Вирвані з землі: трагедія депортації українців із Закерзоння у 1944-1951 роках

1.00

Нет

Причини депортації українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Південного Підляшшя або Закерзоння на територію Совєтської України в 1944—1946 роках не були стихійними, випадковими. Їх нагромаджували десятиліттями.

На початку листопада минулого року Верхова Рада України ухвалила постанову «Про відзначення на державному рівні 75-х роковин депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 роках», на підставі якої Кабінет Міністрів України видав у липні цього року відповідне розпорядження щодо утворення Організаційного комітету та затвердження плану, котрим передбачено проведення різних меморіальних, науково-інформаційних заходів, виставок архівних матеріалів і фотодокументів тощо.

Знаючі тему, особливо тих, котрі пережили ці події, громадськість сприйняла постанову як новаторську, справедливу.

Визначення

Для з’ясування заявленого звернімось до указів президентів України з приводу 60-річчя цієї дати: указ Л. Кучми (2004 р.) стосувався «початку виселення етнічних українців із території Польщі»; В. Ющенка (2005 р.), що ліквідував попередній указ, апелював до «примусового виселення етнічних українців з території Польщі». Вгледіти термінологічні різниці між першим та наступними документами не важко. «Виселяли» чи «примусово виселяли» не з території Польщі, а «депортували» українців з їхніх таких-то етнічних українських регіонів (територій).

На цю тему: Сагринь: трагедія і спекуляції [2]

Нарешті офіційно задекларовано найвищим законодавчим органом те, про що давно говорили, домагалися фахівці, громадськість. Ще в 1990 році автор цих рядків писав у статті «Так, торжество несправедливості!», звертаючись до народних депутатів СРСР Ростислава Братуня, Романа Федоріва та інших від Львівщини, щоб вони порушили проблему депортації українців у контексті Декларації Верховної Ради СРСР про визнання незаконними і злочинними всіх репресивних актів проти народів, які були піддані насильному переселенню, і забезпеченню їх прав (1989 р.)

Дослідниця теми, доктор історичних наук Т. Пронь дійшла в історіографічному огляді висновку, що автор названої статті першим публічно висловив думку про насильницьку сутність переселення і ввів у науковий обіг дефініцію «депортація» (Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 590-501. — Чернівці, 2012, с. 65).

Однією з найдраматичніших сторінок багатовікової історії українського народу було вигнання його західної гілки з правічних земель у середині ХХ століття. Напрошується аналогія з подіями наприкінці ХVII століття, коли війни Московії, Туреччини з Кримом та Польщі винищували Україну, зрештою, територію між Дніпром і Південним Бугом — серце багатого краю, колиску історичного життя, осередок держави зі столицею в Чигирині Богдана Хмельницького оголошено Бахчисарайським перемир’ям — безлюдною, нейтральною. Звелено всім переселятися на Лівобережжя, хто противився — переганяли силою. Це був, за авторитетним історичним визнанням, «великий згін» (Н. Полонська-Василенко. Історія України. У 2-х т., т. 2. — К., 1992, с. 46).

У селі Павлокома, де закопано 366 українців, убитих у березні 1945 р., встановлено хрест і споруджено меморіал. У відкритті брав участь Президент України В. Ющенко, 13. 05. 2006 р.

Дефініція влучна, вона зазнала словесної трансформації за формою, але за суттю залишається та ж, з її трагізмом, про що совєтська історична пропаганда стосовно «згону» минулого століття воліла мовчати або возвеличувати його як «торжество історичної справедливості», бо розчленований український народ нарешті возз’єднався, став єдиним. Слава Богу, лихі часи комуністичного свавілля канули в Лету, дослідники повертають із забуття правду про тисячі людей, на долю яких випало велике горе — депортація. Новітня дефініція глибше охоплює і розкриває суть політики диктаторських режимів, які позбавляли народи власної батьківщини, прирікали на вимирання. Вирішальними носіями правди про жахливі депортаційні свавілля є очевидці тогочасних подій, котрі вижили, адаптувалися в інше середовище, сподіваючись «повернутися додому». Не судилося. Їх, свідків, стає усе менше; тим, які пам’ятають якісь епізоди 75-річної давнини, під 80 років, серед них й автор цих рядків.

Дискримінація

Вирішальним у тому сенсі стало підбиття підсумків Першої світової війни (1914-1918 рр.), внаслідок чого її переможці, втомившись від настирливих домагань польської сторони віддати західноукраїнські землі під її протекторат, отримавши «слово гонору» від поляка, що корінному народові нададуть культурно-автономні права, погодилися (1923 р.) Маємо підстави стверджувати, що часом «гонорове слово» поляка теж не тотожне вартості «паперу» москаля, на якому написана з ним угода.

Уже наступного року оголошено польську мову державною, взято курс на реалізацію давніх королівсько-магнатсько-шляхетських марень — ополячення краю, створення його моноетнічним, використовуючи костел, школу, культуру, колоністів (осадників), яким роздано дефіцитні кращі землі, запроваджено політику «твердої руки» до незгодних: пацифікацію, репресії, ув’язнення (сумнозвісна тюрма «Береза Картузька»), спалення православних церков на Холмщині тощо у намаганні викорінити саме поняття «Україна», «українець» на «східних кресах», називати його «русином», «руським», а всю територію — «Всходня Малопольська». На побутовому рівні українець був для «гонорового» поляка «бидлом», «кабаном».

Дискримінація незаперечна, тотальна, окупаційна

Польська політична верхівка, втративши відчуття міри, наповнювала «бочку з порохом», що не могла не вибухнути, не підняти до спротиву радикальний рух насамперед в особі Організації українських націоналістів. ОУН [3] — не якийсь український винахід. Практика захисту, помсти, здобуття свободи і незалежності від окупантів будь-якими методами й способами проводилась давно й повсюдно, знайшла міжнародне визнання у концепціях справедливих визвольних і несправедливих загарбницьких війн. Вона була такою і в Україні.

Польсько-українське протистояння мало трагічні наслідки у роки Другої світової війни (1939—1945 рр.), особливо на завершальному її етапі, коли поляки, домагаючись відновити свою державу в довоєнних межах, знову запретендували на західноукраїнські землі, чого українська сторона категорично не сприймала, витворили міф про так звану «волинську різанину 1943 року», звинувативши винятково українців у розв’язанні ворожнечі.

Створена еміграційним польським урядом у Лондоні Армія Крайова, мережа хлопських батальйонів, бандитських зграй була покликана реалізувати цей намір. Хроністи не зафіксували жодного резонансного випадку, що поляки підірвали на своїй території міст, через котрий ішов німецький ешелон зі зброєю на східний фронт.

На пропозицію провідників ОУН-УПА [4] разом бити спільних ворогів гітлерівського і сталінського режимів не погодилися. Воювали з українцями. Осторонь не могла бути Москва. Вона спорядила так звану Армію Людову, була тим режисером і детонатором, що провокував і стимулював конфлікт, заохочував польські прокомуністичні елементи до антиукраїнських екзекуцій, знищення національно-визвольного руху, обіцяючи їм владу у відновленій Польській державі та деякі територіальні поступки.

Ці елементи, переконавшись, що відновити довоєнні «східні креси» Польщі по р. Збруч не вдасться, погодилися на проведення польсько-совєтського кордону по «лінії Керзона», запропонованій ще 1920 року міністром зовнішніх справ Великобританії Дж. Керзоном як кордон між Польщею і Совєтською Росією.

Вона проходила від Гродно, далі на схід від Грубешова, західніше Рави-Руської і східніше Перемишля до витоку Сяну в Карпати. «Лінію» (неприродну, надто пряму), з поправками на користь Польщі (5-8 км) схвалили переможці Другої світової війни на Ялтинській конференції в січні 1945 року (Советская историческая энциклопедия. Т. 8. — М., 1965, с. 203). За нею, себто за польсько-совєтським кордоном, опинилася понад півмільйонна компактна українська людність на своїй прадавній материнській землі.

Угода про «добровільну» евакуацію

Польський режим, який успадкував національну політику своїх попередників збудувати однорідне паньство (державу), усвідомлював, що таку національну меншину переварити у власному котлі не вдасться, а в майбутньому може мати проблеми: раптом меншина забажає самоврядності, відокремлення й не прогнозована політика Москви підтримає?

Осуджуючи українофобський польський режим, віддамо йому належне в захисті власних національних інтересів ціною «проходження по трупах», зневажаючи інших, чого українцям переважно бракувало й бракує; він, режим, а не Сталін, ініціював переселення меншини в Совєтську Україну, й кремлівський диктатор погодився.

Щоб надати цій брутальній акції якоїсь правової ознаки, уряд УРСР [5] і Польський комітет національного визволення уклали 9 вересня 1944 року в Любліні угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян із території УРСР (Національні відносини в Україні у ХХ ст. Зб. докум. і матер. — К., 1994, с. 256). В угоді цинічно задекларовано видимість «гуманності», бо заявлено про «добровільність» евакуації. Цей термін означає виведення населення з місцевості, що становить загрозу, а також не виключає його повернення.

У даному разі організатори евакуації й не припускали зворотної дії, не для цього вони створювали нестерпні умови, надихали на криваві оргії польські банди, аби українці заявляли про своє «жагуче бажання» податися на «свою Україну». Аморальний бік цієї «гуманної» евакуації очевидний, як і правовий: угода не мала жодної юридичної сили, бо укладена нелегальним «польським комітетом», котрий ніхто не обирав. Це маріонетковий витвір, неодноразово практикований більшовиками, що проголошувався «від імені» якогось міфічного населення, трудящих, на референдумах. З останніх — захоплення Криму, Донбасу.

Організацією переселення займалася відповідна комісія з представників села, повіту та совєтської влади. Описували все майно. Як згадує жителька села Жуличі Томашівського повіту Лідія Воробйова, керівники комісії, звичайно, совєти — самовпевнені, пихаті, трималися зверхньо, як «хазяї», здебільшого малограмотні, бо де ж було розібратися в українських прізвищах та іменах; церковні метрики взагалі не визнавали за документи. Прізвища та імена перекручували на свій лад, наприклад Петрівни ставали Петровними, Корнила — Корниловими, Ґелярські — Келярськими.

Її батькові довелося довго відстоювати своє прізвище «Козак», а не «Казак». Дружину її дядька Іванну (Яніну, Янку) записали Іонією (бо «такого імені нєт, єсть Іван», сказав керівник). В іншій родині, де синів називали Володимир, Ярослав і Ростислав, вирішили, що останні два імені — «ето одно імя, так нє может бить» — і Ярослав став Іваном до кінця життя (Депортовані. Матер. конф. «70-річчя депортації українців із Закерзоння». Львів, 12 груд. 2015 р. — Львів, 2016, с. 36). Комісії вимагали заяв про бажання виїхати, людей заохочували агітатори, надіслані з південно-східних областей.

Реалізація угоди розпочалася 15 жовтня 1944 року й повинна була завершитися 1 лютого наступного року. Не важко вгледіти «гуманність» її терміну: осінньо-зимові місяці, щоб зібрати урожай вдома, а в Україні весною — засіяти, посадити. З’ясовується, в низці місць уповноважені совєтської влади накладали податок на зерно, далі тим же зерном веліли наповнювати так званий «Фонд Красной Армии», державну позику і т. ін., і т.п. Перші місяці евакуація не була публічно примусовою, зголосилося добровільно виїхати в межах 5-7 відсотків, хоча не без підстав. Передусім із Холмщини, де вбивства українців почались ще за два роки до так званої «волинської різанини», вони сягнули апогею навесні 1944 року. Тут лише в Грубешівському повіті польські бандити спалили 52 українські села, замордували близько 4 тисяч українців. Мартирологом символічних місць трагедії є село Сагринь, де вбито понад тисячу людей (Середа В. Злочин і реалії примирення та взаємопрощення //Українці Закерзоння. Матер. конф., Бучач, 29-30 верес. 2005 р. — Львів, 2007, с. 25-26).

Лемки серед Донецького степу

На Лемківщині, куди донісся розголос польського розгулу, спрацювала й промосковська давня пропаганда: лемки [6] — це русини, власне, «частина російського народу» зі справжньою «вірою батьків» — православ’ям. Одвічні польсько-католицькі утиски підживлювали «російські настрої». Отже, частина лемків переселяється «до Росиї» (бо там, кажуть, «від добра ковбасами б’ються»). Хтось узяв дзвони, їхав із червоним прапором... Полуда спала з очей, коли через місяць товарняк опинився серед Донецького степу. Надвечір приїхали гарби, запряжені волами, і подалися хто куди, де в бідному та зруйнованому війною краю на них ніхто не чекав, ніде було прихиститися. Коли агітували за переселення, обіцяли поселити всіх разом, в одному селі, щоб були «як вдома», збудувати церкви, школи... Молодші, сильніші, ризикуючи, повертали назад, ближче до рідної домівки. По тих, хто залишився, пройшовся у 1946-1947 роках голод (Нестеряк Ю. Відлуння старого дзвону //Голос України. 1991, 1 берез.; Ардан В. Лемки на Луганщині // Українці Закерзоння. с. 233).

Звістка про «рай», небажання виселятися порушили не тільки його графік, а поставили взагалі під загрозу зриву евакуацію попри те, що оскаженілі нічні банди нападали весною 1945 року на десятки сіл Ярославського і Перемишльського повітів, де в Павлокомі вбили 366 осіб, Пискоровичах і Березці — близько по 200 у кожному, Малковичах — 145, Бихові — майже 100 і т. д. Весною-влітку того ж року виселено з Верхнього Надсяння, Бескидів лише 229 тисяч осіб, тобто менше половини українців на території Закерзоння. Довідки, що подавалися у Київ стосовно евакуації, повідомлення агітаторів свідчили, що ця злочинна акція провалена (Середа В. Названа праця, с. 26).

На зібраннях сіл Голучків, Семушова, Добра Шляхетська, Гломча, що біля Сянока, громади заявили агітаторам: «Нам нікуди їхати. У нас Україна тут, нам і тут добре, тож більше до нас не приїжджайте». Мої односельці з Тиряви Сільної, що в цьому районі, категорично висловилися: «На Україну не поїдемо, а якщо приїдуть поляки — виженемо» (Депортації. Західні землі України кінця 30-х-початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У3-х т., т.1. — Львів, 1996, с. 534).

Тут збройні сутички набули особливої гостроти, а виконання плану евакуації було найнижчим. Багато «добровольців» відмовлялися від поданих раніше заяв на виїзд під впливом проведених українськими повстанцями зборів у селах, люди пішли в ліси. В одному із звернень до українців Лемківщини чинити опір переселенню, повстанці закликали: «Творіть самооборони і захищайте оселі перед терористичними бандами. Ляжте кістьми, а не кидайте рідної землі». Почастішали напади на міліцейські постерунки, підриви залізничних мостів, колій, переправ тощо (Бадяк В. Депортація із Сяніччини у спогадах і документальних матеріалах //Депортовані, с. 26). Якби не самовіддана боротьба вояків УПА, жертв серед українського населення було б набагато більше. У цьому її історична заслуга і пошана, яку свідомий українець завжди пам’ятатиме.

Марія Джуган із села Ялин згадує...

Проте перелом у депортації — вимушеному виїзді — ставав очевиднішим. У Європі війна закінчилася. Транспортні та людські ресурси вивільнялися, польський режим і його кремлівські верховоди вирішили довести задуману справу до кінця.

Не приборкуючи свавілля бандитських груп, вони сформували три піхотні дивізії Війська Польського переважно з «волинських поляків», які з особливою люттю вбивали українців у селах Кобильниця Руська, Люблинець Старий, Люблинець Новий, Гораєць, Завадка Морохівська, Терка тощо, вдаючись до різних способів ревного виконання завдання.

Марія Джуган із села Ялин згадує, як у їхню хату вдерлися польські і совєтські солдати й наказали зібрати за годину майно на фіру, розпалену піч для випікання хліба залили водою, а замішане тісто в діжі перевернули на підлогу. «Здається, що з тією діжею перевернулося і все наше життя», — каже потерпіла (Українці Закерзоння, с. 172).

Такі ж виконавці привели під конвоєм із шести сіл 351 господаря на залізничну станцію у Риманові, змушуючи їх погодитися на «добровільний» виїзд. Тим часом їхнє майно в селах залишилося без нагляду, без видачі будь-яких документів на руки власників, воно й було розграбовано польськими мародерами. Позбулися українці села Кам’янка не тільки цінного майна. Дочекавшись вагонів, вони завантажилися, але коли прибули на станцію Босько, побачили, що двох останніх вагонів, у яких були коні і свої вартові, нема. Згадали, як колійовці у Вороблику маневрували вагонами, не надавши цьому значення. Пошук втрат нічого не дав. Вони зникли безвісти (Бадяк В. Депортація із Сяніччини у спогадах і документальних матеріалах //Депортовані, с. 26).

Приготувався до виїзду священик нашого села Микола Сікора. Про це довідалася банда, прийшла вночі, сильно побила його, дружину і трьох доньок, спакувала майно на віз, до якого прив’язала дві корови, й щезла. По дорозі випала з воза валізка — це все майно, що залишилося в сім’ї.

Ледь живого прохолодного жовтня 1945 року бачили отця на станції у Сяноці, але найсильнішого удару він зазнав наступного року, коли вбили його сина Романа на Щедрий вечір. Був це добрий учитель і патріот, як інформувала підпільна листівка, в партизанці не воював, але не захотів виїжджати, думав, усе повернеться. Поховали його, а через кілька днів прибули якісь службисти, відкопали покійника, одягнули у форму «партизанського майора» (?!) й виставили на показ у Сяноці (Бадяк В. Рідний в історії та моїй пам’яті // Українці Закерзоння, с. 148-149).

Були покійники й інші. Тривале чекання на станціях товарняків, щільне завантаження від трьох і більше сімей, як зазвичай багатодітних, в один вагон, брак води, спекотний день і таке інше, неспішна їзда з частими затримками, дозволяють без особливої фантазії уявити це митарство з антисанітарією, дитячим плачем, стогоном хворих, окремі з яких так і не доїхали до обіцяного «раю», когось поховали по дорозі; одна сім’я довезла тіло дорогої їй людини до місця свого призначення...

Угода від 9 вересня добігала до завершальної третьої рати (заст. «термін сплати боргу»), що припала на кінець весни-початок літа 1946 року. За рештками нашого села, моїми батьками прибули 25 травня військові й на великих фірах коритної форми, за якими йшли головні годувальниці — корови, люди подалися до Сянока, куди через тиждень прибув товарняк, ще знадобилося понад тиждень, аби добратися на Тернопільщину. Вільних, придатних для мешкання хат уже не було, обживали закинуті, вселялися й дві сім’ї у тісні глиняні хатинки або домагалися польських будинків, які зайняли місцеві люди й не хотіли звільняти їх. Були проблеми.

Хтось запитає: які житлові проблеми, якщо привезли переважно в західноукраїнські області понад 480 тисяч осіб (97 відсотків запланованих), а поляків репатрійовано 800 тисяч? Річ у тім, що більшість поляків мешкала в містах. Так, у Львові із 320 тис. 300 осіб у довоєнний 1939 рік їх було 163 тис. 200 (доля 102 тис. 200 євреїв відома), залишилося 10 тисяч (Кубійович В. Етнічні групи південнозахідної України (Галичини) на 1.1.1939. Львів, 2007, с. 47). Мовимо про величезні вивільнені житлові площі, але їх депортованим українцям ніхто не давав, їх захопила совєтська східна орда — «червоні освободітєлі». Визволитель той, хто виганяє окупанта й повертається назад, додому. Продовжувати не будемо.

На тих 150 тисяч осіб українських, українсько-польських змішаних сімей, що уникли депортації, чекала ще одна драма — акція «Вісла», а для підозрілих у зв’язках із національно-партизанським рухом — справжня катівня в концтаборі в Явожному (Місило Є. Акція «Вісла». Документи. — Львів, 1997). У ньому проводили всі нелюдські екзекуції, окрім крематорію, який практикував поруч у час війни відомий гітлерівський Освєнцім. Вважаю вкотре наголосити (чит.: УМ, 2004, 7 вересня): акція «Вісла» [7], проведена у квітні-серпні 1947 року, розсіяла понад 140 тисяч осіб по північно-західних теренах Польщі, які дісталися від Німеччини, щоб вони не гуртувалися, швидко асимілізувалися. Досі чути на публічних зібраннях, навіть із вуст освічених людей, що виселення в УРСР — це акція «Вісла».

Захист прав депортованих

Були ще примусові переселення українців, менш відомі загалу, зокрема 1948 року з кількох сіл у районі Перемишля, у зв’язку з переданням цієї території із залізничним вузлом у Медиці Польщі; 1951 року виселено переважно в південні степові регіони України понад 32 тис. осіб із суто бойківських 42 сіл і міст Нижньо-Устрицького, частини Хирівського і Стрілківського районів тодішньої Дрогобицької області, вивільнивши територію площею 480 кв. км для обміну на відповідну площу в районі сучасного Львівсько-Волинського басейну з містами Угнів, Белз і Кристинопіль (Червоноград). Так бажала польська влада й Сталін не заперечував (Кляшторна Н. Акція-51. Книга пам’яті. Брошнів-Осада, 2009). Визначена остання 1951 року міждержавна лінія є досі чинною як польсько-український кордон, за ним не вціліло жодного з майже 6 тисяч українських сіл, більшість — стерта з лиця землі.

Про польсько-українські відносини, драматичні події в роки війни та по ній, претензії нинішніх шовіністичних прошарків до українців в оцінках минулого, не сприйняття нашого права на визнання своїх героїв, руйнування пам’ятників, надгробків на могилах борців і т. ін., я висловився у матеріалі «Захистити власну гідність українців» (УМ, 2018, 11 липня), тому не буду повторюватися.

Лишень скажу: оголошені польським «справедливим» режимом понад 100 тисяч поляків, убитих українськими націоналістами, як геноцид поляків, «висмоктані з пальця».

Були жертви з обох боків у межах 18-20 тисяч, причім українців загинуло більше. У жертвах винні режими! «Волинська різанина» була не на Мазурах чи в Сілезії. Якщо в твою хату лізе бандит, то маєш звичаєве й писане право захищатися будь-якими засобами й способами. З’ясовується, згідно з польською мораллю і «правом», так не мало бути, бо був, напевно, не бандит, а носій європейської цивілізації, й повелися з ним нечемно, тому українці повинні каятися, вибачатися перед поляками, зректися своїх провідників, «бандерівців». До слова, це чуємо і від «ображеного» північно-східного сусіда.

На цю тему: «Не обращали внимания на женщин и детей. Кто не убежал, тот погиб» [8]

Нарешті з падінням режимів змогли сказати правду про своє минуле депортовані українці, вони утворили товариства «Лемківщина», «Надсяння», «Холмщина», «Любачівщина», «Бойківщина»; з метою злагоджених, спільних дій заснували в 1999 році Об’єднання цих товариств «Закерзоння» з координаційною радою, яку очолив Володимир Середа, донедавна голова товариства «Надсяння» від часу його створення.

Об’єднання не тільки оприлюднило численні документальні матеріали, спогади, заяви, звернення до органів влади з приводу злободенних питань депортованих та суспільних справ, а й здійснило низку практичних заходів щодо недопущення польським великодержавникам, «кресов’якам» відновити войовничі символи своєї присутності на наших землях, «свого Львова», — це проблема, що для окремих столичних чиновників була невідома або чужа, то й інколи вони погоджувалися на забаганки поляків.

Товариства домагалися, щоб «примусово виселених українців» визнали, як й інші народи, депортованими. Своєрідною компенсацією за вчинені матеріальні й моральні кривди Верховна Рада України віднесла їх до категорії учасників війни (2004 р.), знизивши плату за комунальні послуги наполовину. На жаль, з 1 липня 2015 року пільги скасовані особам, дохід яких перевищував 1 тис. 710 грн.

Що думають ці одиниці, які доживають віку, щодо «економії» грошей на тлі тих позахмарних зарплат обраним, корумпованим суддям, політичним партіям, серед яких є відверті антиукраїнські, проросійські, — здогадатися не важко.

—

Володимир Бадяк, професор, головний редактор «Інформаційного бюлетеня» Об’єднаних товариств депортованих українців «Закерзоння»; опубліковано у виданні Україна молода [9]

На цю тему: