Що робити з ворогами, чому дезертирство є гріхом та про віру на фронті, — розмова з військовим капеланом

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

 Регулярно — на передок, завжди — зі своїми військовими побратимами, щоденно — квест між храмами, зустрічами із родинами захисників та з телефоном, що розривається від дзвінків тих, хто потребує, щоб його негайно вислухали. Звичний графік українського військового капелана часу повномасштабної війни.

Капелан управління 1-ої окремої бригади імені князя Лева Державної спеціальної служби транспорту Міністерства Оборони України, священик УГКЦ Олег Кришталь свідомо обрав такий шлях. Тому зустрітися з ним для інтерв’ю було дуже непросто. Але журналістам РІСУ вдалося порозмовляти. В інтервʼю отець пояснив, чому росіяни нам не ближні, а ворога треба нищити фізично, як боротися з дезертирством і розрізнити, коли, крім священника, вояку потрібна допомога психотерапевта.

— Завершується другий рік повномасштабної війни. Частина експертів прогнозують, що вона може тривати ще багато років, що далі буде важче, бо військові виснажуються, добровольці закінчуються, волонтери не мають вже куди сягати, Натомість оптимізм і ентузіазм перших місяців розвіюється. Де в таких обставинах шукати надію і віру в те, що колись це все припиниться, при чому не тотальною смертю і руїною, а світом, у якось хочеться жити?

— Війна є важкою і зараз нічим не є легше, ніж на початку повномасштабного вторгнення. Активні бойові дії тривають і жертви є дуже великі як серед військових, так і цивільних громадян нашої країни. Ціна цієї Перемоги дуже велика. Зокрема, в нас, у Львові, це можна побачити на Марсовому полі, там вже близько 800 поховань. Але важливо, не «підвиснути» в часі війни та не абстрагувати себе від війни, тобто кожен українець має розуміти, що війна триває, боротьба триває і кожен українець має максимально на своєму місці долучатися до перемоги.

Читайте також: Священики ПЦУ у заручниках окупантів

Марсове поле - фото 129359

Марсове поле. Джерело фото: РІСУ

Зараз є подібно, як це було в 2014-му році, коли на початку всі підтримували військо, допомагали, а потім воно все притихло. Сьогодні дуже важко зі всім — з гуманітарною допомогою, з іншими моментами — і це дуже відчувається, це говорить про те, що деякі люди стали байдужими і це прикро, тому що Росія веде війну на виснаження. Але треба пам'ятати, що після кожної затяжної ночі приходить світанок.

Черпати треба з того розуміння, що ми є українська нація, незламна нація, духовна нація. Ми боремося не за когось, ми боремося за себе, за своє майбутнє, за своїх дітей і треба розуміти, що якщо ми сьогодні не зупинимо ворога, то наші діти завтра з ним зустрінуться.

Це розуміння має бути в кожного в голові.

Очевидно, треба розуміти теж, що Бог є поруч, Бог підтримує, Бог оберігає наших воїнів. А молитва і піст — ці духовні засоби — без діл є мертвими. В Апостолі зустрічаємо “Віра без діл є мертва”, а молитва, як прояв віри, також є без діл мертвою. Тобто, попри те, що ми молимося, попри те, що ми постимо, маємо як українці діяти — кожен, як може. То не є питання, щоб всім взяти до рук зброю. Хоча, таки, на жаль, не виключено, що колись це може трапитися. Але зараз кожен має хоча би на тому місці, де він є, старатися максимально докладати зусиль до Перемоги і в жодному разі не забувати, що війна триває.

— Трохи незвично чути від отця заклик усім брати до рук зброю.

— Очевидно, що не кожен наважиться взяти в руки зброю, але важливо розуміти, що коли до тебе прийдуть зі зброєю в руках, ти маєш зробити все, щоб захистити себе і своїх рідних. Євангельський вислів говорить: «Коли тебе б'ють в ліву щоку, підстав праву», а коли б’ють в праву — підстав ліву. Ця приказка з єврейської традиції, але мало хто знає, що там били навпаки — долонею навиворіт. Тобто ця фраза означає, що коли тебе б'ють в праву щоку, ти маєш все зробити для того, щоб ухилитися чи дати відсіч, щоб тебе не вдарили.

Питання ближнього і ворога — то є різні речі.

— Як це звучить у контексті Євангельської притчі про милосердного самарянина?

— Кожна людина для нас є сотворінням Божим. Але питання ближнього тут дискусійне. Я думаю, що стверджувати, що Росія нам є ближнім, буде неправильно. Так, вони також є образ і подоба Бога. Але вони піддалися впливу спокуси і впали у важкий гріх, а цей гріх треба викорінювати. В даному випадку фізично викорінювати.

Один з єпископів нашої Церкви чітко казав, що ворога треба знищувати, тому що інакше він знищить нас і нашу державу.

Читайте також: Рада ухвалила закон про військових капеланів

Ворог там, північно-східний напрямок - фото 129360

Ворог там, північно-східний напрямок. Джерело фото: РІСУ

— Це позиція усіх капеланів і Церкви?

— Людина, яка перетнула лінію фронту, там десь частинку себе назавжди залишає, той фронт в ній також назавжди залишається. І, думаю, ця думка також в ній до кінця життя залишиться — про те, що ворог має бути знищений, інакше він прийде за тобою або дожене тебе снарядом чи ракетою вдома.

— У розмовах із військовими чи їхніми родинами ви чуєте багато історій — з боїв, окопів, атак і відступів, про те, що вони пережили, як з цим почуваються і які, часто страшні, думки їх потім переслідують. Наскільки виснажливо це чути, пропускати через себе?

— Насправді «підвиснути» дуже легко. То проблема, з якою ми зіткнемося і вже стикаємося в реаліях сьогодення. До прикладу статистично остання В'єтнамська війна показала страшну картину: коли американські солдати повернулися додому, смертність збільшилися на 90%. Вже вдома. Від суїцидів. Психіка не витримувала.

Тож очевидно, що капелан також повинен черпати якісь ресурси для відновлення і шукати їх, бо без того нереально, тому що ти слухаєш багатьох, просто спілкуєшся, сповідаєш і проводиш духовні бесіди з військовими, цивільними, родинами загиблих військових, полонених, зниклих безвісті, і все це часом приймаєш через себе. Якщо за день вислуховуєш 30-40 людей і так впродовж певного часу, то з часом потребуєш якогось певного відновлення.

Кожен для себе шукає якийсь ресурс. В мене ресурс для відновлення — це час з сім'єю, поїздки, дорога, я дуже люблю їздити за кермом. В основному це дальші поїздки на схід, північ і південь (на фронт — авт.). Дорога дозволяє мені перезавантажити голову. Мав досвід нещодавно — мені сподобалося на гору підніматися, на Пікуй, ближчим часом планую «покорити» гору Хом’як. Це теж гарно розвантажує голову. Також добре допомагають реколекції та братнє спілкування. Достатньо, день-два — і вже оновлюєшся.

Читайте також: Як російські окупанти переслідують ПЦУ на півдні? «Схиляють до співпраці катуванням»

У військовій каплиці св. апостола Андрія Первозваного - фото 129361

У військовій каплиці св. апостола Андрія Первозваного. Джерело фото: РІСУ

— Після усіх історій, які вам розповідають, зневіра і розпач наздоганяють? Вислухавши за день півсотні людей, в яких трагедії і загиблі, які розказують про жах війни, як після цього мати бажання жити, дітей ростити?

— У нас, священиків, капеланів в тому і є проблема, що до нас в основному люди, зокрема військові, приходять в момент розпачу. Не тільки, звісно. Бо є практикуючі християни, які регулярно практикують сповідь чи духовні бесіди та інші Святі Тайни. Але більшість приходить тоді, коли є в розпачі.

Я дуже добре пам'ятаю ті моменти початку мобілізації вже у повномасштабному вторгненні, коли ми їздили на полігони і там до сповіді йшла така черга... Вони розуміли, куди вони їдуть, що це може бути їхня остання сповідь, Очевидно, що всім знайти слова підтримки важко і нереально. Важливо людину вислухати. Часом людина починає говорити з тобою, жаліється розказує про свої пережиття. А потім сама концептуально виходить на рішення проблеми в часі того, як вона тобі говорить.

Нам треба допомогти людям знайти стимул до життя.

Тут важливо розуміти, що капелан не є психологом. В принципі не треба брати на себе функції ні психолога, ні психіатра. То є радикальна помилка, якщо капелан на себе бере таку функцію, не будучи кваліфікованим, хоча є деякі капелани, котрі мають психологічну освіту, тоді це інша справа.

Але треба розрізняти, коли є духовна проблема, ментальна, моральна чи психічна і за кожну відповідає інший фахівець.

Якщо треба на духовному рівні показати сенс життя, то ми говоримо, що людське життя є безцінне і кожен має дбати про своє морально-фізичне життя. Але якщо бачимо, що людина не сприймає того, що ми їй говоримо, тоді рекомендуємо звернутися до спеціалістів у галузі психології або медичних працівників.

   - фото 129363

 Джерело фото: З особистого архіву о. Олега

— Є багато історій, які надихають і свідчать про диво. Деякі ви виклали в книжці “Бог діє вчасно”. З тих історій, якими з вами поділилися військові, котра вас особисто найбільше вразила або була особливо вчасною?

— Це був початок повномасштабної війни, другий або третій тиждень. До мене був дзвінок і там попросили піти в новостворений підрозділ на присягу. Є така практика, що капелан приходить на присягу, благословляє і там можна приступити до сповіді. Хлопці справді приступили до Сповіді і до Причастя. А тут один підходить, В'ячеслав він називався, каже: “Я з Криму, у мене батьки були Свідками Єгови, а я до церкви ходив, але не знаю, чи я хрещений. Ми плануємо в майбутньому з жінкою шлюб брати, якщо я повернувся з війни. Я би хотів охреститися”. Наступного дня ми його охрестили і за декілька днів він відправився в зону бойових дій. Для мене це дуже пам’ятна історія. Того дня я не мав туди йти, бо я — капелан не тої бригади, але оскільки мене попросили, то прийшов. І саме в той день цей військовий, В'ячеслав, там був. І так з’явився новий християнин.

А ще була історія, коли ми приїхали на передову, там я мав нагоду спілкуватися з командиром взводу. Він каже: “В мене місяць тому був перший бій, я вивів частину підрозділу і ми попали під артобстріл. Всі мої люди були не обстріляні і я також, це був перший вихід. Що робити? Паніка… Я раніше в Бога вірив і не вірив — щось трохи чув, міг піти з жінкою до церкви за компанію, але не більше. А тут в один момент почали нас крити зі всього підряд — міномети, танки і все решта. Почалась паніка. А мені треба приймати рішення, яке дозволить зберегти життя багатьох людей. Я в емоціях почав по кишенях мацати, туди-сюди по бушлаті і щось намацав”. Це була вервиця. А ми воїнам роздаємо такі білі вервиці, іноді навіть на фото чи відео видно, бо вони їх носять на шиї. І він каже: “Я намацав ту вервицю, витягую її і починаю просто перебирати. Згадую, що моя мама, бабця так молилися. Я поняття не мав як то робити. Але ніби щось молюся, прошу Бога, кручу ту вервичку”. І в один момент він відволікається від того гупання, обстрілу, збирається з думками і приймає правильні рішення, дає правильні вказівки. Так він зберіг усім життя і своє також.

Це було щось схоже до такої молитовної контемпляції. Хоча несвідомої. І він по сьогоднішній день молиться вервицю, навчився, каже: “ В мене є буклетик, я в інтернеті собі завантажив”.

Таких історій є дуже багато.

Інший військовий-штурмовик, з Костянтинівки, розказував: “Я не вірив в Бога. Але є одна штука… Коли летять кулі і ти відчуваєш, що та куля летить не в голову, а тільки доторкаючись шолома, то розумієш, що Бог є і Він діє біля мене”.

Я скажу більше — на війні, в зоні активних бойових дій, зустріти невіруючу людину майже неможливо. В них немає часу, щоби Літургії з ними молиться. Але просто прийти поспілкуватись, вони того потребують — просто виговоритись чи посповідатися. І тут немає значення, представником якої релігії чи конфесії є душпастир.

На конфесії у військовому капеланстві не акцентують. Навіть в законі про капеланство написано просто “християнство” або інші релігії — юдаїзм, мусульманство і т.д. 

Читайте також: Як служать у ЗСУ українські капелани: "Сьогодні він хоче прийняти Бога, а завтра йому йти у бій"

Ікона у військовій частині - фото 129366

Ікона у військовій частині. Джерело фото: РІСУ

— Ви були семінаристом, коли вперше мали дотичність до курсантів і військових. Тоді уже тривало АТО і ви побачили, що таке війна, що це постійний ризик для життя. Що спонукало Вас залишитися на тій стежці до військового капеланства, а не стати священиком парафіяльним? І чи розповідають Вам про свою мотивацію ті військові, котрі пішли у військові навчальні заклади після вторгнення 2014-ого року? Вони ж розуміли, що після навчання їхній шлях — воювати і, можливо, загинути.

— Мене це найбільше і мотивувало, коли я бачив, що армія починає розвиватися, ставати європейською, цивілізованою. А щодо військових — людей мотивує дуже банальна річ — вони розуміють, якщо ти не захистиш свій дім сьогодні, то ворог прийде завтра. Оця мотивація, розуміння територіальної цінності і незалежності країни, — один з мотивів навіть тих малих ліцеїстів, котрі стають на військовий шлях ще підлітками. Це 8-9-10 класи військових ліцеїв і вони вже бачать себе військовими.

Я вже мовчу про курсантів військових академій, сьогодні там вчиться багато тих, котрі пройшли АТО. Ними керує жага до того, щоби будувати незалежну хорошу армію, вони горді носити це ім'я військового. Це видно по очах, в розмові з ними. Це добре, тому що армія має бути така, щоби нею люди пишалися. Країну, в якої сильна армія, ніхто не буде рухати апріорі.

— Є чоловіки і жінки, котрих призвали, вони не намагалися ухилитися, пішли служити, але всередині душі дуже цього не хотіли. Як їхні розмови із капеланами виглядають? Чи має місце нарікання на несправедливість чи, може, зневіра?

— Таке було і до повномасштабного вторгнення. СЗЧ - самовільне залишення частини, на жаль актуальна проблема. Колись, коли в силу обставин хтось самовільно залишав частину — це так зване дезертирство.

На початку війни один з підрозділів мав таку проблему, коли хлопці не хотіли зайняти позиції, навіть не так, пішли з тих позицій самовільно. А ми, капелани, якраз їхали в той підрозділ і нам розповіли про ситуацію, що вони сякі-такі. Зараз більшість з них є героями України. І коли ми з ними спілкувалися, то в більшості вони мали потребу просто бути вислуханими…

Коли приїжджаєш до хлопців, ти просто відчуваєш людину, бачиш, що, наприклад, ту людину краще було би сьогодні-завтра в наряд не ставити зі зброєю, бо вона емоційно, морально, духовно підвисла і може їй нічого не миле, вона хоче відіспатися, ще щось. Це не стосується сповіді. Те, що на сповіді, залишається між тією людиною і Богом.

Читайте також: Капелан з Маріуполя про біль, перемогу над злом та повернення додому: «Росія - демонічна імперія, що з'їхала з глузду»

   - фото 129364

 Джерело фото: З особистого архіву о. Олега

— На Вашу думку якщо військовий йде у СЗЧ, це гріх?

— Це очевидно — самовільне залишення частини — це порушення закону, порушення поставленого на тебе морального обов'язку, це є нелюбов до ближнього, це порушення другої заповіді любити ближнього свого як себе самого, бо якщо ти втікаєш, хтось замість тебе вигрібає, тобто ти підставляєш свого ближнього. Таку людину можна назвати егоїстом, тому що вона думає за себе, щоб тільки їй легше стало, а що потім інші будуть працювати за неї, вона не думає.

— Як ви вважаєте, для чого капелан потрібен на фронті і чи ваше розуміння цієї місії співпадає із розумінням військових? Можливо, в них інший запит?

— Гасло капеланів: “Капелан — це той, хто завжди поруч”. І воно відповідає потребам. Ти не можеш чомусь їх вчити, не будучи з ними поруч, не показуючи, що ти — така сама людина, живеш з ними, служиш з ними, слухаєш їх і стараєшся, завжди підтримати, вислухати. Дати пораду — це занадто голосно сказано. Основне — бути поруч. І це гасло відповідає реальності. Ти покликаний бути поруч з військовим, з його сім'єю та дітьми.

З дітьми героїв у Гарнізонному храмі - фото 129367

З дітьми героїв у Гарнізонному храмі. Джерело фото: З особистого архіву о. Олега

Це в різний спосіб проявляється. Ми маємо дитячі табори, зустрічі з сім'ями. Капелан має бути там, де його потребують, там, де потребують виговоритись, посповідатися, прийняти Святі Тайни.

— Чи вважаєте, що 6 грудня — це водночас зі святом ЗСУ також свято військових капеланів, які поруч із військовими.

— Тепер це ще й Миколая! А якщо серйозно, то є окремий день військового капелана. Раніше це було 25 жовтня і цього року ми ще так відзначали, але далі його перенесуть на 12 жовтня, день святого Мартина, бо він є покровителем військових капеланів.

Я би святом капелана також назвав і 1 жовтня, Покров Пресвятої Богородиці, коли ми відзначаємо день захисника і захисниці України, на мою думку для військових капеланів-офіцерів це також актуально.

   - фото 129365

 Джерело фото: РІСУ

— Ваші історії, опубліковані в книзі “Бог діє вчасно”, нагадують мені оповідання Бруно Ферреро, щоправда, ваші ближчі. Я добре розумію і відчуваю те, про що пишете і не виникає думок, що це вигадка, повчальна історія без реального підгрунтя. Кожен другий може зараз таку історію розказати. А як ви це відчуваєте?

— Один з отців на презентації цієї книжки сказав, що це — сучасне Євангеліє. Євангеліє писалося також з таких передань, історій. Зрештою, ми зараз живемо в Новому Заповіті і творимо сучасне Євангеліє.

Я розумію, що треба записувати спогади про війну, про те, як все починалося, писати щоденник, нотатки з кожної поїздки, на жаль у мене особисто є брак часу на це, старатимуся це організувати для себе. Поки-що я не занотував нічого, все тримаю в голові. Наразі усно ділюся цими пережиттями.

— Це свідчення, які мали би надихати, уявнити присутність дива. Але часто ми чуємо історії протилежні на кшталт “я прошу, але Бог мене не чує”. Як в тих випадках, коли чуємо “Ні”, “Почекай”, коли здається що Бог не чує, далі вірити і робити свою роботу та ще й не абияк, для відчепися, а натхненно?

— Якщо просто взяти свою роботу, яку ми робимо, не кожне завдання вдається виконати одразу. Деколи треба почекати, деколи — потерпіти, іноді — переробити і, щоби дійти до мети, треба добре прикласти зусиль. Так само в житті — в кожній ситуації Бог нас випробовує, але і дає нам сили, щоб ми те випробування пройшли. Немає такого хреста, щоб людина не могла знести. Кожне випробування, яке ми проходимо, ми робимо для того, щоб зробити з нього правильні висновки і втілити їх в життя, щоб вдосконалити себе. Бог нас випробовує, щоб ми були кращими.

Кожне наше випробування, навіть, якщо воно гірке і б'є по нашому внутрішньому чомусь, воно робить нас сильнішими.

— Наскільки важливою є ініціатива і у військовій справі, і в капеланській справі, і загалом в житті? Чи краще сидіти тихенько, робити свою роботу і не вибиватися з ініціативою, щоб в разі невдачі ще й винним не бути? А в багатьох, кого виховували в срср, узагалі залишився принцип не бути вискочкою, мовляв, ініціатива — то щось погане.

— Апріорі священики, капелани мають бути ініціативними.

Ініціативність і креативність завжди мусять бути, тому що треба шукати підходи до людей, підходи до праці. Закон про військове капеланство говорить про ініціативність, тому що ти сам мусиш створювати працю. Ти маєш сам проявляти ініціативу — що, коли, як і з ким робити. Можливо, треба підкреативити або поєднати культурний захід із духовним чи організувати зустріч на виїзді, бо тоді вона буде ефективнішою. Наприклад, завезти групу воїнів на екскурсію, а потім паралельно відслужити з ними молебень і провести духовні бесіди. Зараз, в часі війни, це дуже важко, майже неможливо.

Читайте також: Священик УПА – хорунжий «Кадило»

   - фото 129362

Джерело фото: З особистого архіву о. Олега

Або навпаки — коли приїжджаєш до людей чи в зону бойових дій, якщо зайти з хрестом і одразу сказати: “Зараз всі молимося”, тебе не сприймуть. Тому кажеш: “Робіть каву, чай, сідаймо, будемо щось говорити”. Тоді починаєш говорити про щось зовсім віддалене, я можу анекдот якийсь розказати, питаю як справи, що нового, а там йде по ходу розмова. Очевидно, що спочатку треба пожартувати, показати, що з тобою можна розмовляти. А тоді вже в ході розмови десь трошки маленькі легенькі катехизації, євангелізації проводити. То вже треба відчувати розмову, але робити це не навантажуючи, бо якщо зразу почнеш навантажувати чимось, втратиш співрозмовника.

Читайте також: Ви воюйте, а ми ходу. Як депутати тікають з України від війни прикидаючись волонтерами

Старатися, вчитися проявляти ініціативу важливо. Щоправда, не кожна ініціатива є доброю і не кожна ініціатива є потрібною. Але, якщо не будеш вчитися і не будеш пробувати, не будеш знати, що є добре, а що — погане.

— Яка функція, роль, завдання священика зараз, якщо не вчити, повчати?

— Бути поруч. Тоді, коли треба. Уділяти Святі Тайни. І молитва. Основна місія священника — уділення Святих Тайн.

— Яку рису в собі ви хотіли би викорінити?

— Багато говорити…

— Якщо би не священиком, то ким би були?

— Колись я хотів бути істориком і журналістом.

— Найкращий подарунок, який отримували?

— Нагорода від Залужного — знак пошани.

— Яку музику слухаєте?

— Будь-яку українську.

— Ким хочете, щоб стали ваші діти?

— Не знаю, чи священниками. То їхній вибір. Головне, щоб були адекватні духовно-патріотичні українці

— Ваша улюблена пора року?

— Літо, бо тепло.

 Оксана Височанська, опубліковано у виданні РІСУ


В тему: 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

20:00
У перші дні весни в Україні буде сухо та тепло
19:44
Помолилися Степану Бандері та відзвітували - російські вчителі повелися на розіграш
19:15
"Найтупіше, що я коли-небудь чув": Карлсон прокоментував своє гучне інтерв’ю з Путіним
18:04
Про "Майдан-3": як антимайданівці стали "патріотами"
17:37
Солісти Львівської опери не повернулися в Україну з гастролей
17:04
Бюджет України на фортифікацію - на рівні витрат росії на укріплення Бєлгорода
16:07
Два роки війни: у що вірить та на що сподівається Україна
15:06
У Німеччині заарештували терористку Даніелу Клетте із «Фракції Червоної армії», яку фінансував КДБ
14:02
Шлях у нікуди: мільйонні - у війну! - зарплати Апарату Верховної Ради і мізерні зарплати нардепів
12:08
З-під Авдіївки воїнів відвели в чисте поле, а не на підготовані позиції. Це питання треба було розглядати на Ставці - Бутусов

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]