Як міняється мовна ідентичність в Україні: "Історія вчить говорити"

1.00

Нет

Мова – це про гідність, свідомий вибір і національне самовизначення. Після 2022 року українці не просто переходять на українську, вони активно формують нову, впевнену ідентичність. Чому навіть ті, хто раніше говорив російською, сьогодні обирають державну мову – і як це змінює обличчя сучасної України?

У виданні Realist.online [2] шукали відповідь на це питання.

«Ми – не вони» або мова як щит у боротьбі за ідентичність

Мова - це не лише набір слів. Це символ нашої незалежності та єдності. Вона є потужним інструментом, який формує національну ідентичність і об'єднує людей. Так, як сто років тому це робили ірландці, так і ми, сьогодні, через мову відстоюємо свою культуру, гідність та майбутнє.

У 1919 –1921 роках Ірландська війна за незалежність стала не лише збройним протистоянням із Британською імперією, а й символом незламності ідентичності. Англія століттями намагалася стерти ірландську мову - «гєлік» - з обличчя Європи, але саме в роки боротьби вона знову зазвучала як маркер спротиву. Ірландці доводили всьому світу: ми не англійці. Ми - народ зі своєю мовою, пам’яттю, землею.

Схожий процес відбувається в Україні після 24 лютого 2022 року. Повномасштабне вторгнення Російської Федерації стало моментом історичної правди: мова більше не може бути «поза політикою». Російська - мова агресора, окупанта, спадок імперії, яка не відмовилася від колоніального мислення. Українська - мова тих, хто чинить спротив, мова вільних, мова майбутнього.

Так само, як для ірландців мова стала щитом проти асиміляції, для українців вона - акт громадянської позиції. Багато хто, ще вчора вільно послуговуючись російською, сьогодні принципово переходить на українську - у побуті, роботі, соцмережах, у думках. Бо це - не просто комунікація. Це вибір: хто ти є і на чиєму боці.

Ірландія довела: мова здатна пережити імперії. Україна доводить це сьогодні. І, можливо, через сто років хтось напише: «Тоді, в 2022-му, мова стала зброєю, і саме тому ми зберегли себе».

Читайте також: Українська мова, Трамп і Путін. Хто і чому хоче визначити межі окупації російськомовністю? [3]

Історичний контекст мовного питання в Україні

Протягом усього ХХ століття українська мова опинялася під тиском імперських стратегій -спочатку Російської імперії, а потім Радянського Союзу. Особливо цілеспрямованою та руйнівною ця політика була на Донбасі - території, яку часто помилково сприймають як "історично російськомовну". Але це навмисно сформований міф.

За словами українського письменника та поета Миколи Руденка, ще у 1930-х більшість робітників заводів і шахт говорили українською. Діти російських переселенців швидко її вивчали, бо Донбас - це Україна, і тоді це не викликало запитань. Навіть у шкільних класах мова була буденною нормою. Але партійні «райкомівці» вперто спілкувалися з робітниками виключно «общепонятным». Політична верхівка задавала тон, і тон цей був не українським.

Іронія в тому, що навіть ті, хто не мав вибору й змушений був вчити українську, як однокласник Руденко, син секретаря райкому, зневажали її. «На кой ляд мне этот хохлацкий язык? Это такая тягомотина», - казав однокласник Руденку, готуючись вступати до Київського університету, де до 1954 року ще вимагали українську на вступі.

Так поступово українську мову виштовхнули з міських просторів і перетворили на мовний маркер меншовартості. Не заборонами, а зневагою. Не указами, а «тягомотиною».

Читайте також: Мова про мову. Історії про українську, її діалекти, говірки й те, чому і як ми говоримо [4]

Після проголошення незалежності у 1991 році здавалося, що все зміниться. Конституція визнала українську державною мовою, з'явилися перші українськомовні ЗМІ, освіта почала українізуватися. Але цей процес ішов повільно, обережно і не без протидії. На хвилі пострадянської інерції російська мова продовжувала домінувати у багатьох сферах, особливо в південних та східних регіонах. Її присутність у медіа, на телебаченні, в політичному дискурсі формувала уявлення про її «нормальність», а українську продовжувала маргіналізувати.

Мова стала політичним інструментом, який використовували наче гачок для електорату. Кульмінацією політичного маніпулювання стала поява у 2012 році закону Ківалова-Колесніченка. Під гаслом «захисту регіональних мов» цей закон фактично легалізував панування російської у багатьох регіонах. Де-юре він не скасовував статусу української, але де-факто - став ударом по її позиціях у сфері освіти, адміністрації, документообігу. Це була спроба витіснити українське з державного тіла, щоб російські чиновники «знову» відчули владу над Україною у своїх руках.

Втім, події 2014 року все змінили. Коли Росія вторглася на Донбас і анексувала Крим, стало очевидно: мова – це не просто форма спілкування. Це кордон. Це мітка «свій/чужий».

У 2018 році Конституційний Суд визнав закон Ківалова-Колесніченка неконституційним. Це було не просто юридичне рішення - це був символічний розрив із політикою мовного розмивання.

А вже в 2019-му ухвалення Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» закріпило чіткий вектор: без української не буде державності. Закон не забороняє інші мови, але встановлює чіткі правила: у державних структурах, освіті, сфері послуг звучить українська. Не з примусу, а з розуміння, що це основа нашої незалежності.

Це особливо важливо сьогодні, коли ми бачимо, як наслідки багаторічної мовної ерозії стали знаряддям для ворожої пропаганди. Виявляється, що мова, яку десятиліттями «просто використовували в побуті», стала виправданням для танків. Тому переосмислення мовного минулого - це не лише питання культури, а питання безпеки.

Читайте також: Виховання україномовних дітей за кордоном: просто говорити українською – недостатньо [5]

Русифікація під час війни

«У вас тут більше не буде української. Ми вас перевиховаємо». Саме так, під прицілом, із грифом "на благо Росії", на окупованих територіях почалося мовне "перевиховання" насправді примусове витіснення всього українського.

Після окупації частини Донецької та Луганської областей у 2014 році Росія взяла курс на повну русифікацію.

У 2015 році учні донецьких шкіл та їх батьки ділились тим, що українська мова і література стали дивними предметами «язык и литература народов Донбаса». Російька мова та література залишились окремими шкільними предметами, а кількість годин на їх вивчення зросла. Вже у 2016 році так звана «ДНР» заявила про закриття всіх українських класів, мовляв, немає бажаючих. Та насправді бажаючих було багато, але їх позбавили права вибору.

Табель учениці донецької школи №49, 2015 © «Радіо Свобода»

У самопроголошеній «ЛНР» ситуація виглядала формально інакше: українська мова нібито зберігала статус державної до 2020 року. Але на практиці її системно витісняли з освіти та публічного життя.

Коли у 2022 році Росія розпочала повномасштабну війну, ці процеси вийшли на новий рівень. Русифікація на щойно окупованих територіях стала агресивною та системною. Українська мова була повністю заборонена в школах. Учнів перевели на російські програми, де «України як держави ніколи не існувало», де історія = пропаганда, а патріотизм лише в межах «русского міра» та кремлівських наративів.

За результатами опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС, 2025), мова спілкування у регіональному вимірі, складає такий відсотковий рівень:

Графік 2 «Мова спілкування вдома в регіональному вимірі» (14 лютого-4 березня 2025 року), всеукраїнське опитування громадської думки «Омнібус» © Київський міжнародний інститут соціології

Можна прослідкувати, що тенденція використання української мови після повномасштабного вторгнення зросла, що свідчить про свідомий перехід на українську мову.

Також після повномасштабного вторгнення стали популярними такі платформи вивчення української мови, як Платформа «Є-мова» [6], Національна платформа з вивчення української мови [7]. Волонтерські програми, як проєкт «Єдині» [8] та Всеукраїнський волонтерський рух «Безкоштовні курси української мови» [9].

Читайте також: Українська мова і «страшна ціна» у час війни з російським супостатом [10]

Переосмислення та утвердження мовної ідентичності

Українська мова з 2022 року набула не лише комунікативної, а й символічної ваги. Вона стала маркером спротиву колоніальній спадщині та агресії, показником відмежування від «русского мира» та підтвердженням державності.

Мова є інструментом національного об’єднання, виявлення лояльності до держави та свідомості. Війна поставила крапку у тривалих спробах зберегти в Україні умовну «двомовність» – на практиці це означало домінування російської мови у багатьох сферах. Тепер дедалі більше українців усвідомлюють: офіційна двомовність не є нейтральною, вона зберігає вплив імперського минулого. Україна обирає не утиски, а чіткість: одна державна мова – українська. Такий підхід є природним для країни, яка веде визвольну війну.

Важливо наголосити: мовна політика України не спрямована на дискримінацію національних меншин. Навпаки, закон «Про національні меншини» (2022) гарантує право на вивчення рідної мови, можливості проводити навчання мовами нацменшин у приватних закладах, використання мови меншин у повсякденному житті, релігії, ЗМІ тощо. В Україні існують румунські, болгарські, угорські, польські, молдавські, словацькі, німецькі та англійські школи на території Одещини, Чернівецької області, Львівської області, Київщині та Закарпатті.

Читайте також: Павло Гриценко: Мова - це коли “я віддаю частину себе у момент, коли я з тобою говорю" [11]

Чому Швейцарія чи Канада — не приклади для України: правда про багатомовність

Час від часу в українському публічному дискурсі лунають голоси, які пропонують нам «взяти приклад» зі Швейцарії чи Канади, мовляв, там багатомовність норма, і жодних конфліктів через це не виникає. Та за цими порадами часто ховається або незнання, або навмисне спрощення. Бо порівнювати мовну ситуацію в Україні з Швейцарією чи Канадою некоректно як історично, так і політично.

У цих країнах багатомовність - це не наслідок колоніальної асиміляції чи імперського тиску. У Швейцарії просто не існує «швейцарської мови», натомість є чітко визначені регіони, де століттями співіснують німецька, французька, італійська та ретороманська. Кожна з мов має свою територію, свою історію та свою повагу. У Канаді ситуація подібна: англійська та французька - це не результат примусу, а історичне співіснування двох культур, із глибокими коріннями, особливо у франкомовному Квебеку, де мова формувала ідентичність з моменту заселення.

В Україні багатомовність не була добровільною або органічною. Це наслідок століть русифікації, імперського тиску та радянської політики, яка цілеспрямовано витісняла українську мову з освіти, науки, культури, армії, адміністрації. Тож «швейцарська модель» не про нашу ситуацію.

Читайте також: Роль музики у меморіалізації: “Ми думали, що ці пісні про когось. А виявляється, вони про нас…” [12]

Трансформація медіа-культури після 2022

Після 2022 року саме громадянське суспільство, медіа та культурна сфера стали головними рушіями мовної трансформації в Україні. У ситуації, коли мова перетворилася на маркер приналежності, ці три середовища виступили як каталізатори змін, часто випереджаючи державну політику. Публічні люди — музиканти, блогери, журналісти, актори, коміки — почали масово переходити на українську. І важливо: не з примусу, а як вияв глибокої внутрішньої позиції.

Хвиля переходів публічних осіб на українську мову стала частиною ширшого процесу звільнення і утвердження мови. Один із яскравих прикладів гурт Schmalgauzen, який до повномасштабної війни був відомий лише вузькому колу слухачів та виконував переважно музику російською. Однак саме перехід на українську мову після 2022 року став для них переломним.

Ще один знаковий кейс – Андрій Бєдняков, телеведучий із Маріуполя, який став відомим завдяки російськомовному формату «Орел і решка» і довгий час орієнтувався на аудиторію РФ. Проте після 2022 року він публічно заявив про перехід на українську, пояснивши це потребою бути чесним перед собою і своїм народом. Сьогодні Бєдняков активно використовує українську у своїх проєктах і публічній комунікації, ставши для багатьох символом внутрішнього переродження.

Культурні ініціативи також відіграють значну роль у зміні мовного клімату. Проєкт «Леви на джипі», який раніше був суто гумористичним контентом у TikTok та Instagram, який ввівся російською мовою. З початку великої війни трансформувався у майданчик україномовної сатири, що гостро й дотепно рефлексує над воєнною реальністю. Цей контент допоміг багатьом молодим людям відчути українську мову як свою — живу, актуальну, смішну і сучасну. Один з учасників та автор проєкту “Леви на джипі”, Андрій Лузан, надихнув своїм прикладом, що боронити мову треба і в кібер просторі, і на фронті. Тому цього року він вступив до лав ЗСУ, зокрема 93 ОМБР.

Читайте також: Читання рятує в темні часи російської навали [13]

Що буде далі?

Українська мова звучить у окопах і волонтерських штабах, у школах, де діти вчаться під сиренами, у треках, що збирають мільйони прослуховувань, і в коротких відео, які змушують світ сміятися крізь сльози. Вона стала голосом народу, який відмовився мовчати.

Після 24 лютого 2022 року українська мова перестала бути лише побутовим засобом спілкування. Мова набула глибшого змісту, ставши формою спротиву, ознакою національної ідентичності та моральним вибором.

Вперше за багато років ми почали говорити однією мовою не лише на рівні лексики, а й у розумінні спільних цінностей та цілей. Українська мова перестала бути інструментом політичного протистояння, вона стала основою внутрішньої консолідації.

Що чекає на нас далі? Якщо ми збережемо мову, то ми збережемо себе як народ та створимо реальність, у якій українська буде не предметом вибору, а нашою гордістю!

—

Марія-Магдалєна Буштець, опубліковано у виданні Realist.online [14]

Читайте також: