Нещодавній скандал зі затриманням генерального директора інвестиційної компанії Concorde Capital Ігоря Мазепи здійняв чималий шторм в українській бізнес-спільноті та довколабізнесових колах, чиї брижі пройшлись і ширшими суспільними колами.

Домінували дві позиції, які можна умовно назвати презумпціями невинуватості і винуватості. Згідно з першою, події довкола пана Мазепи є ще одним прикладом необґрунтованого тиску влади на бізнес, що показує тенденцію до «затикання» неугодних і псує й без того непривітний інвестиційний клімат воюючої країни, зазначає видання ZAXID.net [2].

Куди цікавішою, а водночас небезпечнішою, є презумпція винуватості, яка звучить приблизно так: людина калібру Мазепи не могла не порушувати законів, не провадити «мутні» схеми і взагалі – багатий, значить точно вкрав. Хоча конкретний випадок керівника Concorde Capital і справді «дурно пахне» не тільки процесуальними порушеннями, але й біографією підозрюваного, суть не в цьому. І не в Мазепі, який запросто може бути винним у тому, в чому його звинувачують.

Ключова проблема, яка насправді має стратегічне значення для українського суспільства – нав’язана в радянський час і вкрай популярна досі думка, що заможна людина не може бути чесною, а володіти значною кількістю майна є приводом для сорому, а не наслідування.

Серед травм, які радянський тоталітаризм завдав нашому соціуму, однією з найфатальніших стала колективізація і пов’язаний з нею Голодомор 1932–1933 років. Перетворення одного з найталановитіших поколінь українських митців на трагедію «Розстріляного відродження» надломило стовбур української культури й ідентичності. Не менше шкоди для природного стану нашого суспільства зробила й колективізація – у ставленні до приватної власності як явища та підприємливості й ініціативності як рис характеру.

Читайте також: Диявол у деталях. Чому фермери Полтавщини проти механізму продажу землі від нової влади [3]

У рамках колективізації сталінський режим цілковито ліквідував прошарок підприємців і заможних селян. Когось позбавили всього майна. А хто чинив опір – тих і життя. Так було знищено тих, кого ще напередодні В’ячеслав Липинський вважав основою української нації і держави – прошарок вільних власників-хліборобів. Подальші ж десятиліття творення «радянської людини», як і специфіка життя в СРСР з дефіцитом і блатом, витворили поміж українців викривлене сприйняття приватної власності, коли чи не кожну успішну людину апріорі підозрюють у корумпованості чи інших махінаціях.

Чимало ідей Липинського не втратили своєї актуальності дотепер. Проте його схема класократичної монархії з селянами-власниками й аристократією в основі та гетьманом на чолі у ХХІ столітті виглядає цілком архаїчно. Звісно ж, світ змінився за майже століття з дня виходу друком «Листів до братів-хліборобів» цього видатного мислителя.

Втім, на момент написання цього трактату Липинський описав природний стан речей. Упродовж століть саме помірний індивідуалізм і приватна власність були традиційними елементами і соціального життя українців, і їхньої психології. Ця традиція – це те, що українці повинні заново для себе відкрити, якщо прагнуть успіху як спільнота. Традиція, яка активно присутня в минулих епохах нашої історії.

Візьмімо, для прикладу, ранньомодерний час. Цю епоху ми традиційно асоціюємо з козацтвом – і на це є свої причини. Проте, попри всі «народницькі» стереотипи, не менш важливою була й українська шляхта. Завдяки земельній власності вона була співтворцем групи достатньо заможної і впливової, щоб спробувати сформулювати власну національну й державницьку суб’єктність у рамках Речі Посполитої. Шляхта українських воєводств – Белзького, Руського, Подільського, Волинського, Київського і Брацлавського (а згодом і Чернігівського) – усвідомлювала власні відмінності від представників власне польських чи литовських складових держави.

На Люблінському сеймі 1569 року волинська, брацлавська та київська шляхта здобула для своїх теренів спеціальні привілеї, де йшлося про збереження руської мови в судочинстві, відмінного від решти польської частини держави законодавства, право обіймати урядові посади лише місцевій шляхті тощо. Це окреме право, окрему традицію, тамтешня шляхта тривалий час пильно стерегла.

Читайте також: Економічні рішення влади за рік війни: найнеоднозначніші, найвдаліші, найбільш хибні [4]

Таке усвідомлення власної окремішньої політичної і культурної традиції серед української шляхти могло з’явитись лише як наслідок посідання того, що в ті часи робило людину суб’єктом – земельної власності. І це ми ще не згадуємо детально про роль шляхти в розвитку української культури, якої в принципі достатньо, щоб не сприймати тодішні українські еліти суто негативно, у дусі «народництва».

Зі селянами й козаками також не все так просто. Поширення панщини і кріпацтва однозначно не сприяло покращенню стану селян. Проте, принаймні певний час, вони не були винятково об’єктами експлуатації з боку шляхти. А що ближче до межі Дикого поля, то більше перспектив відкривалось перед селянами.

Якщо в густонаселеній як на ті часи Волині бракувало вільної землі, а отже попит на сільськогосподарських робітників був куди меншим за пропозицію, то на малолюдному степовому фронтирі Брацлавського чи Київського воєводства шляхтичі нерідко конкурували за селян, переманюючи їх один в одного більш вигідними умовами користування землею.

Прагнення бути самому собі господарем було одним із чинників появи козацтва – спочатку запорозького, а потім і слобідського. Не варто забувати, що основною формою економічного устрою січового козацтва були індивідуальні господарства, наприклад, зимівники чи хутори. А вже з появою Гетьманщини приватне козацьке землеволодіння стає основою соціально-економічного устрою козацької держави, що в поєднанні з ліквідацією кріпацтва і панщини наочно демонструє органічну притаманність українській традиції приватної власності.

Читайте також: Малюська виконав прохання Зеленського, бо тому не подобаеться розслідування корупції Татарова та Степанова [5]

Цю традицію під впливом модних у другій половині ХІХ століття ідей соціалізму відкинула значна частина української інтелігенції. І річ не тільки в «народницькій» зневазі до еліт, але і в цілковитому нерозумінні реалій. У той час як представники інтелігенції вибудовували теоретичні конструкції боротьби з приватною власністю, мрією українського селянина залишалось власне приватне господарство.

Зі скасуванням кріпацтва в Російській імперії, попри всі проблеми й обмеження, чимало селян змогли реалізувати ці прагнення. Тому на початку ХХ століття в Україні існував достатньо великий прошарок селян-власників, яким були чужі ідеї в дусі «все відібрати й поділити». Водночас цей факт не скасовує наявності куди численнішої категорії малоземельних селян, які, з огляду на низький рівень життя, освіти і політичної культури, легко ставали об’єктом для пропаганди.

Один з уроків Української революції 1917–1921 років полягає в тому, що гострі соціальні проблеми українців, зокрема селянське малоземелля, не можна було вирішити боротьбою з приватною власністю. Соціалістичні реформи Центральної Ради чи пізніше Директорії з їх намаганням викинути майновиті верстви (не лише еліти, але й заможніших селян) поза межі націо- й державотворення призвели до двох фатальних проблем.

По-перше, навіть чимало селян не сприйняло курсу на «соціалізацію» землі. Це призвело, зокрема, до Хліборобського конгресу наприкінці квітня 1918 року, коли багатотисячне і невдоволене соціалістичними експериментами зібрання селян проголосило гетьманом Павла Скоропадського. По-друге, популістське підігрівання апетитів селян за умов украй низького рівня політичної культури призвело до анархії і, що гірше, симпатій до більшовиків, які обіцяли більше і краще.

Індивідуалістська психологія українського селянина, попри все, була настільки сильною, що на певний час змусила відступити навіть більшовиків з їхнім воєнним комунізмом. Масові антибільшовицькі повстання 1919–1921 років – це багато в чому боротьба за право на власний спосіб життя проти більшовицьких експериментів. За спосіб куди ефективніший, ніж колективізм.

Навіть часткові послаблення доби НЕПу посприяли стрімкому розвитку українського селянства. А от колгоспна система, яку без проблем запровадили в радянській Росії, в Україні зіткнулася з таким масовим і рішучим опором нашого селянства, що для його зламання знадобився не просто масовий терор, а геноцид у формі Голодомору.

Читайте також: Внутрішній фронт: поки українці воюють хитровани крадуть [6]

Ставлення до приватної власності ще й вкотре демонструє бездонну прірву між українською (і ширше європейською) та російською суспільною традицією. Одна з головних відмінностей російського деспотизму від європейських монархій, зокрема абсолютистських, була в тому, що правителі останніх і мріяти не могли про той масштаб контролю над усім й усіма в державі, який мали московські царі чи їхні наступники.

Європейські монархи, зокрема київські князі і козацькі гетьмани, мали зважати на побудовану на земельній власності еліту чи міські корпорації, які свою силу також ґрунтували на економічній незалежності. А ще була церква, якій у Середньовіччі вдалось вибороти незалежність від правителів. Що надзвичайно контрастує з долею церкви російської.

Європейські правителі навіть у добу абсолютизму XVIII століття не були власниками й розпорядниками майна своїх підданих. Натомість російські правителі, починаючи ще з Московського князівства, знищили всі противаги своїй владі.

Навіть політичні й економічні еліти, їхній статус і майно, в кінцевому підсумку були власністю государя, котрий міг надати, а в будь-яку мить і відібрати. У жодній іншій європейській державі, зокрема Речі Посполитій чи Гетьманщині, не могло трапитись чогось на кшталт організованої Іваном IV «опричнини».

Соціальний популізм і спадок «радянської людини» є одним з найбільших тягарів, що не пускають Україну на шлях стабільного й тривкого розвитку. Такі травми не долаються за кілька років чи, як бачимо, навіть кілька десятиліть. Утім, поява щораз більшої кількості успішних підприємців, стартапів, потреба протиставляти себе виразно колективістській російській ментальності – усе це повільно, іноді занадто, але рухає нас вперед. До вміння розрізняти результати злочинів і чесних зусиль. До розуміння, що ініціативні й успішні люди – це запорука кращого майбутнього для всіх українців.

А якщо пощастить, то це ще й шлях до усвідомлення, що упродовж століть приватна власність, її розвиток, власна праця та ініціативність були запорукою існування української шляхти, козацтва, а в останній чверті ХІХ і на початку ХХ століття – і багатьох селян чи успішних українських підприємців. І це веде нас до цілком консервативного погляду на цивілізовану приватну власність як фундамент суспільства. Йдеться не про «атлантів» у дусі Айн Ренд, а про власників, котрі є органічною частиною суспільства і, з одного боку, розуміють свою відповідальність перед ним і державою, а з іншого – є достатньо незалежними, щоб запобігти перемозі всеохопного «левіафана» пострадянського зразка.

—

Роман Лехнюк, опубліковано у виданні ZAXID.net [7]

Читайте також: 

• «Викривлена історія може бути небезпечнішою за ядерну зброю, і ми це тепер бачимо» [8]
•  Урятувати українські чорноземи. Як війна знищує родючість наших земель і що з цим робити [9]
• Головна мішень російської військової агресії та рашизму - українська ідентичність  [10]
• «Жінки в колгоспах – велика сила». Хто вони - українські призвідниці Голодомору? [11]
• Нас привчили до того, що державна влада — приватна власність обмеженого числа родин [12]