Іван Заєць: Що сталося з українською політикою

1.00

Нет

Поява бізнесу в Раді перетворила ідеологічне протистояння на бандитські розборки. П’ятикратний депутат Верховної Ради розповідає, чому занепала українська політика, і навіщо він стрибав у залі парламенту.

Що сталося з українською політикою? Останні чотири роки ми ставимо собі це питання особливо часто. Розквіт популізму, продажність, бізнес-інтереси та відсутність стратегії – невже Верховна Рада була такою завжди? Щоб розібратися в причинах регресу українського парламенту спецпроект "Вибори вибори" вирішив звернутися до історії тих, хто творив незалежну українську політику з 90-х.

Один із них – депутат п’яти скликань Верховної Ради Іван Заєць [2]. Той самий, якого легендарний спікер парламенту Іван Плющ просив не стрибати в залі засідань.

Демократ, фундатор Народного Руху України [3], екс-міністр екології – Заєць був у парламенті з 1990 року і є цінним свідком його розвитку. В ексклюзивному інтерв’ю він розповідає про виборчі кампанії та чорний піар у 90-х, чому партійне будівництво в Україні зупинилося і що не так із нинішнім парламентом.

– Іване Олександровичу, як ви вперше потрапили до парламенту?

– Вперше я потрапив до Верховної Ради в березні 1990 року. Перед тим був тривалий час входження в громадську діяльність Києва і політичну діяльність України.

Після Чорнобиля у 1986 році стало зрозуміло, що для Російської імперії під назвою СРСР не тільки демократія чи окрема людина нічого не варті, але й цілий український народ. Чорнобиль [4] збудив українців до чергового повстання за волю.

13 листопада 1988 року біля центрального стадіону в Києві відбувся масштабний мітинг "Екологія і ми". Було кілька десятків тисяч людей. Тоді стало очевидно, що українці будуть шукати виходу з ситуації не тільки в екологічній сфері, а й перш за все у сфері політики.

Люди почали створювати сотні, а потім і тисячі різних неформальних об’єднань. Почали зароджуватися екологічні та культурологічні організації. У Києві це був Український культурологічний клуб, українознавчий клуб "Спадщина". У Київському університеті була "Студентська громада", у Львові – "Товариство Лева".

Згодом екологічний рух організувався в асоціацію "Зелений світ", а культурологічний рух – у "Товариство української мови імені Тараса Шевченка".

Ці два рухи об’єднали море людей з величезною творчою енергією. Не вистачало лише ідеї, яка могла б об’єднати і спрямувати їх в одному напрямку.

Таку ідею у 1989 році на установчих зборах у Будинку культури політехнічного інституту в Києві дав Народний рух України, у якому я був одним із фундаторів. Це була ідея української національної держави.

Ми розглядали вибори 1990 року як дуже важливі в плані утвердження ідеї незалежної держави і демократії в Україні.

ІВАН ЗАЄЦЬ. ФОТО З САЙТУ ВЕРХОВНОЇ РАДИ

В тему: Ігор Юхновський: «Зміни будуть. Коли українці перестануть красти один в одного» [5]

– Як гуртували виборців?

– "Народний рух" одразу після свого створення організував кілька велелюдних акцій. Ніщо так швидко не змінює суспільні настрої, як акції за участю десятків та сотень тисяч людей.

Це були технології "атаки історією". Я можу виділити три величезні акції у 1990 році, які буквально перевернули свідомість української нації.

Перша – "Ланцюг злуки", який проходив від Івано-Франківська через Львів до Києва і навіть до Лівобережжя. Це було 21 січня 1990 року. У цій акції взяли участь сотні тисяч громадян. Уся дорога від Києва до Франківська була уквітчана небувалою кількістю синьо-жовтих прапорів.

"Ланцюг злуки" нагадав українцям, що у ХХ столітті вони мали свою державу. На жаль, не вберегли її. Ця акція засвідчила масове відродження національної символіки і спрямувала українців на здобуття власної державності.

Друга акція – підняття синьо-жовтого прапора біля міської ради Києва 24 липня 1990 року. Я думаю, що тисяч 200 людей точно було. Навіть зараз у моїх очах стоїть картина, як люди "обліпили" міську раду з боку Хрещатика, сиділи навіть на деревах, на тролейбусах…

Третя акція – "Дні козацької слави" на початку серпня 1990 року. Сотні тисяч людей, пасіонарних, гарно вдягнених спрямувалися в бік Запорізької та Дніпропетровської областей, у місця козацьких січей. Це були і кінні походи, й автобусами їхали – хто чим тільки міг.

Один шлях ішов з боку Одеси, другий – з боку Львова, з боку Києва та Чернігова йшов третій шлях, з боку Донецька і Луганська – четвертий… І всі сходилися на одному місці біля могили кошового отамана Сірка.

Це була дуже велика праця, яка потребувала великої жертовності. Тоді ніхто за всі ці акції не платив – люди самі їх фінансували. І все це за жорстокого спротиву комуністичної влади.

– Як комуністи вставляли палки в колеса?

– Коли був "Ланцюг злуки", до нас постійно надходила інформація, що з магазинів вилучалася матерія синього і жовтого кольорів. Тоді ж прапорів на фабриках ніхто не шив – треба було купувати тканину і робити їх своїми руками.

Чинили тиск на директорів автобусних підприємств, щоб не давали автобусів для підвезення людей. Були спроби ремонту доріг, саме там, де мали перебувати люди.

Але бажання свободи і віра в себе долали всі перешкоди.

Ми одразу на установчому з’їзді Народного руху України заявили, що будемо мирними шляхами здобувати незалежність України. Зокрема, парламентським шляхом. Тому треба брати владу.

В тему: Степан Хмара: «Діяльність Порошенка підпадає під статтю «Державна зрада» [6]

Ми звикли говорити про Помаранчеву революцію, про Революцію Гідності, але забуваємо, що була ще одна революція – Синьо-жовта. "Ланцюг злуки" став прелюдією до неї.

Ця акція була також перевіркою демократичних сил на організованість, мобілізацію електорату перед виборами Верховної Ради 1990 року. Фактично, ця Синьо-жовта Революція триває й досі. Помаранчева революція і Революція Гідності [7] є її етапами.

– Якою була ваша виборча кампанія? З ким конкурували?

– Боротьба тоді йшла між демократами і комуністами. Я йшов на вибори від демократичних сил.

Тодішній виборчий закон забезпечував повну можливість для самовисування в кандидати народних депутатів. Комуністична партія могла висувати, громадська організація "Товариство української мови імені Тараса Шевченка", трудові колективи, також збори виборців.

Я пройшов усі ці ланки, крім Комуністичної партії. І був висунутий кандидатом у народні депутати в середній школі №200 на зборах виборців.

Сам я проживав у Новобіличах і намагався прив’язати політичну діяльність до місця, де жив. Головним моїм конкурентом на перших виборах був директор заводу "Електронмаш" Арнольд Назарчук.

До його честі він особисто вів виборчу кампанію по-людськи. Але те, що супроводжувало його кампанію з боку комуністичної системи, з боку КДБ – то були і брудні методи.

Наприклад, поширили листівку, у якій закликали виборців не голосувати за мене тому, що я націоналіст, бандерівець і ніби вбив Костельника (Гаврило Костельник – колишній священик УГКЦ, ідеолог приєднання уніатів до РПЦ, убитий у Львові 20 вересня 1948 року – УП).

В тему: Богдан Яременко: К сожалению, мы выглядим, как страна непуганых идиотов [8]

Уявляєте, яка брехня? Я ще тоді не родився, коли відбулося це вбивство.

Але тоді було велике піднесення, і брехня обривалася дуже швидко. Сприяла цьому і виборча система. Тоді вона була мажоритарна, в Україні було 450 виборчих округів.

У середньому на один виборчий округ припадало 75 тисяч виборців. Для міста це маленька територія, вона сконцентрована у великих будинках, і показатися практично кожному активному виборцю було не складно.

Тож ми завжди працювали на випередження. Коли чули, що зароджується якась брехня, то не випускали листівку у відповідь, а старалися піти на контакт із людьми.

З іншої сторони, у мене була команда людей, яка охоплювала найважливіші підприємства округу та інститути. Зокрема, Інститути Академії наук, авіаційний завод "ДК Антонова" і школи.

Команда працювала не за гроші, тоді ніяких грошей не було. Все було розбито на мікроокруги, і кожен відповідав за свою справу.

– Як працював перший парламент?

– Перший парламент працював дуже відповідально. Хто б що не казав, але це був парламент особистостей. Як з боку комуністичної системи, так і з боку демократичних сил, які зароджувалися.

Це непорівнювальні речі з теперішніми часами, особливо з теперішніми популістами. Тоді дорожили словом. Бо знали, що якщо ти скажеш слово, то воно одразу тобі відгукнеться в суспільстві. Тому за словом мала бути дія. Адже все, що робилося в залі, – проектувалося на суспільство.

Тоді багато значило не тільки законодавство, регламентна процедура, але й особисті контакти. А ще – повага до позиції твого опонента. То був час, коли ламалися старі комуністичні стереотипи. І багато що залежало від аргументації.

Ясно, що ми не толерували тих, хто виступав проти української державності, мови чи проти культури. Але якщо людина дотримувалася якоїсь позиції, ми це шанували. І сторона противника нас шанувала.

Діяльність Верховної Ради транслювалася, і фактично вся нація відслідковувала кожен крок депутатів через дротове радіо, яке було майже в кожній сім’ї. Була і пряма трансляція на телебаченні.

От Іван Степанович Плющ [9] (двічі спікер Верховної Ради у 90-х, – УП) в одну мить зробив мене популярним в Україні, коли сказав: "Депутат Заєць, не стрибайте по залу!". Зараз треба викладати величезні кошти, йти на центральні телеканали і місяцями не вилазити з них, щоб здобути таку впізнаваність, якою мене тоді "нагородив" Іван Степанович.

ДВІЧІ СПІКЕР ВЕРХОВНОЇ РАДИ ІВАН ПЛЮЩ. ФОТО: VOLYNNEWS.COM

В тему: «Мы должны «наесться» Петром Алексеевичем, чтобы выработалось противоядие» [10]

– То, може, ви домовлялися, щоб Іван Плющ зробив вас таким популярним?

– Ні, треба просто знати Івана Степановича.

Це був самородок. Ясно, що до певної міри він ніс із собою рудименти комуністичної системи. Але він був, перш за все, українцем. І для нього Україна була понад усе.

Ця людина дуже добре знала технологію ухвалення рішень. Перед дуже серйозними голосуваннями через його кабінет проходило 50-70, а то й до 100 народних депутатів. І він міг знайти до кожного підхід і переконати, що треба голосувати за це рішення.

Зараз ви не побачите черги до голови Верховної Ради. Як не було її за Володимира Литвина, і навіть за Олександра Мороза.

Плющ знав психологію кожного народного депутата. І коли в залі була велика напруга, і йшла психологічна боротьба між комуністами і демократами... Боротьба історичних аргументів! То Іван Степанович розряджав ситуацію, бо знав, хто на що здатен у залі.

Тому там, де треба було "кинути" в зал щось таке, що могло би розвести противників, він і випускав такі фразочки. Це дуже добре допомагало. Він завжди бив дуже влучно.

– То чому ж ви "стрибали" тоді по залу, як висловився Іван Степанович?

– Справа в тому, що тоді в залі було лише кілька мікрофонів. Щоб висловити свою думку, ти мав до них пробитися. А не так як зараз – натиснув на кнопку і говориш. Тому доводилося мандрувати між цими мікрофонами, щоб одержати слово. Тоді розмови точилися про архіважливі справи для нації. Відновлювалася українська державність!

Саме в цій конкуренції і виявлялися небайдужі люди.

Ми були неофітами у владі і не знали, як вона організована, не знали юридичної матерії. Цю прогалину ми заповняли широкою співпрацею зі спеціалістами. Мали постійні контакти з науковцями.

Якщо брати конституційний процес, то це була співпраця з першим головою Конституційного суду Леонідом Юзьковим, викладачами Миколою Козюброю, Петром Мартиненком, Володимиром Шаповалом і багатьма іншими.

Для прикладу, перший варіант декларації про державний суверенітет України написав Володимир Василенко – доктор юридичних наук, професор, пізніше – посол у Великій Британії та країнах Бенілюкс.

Ми дуже багато вчилися і цінували професійних людей. Бо знали, що мало знали.

Той самий Юзьков для нас, депутатів першого скликання, створив спеціальну форму заочного навчання. Раз чи двічі на тиждень від 18 до 22 години ми вчилися в Київському університеті права. Здавали екзамени. Хто хотів – захистив диплом.

Вчилися і в закордонних поїздках. Я об’їздив дуже багато країн, і це був не туризм, а тяжка праця. Перед нами викладалося все найкраще – беріть і будуйте українську державу!

Але була дуже тяжка комуністична спадщина. Українська нація у ХХ столітті втратила свою структурність і цілісність – через війни, голодомори [11], репресії [12], знищення мови [13], культури.

В тему: Заборона української мови: документи XVII – XX століть [14]

І все ж знаходилися відповідальні люди. А головне – вперед ішов народ. Оце відчуття і цей дух народу, він спрямовував усіх нас.

ФОТО: ГАННА ГРАБАРСЬКА

– Якщо наш парламентаризм так гарно починався, то що з ним сталося? Звідки з’явилися ці "договорняки", "скупки" голосів?

– У першу чергу знехтували основою демократії – регламентом. Демократія – це, перш за все, процедура. І цю процедуру треба витримати. Процедура організовує.

Таке доленосне питання, як проголошення незалежності України, ніхто чужими картками не голосував! Тільки своїми. Якщо людини не було – її картка не працювала.

Тобто почали відходити від регламенту. Цей поворот відбувся наприкінці 90-х років, коли з’явилися так звані "мегапартії". Такі собі бізнес-проекти. Тоді й зупинилося партійне будівництво в Україні.

В тему: Юрий Мушкетик: Будем и дальше жить при дураках [15]

А партії – це дуже важливі політичні структури. Вони готують людей до влади, виробляють програми державного будівництва і не тільки.

Так от я стверджую, що ніякого партійного будівництва в Україні немає. Ми відтоді дуже далеко регресували. І в цьому винна поява лідерських "мегапартій".

З другої половини 90-х у політику зайшли гроші. Почалися проплачені мітинги, звезення людей. Тому, з одного боку, політика переросла в заробітчанство, а з іншого – в абсолютну безвідповідальність.

Саме звідтоді потреба в людях розумних, людях моральних різко знизилася. Почали правити бал гроші.

– Бійки у Верховній Раді також з’явилися з приходом бізнесу?

– Парламент завжди емоційний. Не тільки в нас, а в будь-якій країні світу.

У перші парламентські роки бійок не було – інколи були штовханини. Тоді все-таки домовленості працювали навколо серйозних речей, навколо цінностей.

З появою "бізнес-партій" протистояння загострилося. Тому що природа поводження людини бізнесової і людини-політика абсолютно різна.

Політик має переслідувати мету – узгодити інтереси окремої людини з корпоративними, під дахом інтересів національних. Справжній політик – це людина з дуже далеким баченням і схильністю до діалогу.

Лінія поводження бізнесмена зовсім інакша. Він іде за грошима. У нього вже немає часу думати стратегічно, по-державницьки про політичні технології узгодження позиції. Тому гасло "відокремлення бізнесу від влади" залишається актуальним і нині.

В тему: Як депутати купують наше майбутнє [16]

На певному етапі гроші породили силу. Породили свої армії, своїх "тітушок", свої ЗМІ. Поява бізнесу у ВР перетворила ідеологічне протистояння, штовханину, спричинену важливістю для нації питань, на справжні бійки. Я б сказав, на буденні бандитські розборки.

Це було особливо характерним у часи президенства Януковича. При ньому силовий аргумент дуже часто використовувався. То були справжні банди, які могли прийти у Верховну Раду з заточками, і ти не знаєш, звідки чекати небезпеки.

– Що думаєте про нинішній парламент? Чи є в ньому яскраві особистості, здатні вести Україну вперед?

– Ні, немає таких особистостей. Хоча я не належу до людей, які бачать тільки чорне і тільки біле. Не треба забувати, що цьому парламенту і взагалі владі випала дуже тяжка відповідальність – війна.

Не допрацьовує сьогодні влада і в масштабі, і в глибині реформ. Немає сміливості, пропрацьованості. Можна було б зробити набагато більше навіть в умовах війни.

Я дивлюся на нинішніх депутатів і не бачу їхньої роботи. У наш час не можна було прийти в дні, вільні від пленарних засідань, і не побачити, що десь засідають люди, щось обговорюють. Ми завжди працювали!

А зараз робота Верховної Ради звелася до пленарних засідань. Хоча пленарні засідання є найменш відповідальним етапом у плані вироблення рішення.

Найбільш відповідальний – це комісії, де треба випрацювати законопроект, знайти професійне погодження, узгодити його між фракціями. І вже потім прийти у Верховну Раду, задекларувати свою позицію і проголосувати.

Якщо ми кажемо, що головна робота в комітетах, то треба, щоб був потужний секретаріат. Значить, при кожному комітеті мають бути спеціалісти і цілі інституції дорадчого характеру.

Сьогодні я не бачу залученості академічної і вишівської науки в наш політичний процес. Це речі абсолютно недопустимі. У нас депутат може вийти і сказати: "Да плював я на той експертний відділ, ми все можемо!".

А починалося все в цій каденції Верховної Ради не так уже й погано. Коли писалася коаліційна угода [17], я так чи інакше старався впливати на цей процес через народних депутатів.

Я опікуюся безпекою, зовнішньою, гуманітарною політикою, і коаліційна угода містить ключові напрямки вирішення всіх наших сьогоднішніх проблем. Але в реалізації тієї угоди ми бачимо повне безволля і намагання збитися в бік популізму.

Іде боротьба за статус-кво, а не за рух уперед. Багато сил хочуть залишити все так, як воно є. А от проявити політичну волю і відповідальність, піти на контакт, забути свої особисті, партійні, політичні інтереси депутати не можуть.

ФОТО: ГАННА ГРАБАРСЬКА

– Як змінити якість нашої політики?

– Треба запускати політичну конкуренцію і проекти, які б привели нових людей у Верховну Раду.

Зразу кажу: нові люди – це не тільки нові обличчя. Нові люди – це ті, які здатні працювати під теперішню проблему, над її вирішенням. Які здатні вчитися, мають стратегічне мислення, енергію, відповідні знання.

В тему: «Нові обличчя»? Старые хари! [18]

Блокується система оновлення влади. Проблема модернізації політичної системи підмінена проблемою оновлення посад.

Наприклад, інститут державного фінансування політичних партій. 1,5 мільярда гривень за ці роки виділено на їхню діяльність. Та якби нам такі гроші – ми б закидали програмами державотворення всю країну! Але ці гроші йдуть на популістську рекламу. Для чого тоді це фінансування?

– Які поради можете дати нинішнім парламентарям і людям, які збираються йти в політику?

– Перше – більше дбати про загальне добро, загальнонаціональні цінності. Розуміти, що їх найняли люди, а не вони людей.

Друге – треба розуміти, що політична діяльність вимагає дуже великої компетентності і професійності. Тому моя порада нинішнім політикам і тим, хто прийдуть, – вчитися. Не тільки загальних знань, а й готувати в собі ті компетенції, ті вміння, яких вимагає сьогодні політика.

В тему: Богдан Гаврилишин: патриотичных, компетентных и порядочных людей в украинской власти нет [19]

Треба виходити з того, що політична діяльність, за виразом Блаженнішого Любомира Гузара, – одна з найблагородніших сфер людської діяльності. Якщо ти усвідомлюєш, що служиш людям і працюєш на загальне добро, то можеш надзвичайно багато зробити.

І ще одна моя порада полягає в тому, що політики мають менше думати про вибори, а думати більш стратегічно про майбутнє країни. Нині світ дуже мінливий, і треба постійно заглядати за горизонт.

Треба понизити градус популізму і зрозуміти, що слово – це велика сила. В одному випадку це слово може вбити людину, а в іншому – може цю людину возвеличити.

Так от, щоб возвеличити людину, народ, самих себе, треба, щоб цим словом дорожили і за цим словом йшла справа. І політика – це є, насамперед, відповідальність.

—

Дарина Рогачук, опубліковано на сайті проекту Українська правда. Вибори [20]

В тему: