Ядерна парасолька в тумані та емоційний розкол обивателя ЄС перед загрозою гібридної агресії рашистів

1.00

Нет

Сприйняття війни в Україні в європейській громадській думці суттєво змінилося за останні півтора року. Як результат, сьогодні її однозначно розглядають безпосередньо як питання європейської безпеки і значною мірою — як екзистенційний виклик для Європи.

Парадоксальним чином цьому сприяло різке погіршення відносин між Європою та США. Ослаблення американських гарантій створило в Європі відчуття вразливості та змусило її гостріше сприймати потенціал «російської загрози». А диверсії та гібридні атаки Москви лише посилили це сприйняття, зазначає аналітичний проєкт Re-Russia [2]. Більшість європейців, як показують опитування, бачать у Росії сьогодні пряму загрозу своїй безпеці та вважають зміцнення обороноздатності першочерговим завданням європейської спільноти.

Однак згода щодо завдання нарощування оборонних можливостей Європи перетворюється на розбіжність думок під час переходу до практичних питань щодо того, як має виглядати нова архітектура європейської безпеки. Європейці розходяться в думках щодо джерел фінансування оборонних витрат, перспектив створення європейських збройних сил, а також ролі та архітектури європейського ядерного стримування.

Це, у свою чергу, свідчить про те, що, хоча в політичних наративах «російська загроза» вже осмислюється як екзистенційний виклик, на рівні емоцій та масового сприйняття вона ще такою не стала або стала поки що лише наполовину.

Якою в цій ситуації буде реакція Європи та європейської громадської думки у разі гібридної агресії Росії проти однієї з балтійських країн? Як показують опитування, європейські країни значно відрізняються за рівнем готовності до прямого зіткнення з Росією, і в такому гіпотетичному сценарії Європі буде важко дійти консенсусного рішення щодо військової відповіді на агресію.

Водночас одностороння рішучість балтійської коаліції — Швеції, Данії, Нідерландів, Великої Британії, Польщі — вступити в конфлікт, надавши пряму військову підтримку союзникам, може перехилити шальки терезів, змусивши приєднатися до неї низку країн, що вагаються, насамперед — Німеччину, а разом з ними — і всю європейську групу НАТО.

Читайте також: Українська "Кропива" як дорожня карта порятунку розніжених західних армій від російських диверсій [3]

Сприйняття конфлікту: зміна координат

Сприйняття війни в Україні в Європі суттєво змінилося за останні півтора року. Ще у 2024 році європейська громадська думка та політичний клас коливалися між розумінням її як екзистенційного виклику європейській безпеці або регіонального конфлікту на пострадянському просторі, що має до Європи обмежене відношення. Ці коливання знаходили своє відображення в дискусіях про те, в якій мірі та до якого моменту Європа повинна й може підтримувати Україну. Сьогодні ця тема остаточно відійшла на периферію публічних дискусій.

Цій зміні несподівано сприяли дві обставини. По-перше, різке погіршення відносин із США після повернення до Білого дому Дональда Трампа та гостре відчуття незахищеності, що виникло у зв’язку з цим у Європі. І зростаюча ворожість у відносинах з Росією та гібридні операції Москви в Європі, по-друге. Останні, як, мабуть, передбачалося, мали налякати європейців і посилити розкол між таборами, що дотримуються різних точок зору на російсько-український конфлікт, але в результаті мали скоріше зворотний ефект. Відчуття вразливості, що виникло внаслідок «відступництва» США, підвищило сприйнятливість Європи до потенційної «російської загрози».

У результаті сьогодні уявлення про те, що Європа — принаймні у особі держав, що межують із Росією — може стати наступним об’єктом російської агресії одразу після або навіть до завершення українського конфлікту, досить глибоко вкоренилося в європейській політичній свідомості. А підготовка до можливої російської агресії фактично стала основним фокусом європейської міжнародної та оборонної політики.

Єдність Європи в цих питаннях — необхідність зміцнення власної безпеки та підтримки України як складової частини цього завдання — очевидно посилилася на рівні політичних декларацій та політичної риторики. Однак питання про те, як європейська громадська думка відреагує на можливий виклик російської гібридної агресії, метою якої стане перевірка рішучості Європи у питаннях колективної оборони та спроба спровокувати її розкол залишається значною мірою відкритим.

Читайте також: Генерали ФСБ за партою академічного видавництва: як Європа допомагає рашистам ламати світову криптографію [4]

Вразлива Європа між Америкою та Росією

Відступ США та загроза з боку Росії різко змінили атмосферу в Європі, яка сьогодні перебуває у стані підвищеного відчуття вразливості. Згідно з опитуваннями останньої, весняної хвилі «Євробарометра» [5] (масштабного дослідження, яке двічі на рік проводиться у 27 країнах ЄС на замовлення Єврокомісії), 80% європейців відчувають занепокоєння щодо питань безпеки та оборони Європи в перспективі найближчих років. 76% вважають, що російське вторгнення в Україну — це пряма загроза для безпеки Європи. Найбільше це почуття поділяють у Данії, Нідерландах, Фінляндії, Швеції та (несподівано) Португалії, найменше — у Болгарії, Греції, на Кіпрі та в Угорщині.

У відповідях на запитання «У якій сфері ЄС має насамперед вжити заходів протягом наступних п’яти років?» «безпека та оборона» лідирують (36%), впевнено випереджаючи «економіку» (29%), «зайнятість», «клімат» та «міграцію» (усі три — по 22%). 80% вважають, що європейська співпраця у сфері оборони має бути посилена, а 64% — що на оборону слід виділяти більше коштів (проти цього виступають лише 29%). Найбільш схильні до додаткових витрат на безпеку Данія, Ірландія, Литва, Нідерланди, Португалія, Швеція, і лише у двох країнах — Греції та Словаччині — незначна більшість висловлюється проти.

При цьому протягом останніх півроку різке зниження довіри до США в Європі тривало, як свідчить чергова хвиля опитування Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) [6], проведеного в травні в низці європейських країн (Австрії, Болгарії, Великій Британії, Угорщині, Німеччині, Данії, Іспанії, Італії, Нідерландах, Польщі, Португалії, Франції, Швейцарії, Швеції та Естонії).

У середньому лише 11% респондентів у цих державах бачать у Америці союзника, при тому що в листопаді 2025 року таких було 16%, а в листопаді 2024-го — 22% (тут і далі вказується середнє не в цілому по масиву опитування, а для значень, отриманих в окремих країнах). Навіть у найпроамериканській групі європейських країн — Великій Британії, Угорщині та Польщі — частка респондентів, які бачать в Америці союзника, скоротилася на 6–8 процентних пунктів і становить усього близько 20%.

Якщо у 2025 році головним трендом було зниження сприйняття США як союзника, то у новому опитуванні найпомітніший зсув — це зростання частки респондентів, які сприймають США як супротивника. У середньому по 15 країнах ця група становить уже 13%.

Найбільше її зростання спостерігається в Данії, Іспанії та Швейцарії, де США вважають противником 20–25% респондентів. Різке погіршення сприйняття Вашингтона тут відбулося на тлі претензій США на Гренландію, гострої критики Трампа на адресу Мадрида за небажання брати участь у війні в Ірані та торговельної війни Білого дому з Берном — у 2025 році США запровадили імпортні мита в розмірі 39% на швейцарські товари.

Водночас, як показує опитування ECFR, в умовах цієї нової вразливості європейці глибоко не впевнені ані у власній здатності захистити свої країни у разі військової агресії, ані в надійності формальних альянсів (ЄС, НАТО). Водночас вони вірять у європейську солідарність.

Лише близько чверті мешканців країн, де проводилося опитування, вважають, що у разі, якщо вони зазнають нападу, їм на допомогу прийдуть США. Однак близько двох третин впевнені, що на допомогу прийдуть «принаймні деякі країни Європи». Абсолютно переконані в цьому мешканці північних балтійських країн (Данія, Нідерланди, Швеція — понад 80%), а найменше — Польща, Угорщина та Болгарія.

Характерно, що віра в сусідську європейську солідарність притаманна навіть правим євроскептикам — прихильникам «Національного об’єднання» (RN) у Франції, «Братів Італії», Партії свободи в Нідерландах та шведських демократів, зазначають у своєму огляді експерти ECFR Яна Кобзова та Павло Зерка [6].

Загалом це дуже важливий результат, який можна розглядати як аргумент на користь того, що в разі можливої російської агресії проти однієї з балтійських країн її сусіди, найімовірніше, вступлять у конфлікт, навіть якщо в рамках ЄС чи НАТО з цього питання не буде єдності, а фактор європейської солідарності виявиться важливішим за культурно-політичні розбіжності мирного часу.

При цьому особиста готовність європейців захищати свої країни зі зброєю в руках не надто висока. У середньому по всіх країнах, де проводилося опитування, 43% респондентів вважають, що в разі нападу більшість їхніх співгромадян будуть готові стати на захист своєї країни. І ще менше — 38% — висловлюють особисту готовність брати участь у цьому.

Лише у двох країнах — Данії та Швеції — більшість респондентів висловили і особисту готовність, і впевненість, що більшість співвітчизників ухвалять аналогічне рішення. Найбільший скепсис щодо більшості своїх співвітчизників, втім, як і щодо себе особисто, висловлюють мешканці Німеччини: лише 29% готові воювати й вірять, що воюватиме більшість їхніх співвітчизників.

Втім, відносно низька готовність воювати навіть заради захисту своєї країни — загальна проблема постіндустріальних суспільств. Найбільший розрив між уявленням про хоробрість своїх співвітчизників і особистою готовністю йти на війну спостерігається в Італії.

Читайте також: Війна, про яку знали всі, крім тих, хто мав готуватися до оборони [7]

Графік 1. Особиста готовність захищати країну у разі агресії та оцінка готовності до цього більшості її населення, % від кількості опитаних

Незгода у згоді: Європа на роздоріжжі

Скептицизм європейців щодо США та НАТО, однак, не перетворюється безпосередньо на рішучість «замінити НАТО виключно європейським оборонним союзом», як показують опитування. Цю ідею в країнах, де проводилося опитування ECFR, підтримують у середньому 29%, не підтримують — 28%, тоді як 43% не можуть визначитися. Такий розподіл, втім, є, найімовірніше, наслідком надто жорсткого формулювання питання («замінити НАТО»). У Європі усвідомлюють неможливість такої «заміни» у найближчому майбутньому й розглядають нарощування європейських оборонних можливостей скоріше як доповнення, аніж як негайну альтернативу альянсу.

Крім того, в Європі, як і раніше, переважає — хоча й не настільки впевнено, як раніше, — думка, що після відходу Трампа американо-європейські відносини можуть повернутися на колишній курс. Загалом у країнах, де проводилося опитування, так вважають у середньому 53%, тоді як 27% (удвічі менше) вважають, що європейсько-американські відносини зіпсовані більш фундаментально. Це очікування повернення до попереднього стану також послаблює переконання Європи в необхідності створення власної повноцінної військової інфраструктури, у певному сенсі залишаючи її в підвішеному стані.

Загалом, згода щодо необхідності зміцнення оборонних можливостей Європи та кращої координації зусиль у сфері оборони та безпеки перетворюється на розбіжності та розбрат думок при переході до практичних питань щодо того, як має виглядати нова архітектура безпеки.

Читайте також: Західні банки в минулому році проспонсорували російських загарбників на 800 млн євро [8]

Так, у восьми з 15 країн, що брали участь в опитуванні, спостерігається стійка підтримка ідеї створення загальноєвропейського або навіть національного ядерного арсеналу як альтернативи «американській парасольці».

Водночас не лише серед традиційних противників зміцнення європейської безпеки (Болгарія, Австрія, Угорщина), але й у таких країнах, як Італія та — що особливо важливо — Німеччина, громадська думка розділена щодо ідеї як європейського, так і національного ядерного суверенітету (близько 45% підтримують і близько 35% виступають проти). У Великій Британії, попри сильну підтримку ідеї загальноєвропейських ядерних сил, перспектива нарощування власного ядерного потенціалу в інтересах колективної безпеки викликає суперечки: 38% — за, а 40% — проти.

Графік 2. Підтримка розвитку ядерних сил, % від кількості опитаних

Ще більш різкий розкид думок спостерігається у питанні фінансування оборонних витрат. За останні півроку практично у всіх країнах, де проводилося опитування, прихильників збільшення оборонних витрат стало більше, ніж противників: найрізкіше зростання відбулося у Португалії, де чиста різниця між прихильниками та противниками зросла з 26 до 42 п. п., а також в Іспанії (з 1 до 16).

При цьому ідея збільшення видатків підтримується у восьми країнах із 15, в Італії вона викликає різке неприйняття, в Естонії, Австрії та Угорщині — непопулярна, а в Німеччині, Іспанії та Швейцарії — ледь набирає більшість. Причому, в те час як одні країни готові збільшувати видатки лише за рахунок зростання колективного боргу європейських країн, більшість інших виступають проти цієї ідеї.

І це велика проблема, оскільки альтернативна ідея скорочення інших державних витрат (заради витрат на оборону) викликає різке неприйняття з боку громадської думки (у тому числі в Німеччині, Іспанії, Австрії, Італії та навіть у Швеції). Таким чином, громадська думка в ряді країн, погоджуючись із необхідністю збільшення витрат, розділена щодо того, за рахунок чого це має відбуватися, і не досягає згоди ні щодо одного сценарію.

Графік 3. Підтримка збільшення оборонних видатків за рахунок різних джерел, % від кількості опитаних

З одного боку, опитування свідчить про відносний консенсус у Європі щодо того, що збільшені видатки на оборону мають бути спрямовані на закупівлю саме європейської зброї. Цю думку поділяють у середньому майже 60% опитаних у всіх країнах. У то ж час, лише трохи більше 20% згодні закуповувати американську зброю.

Однак на практиці цей європейський патріотизм часто призводить до зниження ефективності військових витрат і завищення цін на європейську зброю внаслідок адміністративного обмеження зовнішньої конкуренції. І зрештою це стає чинником слабкості розвинених європейських країн та їхніх оборонних стратегій, у то час як країни, що розвиваються, швидко освоюють дешеві альтернативи їхнім дороговартісним озброєнням.

Іншими словами, незважаючи на високий рівень згоди щодо стратегічних позицій — необхідності стратегічної автономії та зміцнення обороноздатності Європи за рахунок власних сил, — «дорожня карта» руху в напрямку цих цілей залишається в тумані, в тому числі на рівні масової громадської думки. Це, у свою чергу, демонструє, що, хоча в політичних наративах «російська загроза» вже осмислюється як, у більшій мірі, екзистенційна проблема Європи, на рівні емоцій та масового сприйняття вона ще такою не стала або стала поки що наполовину.

Читайте також: США могли б задушити росію. Чому вони цього не роблять? [9]

Точка вибору: коаліція рішучих

Готовність європейців погодитися на відправку своїх військ з військовою місією до зони конфлікту перебуває на відносно, але не категорично низькому рівні, якщо судити за вибіркою країн, охоплених травневим опитуванням ECFR. У рамках опитування розглядалися два сценарії: відправка військ для підтримання миру в Україні після завершення гострої фази конфлікту та відправка військ до країн Балтії у разі нападу на них з боку Росії.

У більшості випадків ступені готовності до обох викликів на рівні країн корелюють, і в середньому по всім країнам таку готовність висловили 39% респондентів, а неготовність — 45%. Слід зазначити, що це набагато більш збалансоване співвідношення, яке демонструє істотний прогрес порівняно з гострим неприйняттям ідеї відправлення європейської миротворчої місії до Україну [10], яке фіксувалося у 2023–2024 роках.

Графік 4. Готовність до відправлення військ у рамках миротворчої місії в Україну та на захист країн Балтії у разі російської агресії, % від кількості опитаних

Загалом готовність європейської громадської думки до участі в миротворчій операції вища, ніж до участі в прямому військовому конфлікті. Виняток становить Польща, де участь у миротворчій місії в Україні через складні відносини між двома країнами не користується підтримкою, тоді як готовність брати участь у захисті країн Балтії є досить високою. Ідея відправки військ до країн Балтії у разі російської агресії знаходить підтримку в середньому по вибірці країн у 39% опитаних, проти неї виступають — 43%. Але за цими середніми показниками в даному випадку ховається досить жорстка поляризація.

Найбільш готовою до такого повороту подій є громадська думка у Швеції та Данії, де відправку військ підтримують 60–62%. У Великій Британії, Нідерландах та Польщі готовність висловлюють близько 50% опитаних, у то ж час як близько 30% виступають проти.

В Іспанії, Португалії та Німеччині готові до такого драматичного розвитку подій 40%, при цьому в останній противники прямої участі в конфлікті становлять уже більшість (46%). У Франції прихильників прямої військової допомоги балтійським країнам у півтора рази менше, ніж її противників (30 проти 45%). В Італії, Австрії, Швейцарії, Угорщині та Румунії їх менше у 3,5–4 рази.

Якщо оцінювати шанси того чи іншого ймовірного розвитку подій виключно на основі даних громадської думки, то можна сказати приблизно таке. У разі російського (гібридного) вторгнення в одну з країн Балтії спроба виробити консенсусне рішення щодо військової реакції Європи зазнає безсумнівного краху через неготовність громадської думки значної кількості країн до такого розвитку подій.

Однак одностороння рішучість балтійської коаліції — Швеції, Данії, Нідерландів, Великої Британії, Польщі — вступити в конфлікт, надавши пряму військову підтримку союзникам, може перехилити шальки терезів, змусивши приєднатися до неї низку країн, що вагаються, насамперед — Німеччину, а разом з нею — і всю європейську групу НАТО.

—

Джерело: Re-Russia [11]

Читайте також: