Як діти на окупованих територіях потайки навчаються в українських школах

1.00

Нет

На другому році війни для українських дітей дедалі гостріше постає питання: як здобути освіту за українською програмою, живучи під російською окупацією? Більшість українських онлайн-шкіл, які наразі є єдиною альтернативою живій українській школі в окупованих містах, відмічають відтік учнів.

Зокрема в Миколаєві, за даними [2] видання «НикВести», кількість місцевих школярів, які відвідували українські онлайн-школи, за рік зменшилася більш як на 3300 учнів, і ці цифри лише зростають. Нині лише 400 дітей на все місто навчаються в українських онлайн-школах. У Мелітополі, Бердянську та інших містах ця тенденція ще сильніша, зазначає видання ZN.ua [3]. Що ж змушує проукраїнських дітей вступати до російських місцевих шкіл усупереч власному бажанню?

Свого часу Володимир Зеленський радив [4] батькам, які проживають на окупованих територіях, віддавати дітей до українських онлайн-шкіл і, якщо можливо, взагалі не відвідувати російських навчальних закладів.

Або ж, якщо такої можливості немає, президент давав пораду [5] сім’ям таких дітей переїхати до контрольованих ЗСУ українських міст. Проте чи реально втілити це в життя? І якщо переїзд — це вибір, на який зважиться далеко не кожен, то з онлайн-школами, здавалося б, усе мало бути простіше. Ми зібрали основні проблеми, що заважають утіленню такого сценарію.

Читайте також: Висока вологість, погана вентиляція, без грошей на ремонт та без сховища взагалі: що змінилося з облаштуванням укриттів у закладах освіти [6]

Фінансове питання

Усі ми, разом із жителями непідконтрольних територій, чекали на контрнаступ ЗСУ, проте реальність внесла свої корективи. Нині, очікуючи звільнення наших міст, жителі тимчасово окупованих регіонів України розуміють, що цей процес не буде швидким, і намагаються вибудувати своє життя і життя своїх дітей у теперішніх реаліях невизначеності.

І насамперед невизначеність стосується фінансової сфери. Адже за те, щоб діти скористалися послугами українських дистанційних шкіл, які можуть забезпечувати навчання в асинхронному режимі, потрібно заплатити. Та якщо батьки беруть це на себе й усе-таки зважуються віддати дитину до платної української дистанційної школи, постає питання: як їм її оплатити?

У цих людей, які живуть на окупованих територіях, нині ходять лише рублі, гривні практично немає. Доступу до українських банків немає також. Звісно ж, Україна не може приймати платежі в рублях, це заборонено законодавством. Так по суті й складається ситуація, за якої діти вимушено йдуть у лоно російської школи і як наслідок — піддаются впливу їхньої культури та пропаганди.

Читайте також: “Нам відразу треба співати гімн та заходити в школу з нашим прапором”: які перші кроки освітньої деокупації Луганщини радять вчителі та управлінці [7]

Наразі в Україні є можливість безкоштовно навчатися тільки в онлайн-форматі, тобто з живими уроками, які вчителі проводять у режимі реального часу. І якщо на початку повномасштабного вторгнення це було непоганим рішенням, то нині, на жаль, не є опцією. Банально через те, що діти змушені відвідувати заняття в місцевій окупаційній школі, тож графіки уроків накладаються один на інший. Якщо ж не відвідувати місцевої школи, можна стикнутися з важкими наслідками з боку російських адміністрацій.

Читайте також: Нова українська школа: як використані гроші – перелік по областях [8]

Пропозиція ворога, від якої «неможливо відмовитись»

Може скластися й інша ситуація, як уже було в Донецьку, Луганську та Криму 2014 року. Тоді Україна дозволяла студентам вступати без ЗНО до українських вишів, а школярам — знайти нову школу на підконтрольних територіях із певними поступками під час вступу.

Проте чимало дітей однаково обирали місцеві російські школи, а студентам часто легше було поїхати до умовного Ростова, бо той видавався їм ближчим територіально. Там вступ був простішим і зрозумілішим за їхніми вже російськими документами, тож багато хто обирав саме такий шлях — найменшого спротиву. Наслідки зрозумілі — за певний час діти починали навчатися там і адаптуватися в системі Росії.

Нині є дуже великий ризик, що так само ми втратимо й дітей із Херсонської та Запорізької областей. Цілком імовірно, що їм «промиють мізки» й вони підуть навчатися до російських університетів і поїдуть туди на постійне проживання. Та є й значна кількість свідомих українських пасіонарних сімей, діти з яких принципово готові та хочуть навчатися українською й бути українцями. Що ж спиняє їх?

Страх фізичної розправи

Якщо вірити повідомленням проросійської влади на територіях Запорізької області, цього року там до школи пішли 40 тисяч учнів. У окупованих районах нині діють 123 школи, в яких, згідно з політикою Росії, діти мають навчатися за російськими стандартами. За відмову від навчання батьки отримують регулярні погрози — від застосування системи штрафів до позбавлення батьківських прав і навіть відібрання дитини!

До того ж радянська практика стукацтва відродилася на окупованих територіях із новою силою. Згідно з розповідями очевидців [9], прислужники російської влади часто стежать за сусідами й дітьми на їхніх подвір’ях — чи вийшов хлопчик або дівчинка зранку з рюкзаком до школи? А якщо ні, то чому місяцями сидить удома? Поширена практика серед батьків, які наважилися віддати дитину до української онлайн-школи, — дослухатися біля вікна або дверей під час онлайн-уроку: чи не йде раптом вулицею хтось сторонній, хто може почути українську мову й донести в міліцію.

Багато батьків і справді бояться за здоров’я і життя своїх дітей, і тому вимушено віддають їх до місцевих зросійщених шкіл. Проте є остання причина таких дій, і вона не менш важлива.

Читайте також: Що думають про “безперервне дистанційне навчання” вчителі, батьки, омбудсмен та МОН: Пропонують продовжувати урок під час повітряної тривоги [10]

Самотність у мережі. Один у чотирьох стінах

Психіка дитини тільки формується до повноліття, й у такий час особливо важливим є спілкування та соціальні контакти. Часто батьки обирають офлайн-школу, бо не впевнені, що дитина «висидить» стільки уроків онлайн, що ці уроки будуть змістовними й цікавими. Постає питання — що ж робити тим, хто попри всі ці труднощі однаково твердо відчуває себе українцем і хоче дати своїй дитині українську освіту?

Два типи дистанційного навчання — який обрати?

Нині Україна пропонує дітям два види онлайн-навчання: синхронне та асинхронне. В чому різниця? Синхронне навчання передбачає живі онлайн-уроки, коли вчитель викладає предмет через Зум у режимі реального часу. Саме так зараз почасти намагаються вирішити питання щодо навчання дітей на окупованих територіях.

Такий спосіб неефективний, адже дитина може відвідувати уроки лише в цій українській школі. А батьки часто змушені комбінувати дітям онлайн і місцеву офлайн-освіту, адже розуміють: якщо дитина не ходитиме до місцевої російської школи, це може призвести до страшних наслідків. Якою ж є альтернатива синхронному навчанню?

Читайте також: Українка з Луганщини про роботу в одному з німецьких дитсадків: “Тут виховують особистостей, а не гвинтиків у системі” [11]

Це популярне асинхронне навчання — коли на спеціальній освітній онлайн-платформі вже є весь необхідний контент, а дитина навчається у власному темпі, тоді, коли їй зручно. Усі великі дистанційні школи України пропонують саме таке навчання.

Дитина виконує завдання, й учитель потім просто перевіряє його. Немає прив’язки до якогось конкретного розкладу, графіку тощо. Тобто для дітей із тимчасово окупованих територій саме асинхронний формат навчання є найкращим рішенням, бо, по-перше, можна навчатися в будь-який час із будь-якого місця. А по-друге, це банально безпечніше. Батькам не потрібно робити вибір між власним життям і українською освітою для дітей.

Завдання держави

Ми в Unicorn School, так само, як і інші колеги з провідних дистанційних шкіл, робимо все для того, щоб діти на тимчасово окупованих територіях мали змогу здобути українську освіту. У нас навчаються діти з усіх непідконтрольних регіонів, навіть є учні з Криму та Севастополя.

Читайте також: Як учителям відповідати на складні питання учнів на кшталт "Коли закінчиться війна?” [12]

Проте ми розуміємо, що без цілеспрямованої державної політики в цій сфері наші зусилля не зможуть забезпечити вагомих результатів із причин, описаних у цій статті. І ми як суспільство нині справді постаємо перед важливим вибором: залишити все як є і втратити покоління українців — або ж знайти дієвий механізм, що допоможе зберегти українську ідентичність на тимчасово окупованих територіях.

Єдина школа в окупованому місті, яка сховала від окупантів усі особові справи дітей

— Наша школа єдина в місті, яка за ініціативою нашого керівництва після початку повномасштабного вторгнення зібрала всі особові справи учнів і розподілила між вчителями так, що жодна людина по цей день не знає, де чиї особові справи знаходяться, — розповідає Світлана. — Завдяки цьому особові справи не потрапили до рук окупантів і колаборантів, і, відповідно, вони не змогли відкрити нашу школу. На жаль, це не було загальною практикою, так як не було ніяких розпоряджень від місцевої влади чи Міністерства освіти і науки, це було виключно нашим рішенням — керівництва та педагогічного колективу.

На деякий час це врятувало батьків і дітей від навчання в окупаційних російських школах. Тому що я знаю історії з інших шкіл, де батьки ходили забирати документи, але колаборанти їм відмовили. Тобто дитину не змогли забрати з окупаційної школи.

Отже, майже рік наші діти мали можливість навчатися тільки дистанційно, в нашій українській школі, але потім ситуація змінилася, багатьох знайшли.

Ми працюємо з вересня 2022 року як школа в евакуації, повністю дистанційно. І, на жаль, не маємо жодної підтримки чи фінансового забезпечення для онлайн-занять, адже не маємо фізичної школи.

— Як удалося зібрати дітей на навчання в українській дистанційній школі на 2022/2023 навчальний рік?

— У вересні 2022 року мене призначили класним керівником нового для мене 5-го класу. Тому збирати дітей було складно. Я особисто не знала батьків, і все спілкування проходило в режимі онлайн.

У нас залишалася база учнів 2022 року та діючі телефони батьків, тому я зв’язувалася з ними через Viber і там спілкувалася. Всі батьки на окупованій території, з якими я змогла зв’язатися, погодилися йти до дистанційної української школи. Я можу навіть сказати, що важче було зв’язатися з тими батьками, які виїхали за кордон. Тож на момент початку 2022/2023 навчального року у мене було 32 дитини в класі. І приблизно 60% із них — це саме діти з окупованого міста.

— Як росіяни вишукували учнів школи без особових справ?

— Це робили колаборанти. Їм треба було набрати дітей у нову російську школу. Я навіть можу сказати, що ми були в схожій ситуації — нам треба набрати в нашу школу дітей, а їм — перетягнути їх в окупаційну, російську.

Проте на боці колаборантів — фінансове забезпечення. Росія була готова виплачувати матеріальне заохочення батькам. Знаю, що давали 10 тисяч російських рублів тільки за те, що дитина прийшла до російської школи, плюс щомісячно обіцяли виплати у приблизно чотири тисячі рублів.

Тому колаборанти ходили по районах, де, як знали, живуть діти, казали батькам, що збирають списки на виплати 10 тисяч рублів. Пояснювали батькам це так: «Я просто записую вас у список для виплат, ви приводите першого вересня дитину у школу і автоматично отримуєте ці гроші». Оскільки ці люди — місцеві, вони знали, куди йти і до кого звертатися.

Плюс доступ до квартир був під час окупаційних виборів. Заходили, бачили, що є дитина, одразу записували та питали, в яку школу ходить.

Та, треба сказати, я знаю історії від батьків своїх учнів і моїх колег вчителів, як сміливо вони розмовляли з колаборантами. Коли моїй колезі пропонували роботу в російській школі, вона прямо відповідала, що не хоче працювати на їхню владу. Так само і батьки казали, що не підуть у російську школу і що їм не потрібні ті 10 тисяч рублів. Проте це було станом на вересень 2022 року, ще до вбивства українських дітей. Потім небезпека подвоїлася.

1 вересня 2022 року, яке розчулило до сліз

— Знаєте, момент, який мені запам’ятався на все життя і через який плакала, це коли 1 вересня 2022 року я проводила перший урок, і дитина з окупованої території вийшла на урок у вишиванці, — продовжує Світлана. — Було зрозуміло, наскільки це необхідно, яка це радість у сім’ї — там, на окупованій території, вийти в українську школу. Причому тоді мені вдалося зібрати і тих дітей, які за кордоном, тому що у багатьох на той момент ще не розпочалося навчання в місцевій школі. Але тільки дитина в окупації була у вишиванці. У мене вишиванки, на жаль, не було. Коли ми виїжджали, не змогла її взяти — небезпечно було провозити її через пункти перевірки росіян.

Узагалі я сумнівалася, чи потрібно робити онлайн-зустріч 1 вересня, бо хвилювалася за безпеку дітей в окупації. Але саме вони зробили цей день святом не тільки для себе, а й для всіх нас.

— Як батьки приховували навчання дітей в українській дистанційній школі, щоб їх не забрали в російську?

— Під час онлайн-уроків ми бачили, що у молодших дітей десь поруч знаходяться батьки. Потім мені розповідали, як проходили онлайн-уроки в нашій школі в окупації. Під час уроків один із батьків обов’язково дивився у вікно, коли дитина навчається, — чи не йде хтось із сторонніх.

Так само наші викладачки в окупації: поки вони ведуть урок, хтось із рідних дивиться у вікно. Була навіть ситуація, коли сусіди приходили й попереджали, що під час уроку через відкрите вікно вчительку чутно на вулиці. Це було небезпечно, якби хтось із колаборантів почув українську мову.

Також батьки розповідали: аби приховати, що дитина не ходить до російської школи, зранку її з портфелем відправляли до родичів, а звідти вона підключалася на уроки нашої школи. А потім, коли заняття закінчувалися, дитина поверталася додому. Щоб сусіди думали, що дитина ходить до російської школи.

Інші батьки весь час переховували дитину вдома, тобто вона дуже рідко виходила на вулицю. А потім, коли загострилася ситуація з обов’язковою паспортизацію, то взагалі боялися виходити на вулицю.

— Яким є емоційний стан дітей в окупації, які намагаються продовжувати навчання в українській школі?

— Щоб можна було зрозуміти, в якому стані перебувають діти в окупації, просто наведу цитату мого учня 10-го класу, який шість місяців просидів вдома, бо переховувався від колаборантів. Він пише: «Зараз я навчаюся в десятому класі і через військовий конфлікт мене щодня не покидає стрес. Проте є деякі вчителі, які несвідомо покращують мій стан. Часом ми обговорюємо особисте життя одне з одним, якісь позиції та погляди, вподобання, переживання на душі. Це підіймає настрій та зближує вчителя з учнем, через що навчання стає в рази ліпше, а мотивація вчитися — більше. Мене тішить лише думка, що подібні викладачі є в нашій школі».

І далі: «Стає нестерпно сидіти пів року в страху, оточеним чотирма стінами. Я дуже скучив за минулим, своїми однокласниками, шумом у коридорах, криками вчителів і витівками інших. Раніше мені здавалося, що жити було й так дуже тяжко, але тепер розумію, що всі ті події — рай порівняно з сьогоденням. Я намагаюся не опускати рук, та й вибору теж небагато, проте в серці все ще є та надія, яка дає мотивацію рухатися далі».

Зараз цей хлопець вимушений навчатися на дві школи, його все-таки знайшли. Хоча дитина має дуже проукраїнську позицію. Думаю, через це йому набагато складніше.

Загалом половина тих, кого батьки переховували від російської школи, виїхали. Батьки були не в змозі і далі ховати дітей. Зараз вони перебувають за кордоном і продовжують навчатися в нашій українській школі. Проте частина все ж були вимушені піти в російські школи.

— Ви розповідали, що колаборантка довела до нервового зриву дитину, яка навчається в дистанційній українській школі.

— У 5-му класі є дитина, яка приєдналася до нас у другому семестрі. Вона не підключалася на уроки онлайн, бо змушена ходити до російської школи, але виконувала всі домашні завдання. Так от, одного дня цю дитину в російській школі викликала до себе вчителька-колаборантка і сказала, що знає про навчання в українській школі. І після цього викликала батьків і поліцію. У дитини був нервовий зрив. Після цієї ситуації її водили до психолога. Ми думали, що вона вже не буде продовжувати навчання в нашій школі, але за тиждень дитина повернулася, закінчила 2022/2023 навчальний рік і по цей день продовжує навчатися з нами.

— Відомо, що з 2023 року ситуація значно погіршилася — всі діти в окупації були вимушені піти до російської школи та перебувають під постійною загрозою, як і вчителі.

— У зв’язку з тим, що було запроваджено обов’язкову російську паспортизацію на тимчасово окупованих територіях, ситуація стала набагато важчою, бо перевіряють наявність громадянства.

Особливо це стосується наших вчительок, які продовжують перебувати в окупації з особистих причин і не співпрацюють з окупаційною владою, — їх почали арештовувати. Одній вдалося виїхати. До цього вона відмовлялася залишати хворих батьків, але її чоловік узяв на себе місію догляду за ними.

Щодо дітей. Одна учениця сказала, що виходу не йти до російської школи просто не було. І я зрозуміла, що тиск там дуже серйозний.

Не знаю, як вони будуть пристосовуватися в цих російських школах і як зберегти їхню психіку. Можливий булінг, бо всі розуміють, чому дитини не було рік і де вона навчалася. Окрім того, в російських школах тотальний контроль, перевірка гаджетів. Дитині буде складно навіть із мовою, бо є ті, хто з першого класу навчався українською.

— Попри весь тиск росіян, кількість учнів з окупованих територій у новому навчальному році суттєво не зменшилася?

— У моєму класі кількість учнів зменшилась, але не за рахунок дітей в окупації. Просто діти, які виїхали на підконтрольні Україні території, пішли в місцеві школи на офлайн-навчання. Таким чином батьки вирішили питання соціалізації дітей. Також є випадок, коли дитина за кордоном обрала навчання в іноземній школі.

Тим не менш у 2023/2024 навчальному році наша школа змогла навіть набрати новий перший клас. Але через вимогу ущільнення класів ми об’єднали паралелі восьмих і десятих класів.

Зрозуміло, що діти в окупації через вимушене навчання в російській школі не можуть виходити на онлайн-уроки. Але вони виконують усі домашні завдання і надсилають їх уночі.

— Чи є для дітей в окупації спеціальні програми навчання?

— Немає, але зараз для всіх дітей полегшені умови для здачі заліків і завершення навчального року. Для цього ми створили компенсаторні класи. Подовжувалися терміни здачі заліків, їх можна було здавати і влітку, і навіть протягом нового навчального року. Але це загальна тенденція, винятків для окупованих територій немає.

Єдине, що, мабуть, відрізняється, — діти автоматично залишаються в нашій школі, якщо батьки не виходять на зв’язок. Тобто можна їх не атестувати, але вони продовжують числитися у нашій школі, поки не вийдуть на зв’язок.

Якихось окремих роз’яснень, інструкцій від МОН по роботі з дітьми в окупації у нас немає. А от щодо дітей, які за кордоном, є. Зокрема, як зменшувати на них навантаження та оцінювати за навчання в іноземній місцевій школі. Хоча і з цього приводу чекаємо роз’яснень.

— Найважчий момент викладання дітям в окупації — психологічний, але ніяких вебінарів, роз’яснень для вчителів немає…

— Як вчительці історії та предмета «громадянська освіта», мені було важко зрозуміти, як подати інформацію, бо діти — в різних обставинах і по-різному її сприйматимуть.

Особливо я задалася цим питанням, коли в рамках предмета «громадянська освіта» за новою програмою мені треба було показати відео, що робити та як поводитися, якщо ви потрапили в полон. Зрозуміло, це відео зовсім по-різному будуть сприймати діти, які змогли виїхати за кордон, на підконтрольні Україні території, та діти, які залишаються в окупації. Тому я запитувала дітей, чи можу показати їм це відео.

Мабуть, через всі ці психологічні аспекти я й пішла навчатися психології. Бо не знаю, чи існують такі вебінари для вчителів, де розповідають, як подавати інформацію дітям у різних обставинах, щоб не нашкодити їхній психіці.

— Дітям в окупації, які продовжують дистанційне навчання в українських школах, напевно потрібні окремі платформи для навчання, із залученням психолога?

— На мою думку, у нас є проблеми та виклики в питаннях викладання для дітей в окупації. І тут потрібна ініціатива від уряду. Бо я як вчителька, яка вже більше року викладає цим дітям, бачу наявні проблеми.

По-перше, необхідно розробити платформу для навчання дітей, доступ до якої можливий без Інтернету і яку було б складно відслідковувати в гаджетах. Також обов’язково для дітей в окупації мають бути розроблені уроки із залученням психолога.

По-друге, треба покращити інформування батьків про можливість навчатися в українській дистанційній школі. Я навіть не знаю, чи є якась гаряча лінія, на яку можна зателефонувати і дізнатися, як дитина може потрапити до дистанційної української школи чи знайти контакти своєї старої. Або можна розробити анкети для батьків і підпільно розповсюджувати їх на окупованих територіях. Тому що наше завдання, а особливо завдання уряду — це зберегти зв’язок із дітьми в окупації. І зараз це можливо зробити тільки через освіту.

—

Володимир Страшко, директор дистанційної школи Unicorn School; Анастасія Воробйова

Аналітикиня ГО «ЦГП Альменда»; опубліковано у виданні ZN.ua [13]

В тему: