1 серпня 1923-го – 100 років тому – Кремль розпочав політику "коренізації", яка в Україні набула форму українізації. Це принесло чимало користі. Але мимоволі постають запитання: з якого дива Москва заопікувалася дерусифікацією? І чому раптом усе згорнула?

Витоки цієї історії сягають 1919 року, коли більшовики, захопивши частину України, поводилися як махрові російські шовіністи, вороже ставлячись до всього українського. Така поведінка спровокувала сотні селянських повстань – червоні змушені були тікати з України, зазначає ВВС Україна [2].

Апологети класової ідеї, схоже, не очікували, що національне питання може слугувати потужним мобілізаційним фактором.

Читайте також: "Домінуюча» замість "теляча". Як більшовики хотіли перетворити на зброю українську мову [3]

Того ж 1919-го Ленін зажадав від українських більшовиків ухвалити постанову про коренізацію. Вони, однак, вважали, що це заперечує ідею "пролетарського інтернаціоналізму" і не хотіли навіть розглядати подібне питання. В результаті постанову таки прийняли. Але за тих умов це не мало жодних практичних наслідків.

УНР програла у Визвольних змаганнях, проте важливим їх наслідком стало те, що більшовики нарешті визнали: українці є окремою від росіян національністю (чого не було в Російській імперії) з власною мовою, традиціями, побутом тощо.

В березні 1921-го на Х з’їзді РКП(б) Йосиф Сталін, який вважався головним у партії знавцем національних проблем, заявив: "Українська національність існує".

Чотири завдання

В 1921 році більшовики, змусивши армії Симона Петлюри і Нестора Махна залишити Україну і встановивши над нею контроль, зіткнулися з жорсткою реальністю: український повстанський рух охопив Київщину, Чернігівщину, Поділля, Волинь, Херсонщину, Полтавщину, Харківщину, Катеринославщину.

Стало очевидним, що військовим шляхом українців не упокорити – придушиш одне повстання, вибухне інше. Тоді більшовики вдалися до відомої формули: якщо певне явище не можна побороти, його слід очолити.

Так актуалізувалася тема "коренізації", яку проголосив у квітні 1923-го ХІІ з’їзд РКП(б) у Москві, а після нього – партконференція з національного питання в червні.

Тільки на перший погляд здається дивним, що самі росіяни не лише ініціювали процес українізації, але й вимагали від Харкова – тогочасної столиці України – якнайшвидшого та ширшого її впровадження.

Річ у тім, що в нових повоєнних умовах Кремль прагнув розв’язати низку стратегічних завдань.

Читайте також: Як очистити український простір від російського хламу [4]

Перше: створити враження в селян (а саме вони складали більшість населення України), що більшовицька влада – своя, рідна, українська.

Друге: нейтралізувати побоювання вчорашніх симпатиків УНР, пов’язані з утворенням у грудні 1922-го Радянського Союзу з центром у Москві – мовляв, ми створили не чергову Російську імперію, а братерський союз вільних держав, де кожна має недоступні раніше можливості для національного розвитку.

Третє: залучити до співпраці відомих громадських діячів, які емігрували з України. Зовсім не випадково, наприклад, у березні 1924-го Михайло Грушевський з родиною повернувся до Києва.

І, нарешті, четверте (але зовсім не останнє за значимістю): здобути симпатії українців, що мешкають у сусідніх країнах – Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Румунії. Адже ідею світової революції ніхто не скасував, тож коли червона армія ввійде до цих країн, радянська влада матиме, на кого спиратися.

  ФОТО, СТАНІСЛАВ ЦАЛИК. Перші підсумки українізації: тепер лише третина службовців не знає української. Найгірша ситуація на півдні, де більше половини службовців мови не знають. "Наша правда", 4 листопада 1926 р. 

Інспектори працюють інкогніто

Для проведення українізації Москва в травні 1923-го призначила першим секретарем ЦК КП(б)У Еммануїла Квірінґа, секретаря Донецького губкому. Він мав рішучо спрямувати діяльність усіх органів республіки – партійних, урядових, профспілкових тощо – в напрямку пришвидшеної "коренізації".

27 липня 1923-го Раднарком України (уряд) своїм декретом оголосив українську мову обов’язковою в усіх школах та закладах культури. А 1 серпня з’явився ключовий документ: ВУЦВК – тогочасний законодавчий орган – та Раднарком ухвалили спільну постанову "Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвитку української мови".

Попри красиву згадку в назві про рівноправність, документ визначав, що українська має стати єдиною в центральних державних органах, а також тих органах місцевої влади, де переважає українське населення – замість тогочасного паритету української та російської, за якого остання виразно домінувала.

Фактично йшлося про дерусифікацію.

Крім того, постанова заборонила брати на роботу людей, які не володіють українською. А ті російськомовні, які вже працюють в органах влади, мають протягом року, тобто до 1 серпня 1924-го, опанувати українську. Інакше будуть звільнені.

На цю тему: Долгий путь Украины: от Революции распада к Революции достоинства [5]

Контроль за виконанням постанови поклали на спеціальних інспекторів з українізації. Вони мусили заходити до будь-якої установи інкогніто, під виглядом відвідувачів, і слухати, якою мовою спілкуються між собою працівники. А вже тоді, назвавшись, з’ясувати, чи здійснюється діловодство українською.

Вимагали одне, робили інше

Невдовзі виявилося, що ситуація виглядає парадоксально: Москва наполягає на українізації, натомість Харків опирається. Центральні органи республіки були ладні українізувати кого завгодно, крім самих себе.

Одна з головних причин – ідеологічна. Керівники ЦК КП(б)У вважали розігрування національної карти справою реакційною.

Згаданий перший секретар Квірінґ, поволзький німець, який вже десять років мешкав в Україні, бачив небезпеку в тому, що українізація швидко з "комуністичної" перетвориться на "петлюрівську", і тоді Україну буде втрачено для СРСР. Другий секретар Дмитро Лебідь стверджував, що українська мова потрібна виключно для просування комуністичних ідей в середовище "темних" селян. Мовляв, слід підтягнути їх до рівня містян, у переважній більшості російськомовних, відтак необхідність в українській взагалі відпаде.

Григорій Петровський, голова ВУЦВК – його називали "всеукраїнський староста", а нині вважали б спікером парламенту, – побачивши, що в ЦК проблему "спускають на гальмах", не виявляв особливої наполегливості в мовному питанні. Очільник уряду Влас Чубар, щойно призначений на посаду в липні 1923-го, опікувався здебільшого питаннями промисловості, підготовкою до індустріалізації.

Звісно, були серед урядовців і щирі поборники українізації – наприклад, нарком освіти Олександр Шумський. Або його заступник Антон Приходько, письменник-новеліст, один з представників Розстріляного відродження. Але їхні можливості були обмежені.

За таких умов українізація відбувалася переважно у звітах для Москви.

На роботу й далі брали тих, хто не володів українською, мовні курси – можна було обрати тримісячні або шестимісячні – відвідували не так уже й багато людей. Навіть у тих 10-15% випадків, коли діловодство вели українською, урядовці між собою спілкувалися російською.

ЦК КП(б)У слухняно ухвалював на пленумах і партконференціях низку рішень щодо українізації, але сам подавав протилежний приклад. Тож не дивно, що кінцева дата повної українізації регулярно відсувалася.

Натомість пояснювати повільність процесу лише особистою позицією керівників республіки не зовсім правильно. Це – лише вершечок айсберга. Підтримка "коренізації" серед пересічних комуністів України складала 18%.

На цю тему: Переважна більшість українців хочуть, щоб держслужбовці говорили українською і щоб вона була єдиною державною (ОПИТУВАННЯ) [6]

  ФОТО, СТАНІСЛАВ ЦАЛИК. Вороги українізації розпускали чутки, ніби Маріуполь ось-ось перейде до Росії, тому мову можна не вивчати. "Наша правда", 15 січня 1926 р.

Перший стає генеральним

Навіть за таких скромних темпів протягом двох років збільшилися наклади українських книжок, газет і журналів, українська стала викладовою у трьох четвертих початкових шкіл, майже третині технікумів і чверті вишів.

Але Кремль вимагав більшого. У квітні 1925-го Сталін замість "м’якого" Квірінґа надіслав з Москви рішучого і жорсткого партфункціонера Лазаря Кагановича. А щоб підкреслити надзвичайні повноваження свого протеже, підвищив статус посади, яку він обійняв у Харкові – генеральний секретар ЦК КП(б)У.

Новий призначенець, який народився і виріс в українському селі, володів мовою, проте, живучі в Москві, давно не мав розмовної практики. Але швидко відновив втрачені навички і, слід віддати належне, майже не користувався на роботі російською.

Оскільки українізації опиралися головним чином партійці різних рангів, Каганович насамперед зламав саме цю ланку спротиву: вже за кілька днів після прибуття до Харкова зібрав пленум ЦК, на якому категорично зажадав провадження всього діловодства в ЦК і всіх регіональних парткомітетах виключно українською, проведення всіх зборів та інших заходів тільки українською, переходу основних партійних ЗМІ на українську, нарешті висунув вимогу всім без виключення членам партії опанувати українську.

Просили усмирити "розперезаних шовіністів-українців"

Після пленуму з подачі Кагановича в газетах з’явилися статті із закликом застосовувати "показові звільнення за саботаж" українізації. Він створив і очолив комітет Політбюро з питань українізації, а функції контролю поклав на Робітничо-селянську інспекцію з її колосальним штатом.

Перші успіхи відбулися в сфері діловодства – протягом лише перших восьми місяців відсоток документів українською мовою стрибнув з 15% до 65%. Регіони регулярно звітували в Харків про кількість відвідувачів курсів української мови – на заняття в обов’язковому порядку вчащали всі, хто нею не володів.

Каганович пішов ще далі – проголосив, що всі члени партії мусять не тільки вивчити українську мову, але й опанувати українську культуру. Окрім мовних, відкрилися також курси з українознавства, де викладали багато предметів – від географії України та її економіки до української літератури.

На цю тему: СБУ і украінська мова [7]

Додаткові кошти виділялися на розвиток українського кінематографа, театру, музики тощо.

Тоді ж на державному рівні почався офіційний культ Тараса Шевченка як поета-революціонера. Вже в серпні 1925-го одночасно відбулися дві важливі події: в Каневі на Чернечій горі заснували музей-заповідник "Могила Тараса Шевченка" (нині Шевченківський національний заповідник), а в Києві неподалік Хрещатику відселили мешканців будинку, де колись мешкав Кобзар, і почали реставрацію з метою створити музей (відкрився 1928-го, нині Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка).

На початку 1926 року провели атестацію держслужбовців – хто не володів мовою, вмить вилетів з роботи. Незадоволені скаржилися, навіть надсилали листи Сталіну з проханням угамувати "розперезаних шовіністів-українців".

  ФОТО, СТАНІСЛАВ ЦАЛИК. В Києві рішуче звільняли з роботи тих, хто злісно ухилявся від вивчення української мови. "Приазовский пролетарий", 26 червня 1926 р.

Промовистий сигнал з Москви

Тема "коренізації" втратила актуальність в грудні 1927-го, коли XV з’їзд РКП(б) ухвалив директиву про складання першого п’ятирічного плану на 1928-1933 роки. Головним завданням п’ятирічки задекларували прискорену індустріалізацію СРСР.

Новий курс потребував жорсткої централізації. Українізація заважала їй. В липні 1928-го Кагановича відкликали до Москви.

Спочатку українська мова пішла з вишів. Їх вивели з підпорядкування Наркомату освіти й передали відповідним галузевим відомствам. Наприклад, численні індустріальні інститути потрапили в розпорядження Вищої ради народного господарства в Москві, а там уніфікували мову викладання по всьому СРСР – тільки російською.

Подібне відбулося в діловодстві: українські філії всесоюзних установ повернулися до російських бланків, звітності та листування.

Серед пересічних комуністів поширювали думку, що з наступом соціалізму українізація відходить у минуле. Та, власне, в цьому можна було переконатися неозброєним оком: в Харкові на залізничному вокзалі – а це ворота столиці – всі написи замінили російськими.

Почалися арешти провідних діячів української культури та громадського життя – задля їх дискредитації спецслужби сфабрикували "справу СВУ". З судилища, яке відбулося навесні 1930-го, 207 осіб пішли на розстріл або до концтаборів ГУЛАГу.

Кремль не давав прямої вказівки переходити на російську. Навпаки, продовжували працювати курси української мови тощо. Але для чиновництва промовистим сигналом було те, що Москва більше не наполягає на українізації.

Новий генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор всі наради та інші службові заходи проводив російською. За незнання української вже не звільняли з посади. Держслужбовців брали на роботу без складання іспиту з мови.

Формально українізація тривала – переважно на папері – аж до грудня 1932-го, коли політбюро своїм рішенням визнало її неактуальною. Голодомор, який на той час набирав силу, поставив крапку і на українізації, і на життях мільйонів людей, яких нещодавно переконували в тому, що більшовицька влада – своя, рідна.

—

Станіслав Цалик, опубліковано у виданні  ВВС Україна [2]

---

На цю тему:

• Обрати солов’їну. 5 історій про те, як російськовомні перейшли на українську [8]
• Юрій Винничук: «Русский мир» лізе дрібницями, але на кожному кроці» [9]
• Юрій Винничук: Наша бандерівська карма [10]
• Оксана Забужко: Чого ж, до біса, ви хочете? [11]
• Андрій Любка: Як мокре горить [12]
• Олександр Бойченко: Лагідна утопія [13]
• Оксана Забужко: «У 21 сторіччі не треба бомбити міста. У 21 сторіччі вистачить розбомбити мізки» [14]