Усвідомлення України: від «нації нізвідки» до «стрижня європейської безпеки»

1.00

Нет

Фото: Усвідомлення України: від «нації нізвідки» до «стрижня європейської безпе

Мої перші поїздки на Захід наприкінці 1980-х років (мірою поступу ґорбачовської перестройки) незмінно містили ложечку дьогтю у чималій діжці вабливого євроатлантичного меду. Проблеми виникали щоразу, коли чужинці ставили мені стандартне і загалом безневинне, на їхню думку, запитання: «Ти звідки?» Коротка відповідь «Юкрейн» мало кого з них задовольняла. «Вибачте», ввічливо реагували декотрі, – «Бахрейн?»

Інші вигукували менш чемно: «Україна? А що це?»

Країна в самому центрі Європи (суто географічно) з населенням 50 мільйонів виглядала невидимою, фактично відсутньою. Ситуація почала змінюватися потроху від 1991 року, коли величезний Радянський Союз, який зазвичай називали «Росією», розвалився, і на його руїнах постала ціла низка нових незалежних держав з невимовними назвами. Найзагадковішим для більшості іноземців було відокремлення однієї Росії від іншої – єльцинської від ґорбачовської. Поява незалежної України була далеко не головною подією. Міжнародну спільноту більше цікавив переділ радянської спадщини колишніми республіками, доля грізної ядерної зброї, розміщеної на їхніх територіях, різноманітні етнічні конфлікти та прикордонні суперечки, а також наслідки олігархічної приватизації.

Читайте також: Як проводилась кацапізація Донбасу на початку XX ст. [2]

Українці у тогочасних медіях поставали головно як ворохобники постсовєтського спокою, творці зайвих проблем у звичному і зрозумілому для іноземців москвоцентричному просторі. Авторитетні західні видання повідомляли, що це «нація нізвідки» (nowhere nation), що межі України – «штучні» (ніби такими не є насправді абсолютна більшість кордонів), що країна поділена на «націоналістичний Захід та проросійський Схід» (так, ніби «проросійськість» автоматично розгрішує від «націоналізму»), що українська мова буцімто «відгалузилася від російської у XVI столітті», і що українці мають нахабство претендувати на Кримський півострів, який начебто був «споконвічно російським» (мовби й не існувало там корінних жителів зі своєю державою, аж до її загарбання росіянами наприкінці XVIII ст.). А найгірше – українці не хотіли просто так, за «спасибі», віддавати Росії успадковану від СРСР ядерну зброю. Стаття у пристойній американській газеті з цього приводу називалася "капосна Україна" (nasty Ukraine), в іншому авторитетному виданні країну описували як "небажану падчерку радянської перебудови", продукт "химерного мезальянсу комуністичної номенклатури з націоналістами", котрі, власне, й нав'язали довірливому населенню непотрібну йому незалежність.

Утім, до кінця 1994 року питання ядерного роззброєння України вдалося таки полагодити. На конференції ОБСЄ в Будапешті вперті українські «націоналісти» погодилася передати сотні ракет і важких бомбардувальників Росії, яку Захід вважав у той час «дружньою» і «демократичною». У відповідь українці отримали ґарантії безпеки від трьох найбільших ядерних держав – США, Великобританії та – не смійтеся тільки – від Росії. Вся трійка урочисто зобов'язалася «поважати незалежність та суверенітет України в межах наявних кордонів», «утримуватися від погроз силою або від її застосування проти України», а також не вдаватися до економічного тиску з метою вплинути на її політику. Усі підписанти задекларували готовість «консультуватися один з одним у разі виникнення питання стосовно цих зобов'язань».

Читайте також: Уроки історії: 363 роки тому московити спалили Борзну “за затятість спротиву” [3]

Після цього ім'я України зникло з міжнародної сцени, щоби знову випливти у 2000–2001 роках у зв'язку із касетним скандалом та ймовірною причетністю українського президента до вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе. Ця криза затягнулася до 2004 року і завершилася масовими протестами (так званою Помаранчевою революцією) у відповідь на спроби посадових осіб сфальшувати результати президентських виборів. Тоді закордонні медіа чи не вперше запрезентували українські події у позитивному ключі. Чимало заголовків звучали захоплено і водночас двозначно: «Становлення нації» (The Wall Street Journal), «Нація народилася» (The Financial Times), «Пробудження нації» (The Times), «Ми – народ» (The Independent) або «Українці: несподівана нація» (назва книги Е. Вілсона). Двозначність цих начебто приязних, а насправді «орієнталізаційних» заголовків полягала в тому, що українці зовсім не вважали себе «новонародженими», «пробудженими» чи «несподіваними». Принаймні – не більше, ніж мешканці тих чи тих екзотичних земель, «відкритих» начебто Куком або Колумбом.

Києворуська спадщина

Український історичний наратив, визнаний у незалежній Україні канонічним, базується на фундаментальній десятитомній «Історії України-Русі» Михайла Грушевського. Назва його зухвалої праці підкреслювала пряму спадкоємність сучасної йому України щодо середньовічної держави (й цивілізації) – Київської Русі. Той мінливий конґломерат східнослов'янських князівств, що постав у ІХ столітті на території теперішніх України, Білорусі, східної Польщі та західної Росії, досяг свого розквіту в XI–XII ст. і розпався внаслідок татаро-монгольської навали 1240 року. З народженням у XIX столітті українського та російського націоналізмів квазіімперська спадщина Київської Русі стала каменем спотикання в українсько-російських відносинах.

Основні суперечки розгорнулися довкола міфу про «Київську Русь», який виник на початку XVIII ст., коли Московське царство перетворилося на Російську імперію, приростивши собі східноукраїнські («лівобережні») землі і, що особливо важливо, прибравши нове ім'я, яке фонетично і символічно відсилало до середньовічної держави (Київської) Русі. Зв'язок між цими двома державами був таким же приблизним, як між Стародавнім Римом і новочасною Румунією, проте цей невибагливий семантичний трюк – ототожнення Русі та Росії – дозволив євразійській Московії привласнити відразу кілька століть києворуської історії, леґітимізувати свої претензії на більшу частину києворуських, тобто українських і білоруських, земель, що належали на той час Речі Посполитій, а головне – делеґітимізувати саме існування на тих землях українців та білорусів, зведених таким чином до статусу російських регіональних субетносів.

Читайте також: Чому конфлікт довкола острова Тузла 2003 року у Керченській протоці варто вважати прелюдією до повномасштабної війни [4]

“Винайдення традицій” – типове явище в історії багатьох народів. Проте саме цей винахід – перейменування Московії у міфічну “Росію” і відтак ототожнення з Руссю – виявився особливо токсичним і фатально шкідливим як для підлеглих етносів, так і для панівного. На три століття він загальмував розвиток як українсько-білоруської, так і російської національних ідентичностей (в одному випадку – з донаціональної локальної, у другому – з наднаціональної імперської), однаково в обох випадках перешкоджаючи модернізації усіх трьох народів. Фактично всю історію російсько-українських відносин від того часу можна охарактеризувати як історію колонізації, гноблення та кооптації з одного боку – та історію опору й колаборації з іншого.

Токсичні чари «імперського знання»

Нав'язливе заперечення Путіним існування України та геноцидні спроби знищити українців як націю виростають, хоч як це парадоксально, з того самого псевдоінтелектуального коріння, з того ж «імперського знання», яке формує західний орієнталістський погляд на Україну як на «недонацію», як «сусіда» Європи, але не її частини, як такого собі російського «заднього двору», що не має власної політичної суб'єктності, а отже належить по праву до російської «сфери впливу». Ева Томпсон (услід за Едвардом Саїдом) влучно окреслила це «імперське знання» як систему наративів, спрямованих на замовчування, поневолення та провінціалізацію підлеглих націй. Монополізуючи право говорити і діяти від їхнього імені, імперія робить їх безгласними і майже невидимими для решти світу.

«Імперське знання», яке протягом століть виробляли й поширювали потужні імперські інститути, справило сильний вплив на західні медіа, наукові кола, масову культуру та загальноприйняті погляди. Його не лише прийняли, а й зробили нормою; міжнародна громадськість за звичкою налаштована слухати не марґінальні голоси другорядних, підлеглих народів, а імперські послання панівних, “першорядних” – як безумовно важливі й апріорі авторитетні.

Читайте також: Пушкін в ореолі легенд, або синдром національного психозу [5]

На практиці це означає, що хоч би яку брехню промовляли Путін або Лавров, міжнародні медіа автоматично поширюватимуть її по цілому світу, спонукаючи всіх сприймати її й обговорювати всерйоз замість того, щоб відразу ж назвати хуцпу – хуцпою, а брехунів – брехунами. Кількість витворює певну якість; сила голосу якщо й не робить брехню переконливішою, то робить правду нечутною, марґінальною. Хоч би що говорили українські політики й експерти, їхні голоси просто фізично губляться на тлі потужного «імперського знання», що еманує з Москви. У найкращому разі їхні слова доточують до основних повідомлень як таку собі «альтернативну точку зору», що не спростовує брехні, а лише її збалансовує, натякаючи, що правда – десь посередині.

Інша проблема, яка ускладнює деконструкцію «імперського знання», – це загальне невігластво Заходу щодо “Сходу”, зокрема й щодо України, її мовних, етнокультурних та інших особливостей. Зазвичай опис країни зводиться до заїждженого шаблону: кожна держава, а надто новопостала, намагається «націоналізувати» своїх підлеглих, зокрема асимілювати меншини, нав’язати їм панівну мову й культуру (якою апріорі вважається мова й культура титульної більшості), всіляко їх при тому пригнічуючи й марґіналізуючи.

У даному випадку повністю ігнорується факт, що Україна є постколоніальною країною, де «панівною» мовою та культурою були (і певною мірою залишаються) мова й культура імперської меншини, тимчасом як титульна більшість була (і до певної міри залишається) соціально та культурно марґіналізованою частиною населення. Ще більше ігнорується той принциповий факт, що незалежна Україна виникла не внаслідок національно-визвольної боротьби та радикального політичного перевороту, а внаслідок своєрідного мезальянсу між старою, абсолютно русифікованою комуністичною елітою та новонародженим громадянським суспільством на чолі з українською національно-демократичною інтелігенцією.

Читайте також: Призабуті уроки історії: Добробут потребує Ладу і Захисту [6]

Результатом цього контракту став узгоджений транзит, дуже повільний, заплутаний, але відносно плавний. З одного боку, старий режим значною мірою зберігав свою політичну й економічну владу, а з іншого – робив молодшим партнерам із неформальної коаліції важливі поступки у сфері політичних та громадянських свобод, а також у сфері культури й освіти, допускаючи їхню м'яку «українізацію».

Проте й через тридцять років після здобуття незалежності українофони (хоч би що не означав цей термін у переважно двомовній країні) залишаються, як і раніше, сильно недопредставленими у вищих ешелонах державного управління, серед вищих військових та поліційних чинів, у вищих судових органах, і практично взагалі відсутні у великому бізнесі. Досить згадати, що жоден з «олігархів» не користується українською мовою як основною (якщо взагалі коли-небудь користується). Із-поміж шести українських президентів (1991–2022) лише Віктор Ющенко послуговувався у приватній сфері українською (та й те, як кажуть жартівники, вимушено, бо його друга дружина, американка українського походження, не знала російської).

Те саме можна сказати й про величезну більшість української пострадянської еліти, переважно російськомовної. Можна лише гадати, кого і від кого зібрався «звільняти» і «захищати» Владімір Путін у країні, яка від самого початку була заснована й очолювана російськомовними елітами, і в якій міфічні “нацисти” й “бандерівці” послуговуються російською іноді краще й охочіше, як українською, особливо коли йдеться про військову, успадковану ще від совєтів, термінологію та могутній, успадкований від імперії, російський мат.

Україна – значною мірою двомовна країна, у якій більшість жителів добре володіють як українською, так і російською мовами, нерідко переходячи з однієї на іншу, залежно від обставин. Російські стратеги не беруть до уваги (або свідомо ігнорують) той факт, що абсолютна більшість російськомовних українців і переважна більшість етнічних росіян в Україні є патріотами своєї країни, а не Росії – так само, як ірландці або американці, що розмовляють англійською, залишаються патріотами своїх країн, а не Англії.

Читайте також: Отпор агрессии и наставления полковника Богуна [7]

Громадяни України можуть сперечатися, навіть сваритися між собою з різних питань, але це суто сімейні незгоди, до яких чужинцям немає діла. А якщо є? і якщо ця чужинська “цікавість” надмірна, то українці беруться за зброю, щоб захистити свою країну – свою політичну націю. Бо для них політична нація визначається не мовою чи етнічним походженням, не спільною історією чи релігією (котрі їх насправді можуть і розділяти), а спільними цінностями і спільним майбутнім, яке бачиться їм «європейським».

Всупереч кремлівській новомові

Схоже, що Путін та його соратники стали жертвами власної пропаганди. Протягом багатьох років вони просували ідею України як «штучної» держави, яка серйозно розколота і перебуває на межі розпаду. Протягом багатьох років вони промивали мізки своїм громадянам і довірливим іноземцям за допомогою істеричних інвектив проти київської «фашистської хунти», яка нібито переслідує етнічних росіян і забороняє російську мову.

До лютого 2022 року, після восьми років de facto війни, їхні підставові уявлення про Україну залишилися тими самими, що й у 2014-му. По суті, вони не надто змінилися від ХІХ століття: українці у цій світоглядній системі – це росіяни («один народ» у термінах Путіна), які прагнуть об'єднатися зі своїми московськими побратимами, проте націоналісти (неонацисти, вони ж «бандерівці») утримують їх у заручниках, перешкоджаючи омріяному поверненню в «русский мир».

За ці ілюзії росіянам довелося заплатити катастрофічною поразкою під Києвом (втім, для мільйонів українців ціна російської міфотворчості виявилася набагато вищою). Поки що ця російська поразка – надто часткова і недостатня, щоби змусити їх радикально переосмислити свою політику, свої цінності і свою токсичну імперську ідентичність, – приблизно як це зробили німці після Другої світової війни. У Кремлі піддали ревізії поки що лише уявлення про нібито приязну українську більшість, котра прагне возз'єднатися з матінкою-Росією. Ця теза з тріском провалилася на тлі масової громадянської мобілізації в усіх українських регіонах та завзятого опору окупантам замість теплих вітань.

Кремль відмовився від поняття «хорошої» й начебто «прихильної» до Росії української більшості, поневоленої нацистською меншістю, визнавши натомість, що «значна частина народу – найімовірніше, його більшість – опанована і втягнута нацистським режимом у свою політику. Тобто гіпотеза "народ хороший – влада погана" не працює. Визнання цього факту, – як пояснив один із путінських ідеологів [8], – є основою політики денацифікації, всіх її заходів». Сюди входить, з одного боку, фізичне винищення всіх, хто взявся за зброю, а також вищого керівництва та активістів – «активних нацистів, які мають бути приблизно та показово покарані» (у російських ЗМІ жваво обговорюється ідея публічно вішати гаданих «нацистських злочинців»). З іншого боку, каральні «заходи» у вигляді «неминучих знегод» мають бути накладені на більшість населення, «винне у пособництві нацизму». Програма передбачає «перевиховання, яке досягається ідеологічними репресіями (придушенням) нацистських настанов та жорсткою цензурою: не лише у політичній сфері, а й обов'язково у сфері культури та освіти».

Орвелівська термінологія, якою користується Кремль, може ввести в оману аудиторію всередині країни, але навряд чи змусить зовнішніх спостерігачів повірити в українських «нацистів» – у країні з функціональною багатопартійною демократією, поліетнічним громадянським суспільством і, зрештою, з президентом-євреєм, обраним із великою перевагою на вільних і справедливих виборах.

Путінська збочена термінологія означає насправді, що кожен українець, який відмовляється бути «одним народом» із росіянами, є нацистом і мусить бути знищений або ж «перевихований за допомогою ідеологічних репресій та суворої цензури» в умовах «неминучих знегод». Це робить усі благі побажання західних миротворців щодо «діалогу», «компромісу» та можливих поступок Москві – чи то у вигляді заповітного «нейтралітету» для України, чи територіальних жертв – такими ж марними, якими вони були від самого початку, перш ніж це зробилося цілком очевидним.

Українці розуміють одну дуже важливу річ, якої на Заході й досі багато хто не може або й не хоче збагнути: для путінської Росії неприйнятним є саме існування незалежної, демократичної та європейської України. Україна для них – неодмінна частина, стрижневий елемент їхньої (все ще неповної, як їм здається) імперської ідентичності. Це звучить ірраціонально для звиклих до формальної логіки і чітких правил західних громадян. Проте ненависть Гітлера до євреїв теж була ірраціональною, але навряд чи будь-які поступки могли утримати його від «остаточного вирішення єврейського питання». В українців немає іншого вибору, крім як боротися (хоч із західною підтримкою, хоч без). Тому що йдеться не про території і кордони, не про «нейтралітет» і відмову від членства в НАТО – йдеться про виживання. Як вільні громадяни вільної держави, українці борються за свободу та гідність – речі, здається, цілком незбагненні для Путіна та його підданих.

—

Микола Рябчук [9], опубліковано у виданні ZBRUC.eu [10]

В тему: