Чим лікувати розкол суспільства, як підтримати родичів загиблих, про що цивільним розмовляти з військовиками й навіщо під час війни планувати майбутнє?

У виданні Тиждень [2] поговорили з військовиком-капеланом Ігорем Скрипніченком, священником Української церкви християн віри євангельської. Він також проректор Полтавської богословської семінарії та засновник Інституту суспільного розвитку.

— Нещодавно був на передку й, мабуть, уперше яскраво відчув цю прірву між людьми у формі, які тримають фронт, і цивільними. Ви відчуваєте щось подібне? Наскільки ця ситуація може бути критичною і як з неї виходити?

— Роздвоєння суспільства може не побачити лише сліпий, воно є. Мости між військовиками й цивільним населенням треба було будувати ще з початку повномасштабного вторгнення. А краще — з початку війни. Я так само бачу це роздвоєння суспільства. Більше скажу. Є навіть певні роздвоєння всередині самого війська. «От ти капелан, ну, хіба ти воюєш?». Тобто навіть там, всередині війська є ті, хто реально штурмує, воює, і ті, хто виконує інші завдання.

Я не маю наміру порівнювати діяльність капелана з діяльністю штурмовика. Це, звичайно, різне, і ця відстань має бути. Але сьогодні ми бачимо відстань не просто в тому, що робимо, а відстань у нашому сприйнятті одне одного. Я можу усвідомлювати, що моя робота та його відрізняються. У нього набагато небезпечніша й важливіша.

Він гідний нагород, а я обійдусь без них. Але коли той уже не сприймає мене як українця, коли вже починається певна класовість, ти вже не маєш потенційних прав, привілеїв, можливості називатися українцем, то це важко. Та будувати мости треба. І, зокрема, між військовиками й цивільними. Але сьогодні треба почати не сам міст будувати, а ці земляні насипи, на яких потім ставити міст. Бо й вони вже зруйновані.

Найперше треба пояснити військовикам, що роблять не військові чоловіки в тилу. Друге — має бути справедливий мобілізаційний процес. Вони мають бачити, що той, хто має законну підставу, повинен лишатися. І ті, які лишаються, потрібні там. Наприклад, закон каже, що педагоги можуть не бути призвані до війська. Але чому? Значить, у них є якесь завдання. Завдання руйнувати ідею російського світу. Тому важливо показати, що так, як стріляє автомат солдата, стріляє і автомат педагога.

У питанні мобілізації священників та інших верств населення так само треба дати відповідь. Чому ми маємо залишатися в тилу та які завдання виконуємо? Ми маємо пояснювати себе одне одному — і тоді, коли ми себе одне одному будемо пояснювати, це зменшуватиметься.

— Що може змінити емоційно-психологічну напруженість довкола теми мобілізації?

— Мобілізація, на мою думку, провалиться, якщо не буде сформульована ясна практична ідея України. Що я чую від чоловіків, наприклад, з тероборони. Кажуть, ми згодні покласти життя за свою Сумську, Полтавську, Харківську Житомирську область.

От якщо вони сюди прийдуть, я їх буду гризти зубами. Але в Донецьку не піду. Із Житомира в Сумську не піду. З Полтави в Сумську не піду. Є таке яскраво виражене «своє». От є моя область, і я за неї буду боротися. Коли немає практичної ідеї України, коли все будується на гаслах, національна ідея — це гасло, яке не торкається фібр моєї душі, тоді я не хочу з нею воювати й буду всіляко ухилятися. 

Я більше скажу. Коли людину запакували до автобуса, провели через військкомат, навчання, і таку зашугану, демотивовану привели до війська, то військовик там каже: «Я з ним у бій не піду». Йому мовлять: «Тоді ти відмовник».

Він відповідає: «Добре, я буду відмовник». І ти приходиш до нього: «У тебе 20 виходів, чого ти відмовник?». А військовик пояснює: «Я не відмовляюся йти, я відмовляюся йти з ним. Я боюся йти з ним. Він не мотивований, нажаханий, я не піду з ним». Тому має бути практична ідея України. Чому я маю лишити сім’ю, роботу, своє життя й не перепливати Тису, а піти та воювати. З конкретним ризиком відірваних кінцівок, контузії, смерті…

Також щоб допомогти зняти напруженість, цивільні люди повинні мати розуміння війни. Дуже багато тих, хто відмовляється від мобілізації, думають так: «Сьогодні мене мобілізують, завтра кинуть під Бахмут, Авдіївку, Часів Яр, а післязавтра привезуть додому в гробу». А коли людина буде мати розуміння війни, що з війни більше повертається, ніж не повертаються, коли вона буде розуміти фактори безпеки й життєстійкості (це питання навчання). І що більше в нього є тих факторів безпеки, то впевненіше він піде до бою. Тобто, ці дві речі — практична ідея України й розуміння війни — допоможуть зменшити жар серед цивільних людей.

— Як і хто їх має донести?

— Це має робити територіальний центр комплектації. Його мають припинити боятися.

— Хіба ця структура здатна впоратися аж із таким глибоким завданням? Їй спільну мову з людьми знайти б і хоч нормально провести мобілізацію.

— Ваша думка загалом дуже слушна, і я багато про це думаю. І знаєте до якого висновку доходжу? Є в часі програні ідеологічні війни, які спокутувати можна лише великими жертвами. Я не знаю іншого виходу. В історії війни просто не існує іншого виходу, як людям пояснювати практично ідею своєї Нації. За що їм боротися. Якщо вона в них у голові не пояснена, це ідеологічно програна боротьба, яку треба спокутувати великим жертвами.

Є й інший варіант, але це — пів міри. Збільшити до неймовірних сум матеріальну винагороду. Тільки він такий короткотривалий, що як тільки людина постане перед реальними бойовими діями, вона скаже, що не треба мені ні мільйон, ні два, ні три, я йду додому. Матеріальні винагороди не працюють.

Історія війн показує: нічого не мотивує воїна, крім практичної ідеї його країни. Або, звичайно, пряма небезпека. Коли людина чітко усвідомлює загрозу для себе чи перед своєю родиною, тоді так.

— Ви часто буваєте з військовиками, спілкуєтеся, який нині в них психологічний стан?

— Як на мене, це стан такої збитості. Коли синяк уже не болить, тому що туди багато разів били. Збитості, механічності й готовності: нам треба вистояти, нам треба виконати завдання. У них більше оптимізму, ніж у нас. Але я бачу їхню тотальну виснаженість, яка обертається небажанням все кинути й піти додому, не оцим «усе, я вже не можу», а яка каже: «Добре, стоїмо, допоки будемо стояти». Але ж будь-які людські ресурси вичерпуються. Рано чи пізно. І тому, навіть якщо людина зібрала всього себе, скільки могла зібрати й каже: «Усе, стою, допоки стоятиметься», вона все одно людина. 

— Що ви їм кажете? Як ви радите відновлюватися?

— Ментальне, чи військове, виснаження торкається трьох речей: тіла, душі й духу. Тому тим, які безпосередньо перебувають у зоні бойового зіткнення й у яких немає можливості повернутися додому, я раджу, по-перше, шукати будь-яку нагоду відпочити тілом. Не нехтуйте таким, як зайвий раз прийняти душ, якщо є можливість. Десь полежати, піти на природу, до озера. Реально дати тілу відпочити, просто перезавантажити.

Для душі — це забезпечити себе якісною музикою і прогулянками, книжками, відео, спілкуванням з рідними й близькими або друзями, які тебе мотивують. Створити собі коло людей, які тебе розвантажать, покажуть, що є якийсь інший світ, дадуть подумати про щось інше. На початку повномасштабки, коли люди до мене дзвонили, я просто з ними спілкувався про «Хроніки Нарнії» Клайва Льюїса чи там ще про щось. Це відпочинок для душі.

І звичайно, як релігійна людина, завжди раджу читання Книги Псалмів. Це книга, яка показує, що Бог сильний берегти, укріплювати воїна на війні. Це відпочинок для його духа. Книга Псалмів показує воїну: коли Бог відправляє людину на війну, це не покарання їй за гріхи. Це означає, що Бог іде туди, на війну, разом з нею.

І коли військовослужбовець знаходить ці хвилини відпочити тілом, душею і духом, це таке більш-менш відновлення. Але знову ж таки ці моменти перезавантаження не замінять реальний довгостроковий відпочинок.

— Чи достатньо авторитету в цивільної людини, навіть якщо вона капелан, щоб солдат дослухався таких порад?

— Процес будування мостів між військовиками й не військовиками — це процес стосунків. Процес, який переживає різні фактори. Як тільки ти прийдеш до військовика, це може бути або неприйняття, або бажання скористатися. Ага, ти волонтер, давай, що там привіз, і до побачення. Якось читаю Біблію з військовиками дуже близько до лінії фронту. Заходить людина, кидає мені в голову берці, навіть рубець невеличкий лишився, дає в руки автомат і каже: «Поки не вдягнеш берці, не візьмеш до рук автомат, я спілкуватися з тобою не буду й слухати тебе не буду». Треба бути готовим, що така реакція можлива.

І в цей момент у мене є можливість покласти Біблію, промовити: «Знаєте, що, хлопці, у мене є офіційна причина, чому я не у війську, будьте здорові». А я йому кажу: «Пропоную тобі парі. Зараз я тобі прочитаю один текст із Біблії, якщо тебе це задовольнить, то ми лишаємося спілкуватися, якщо ні, я беру в руки автомат». Відповідає: «Давай».ʼ

Читайте також: Про проблеми капеланської служби в ЗСУ: командування не розуміє їхньої ролі [3]

Я йому читаю в книзі пророка Ісаї в другому розділі, що колись прийде такий час, коли люди перекують мечі на серпи і списи на рала й не будуть більше вчитися воювати, і не піде народ на народ. Кажу: «Ти хочеш, щоб прийшов цей час?». Він відповідає, що так, звичайно, я хочу, щоб прийшов цей час. А ти знаєш, як він прийде? І там трошки вище написано, що цей час прийде тоді, коли люди будуть навчатись у Слова Божого Закону Божого. Коли люди вчать ці книги, вони вчаться не воювати, а будувати й розвивати свою країну. Він попросив вибачення й сказав: «Я хочу бути тут». Нині це мій друг, який приїжджає на лекції до семінарії.

І тому для будівництва мосту між цивільними й військовими нам треба зрозуміти ще цю істину. Справжні стосунки, які зцілюють і відновлюють, — це ті, у яких має бути жертва й смирення. Я також чоловік, також виконую якісь важливі речі, мені здається, а тут приходять і мені в голову берцями. Можна сказати «вибачте» та «будьте здорові», але я хочу стосунків і для відновлення готовий змиритися, чимось пожертвувати. Без цього не буде. Прірва ставатиме більшою.

— Ця формула може спрацювати на етапі, коли ці люди повертаються в суспільство?

— Пізно. Коли повернуться в суспільство, а вони провернуться не послідовно, а раптово, ці люди вже будуть з претензією. Цей міст треба будувати нині. Через волонтерський рух, через допомогу й служіння їхнім сім’ям, піклування про їхні родини та їхніх дітей.

Уже сьогодні ми можемо утворювати ветеранські асоціації, не обов’язково бути самим ветеранами, алеказати, що ми створили цю асоціацію для вас, щоб допомагати вам, відстоювати ваші права. Якщо українське суспільство не прокинеться будувати цей міст нині, після закінчення війни й нашої Перемоги будувати його буде пізно. І ми знову повернемося до того, що я вже сказав, — програні ідеологічні війни спокутуються дуже великою кров’ю і великими жертвами. Ми хочемо якийсь інструмент, щоб це виправити, якусь таблетку. Але серйозність полягає в тому, щоб сказати: є речі, які тепер треба спокутувати.

Я вам розкажу історію. Сім’я. Жінка має побратима, а чоловік — посестру. І тут вони збираються разом і хочуть розлучитися. Приходять до мене й кажуть: «Ми хочемо розлучитися». Кажу, будь ласка, але я не можу це зробити, вам у РАЦС, це трохи інше місце. Тоді запитують: «Тобто ти священник і не проти розлучень?». Пояснюю: «Я проти розлучень, але що я можу зробити? Ви проходите до мене й кажете: “Ми хочемо розлучитися”, ну, а я що можу зробити?

Хочете — ідіть розлучайтеся. Якщо ви прийшли б і сказали б, що ми хочемо зберегти сім’ю, я відповів би, що поспілкуймося, можливо, є якийсь метод, спосіб, як можна зберегти сім’ю». Вони кажуть: «Добре, ми хочемо зберегти сім’ю. Але вона зрадила мене, а я зрадив її». Я їм навів такий приклад: сім’я, яка пережила зраду, — це як розбита ваза.

Вона вже впала й уже розбилася. Її можна склеїти. Уже не буде такою, як була до цього, але буде придатна для використання як ваза й у неї буде також своя краса. А якщо ви ці друзки будете міряти до інших ваз — чи розбитих, чи цілих — то тут уже 100 % пуття не буде. Тому краще клеїти вазу. І вони послухались. Нині проходять непростий період. І коли кажуть: «А можна, щоб це не тривало отак…?». Не знаю. У цьому серйозність розуміння, що ми можемо виправити так, як ми можемо це виправити.

— Навіщо Богу ця війна? Як пояснити людям, чому вони мають це переживати? Чому інші народи, наприклад європейські, живуть у спокої, дбають про добробут, а ми змушені боятися, утікати, утрачати?

— Першими днями війни я боявся шукати відповіді на це запитання. Просто боявся. Якось до мене дзвонить син товариша, він у військовому училищі навчається, і запитує: «Ти можеш замість тата сказати промову в мене на випускному».

А я такий забіганий, перші місяці війни, відповідаю, що слухай, я стільки справ маю, ні, хай говорить тато. І в цей момент мене обливає холодним душем. Я розумію, що якби тато був живий, а в нього тато — військовий, то він мене цього не просив би. Як пояснити йому, моєму малому товаришу, я не знаю. І коли готувався до тої промови, не знав, що казати. Хоча я священник, проповідник, педагог, це моя профдеформація — говорити. І мене дуже підбадьорив Мирослав Маринович, який сказав: «Можна випросити в Бога хвильку філософської рефлексії подумати, нащо ця війна». І я випросив.

Маю три думки, навіщо це Богу.

Перша: коли Бог допускає війну, він показує нам, що в цьому світі не все правильно. Коли стаються катастрофи, ми починаємо розуміти, що у світі щось не так. Друга: коли ми бачимо, що щось не так, це означає: Бог дає нам можливість це виправити. Ми можемо це виправити. Це зовсім інша філософія, зовсім інше ментальне налаштування. І третя, чому причина оцієї поламаності є в людях, які любили «рускій мір», а платять за це ті, хто до цього не має ніякого відношення: вони не автори цієї ненормальної ідеї руского міру, вони не чекали на нього.

У мене немає відповіді на це запитання, але є філософська рефлексія. Ці невинні жертви кричать до нас живих, що їхня жертва не може бути даремною. Знову ж таки, я не маю відповіді на запитання, чому за це не здохне недоумок, що почав цю війну, а гине невинний молодий хлопець, який хотів жити у вільній Україні, шанував Бога й людей.

Коли ми хочемо Богу кинути претензію, то він сина свого віддав заради гріхів усього людства. Його син був абсолютно невинна людина, невинний Господь. І Бог цим самим, цією жертвою Христа показує, що коли страждає невинний, він страждає заради змін, які творять ті люди, що пам’ятають про його жертву й живуть гідно її. Коли людина страждає за свій власний злочин, у цьому змін немає. Це просто плата за провину. А жертва — це завжди можливість змінити.

Спочатку я думав, що не маю права про це мовити. Бо мені скажуть: «А тоді чому ти живий, а мій син — ні». І я знайшов для себе просту відповідь. Дуже кумедна історія. Ми привезли до одного військовика дрон, віддали йому й від’їжджаємо. Дивимося, за нами дрон. Зрозуміли, що ми в зоні дії російських дронів. Українська машина з українськими номерами, тож український дрон не буде летіти за українською машиною, вона йому не треба. Це російський дрон. І ми починаємо втікати, але не можемо.

Розуміємо, що треба вже молитися, щоб Господь прийняв нашу душу. Виявилося, що цей чоловік, якому ми подарували дрон вирішив просто показати, як він літає. Передзвонює: «Ну як хлопці, класно ваш дрон літає?». Ми такі — супер! І ця кумедна, і ще багато трагічних історій, показали мені, що через кілька днів жертвою можемо стати ми. Усі ми, українці, які згодилися лишитися в Україні, підписали цей суспільний договір. Завтра цією жертвою можу стати я.

— Що ви кажете людям на похороні? Як допомогти їм пережити втрату?

— Перші пів року повномасштабної війни я дуже багато зустрічався із сім’ями загиблих і нічого їм не казав. У мене не було слів. Потім сталася подія, коли мій знайомий розповів мені свою історію кохання. Голлівуд відпочиває —розкішна історія. Але ця історія була до повномасштабної. Почалася війна, і його кохана в серпні 2022 року стає вдовою. Не поїхав на похорон, хоча це був мій товариш, ми мали багато спільного, але я не знав, що казати вдові у 21 рік.

Потім мені дзвонять: «Ігорю, роби що хочеш, але вона бажає покінчити життя самогубством». Якась ідіотка підійшла до неї та промовила: «Що ти побиваєшся, що ти плачеш, таких як він буде руб відро в базарний день. Ти молода гарна дівчина, ще собі не одного знайдеш». Наскільки треба мізків не мати, щоб такі речі сказати вдові у 21 рік.

Читайте також: Як російські окупанти переслідують ПЦУ на півдні? «Схиляють до співпраці катуванням» [4]

Ми почали з нею розмову й просто від Бога думка: кожна людина, яка сумує за втратою свого близького, має жити для того, для чого жив він. Життя заради того, заради чого хотів жити він, — це є мій персональний мотив, моя персональна пам’ять, мій персональний обов’язок і мій сенс.

Чи плаче вона далі? Плаче. Але мені як священнику важливо не те, щоб вона почувала себе, наче він живий. Я розумію, що рани загояться, але рубці будуть завжди. Мені дуже важливо, щоб вона мала сенс життя, щоб не пішла із цього світу. Щоб ефективність її життя не знижувалася, дівчина не пішла в якісь залежності. Щоб вона, можливо, знаходила далі якісь хвилини радості від того, що щось змінює.

А вони хотіли зробити будинок сімейного типу. Ми їй допомогли отримати навчання й служити діткам загиблих військових. І вона знайшла в цьому сенс: жити заради того, заради чого хотіли жити вони — служити дітям. Тому це єдине, що я можу сказати сьогодні сім’ї, де хтось загинув, — живіть заради того, заради чого жив він. Це ваш обов’язок. Змініть те, що хотів змінити він, побудуйте те, що хотів побудувати він, допишіть недописану книгу, заспівайте недоспівану пісню, допоможіть там, де він не встиг, зробіть те, що він не встиг.

— Віра на фронті. Як вона помагає, як вона працює?

— Кажуть, на війні немає атеїстів. Є. Я дуже часто чую фразу: «Якщо Бог є, то на Донбасі його нема». Але є і віра на війні. Як вона допомагає? Найперше, як уже казав (Книга Псалмів), — Бог іде з воїном на війну. Друге — коли війна набуває ціннісного характеру й ти усвідомлюєш себе як можливість пожертвувати своїм життям заради цих цінностей, то розумієш, що Бог і його цінності ніколи не програвали. Імперії ніколи не виживали, завжди занепадали, руйнувалися. Цінності Божі, за які люди віддавали своє життя, завжди жили навіть після того, як помирали ці люди. І саме жертва тих людей і була тим, що пророщувало ці цінності.

Тому Бог є на війні, і віра в нього допомагає, мотивуючи нас іти, дивлячись уперед. Кожен може пожертвувати щонайменше своїм здоров’ям і щонайбільше своїм життям. Але є цей момент, що Бог береже своїх людей. Ми будемо мати величезну кількість свідчень, на кшталт, біля мене впав КАБ і я вижив.

Мені розповідав один волонтер. Приїхали, привезли броніки, на всіх солдатів бронежилети є, а на одного нема. Він свій знімає і віддає: «Я зараз поїду, сьогодні вже ночуватиму в Дніпрі, а ти тут, забирай». Солдат йому вранці присилає фотографію: у самому серці стирчить осколок у тому бронежилеті. «Якби ти не звернув на мене увагу, я був би мертвий». Це Бог. На війні Бог є в цих начебто випадковостях. Випадково приїхали волонтери саме туди, випадково дали бронік, випадково, випадково… Але ти розумієш, що тут занадто багато «випадково». Так випадково, що все видається дуже продуманим. Продуманим Богом.

Бог на війні — це можливість духовності. Коли ти залишаєшся сам на сам з ним, ставиш йому якесь запитання й отримуєш у тих тихих роздумах такі відповіді, до яких точно не додумався б сам. Він є. І він дає якісь мотиви, цілі, надію, безпеку.

— Раз ми про випадковості, то війна для нашого суспільства — це випадковість? Чи це якийсь план, чи, може, покута за щось?

— Випадковостей не існує. Я думаю, що війна Росії проти України — це певною мірою якась спокута, але не наша. І певною мірою боротьба, і певною мірою завершення незавершених речей. Наприкінці Другої світової війни впав один режим, а другий залишився. Проіснував до сьогоднішнього дня й нині в образі Російської Федерації існує далі. Це звичайний нацистський режим.

Просто називається соціалістичний, комуністичний, радянський. Російський світ — це різновид фашизму. Тому що ця гідра не була вбита, вона живе далі й убиває далі. Ця ідея російського світу має померти. І ця війна є тому, що ця ідея не померла. Ця війна тому, що Україна як нація, так і не визріла. Скільки разів ми з вами читали й чули «я ложился спать 23 фєвраля, а прокинувся 24 лютого». Це так само зрілість нашої Нації, вона виростає. Це зрілість людей. Тож ця війна не випадковість.

Сьогодні нам треба думати й чесно говорити про те, чому вона є. Не винити Бога. Цей болючий шлях Свободи, який він нам дає, це і є наш вихід з рабства, радянського рабства. Я впевнений, що війна — це вихід з радянського рабства, яке рано чи пізно знищило б наше життя. Це своєрідний хрест, який треба пронести, своєрідна пустеля, яку треба пройти, своя битва, яку треба виграти. Розбиратися в причинах дуже довго.

— А християнський світ уже якось реагував на це московське мракобісся? Слухаючи їхнього патріарха, укотре переконуєшся, що ані Богом, ані церквою там не пахне.

Християнський світ, звичайно, реагував, висловлюючи занепокоєність, стурбованість. Сьогоднішній християнський світ падає під навалою секуляризму. Люди дедалі більше лишають Бога, не вірять у Бога, не визнають Бога. Християнський світ падає під навалою секуляризму, тому що в нього немає справжності, радикальності й посвяти. Посвяти правді.

Тому що коли я читаю історію християнства, християнин читав Біблію, вірив: усе, що там написано, правда, жив так і готовий був за можливість жити по правді, заплатити всім, зокрема своїм життям. Тому сьогодні слова, наприклад, до російської церкви: ви не можете вийти на умовний майдан, на свої площі (я навіть у них цього не просив би), але покажіть мені, як ви виховуєте наступне покоління вільним.

У Біблії немає прямих заяв проти рабства. Нема закликів: «Раби, повставайте проти панів». Тоді в Римській імперії за це просто втопили б у крові. Але апостол Павло розв’язує світоглядну ідеологічну війну проти рабства. Він пише дуже коротке послання, у якому буквально руйнує ідею рабства.

Він каже Филимону, який був господарем і мав раба-втікача Онисима: «Прийми цього раба, як свого брата, а мого сина». Якщо прочитати очима того часу, це революція. Бо рабовласник вважав раба за річ. Тому в мене сьогодні такі слова до російської церкви: ви маєте виховувати вільних від диктатури імперії людей. У ваших недільних школах мають бути уроки на кшталт християнського ставлення до диктатури. Як християнська ідея перемогла диктатуру. Як ми можемо покорятися Богу й більше нікому.

І це має бути не тільки в християнському світі Росії. Це має бути в християнському світі скрізь. Християнин — це людина, яка рішуче виступає проти зла. Дітріх Бонгеффер, житель нацистської Німеччини, — єдиний німець, за якого 1945 року в Британії зробили похоронне служіння. Цей Дітріх Бонгеффер, праведник Третього Рейху, як його називають, казав так: «У церкви стосовно держави є три обов’язки. Перший — взивати, або випробовувати державу на справедливість та істинність.

Другий обов’язок — пхати палки в колеса машини державної несправедливості». Він був учасником замахів на Гітлера, фізичних замахів. «І третє, — казав Бонгеффер, — церква має допомагати жертвам державного насилля». Бонгеффер влаштувався в СС, щоб мати можливість вивозити євреїв з Німеччини. Тому слабка церква впаде перед навалою секуляризму або диктатури. І моє слово до західного християнського світу: якщо сьогодні ви будете висловлювати лиш занепокоєння проти вбивства російської релігійної ідеї нас, українців, то коли вони будуть вас потім убивати, вони теж будуть висловлювати занепокоєння.

— Як ця війна змінить нас, наше суспільство?

— Уже змінила. З оптимістичного… Вона перезавантажить еліти, покаже нам цінність України, сформує нових особистостей, готових захищати, будувати й відновлювати ту країну, за яку вони боролися. Вона народить нове суспільне лідерство. Бо коли військовик прибуде до своєї місцевості, він захоче вже по-іншому направляти цю країну.

Є інший прогноз. Війна після війни. Можна відмахнутися, сказати: «Ну, не треба бути таким песимістичним, усе буде добре, нам головне Путіна перемогти». По-перше, не Путіна, усю Російську федерацію, тому що там не один Путін хоче нас убивати. А Україна після цієї війни може отримати всередині громадянське протистояння. Війну після війни.

Якщо сьогодні ми не почнемо відновлювати стосунки між цивільним і військовим населенням. Якщо ми сьогодні не будемо розпрацьовувати програми суспільного лідерства. Якщо не створюватимемо мережі відновлення у себе в ОТГ, містах, школах, там, де ми є.

— Хто це має робити?

— Усі ми. Ми маємо ставити сьогодні запитання, не хто має це робити, а як я можу це робити? Треба радикально переписати суспільний договір. Не визначати в ньому відповідальних і роздумувати про нагороди для них. А суспільний договір, який включає ідею — я не чекаю, поки хтось змінить ті проблеми, які я бачу, а я їх змінюю. Бачу проблему, то маю право об’єднувати людей навколо, щоб її вирішувати. Я не чекаю на мандат на лідерство, а мій паспорт українця — це і є мандат.

— Чи на часі прогнозувати майбутнє, якщо ми не знаємо, коли ця війна закінчиться і як?

— Якщо не розмовлятимемо про майбутнє, ми будемо втрачати сили боротися. Коли в нас з вами просять заплатити якусь ціну, якусь жертву, то в ім’я чого? Ба більше, це майбутнє має перевищувати цінність мого здоров’я, мого сімейного добробуту, мого життя…

Я сьогодні приїжджаю до військових не прямо на лінію зіткнення, а де можуть прийти заняття якнайближче, і розмовляю з ними про суспільне лідерство. Уже обговорюю з ними те, як вони можуть змінювати цю країну, коли повернуться до своїх міст. І мені один військовий каже: «Слухай, а як я не доживу?». «Я тобі тоді поставлю двійку, — кажу. — Я тобі задав домашнє завдання, воно виконується після перемоги, коли ти будеш працювати у своїй ОТГ. Ти мусиш виконати домашнє завдання». І це знову ж таки один із засобів мотивації. 

Утім, ви дуже чітко підмітили, ми не можемо перетворитися в мрійників, які у фантазіях будують, яка в нас буде держава, коли війна ще не закінчена. І тому радикальний ще один пункт суспільного договору. Ми, українці, не чекаємо, поки наші ЗСУшні котики переможуть кацапів, а вже думаємо про те, як ми живемо й розвиваємо нашу країну в умовах війни.

Якби Ізраїль чекав, коли закінчиться воєнний стан, він нічого не побудував би. В Ізраїлі воєнний стан почався на третій день після проголошення Незалежності 1948 року й не закінчився до сьогодні. І це наш спільний договір. Його друга частина, як ми будемо жити під час війни. І не терпіти, от мені треба досидіти, мені треба дотерпіти, дочекатися. Ми вже будемо створювати, народжувати, виховувати, творити, змінювати під час війни. Життя іде, війна — це життя.

—

Роман Малко, опубліковано у виданні "Тиждень [2]"

Читайте також: 

•  Російські загарбники проти української Церкви. Катування священників, знищення храмів [5]
• Мати “Привида Києва” стала військовою капеланкою [6]
• У храмі Святої Софії відбувся перший випуск військових капеланів [7]
• Який бойовий дух наших бійців, як залишатись собою на війні і навіщо українцям варто відзначати свята цього року [8]
• Жодного священника УПЦ МП серед капеланів ЗСУ немає – ДЕСС [9]
• Що робити з ворогами, чому дезертирство є гріхом та про віру на фронті, — розмова з військовим капеланом  [10]
• Як влада проґавила народний бунт проти московської церкви [11]