Люстрацію треба було починати з «декегебізації»

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:  декегебізації

В архівах збереглися особові справи на працівників КГБ. Натомість загальних списків людей, які співпрацювали з КГБ як агенти, немає. В Україні вони майже не збереглися. Основа будь-якої спецслужби — це агентура. У разі небезпеки ці дані знищують насамперед. У нас архіви відкрили через чверть століття після проголошення незалежності. Був час для знищення.

Люстрація в європейському розумінні була «декегебізацією». А в нас — у першу чергу «деянуковізацією», — каже архівіст Ігор Кулик.

— Нещодавно стало відомо, що литовський актор Донатас Баніоніс у 1970-х був завербований Комітетом державної безпеки СРСР і передавав відомості про литовських емігрантів у США. Багатьох ця інформація вразила. Якби когось зі знаменитих українців звинуватили у співпраці з Комітетом, яка була б реакція суспільства?

— Нам бракує розуміння, що радянське минуле — це не тільки безкоштовна медицина і ковбаса за 2,2 рубля. Треба показати всі жахіття тоталітаризму.

Реакція суспільства на інформацію про співпрацю публічних людей із КГБ не була б такою осудливою, як хотілося б. З другого боку, без підтримки й тиску громадськості 2015-го не вдалося б прийняти Закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років», що відкрив архіви КГБ для всіх. В Україні величезна кількість сімей постраждала від Голодомору й репресій, були депортовані. Люди хочуть знати, що відбувалося з їхніми родичами. З кожним роком кількість таких зростає. Бували випадки, коли в архів приходили ті, хто ніколи не бачили своїх батьків. Уперше знаходили їхні фото, робили копії. Дедалі більше людей перестають сприймати історію Радянського Союзу як щось світле й віддалене.

Коли ухвалювали закон, доводилося чути різне. Наприклад, що може розпочатися війна між тими, хто доносив, і тими, на кого доносили. Адже у всіх є нащадки. Це побоювання не підтвердилося. Ще застерігали: не варто оприлюднювати документи, бо вони містять інформацію, яка збиралася нечесним шляхом і може бути неправдива. Але це всі чудово розуміють.

В тему: Враг в нашем доме

Громадяни можуть прийти в архів і особисто переконатися, де правда, а де брехня. Це позбавляє можливості маніпулювати думкою як окремої людини, так і суспільства.

Та й для колишніх агентів оприлюднення інформації було б своєрідним очищенням. Думаю, людей, які співпрацювали з КГБ, це мучило протягом багатьох років.

Ігор КУЛИК, 34 роки, архівіст. Народився 25 травня 1983-го в Луцьку. Батько працював водієм, мати – закрійником на швейній фабриці. Закінчив історичний факультет Волинського державного університету імені Лесі Українки. Працював у Луцькій районній держадміністрації. Очолював відділ звернень громадян Департаменту архівного забезпечення Служби безпеки України. Один із координаторів проекту ”Доступ до архівів як право на суспільну пам’ять”. Співавтор довідника ”Право на правду. Практичний порадник із доступу до архівів”. З березня 2014-го по листопад 2015-го – директор Галузевого державного архіву СБУ. Брав участь у розробці Закону ”Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років”. З грудня 2015-го – керівник управління інституційного забезпечення політики націо­нальної пам’яті Українського інституту національної пам’яті. Одружений, виховує двох синів

Ігор Кулик, 34 роки, архівіст. Народився 25 травня 1983-го в Луцьку. Батько працював водієм, мати — закрійником на швейній фабриці. Закінчив історичний факультет Волинського державного університету імені Лесі Українки. Працював у Луцькій районній держадміністрації. Очолював відділ звернень громадян Департаменту архівного забезпечення Служби безпеки України. Один із координаторів проекту «Доступ до архівів як право на суспільну пам’ять». Співавтор довідника «Право на правду. Практичний порадник із доступу до архівів». З березня 2014-го по листопад 2015-го — директор Галузевого державного архіву СБУ. Брав участь у розробці Закону «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років». З грудня 2015-го — керівник управління інституційного забезпечення політики націо­нальної пам’яті Українського інституту національної пам’яті. Одружений, виховує двох синів

— Отже, інформація про агентів відкрита? Кожного можна перевірити?

— Відкритою є абсолютно вся інформація, абсолютно про всіх, незважаючи на те, про катів ідеться чи жертв. Винятком може бути лише ситуація, коли жертва репресій захотіла приховати дані про себе — з психологічних міркувань. Але потерпілий має право накласти заборону лише на дані про себе. І не більш як на 25 років.

Штатні й позаштатні працівники, агенти КГБ навіть якщо і хочуть приховати інформацію про себе, не можуть цього зробити. Позаторік полковник КГБ у відставці Борис Стекляр, який керував ліквідацією Ніла Хасевича (художник, графік, член Організації українських націоналістів. — Країна), звернувся до суду з проханням заборонити доступ до його особової справи. Але результату не отримав.

В тему: Еще живой работник КГБ, убивший художника УПА, стал фигурантом уголовного дела

Доступ не означає, що всі документи опубліковані. Маємо дуже великий обсяг інформації. Тільки в київському архіві СБУ майже 200 тисяч справ, кожна — по 200–250 сторінок. З регіонами цифра дійде до мільйона. Є ще архіви міліції й прокуратури. З ними — десь до чотирьох мільйонів справ.

В архівах збереглися особові справи на працівників КГБ. Натомість загальних списків людей, які співпрацювали з КГБ як агенти, немає. В Україні вони майже не збереглися. Основа будь-якої спецслужби — це агентура. У разі небезпеки ці дані знищують насамперед. У нас архіви відкрили через чверть століття після проголошення незалежності. Був час для знищення. Це зробили люди, які лишилися на своїх посадах, а раніше брали участь у ліквідації українських націоналістів. У Польщі, Латвії, Литві списки є, бо там відкрили архіви, як тільки позбулися Радянського Союзу.

Документи КГБ не знищували до 1953 року. Під час війни справи намагалися евакуювати. Остання чистка відбулася 1990-го. Це був секретний наказ № 00150. Зокрема, він дозволяв утилізувати твори, вилучені в літераторів і художників. Зменшувався термін зберігання документів. Деякі визнавалися такими, що не мають історичної цінності. Наприклад, це стосувалося справи-формуляра на режисера Олександра Довженка. Документів кінця СРСР збереглося значно менше, ніж періоду Голодомору чи Другої світової війни.

Відсутність первинних списків агентів КГБ не означає, що їх неможливо відновити. Лишаються справи, де, наприклад, написано, що людину заарештували за донесенням умовного агента Білого. В іншій справі може бути розшифровка цього агента: його реальне ім’я, біографічні дані. Тобто треба працювати з усім загалом документів, створювати іменні покажчики. Але зробити це важко через величезний масив інформації. В країнах, де архіви відкрили ще 1991-го, робота з ними триває дотепер.

— Чи можна зараз оцінити результати відкриття архівів?

— Зламано певні стереотипи. Наприклад, уявлення про те, що архів — це щось велике, страшне, вкрите пилюкою. Виявилося, що це дружня до людини установа. Приміром, можна вільно й безкоштовно копіювати необхідні документи.

— Наскільки повноцінною була люстрація після Революції гідності без оприлюднення списків колишніх агентів КГБ? Адже в європейських країнах соціалістичного табору співпраця з комуністичним режимом була головним питанням очищення.

— Люстрація в європейському розумінні була «декегебізацією». А у нас — у першу чергу «деянуковізацією». Головна мета — позбутися людей, які перебували на керівних посадах під час режиму Януко­вича. На співпрацю зі спецслужбами СРСР також звертали увагу. Але були моменти, які не врахували. Люстрацію щодо КГБ проводила лише Служба безпеки України. Однак документи про агентів розкидані по багатьох структурах. Вони є у Службі зовнішньої розвідки, що займалася українською діаспорою, в архіві прикордонних військ, міліції.

Спецслужбі важко проводити очищення всередині себе. Тут є суб’єктивний чинник, неминуча заангажованість. Тому люстрацією мала займатися не СБУ, а спеціально створена для цього цивільна установа.

В тему: ФСБ в Украине: террористы на марше

— Які наслідки того, що не оголосили прізвища агентів у перші роки незалежності?

— Люди, які працювали в радянських спецслужбах, перейшли в аналогічні структури, створені за незалежності. Це сталось автоматично.

Найбільша проблема — на початку 1990‑х не відбулося морального засудження радянського режиму. Це почалося лише під час Майдану. Ми засудили тоталітарне минуле, намагаємося подолати його. Почали з найпростішого — зі знесення пам’ятників.

Щоб провести декомунізацію глибше, необхідно працювати з архівами. Це допоможе правильніше вивчати історію в школах і вузах. Українська революція 1917-го в радянських підручниках подавалася як відгалуження подій у Петербурзі. Але українці мали свою державу. Радянська влада не так просто тут встановилася. Боротьба проти неї тривала все ХХ століття. Це було в архівах, але ми їх не відкрили вчасно.

— Чи така лінія держави не заохочувала людей уже в часи незалежності співпрацювати з російською Федеральною службою безпеки — фактичною наступницею КГБ?

— Ми на весь світ відкриваємо інформацію про СРСР. Розвінчуємо міфи, які плекає Росія. Показуємо, що злочинними методами КГБ зараз послуговується ФСБ. Гібридна війна, яку веде проти нас РФ, вже була 100 років тому. Радянська Росія вела її проти Української Народної Республіки. Тоді була така собі Донецько-Криворізька народна республіка, зараз — так звані ДНР і ЛНР. Був Ленін, тепер — Путін.

В тему: Украинские историки создали проект, развенчивающий мифы российской пропаганды

— УНР існувала три роки, Україна існує 26. Молодь дивиться на історію України вже не очима Москви. Робота з архівами допомагає врахувати колишні помилки.

Які масштаби вербування українців були в радянські часи?

— За період першого приходу «совітів» у Західну Україну 1939–1941 років завербували майже 150 тисяч агентів. Така цифра згадується в одному з документів.

КГБ був стовпом радянської системи. Вона трималася на структурі, що володіла якнайповнішою інформацією. У кордонах СРСР найбільше агентів, мабуть, було в Україні. Якщо говорити про весь соціалістичний табір, то — в Німецькій Демократичній Республіці, де діяла Штазі.

Агентами ставали по-різному. Хтось — через переконання, хтось хотів заробити, когось ловили на дрібних злочинах. Як, наприклад, Богдана Сташинського, який убив Лева Ребета (один із лідерів Організації українських націоналістів. — Країна) і Степана Бандеру. Комусь погрожували розповісти дружині про коханку. Декому казали: відмовишся, то сім’ю вб’ють або вивезуть до Сибіру.

На всіх великих підприємствах були так звані особісти, які слідкували за листуванням, розмовами працівників.

Радянське суспільство трималося на страху. Люди, як щось чули, боялися промовчати, бо донести міг хтось інший, і тоді вони вже були пособниками. Також існував міф про всемогутність КГБ. Мовляв, комітет знає все. Навіть зараз дехто приходить до архіву і каже: «На мене точно має бути справа, бо КГБ знав усе». Знав багато, але точно не все.

В тему: Юрий Луценко: имеем дело со школой КГБ

— Яка країна з постсоціалістичних і пострадянських вирішила цю проблему най­ефективніше?

— Мені подобається досвід Чехії і Польщі. Перша ухвалила таке ж законодавство, як у нас — «усе відкрито для всіх». Будь-хто може взяти будь-які документи й вільно працювати з ними. З досвіду Польщі цікава практична реалізація. Архів є не тільки у Варшаві, а й відділи — у регіонах. Кожен може поїхати в обласний центр, запросити документи й попрацювати з ними. Цього прагнемо й ми, створюючи архів національної пам’яті.

— Чи стоїть завдання знайти й систематизувати інформацію про агентів КГБ?

— Потреба в цьому є. Але зараз Архів СБУ працює, щоб задовольнити запити людей, які шукають відомості про своїх родичів. І цікавість дослідників, які вивчають радянське минуле. Багато запитів із-за кордону.

— Яку користь може дати оголошення прізвищ тих, хто співпрацював із КГБ, наприклад, для політики?

— Про публічних діячів треба знати правду. Тоді людям легше ухвалювати рішення — наприклад, на виборах.

— Чи потрібна заборона на державні посади для колишніх агентів КГБ?

— Таких лишилося мало. Від розпаду СРСР минуло багато часу. Обмеження варто встановлювати індивідуально. Зараз ключовий акцент варто робити не на агентів КГБ, а на тих, хто співпрацює з російською ФСБ. Це значно актуальніше. Але й складніше.

Ангеліна Кованда, Сергій Демчук, фото: Сергій Старостенко; опубліковано у журналі «Країна»

 


В тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com