Цьогоріч у День соборності Володимир Зеленський видав Указ про історично населені українцями території РФ. У ньому, зокрема, йшлося про необхідність збереження ідентичності українців на Кубані, Стародубщині, Північній та Східній Слобожанщині — частині сучасних російських областей, що межують з Україною. Там справді живуть нащадки українців, які колись масово заселяли ці території.

Багато із них зараз так себе не ідентифікує, але коли ЗСУ перетнули кордон із Курською областю, то почули від місцевих мешканців не що інше, як українську мову. Хай в нашої держави й немає мети окупувати ці землі, Видання Platfor.ma [2] розповідає, як і коли українці опинились по той бік кордону та що було на цих територіях раніше.

Привідкриємо завісу. Курська, Брянська, Воронезька, Ростовська, Білгородська області та Краснодарський край мають козацьке українське коріння. Саме тому й донині там можна почути українську мову попри примусову русифікацію цих земель, що тривала ціле століття. Втім, депортації, знищення культури, навʼязування іншої мови, зневажливе ставлення, гніт та подібні звичні для росіян практики майже викорінили історичну памʼять і буквально змусили місцеве населення переосмислити свою етнічну приналежність. 

Читайте також: Чим є українська мова? [3]

Стародубщина — центр козацьких літописців

Але от що розповідає історія. За часів Русі Стародубщина — регіон у межах сучасної Брянської області — належала [4] до Чернігівської землі та князівства. Згодом Стародубщина опинилась у складі Великого князівства литовського, а на початку 16 століття в ході війни з Московією — під Московським царством. Утім, це тривало недовго і вже на початку 17 століття, зокрема зусиллями гетьмана Сагайдачного, Стародубщина повернулася в Литовське князівство, але вже в складі Речі Посполитої. 

Національно-визвольна війна на чолі з Богданом Хмельницьким принесла на ці території козацьку адміністрацію, а згодом там створили повноцінний Стародубський полк, який навіть став центром козацького літописання. Так, література створювалася, розвивались міста — здавалося б, що може піти не так. Але наприкінці 18 століття козацьке самоврядування ліквідують, Стародубщина стає частиною Чернігівської губернії Російської імперії, а після тривалої колонізації цієї території білорусами та росіянами українців на цих землях стає дедалі менше.

Мапа української Чернігівщини з відміченим Стародубом. Герб Стародубщини. Українки Стародуба

Повалення імперії та проголошення УНР на деякий час повернула Стародубщину в бік українців, а впродовж 1918 року значна частина її території контролювалась Українською державою на чолі зі Скоропадським. Утім, невдовзі Москва ухвалює рішення про кордони України як радянської республіки — так більшість земель Стародубщини опиняються під росіянами. 

Козацькі полки на Східній Слобожанщині 

Ще потужніше коріння українського козацтва мають землі Східної Слобожанщини. Сьогодні вони здебільшого перебувають у складі Курської, Білгородської, Воронезької та Ростовської областей РФ. Здається парадоксальним, що саме звідти до нас прийшла навала російських окупантів, адже ще кілька століть там жили переважно українці. 

Взагалі до приходу українців ці землі були майже незаселеними й так само періодично переходили [5] з рук в руки від Золотої Орди до Московії. А от в другій половині 17 століття туди масово починають переселятись українці. Ці міграції з Правобережної України зокрема спричинила Хмельниччина, адже Східна Слобожанщина тривалий час лишалась відносно стабільним регіоном. На цих землях утворюються слободи, де певний час населення звільнялось від податків та повинностей, а згодом зʼявляються й козацькі полки — Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський та Острогозький. 

І хоч Острогозьк сьогодні — це місто в складі Воронезької області РФ, у другій половині 17 століття Острогозький полк, заснований козаками з Чернігівського та Ніжинського полків, активно підтримав повстання проти Московії.

Його очолив Степан Разін, батько якого належав до козацької старшини, що зрештою допомогло йому акумулювати підтримку козаків у поваленні московської влади на Східній Слобожанщині на деякий час. Втім, все це доволі швидко придушили, а учасників повстання увʼязнили чи стратили. Відтоді керівні посади в полку обіймали виключно люди, лояльні до Московії, а після повного знищення росіянами козацького самоврядування цей слобідський полк, як і решту, імператриця Катерина просто розформувала.

Читайте також: Уроки історії: Як заселені українцями території опинилися по російський бік кордону [6]

Мапа українсько Харківщини з відміченою Охтиркою. Полковий знак 1901 року. Портрет полковника Івана Перекрестова 1689 року.

Охтирський та Сумський козацькі полки також охоплювали частину територій, що сьогодні перебувають у складі РФ — Охтирський, наприклад, зачіпав Білгородську область. А от Сумський козацький полк розповсюджувався якраз на Курську область. Ба більше, славнозвісна Суджа була тоді повноцінним полковим містом. Не дивно, що сьогодні, коли українські військові, а за ними й репортери потрапили до Суджі, місцеві мешканці не просто розуміли, а навіть розмовляли з ними українською мовою. 

Після знищення Катериною цих козацьких осередків, упродовж тривалого часу й аж до розпаду імперії міста Слобожанщини перебували під контролем різних намісництв та губерній. Зрештою Острогозьк та Богучар, що також був заснований реєстровими козаками з Гетьманщини, опинились у складі сучасної Воронезької області. 

Знову ж таки, в період затвердження кордонів УНР український уряд намагався повернути практично всю Східну Слобожанщину — тобто суміжні території, де українці становили більшість — до складу УНР. Зокрема, йшлося про Острогозький, Валуйський, Бірючанський та Богучарський повіти Воронезької губернії та Новооскольский Курської губернії.

А за часів гетьмана Павла Скоропадського до Української держави доєднали ще й Рильський, Суджанський, Білгородський та Корочанський повіти Курщини. Проте всі ці процеси перервали більшовики, які захопили Східну Слобожанщину, і як результат — величезна кількість українців опинилися поза межами України у складі РСФРР, що почала планомірно знищувати їхню ідентичність.

Запорозькі козаки на Кубані

Ліквідація Катериною Запорозької Січі призвела до великих потоків переселення козаків. Дехто з них знайшов прихисток на теренах Османської імперії, створивши Задунайську Січ, а інших — у складі Чорноморського козацького війська — почали за наказом імператриці активно переселяти на Кубань, нещодавно анексовані в Кримського ханства землі. Саме там запорозькі козаки згодом заснували сучасне російське місто Краснодар. У другій половині 19 століття вони обʼєднались із Лінійним козацьким військом, яке переважно складалось із росіян, і разом сформували Кубанське козацтво.

За цей час землі Кубані заселили десятки тисяч вихідців із Гетьманщини та Слобожанщини — так, наприкінці 19 століття кількість українців там складала навіть більше, ніж половину. Звісно, таке потужне угруповання не могло не підтримати УНР та Українську державу і в 1918 році козаки на Кубані проголосили свою Кубанську Народну Республіку (можливо, одного дня ми знову почуємо про подібне формування на території РФ). Але тоді, в 1918-му, більшовицька навала придушила прагнення козаків — Кубань увійшла до РСФРР.

Читайте також: Історія української Курщини – від заселення українцями до зросійщення [7]

Мапа української Кубані. Український Буквар 1917 року, надрукований в Катеринодарі. Герб Кубанської Народної Республіки.

Втім, все ж таки деякий час українське національне піднесення в регіоні було відчутно. До початку 1930-х навчання в деяких школах та технікумах Кубані переводили на українську, видавали книжки та «Український буквар», майже половина Кубанського радіоцентру вела трансляції українською. Можлива мета більшовицької влади — укорінитись та увійти в довіру на окупованих територіях.

Але вже з 1932-го політику українізації почали зводити нанівець — примусовий перехід на російську в школах, припинення українського радіомовлення та знищення українськомовної преси. Але, мабуть, апогеєм стала заборона нащадкам козаків ідентифікувати себе як українців, висміювання їхнього коріння та прищеплення їм комплексу меншовартості. Згадаймо хоча б те, що й сьогодні мову українськомовних кубанців в Росії називають «балачкою», яка нібито є діалектом російської.  

Але, мабуть, ніщо не скаже більш красномовно про чітку самоідентифікацію українців на Кубані та плекання українськості, як розвиток ними культури — у 19-20 століттях дослідники зібрали сотні українських фольклорних пісень саме на землях Кубані.

Одним із колекціонерів цього спадку був композитор та диригент Григорій Концевич, який сам мешкав у тому краї. Ясна річ, він як популяризатор української культури був невигідний Сталіну, тож за сфальсифікованим обвинуваченням композитора розстріляли, а всю його унікальну кількатисячну колекцію знищили.

Читайте також:  Місто Суджа в Курській області, над яким піднято український прапор, було колись столицею України [8]

Хтозна, можливо, якби на початку 20 століття УНР не потрапила під більшовицьку окупацію, ці та інші українські етнічні землі не опинилися б по той бік кордону. Але хай там як, а наші військові довели, що попри століття прагнень стерти український слід на цих територіях, він ще й досі є.

—

Дар’я Якуніна, опубліковано у виданні Platfor.ma [2]

Читайте також: 

• Людожерство по-російськи: Чому Геродот вважав мешканців Залісся справжніми дикунами [9]
• Як українське духовенство вигадувало Росію [10]
• Словом та кулею: як селян Слобожанщини до Червоної Армії заганяли [11]
• Покоління Олега Ольжича на тлі доби: «Зрослась небезпека з відважним життям» [12]
• Як саме Росія століттями асимілювала українців там, де могла їх контролювати [13]
• Українська ікона: історія розквіту й зникнення. Та чим відрізняється від російської [14]
• 240 років тому російська влада ліквідувала полково-сотенний устрій Гетьманщини [15]