військовослужбовця осудить про себе або десь скартає його перед кимось, що є недопустимо. Можна хіба, якщо той військовослужбовець переступає якісь певні рамки моралі чи поведінки. Наприклад, агресивно, з поганими намірами виступає проти співбрата чи свого командира. А в інших випадках, гадаю, не варто. Бо священник не є суддя.

Хоча в сповіді виконує чотири функції: функцію судді, функцію прокурора, функцію захисника й функцію лікаря. Як суддя має розсудити в який спосіб і як людина согрішила, яку дати їй покуту. Як прокурор оскаржити його вчинки перед Богом, сказати людині, що ти це зробив зле.

Як адвокат захистити, пояснити людині, що ми є всі грішні, усі піддані гріхові й маємо працювати над собою. А як лікар полікувати духовні рани, дати настанови. І це все має зробити один священник. Якщо в нього малий практичний досвід священства, зайти в армію, де є дуже й дуже специфічні стосунки, — це виклик. Дуже серйозний виклик.

— Як ви допомагаєте солдатам, коли бачите, що потрібне ваше втручання, що людина сама не дасть собі ради?

— Треба робити так, як казав Христос. Бачиш, що завинив супроти тебе, — скажи йому віч-на-віч; як не послухає, скажи при свідках; як не послухає, скажи в церкві; а як не послухає, нехай буде для тебе як митар-поганин. Як не послухає сам на сам, треба сказати ще раз і ще раз, і ще раз, поки не дійде. Маю такий досвід спілкування з одним військовослужбовцем, якого я не можу досі зрозуміти.

Хоча десь відчуваю, що він ставиться зверхньо не тому, що зневажає, а тому, що хоче довести свою значущість. Я собі думаю: «Ага, значить, треба відійти на крок, дати йому можливість це зробити. Нехай він самоутвердиться у своїх очах, бо має якесь відчуття самонедостатності, меншовартості й хоче це якось компенсувати. Тим паче якщо це зробить в очах священника, він покаже своїм підлеглим, товаришам — я пацан, я доказав. Треба дати таку нагоду, хай людина тішиться. А потім при нагоді цю ситуацію розрулити».

Читайте також: Українці витримають і цей іспит, бо сьогодні Господь носить форму ЗСУ [6]

— А коли ви бачите, що в людини суїцидальні настрої, що війна її зламала?

— Можуть бути різні причини суїцидальної направленості. Наприклад, психічна хвороба, тобто роздвоєння особистості, — людина не відбулась, не стала тим, ким хотіла. Може спричинити суїцидальні нахили проблема меншовартості, колективний булінг. Тим паче якщо в колективі з неї знущаються: ти такий, сякий, ми кращі від тебе, ми все вирішимо, а ти випадаєш з обойми й так далі. Це є найбільша проблема. Тому що таке погасити в колективі дуже складно. Ніколи ніхто з них не признається, що вони його тролять.

Дуже частою проблемою є тяжкі сімейні стосунки, які провокують до суїцидальних кроків. Булінг жінки над чоловіком також деколи буває. Ти нездалий, не вмієш, не знаєш, як забезпечити сім’ю, а Микола кращий, а він має то, а в нього є то, а я йду до нього жити. Така дурня. Це ницість — спекулювати почуттями іншої людини. Тим паче це ж твій чоловік, ти з ним жила, ти з ним маєш дитину спільну. Який він уже не був би, то є твій чоловік, виясняй з ним ситуацію і не винось за межі сім’ї. На превеликий жаль, це не поодинокі випадки. І тут краще до психолога звертатися, до психіатра, ніж до мене, але…

— Коли солдати повернуться додому з війни, вони вже не будуть такими, як раніше. На жаль війна змінює людину. Як близьким переживати ці зміни й травми своїх рідних, до чого бути готовими, як суспільство має підготуватися до цього виклику?

— Нормальна сім’я, яка чекала, переживала, молилася й уболівала, прийме таким, яким є. Суспільству не треба чекати, поки військовики прийдуть з війни. Усьому суспільству, від старого до малого, треба зайти у війну. Що швидше суспільство туди зайде, то швидше ця війна скінчиться, бо всі будуть в однакових умовах, усі знатимуть, що це таке, й працюватимуть на перемогу.

Виїжджаючи із зони бойових дій, буквально 10–20 км, бачу зовсім інше життя, абсолютно інше. Про що говоритимемо? Війною треба жити. Треба донейтити, допомагати військовослужбовцям, ними опікуватися. Не треба втікати татові, братові, чоловікові від війни, від військкомату, а треба йти у військкомат. Не щоб тебе лапали по городах, як якогось злодія. А самому прийти, записатися й чекати на свою чергу. І тоді та родина, коли ти підеш служити, зайде у війну.

Читайте також: Капелан ЗСУ Сергій Дмитрієв: "Бути в Московському патріархаті – це бути причетним до вбивства українців" [7]

От мені малий дзвонить: «Тату, тобі принесли сітки, тату, тобі завтра пересилають два квадрокоптери, тату, тобі приніс Микола те, те й те…» У мене всі у війні. Я не розумію, як хтось не може ввійти у війну. Якщо твій син, твій онук, твій чоловік, твій брат утік за кордон і це не твоя війна, то їдь геть. Кому ви тут потрібні? Жінка, сестра, мама, бабуся, якщо ви відправили своїх чоловіків за кордон, дали їм можливість утекти, то їдьте туди, де вони. Це не ваша країна. Як за неї не воюєте, нащо тут жити, для чого ви тут є?

Війна — це великий кристалізатор, дистилятор суспільства. Вона есенцію патріотизму відділяє від тієї сивушної полови. І людина на війні проявляє найкращі свої характеристики. Хоча часом буває, що й найгірші.

— Як і чому ви стали капеланом?

— Своє капеланське служіння я почав на Майдані. Це була весна, березень, тепло, Майдан уже пригасав. Було відчуття, ніби щось насувається. Ми розговорилися з одним священником, і він каже: «Отче, якби треба було піти у військо, чи ви погодитеся піти?». Я відповідаю: «Із чого ви взяли, що я до того?». Той священник промовив: «Та я вас бачу на Майдані, у вас все під ногами говорить…»

Тоді у відповідь сказав йому: «Ти ще не бачив мента, який під моїми капцями горів». Він почав сміятися. Потім, коли вже почалася вся заворуха на Сході, мені подзвонили й записали на ротацію. Першим поїхав здається отець Іван Гуня під Слов’янськ, потім отець Ігор Федоришин. І третім з нашої церкви поїхав я. Друга моя ротація була в 54 бригаду, що виходила з Іловайська. Я застав її на марші. Третя ротація — у Дебальцеве. Потім ще було п’ять чи шість ротацій у Маріуполь, Сектор «М». А далі я вже волонтерив, бо трохи вичерпався. Треба було себе десь трохи перенаправити.

Більше ніж капеланство я не можу зробити. Коли почалася війна, я залишив все й поїхав у один добровольчий підрозділ. Там командиром був мій хороший друг. Кажу йому: «Степанку, хочу йти до вас, бо хочу воювати». А він мовить: «Отець, я розумію ваші поривання, я розумію все, але подивіться…»

Відчиняє двері на подвір’я, а там стоять сотні людей.Сказав, що всі вони хочуть воювати, але ніхто з них не зробить того, що зробить священник. «Робіть свою справу». І я відчув це, як голос Божий. У батальйоні є 500–600 людей, кожен з них може стати й стріляти. Але ніхто з них не може стати й відправити Службу Божу. Тобто якщо треба такої людини, а ти такий уже є, то чому не скористатися нагодою.

І як я можу полишити цю всю ситуацію й не піти. Я їздив на один Майдан, їздив на другий, від початку війни в АТО і на ротації, і волонтерство… Я цього не розумію, як можна не піти. Як можна не дихати? Можете мені пояснити? Ви живете в цій країні. Тут у вас тато, мама, стрийко, вуйко, цьоця, племінники, ваші діти, дружина, а ви де будете? Я не розумію.

Рано чи пізно людина повинна зробити якийсь вибір. Я не є військовий чоловік. Зовсім. Я з натури анархіст, люблю свободу, щоб мене ні в чому не обмежували. Тоді проявляю свою натуру, ставлю перед собою мету, формую якийсь план, задаю певні часові рамки й до того йду. Як, у який спосіб — це моє особисте. А в армії все по команді. Для мене це проблема, але я стараюся з тим боротися. Не тільки зі своїми проблемами, а й з проблемами армії. Армія має знати, що в неї також є багато недоліків.

Ми всі звикли до АТО, бо воно тривало майже десять років. До повномасштабної війни ще не звикли. Дай Боже, щоб вона не тривала десять років. Але я бачу, що багато прилаштувалися добре жити під час війни, аж дуже добре. Що аж деколи здається, є несправедливо. Це дуже виразно бачать ці хлопці. Вони над тим сильно вболівають і на то реагують.

—

Роман Малко; опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ [2]

Читайте також: