Олександр Бойченко: Лагідна утопія

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:   Олександр Бойченко: Лагідна утопія

Все, чого я чекаю від держави, це чітко сформульованого закону, що в приватному житті кожен має недоторканне право користуватися якою завгодно мовою, але офіційне працевлаштування на всій території України без знання української є неможливим.

Тема, звичайно, бездонна, але я зараз маю намір її для себе закрити. Тобто не тему української мови в Україні, а тему українізації України. Згоден, звучить дурнувато: «українізація України». Але тут уже нічого не вдієш: які реалії, таке й звучання.

Отже. Чи не кожен зауважений текст на цю тему викликає дискусії, узагальнення яких дозволяє розгледіти три основні позиції. Першу я розумію і приймаю. Другу розумію і не приймаю. Натомість третю хотів би прийняти, але щось не можу зрозуміти. Єдине, що об’єднує виразників усіх трьох позицій, це усвідомлення ненормальності мовної ситуації в Україні, а саме – величезної прірви між, так би мовити, де-юре і де-факто. Ясна річ, така ж прірва існує у нас і в усьому іншому: від медицини й освіти до правоохоронних органів і збройних сил. Тільки сьогодні – не про них.

Де-юре в Україні є одна державна мова – українська. Де-факто більш-менш половина населення України послуговується переважно або й винятково російською. У такій ситуації (як і в кожній іншій, де закон і реальність ніяк між собою не пов’язані) ми просто приречені на постійні конфлікти, і єдиним надійним розв’язанням цієї проблеми могло б стати подолання згаданої прірви. Такими чи сякими методами, але ми мусимо досягти того, щоби наші де-юре і де-факто нарешті збіглися чи бодай максимально наблизилися одне до одного.

Що це треба зробити – погоджуються всі. Принаймні всі, хто справді хотів би покласти край мовним конфліктам. Але як? Тут починаються принципові розбіжності. Першу позицію можна сформулювати так: оскільки юридично українська мова є в Україні єдиною державною мовою, то держава повинна забезпечити їй фактичне існування в цьому статусі. Це саме та позиція, якої дотримуюсь і я особисто, а чому – поясню трохи згодом.

Друга позиція – протилежна: оскільки фактично в Україні існує двомовність, то держава повинна змінити не реальність, а законодавство, і юридично закріпити за російською мовою статус другої державної. Я цю позицію розумію, але не приймаю. Звісно, сама собою російська мова не гірша за будь-яку іншу і ні в чому не винна, але так історично склалося, що вона століттями є зброєю в руках ворога, який прагне знищення України. Зрештою, самі собою танки і гармати теж ні в чому не винні, а однак... Крім того, не аж такий я геґельянець, щоби визнавати розумність і необхідність існування всього, що існує фактично. У нас, наприклад, фактично існує тотальна корупція – але чи це означає, що її треба узаконити?

Третя позиція… Не хочеться нікого ображати, тому замість якогось точнішого слова використаю слово наївність. Коротше, йдеться про так звану «лагідну українізацію». Себто про те, що не треба вплутувати в це питання державу, не треба нікого ні до чого змушувати, а треба, навпаки, приватно всміхатися на кожному кроці, доброзичливо розмовляти українською з офіціантами і продавчинями, чиновниками і провідницями, їздити з концертами і літвечорами на спраглий живого українського слова Схід – і все, двадцять мільйонів російськомовних співвітчизників до нас потягнуться, полюблять і защебечуть.

В тему: Київрада прагне обов"язкової української мови у закладах столиці

Чому ця позиція є страшенно наївною? Тому, що в її основі лежить переконання, ніби люди в масі своїй – хороші і вивчають мови, керуючись власними симпатіями. До речі, так само наївним (про моральний бік справи взагалі мовчу) є переконання, ніби люди в масі своїй – погані, а тому їх треба за кожне російське слово бити по морді, і тоді вони вивчать українську зі страху. Що ж, можливо, якийсь відсоток так і вчинить. Біда, однак, у тім, що все це – крапля в морі. Бо люди – саме в масі своїй – не хороші й не погані.

Як і для всіх живих істот, для людей найважливішим є задоволення базових потреб. Тільки, на відміну від решти живих істот, люди задля задоволення цих потреб мусять заробляти гроші. Дівчина з Херсона, про яку тут нещодавно писав Андрій Любка, є доброю ілюстрацією того, що я хочу сказати. Колись вона жила і працювала в Херсоні. Там їй цілком вистачало російської мови.

Тепер вона живе і працює в Кракові, де дуже швидко вивчила польську. Українською вона дотепер не розмовляє. Ця дівчина – не хороша і не погана, просто ні в Херсоні, ні в Кракові українська їй не потрібна. А польська стала потрібною, хоча жоден агітатор їй із лагідною усмішкою віршів Міцкевича не читав і «Остатню нєдзєлю» не наспівував.

Так само в селі, яке я вважаю своєю малою батьківщиною, чи не половина жінок сьогодні знає італійську. Прихильники «лагідної українізації» не повірять, але сталося так зовсім не через захоплення моїх землячок романами Умберто Еко чи аріями у виконанні Лучано Паваротті. І мої численні приятелі-лікарі вивчили німецьку не тому, що вирішили насолодитися «Фаустом» в оригіналі, і навіть жоден «Раммштайн» їх шаровими концертами не заохочував. Захотіли знайти роботу в Німеччині – мусили вивчити німецьку і скласти відповідні іспити. Ось і весь секрет успіху.

І саме тому я вважаю, що «лагідна» (як і «жорстка») українізація приватними силами – це повна утопія. Досить уже цих намагань сподобатися комусь чи когось залякати, досить уже цього волонтерства в галузях, якими має займатися держава. А все, чого я чекаю від держави, це чітко сформульованого закону, що в приватному житті кожен має недоторканне право користуватися якою завгодно мовою, але офіційне працевлаштування на всій території України без знання української є неможливим. Хто захоче мати змогу задовольняти свої базові потреби тут, той вивчить. Хто не захоче, той вивчить польську, італійську чи німецьку. Або підшукає якусь російськомовну країну. Свобода вибору без жодних благань і погроз, без похвальних грамот і репресій. Як у Європі.

Олександр БОЙЧЕНКО, опубліковано у виданні  Збруч


В тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Со